Хто не помер сьогодні
народиться завтра зранку.

Максим Кривцов

Ляжу в траву лугову,
землю відчую живлющу,
очі від щастя заплющу,
видихну тихе «живу»...

Очі заплющу —і знов
змішане з кровʼю побачу
сонце
і жовтогарячу,
сонцем розбавлену
кров...

Анатолій Кичинський

...А буде так:
принишкнуть дерева́ —
і всесвіт мовби нерухомим стане.
І я відчую вперше і востаннє:
жива і скошена тече в мені трава...

Таки не все в житті було даремним.
Моєї мислі пружна тятива
дала політ і рікам, і деревам.
Лиш я не знав, як пристрасно і ревно
жива і скошена текла в мені трава
жагучою зеленою рікою.

Глибока хвиля, чую, під рукою.
Висока хвиля в серце заплива!
Хмеліє і світліє голова.
Й радіє, що нема їй супокою.

Жива і скошена тече в мені трава,
лиш потім — вічно — наді мною...


Анатолій Кичинський

Несу моє горе у сповитку
велелюдною вулицею.
Горе надсадно кричить.
Перехожі дратуються:
«Вгамуйте своє горе,
годі йому голосити.
Вкрийте його тепліше,
нагодуйте, приспіть.
Горе як горе —
у кого його не було».
Горе горне мені до грудей
гаряче чоло.
У горя в очах тисячі
розтерзаних нас. Тут і зараз.
Кричи, моє горе, кричи.

Юлія Мусаковська
3.04.2022

А тоді щось відколюється від мови:
гострі, болючі скіпки,
що заходять під нігті, коли вимовляєш:

ось абсолютне зло,
яке прагне тільки вбивати,
знищувати
в зародку, в бруньці, у квітці.

Говориш як до стіни — казала мама в дитинстві.

Тимофій любив жучків і космічні ракети,
але ця — балістична, з касетним боєприпасом
для ураження більшої площі,
вдарила
в дев’ять дитинств.

Тому що могла.

Стоїмо, онімілі,
зі своєю страшною правдою,
як сухостій на тлі квітучих дерев,
але й вони — як посивілі.

Юлія Мусаковська

Дала мені мати серце —
розмальованого щиглика.
У малого хлопчика билося воно
веселим горобчиком,
у юнака витьохкувало
соловейком,
у дорослого вже
серце вило сичем,
кракало круком,
а я усе сподівався,
коли ж воно, нарешті, ширятиме
у високості соколом.

Але тепер моє серце квилить
чайкою над лугом.

Василь Голобородько

минулого — нема. майбутнього — нема.
є наслідки причин. є послідовність значень.
є площина, в якій квадратний корінь зла
росте і все довкруг дискримінує наче.

є рівність, при якій із протиставних двох
життя рівняє до нуля найкраще
є точка на нулі, де сходить дощ,
як бог,
на пересохлі губи. натще.

є градус, що п'янить. є тисячні, що ціль.
запрілий окуляр, затерпле передпліччя.
є світло, при якім не відкидаєш тінь.
є куля, що летить у тебе вічність.

Галина Крук

кривава Вербна неділя
Ісус проїжджає на дитячому трьохколісному
центром Сум
страсті Господні виглядають як дві балістичні
російські ракети,
набиті металом, щоб завдати якомога більше
смертей

з інтервалом у 4 хвилини, щоб убити ще й тих,
які прибіжать рятувати поранених першим
ударом

Боже, твій син, що був на дитячому
трьохколісному,
де він тепер? у тремтячих обіймах батьків?
в невідкладній, що мчить до лікарні?
в новонабраних ангельських хорах?

чи пройшов він твій квест?
чи воздасться убивцям за смерті?
чи ти чуєш молитву про помсту
тих, що більше не вірять в захмарне твоє
милосердя?..
тих, що більшає з кожним ударом...
тих, що біль...

Галина Крук

Власне, була це не тиша, а спокій: з річки скрекотали жаби, монотонно гавкали собаки, на підвіконня виліз цвіркунець і засюрчав, шкребучи шибку шарудявим крилом. Володимир сидів, і в грудях у нього голосно тахкотіло серце.

«Дім на горі»
Валерій Шевчук

Тоді він раптом зрозумів її. Не було то розуміння, яке вміє оформитися словом, — було то розуміння однієї душі, яка сприймає сигнал другої.

«Дім на горі»
Валерій Шевчук

Тоді голосно забилося її серце, і ввійшло до нього, як входить до дому заблукана дитина, перше кохання.

«Дім на горі»
Валерій Шевчук

Вічність є там, спогадав він, де думають про народження.

«Дім на горі»
Валерій Шевчук

Галина душа стала широка, розійшовшись на весь цей окрай, який вона взяла в серце, — все, що потрапило під ту хвилю в її зір, позначилося святою печаткою її любові.

«Дім на горі»
Валерій Шевчук

Він ще раз подумав, що вона все-таки існує на цій землі — любов, і, поки вона є, доти можна не боятися за сонце: світитиме воно через мільярд років чи ні.

«Дім на горі»
Валерій Шевчук

...відчули, як у них щось прорвалося; шалений потік, що довго стримувався, раптом звалив греблю, яку мостили мимовільно, і вони забули про всі ваги й противаги, застереження й умовності — тіла їхні спалахнули нагальним вогнем, і в ньому згоріли всі їхні нагальні й невідкладні справи.

«Дім на горі»
Валерій Шевчук

Тоді він зрозумів, що світло горить у ньому самому. Мозок його освітила миттєва блискавка — чудове сяйво увійшло в його душу, запліднивши навіки його життя. В серце впала іскра блаженства, залишивши в ньому назавжди відчуття неба. Звів очі й пізнав раптом космос, повний нескінченного простору, густо заповнений круглими темними та ясними тілами. Погідний ритм упізнав він у всьому — там, у небі, і тут, на землі: рух планет, соку й крові, рух живих та мертвих тіл. Він збагнув раптом: не мертвий світ лежить навколо нього, а жива тремтлива матерія, що виповнює небо, землю і все, що є. Живу присутність він пізнав у всьому, і це наповнило його справжнім щастям. Зрозумів: весь світ дивовижно уладжено і все діє співмірно до добра кожному, а основним принципом світу є все-таки любов.

«Дім на горі»
Валерій Шевчук

...будь-яке придбання у цьому світі — знову-таки втрата, і ніколи, доки світ світом, доки сонце сонцем, не буде інакше.

«Дім на горі»
Валерій Шевчук

Можливо, кожен із нас втрачає почуття реального якраз настільки, наскільки він розбудовує власний доробок, і, можливо, саме тому ми схильні дедалі більшу складність наших розумових побудов плутати з поступом у пізнанні, хоча водночас ми інтуїтивно розуміємо, що ніколи не зможемо осягнути ту непередбачуваність, яка насправді визначає наше життя.

«Кільця Сатурна»
В. Ґ. Зебальд

понівечений цвіт
ні в чому неповинний
нерозповитий в вічності твоїй

з якого дерева зривати буде вітер
плоди, якщо вогонь попалить квіти,
і згине світ у зав’язі надій

я пробувала вгору говорити
слова важкі — вертаються назад
тут був наш сад. нехай не райський сад,

але у ньому жебоніли діти,
пташки шугали в віття і блакить
іще не знала, що аж так болить

що може ще стократ сильніш боліти

довершеності коло золоте,
невже тобі так байдуже до цвіту?
невже в природі можна замінити
людське створіння іншим?

хоч просте, та неповторне,
все бажає жити

я розкидаю вістюки на вітер
в надії, що хоч вітер проросте

Галина Крук

Її вітчим був ще тим диваком—
працював у в’єтнамців садівником,
доглядав дерева, які й без нього росли
на передмісті, за фабрикою, серед імли,
рахував гілки, як зекá рахують роки,
полював на лисиць,
псів годував із руки.
 
Всі вважали його божевільним, навіть вона
говорила: адже я вважаю так не одна,
адже я люблю його, адже він потрібен мені,
то чому ж він постійно ховається між дерев, у тіні,
чому, коли виходить на сонце, в нього така хода,
ніби він знає,
звідки прийде біда.
 
Господарі не пам’ятали, як його справжнє ім’я,
його не впізнавали знайомі,
від нього відмовилася сім’я,
ним лякали дітей, які не боялися все одно,
вибігали за ним на залізничне старе полотно
і витягали яйця з пташиних гнізд, коли він хворів,
ніби викручували лампочки з вуличних ліхтарів.
 
Я бачив його лише раз, восени.
Помітив, як він ішов, здалеку, зі спини,
брів собі в сутінках, розлякуючи зірки,
тягнув на плечах драбину, аби обрізати гілки.
Постава його була покірна, а втома проста.
Я думаю, так Ісус ніс на собі хреста.
 
Я тоді ще подумав — добре йому іти,
знаючи, що робити, не помічаючи пустоти,
пам’ятаючи все, що було, приймаючи все, що є,
чітко собі уявляючи майбутнє своє,
вірячи, що нічого не зміниться,
здогадуючись, що ніхто не втече,
підставляючи під драбину щоразу інше плече.
 
Я сказав йому вслід:

роби те, що маєш робити, роби,
робота — лише частина нашої боротьби,
віра — лише пісок у підмурівку років,
дерева насправді ніколи не виростуть без садівників.

Сергій Жадан