кулі дощу вдаряють у дах
під дих:
що тобі сниться поете теплого тилу
злива голосить за ними
про них
тих-
о
згасло життя
наче пір'ячко полетіло

пальці розламують хліб
скручують у ріг
ліг – і чекаєш пришестя
яке не станеться
знову ятрять лампадки уздовж доріг
п'явки жалобних стрічок знекровлюють стяги

вервиця із бабусиних квасолин
батькові теплі шкарпетки з кусючої вовни
ним
тілом своїм
нову міситиме глину
ротом з пробитих човнів черпатиме воду

хто ти
з поглядом
болючішим за прута
новонароджений
ув'язнений в однострій
непоказна
іграшкова фігурка з металу
впала зі столу
пробила діру у земній корі

2017

КОЛИ ГАСНЕ СВІТЛО

...а засинаємо – як і належить –
у різних ліжках
на протилежних кінцях онімілого міста
лампи настільної виснажений світляк
луснув і вистиг

в складках одежі згорнулись клубками
і сплять
свідками дня не упіймані
шелестокрили
чорна пташина приречено
хрестики лап
ставить на біле

що нам залишиться,
окрім як відстань між "після" і "до"
надто нестерпна
щоб умістити в слова й одиниці
як нелегали -
вночі переходять кордон
наші зіниці

темні фігурки донизу спускаються
по темноті
пальці наосліп вишукують втрачене -
пальці затерпли
темрява нас виганяє як демонів
з тіл
власних і теплих

що нас єднатиме в мить
як останній ліхтар одцвіте?
що нам залишиться після останнього пострілу світла?
як дирижабль у порожньому небі росте
спільна молитва

[з книжки "Полювання на тишу", 2014]

Я заберу тебе зі собою, моя золотосерда провино,
одягну тебе у сорочку шовкову,
загорну в колискову.
Дам тобі квітку шпичасту в губи -
знаю, ти мене полюбиш.
Будеш зі мною, моя провино, як моя половина.

Наша обличчя порожні, немов їх шматиною мокрою стерли.
Ми з тобою, як дві сестриці,
у спинах - залізні спиці.
Одяг строкатий покинемо коло хати,
річка буде нас колихати.
Вийдемо: краплі - як перли. Не живі й не померлі.

Ляжемо попід край - і нападе вовчий голод на тебе.
Їстимеш яблука биті й мої зап’ястя,
стільки там того щастя.
Швидко ростимеш, ніби у діжі тісто.
Їстимеш, доки буде що їсти.
Серце добувай з-поміж ребер, нічим не гребуй.

Скоро не стане поживи, окрім як сотати краплі останні.
Рота кавун розтятий, а над ним - оси:
сестро-провино, ось ти яка, ось ти.
Стрічка шовкова, сорочка у пітьмах шита.
Вдосвіта виманю тебе в жито.
Серпик золочений, звук гортанний. Хай вона перестане.

2019

Бачиш — це тільки подряпина,
зачепила хвостом ошаліла комета.
З часом вчишся не довіряти
всьому, що надто гарне і показне.
Звідки світло, якщо немає тріщин?
Полиск ряхтить — лисячий, хитруватий.
Злива крізь дах дірявий періщить,
варта твоя безсонна й незгасна ватра.
Бачиш, червоне — це кров, а чорне — кіптява.
Шрами опуклі та вигоріла трава.
Просто в обличчя пітьма випускає кігті,
поки у тебе зі зброї лише слова.
Серце зірветься вгору, між гілля потрапить,
буде гойдатись, доки шлях собі не пропалить.
Знаю — болить, але це тільки подряпина,
розчерк пера, зарубка на дереві пам’яті.

2019

Бог упокорення любить ласкавих телят,
Тепла піддатлива плоть одурманює швидко.
Цілить батіг - і під ним розпускається квітка.
Тим, що не смикались, менше удари болять.
Бог упокорення любить ласкавих телят.

Бог упокорення любить ласкавих телят.
Свіжа солома, вода у поїлці в теляти.
Просто повірити і перестати стріляти.
Тільки безбожники з оком розплющеним сплять.
Бог упокорення любить ласкавих телят.

Бог упокорення любить ласкавих телят.
Бог упокорення просить кривавої жертви.
Міцно прив’язані все-таки краще, ніж мертві,
перші підуть на заріз, хто співає не в лад.
Бог упокорення любить ласкавих телят.

Бог упокорення любить ласкавих телят.
Луплять, як дзвони соборні, дзвіночки на шиї,
кільця заліза безжалісно губи прошили.
Мукають мамки пахучі - та їм не велять.
Бог упокорення любить ласкавих телят.

Бог упокорення любить ласкавих телят.
Їх би мастити, як мед, і тулити до рани.
Їм би дивитися і ремиґати старанно
жмутки трави, у якій помирає солдат.
Бог упокорення любить ласкавих телят.

2019

Голосом: https://soundcloud.com/julia-musakovska/m8yasqjnixek

Події на 26 BookForum, де мене можна буде почути з текстами із майбутньої книжки:

20 вересня, п'ятниця
19:30 - 21:00
ЖІНОЧА ПОЕЗІЯ ЛЬВОВА
Львів, Леся Курбаса вулиця, 3 Львівський академічний театр ім. Леся Курбаса

21 вересня, субота
14:00-15:15
ПОЕТИЧНІ ПРЕМ'ЄРИ
Львівський академічний театр ім. Леся Курбаса
Львів, Леся Курбаса вулиця, 3

22 вересня, неділя
13.30-14.00
Подія від Yakaboo Publishing, де буду говорити з позиції свого "роздвоєння особистості" - між літературою і сферою маркетингу та комунікацій:
ПРЕЗЕНТАЦІЯ КНИЖКИ БЕТ КОМСТОК "ВПЕРЕД ЗА МРІЄЮ"
Тематичний кластер “Жінка в темі”.
Готель “Ріус” (вул. В. Гнатюка, 12 а)

22:00-00:00
«СПРАГА МУЗИКИ». ПОЕТИЧНО-МУЗИЧНИЙ ВЕЧІР PEN Ukraine ТА ЛЬВІВСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ФІЛАРМОНІЇ В РАМКАХ КОНЦЕРТНОЇ СЕРІЇ «PRO ET CONTRA. СЦЕНА НОВОЇ МУЗИКИ»
Львівська національна філармонія
Львів, Петра Чайковського вулиця, 7

Біль — це шкіра моя. Я живу у ній дні, як роки,
забуваючи, хто я є, об стіну розбиваючи кулаки,
перетворюючись на попіл, припадаючи до землі.
Кораблі проти течії йдуть, і куди ж ви, мої кораблі?
Чорне — це сама досконалість. Морок не має вад.
Смерть вирівнює напівтони, затирає невірні слова
і сліди, що глибоко в'їлись під шкіру землі й води.
Я і вплав би додому дістався, та тільки забув куди.
Від новин сухо в горлі, паморочиться в голові,
білий янгол приходить опівночі: каже, новини дві.
Краще, братику, дзьоба стули — хтозна звідки рвоне.
Стільки тижнів на бочці з порохом, не випускай мене
з поля зору чи з-під крила свого, де я був колись.
Листоноші кудись несуть повні торби сердець і сліз.
Зупиніться, я ще живий, упізнайте мене — це я.
Дим, як борошно, сиплеться в очі, та бачу, як
сухоребрий хлопчина в найневиннішій із забав
дерев'яним мечем відтинає голови у кульбаб.

2015

Якби їхня спільна історія так і не почалася,
кожен зостався б сам на сам зі своєю війною.
Серпень — пекельна, тілами напхана лазня.
Вона стискає знайому долоню — й оживає знову.
Усе, що сталося і не сталося з ними,
задавнене, прикладене каменем, незабуте,
проступає візерунком на шкірі, снивом,
збовтаним із реальністю, перешкоджає бути
тут і тепер собою, дихати на повні груди.
Листя починає жовтіти. Він жартує невміло:
так і не встигнемо напитися цієї отрути —
пахощів літніх ринків, сонячного свавілля,
дотиків плечей і колін, оголених та засмаглих,
світла, що білою цівкою пробивається через біль,
відчуття, ніби це — єдина мить, яку ти матимеш,
аби закінчити речення, стиснути міцніше обійми.
Чорна тінь відділяється і залишається на узбіччі.
Крики придушені стануть круками,
розкришаться угорі.
Якщо захочеш розповісти мені, у чому річ,
я слухатиму - тому, прошу тебе, говори.

2017

Що буде потім? Частина виїде, частина загине.
Решта зачепиться за поріг і якось собі триватиме.
Розучаться розрізняти, де друзі, де вороги.
А коли всіх зрівняли тепер — чи варто?

Будуть носити штучні квіти на цвинтарі,
випалювати суху траву, воювати зі здоровим глуздом.
А як іще виживати у цій диявольській грі,
коли ти сьогодні — герой, а завтра — лузер?

Присиплятимуть свої спогади, як домашніх улюбленців,
на ніч забиватимуть дошками вікна і двері.
Якось жили раніше, до крові кусаючи губи,
тепло і ситно, нехай і без високих матерій.

Щоб вижити за будь-яких умов потрібен хист
відганяти думки підступні, як підземні води.
Може, розкажуть внукам своїм колись,
як це — розвернутися за крок до свободи.

Виливатимуть на просторих кухнях жаль,
стратегії мирного опору, духовної оборони.
Тільки та, що з діркою у грудях, гостритиме ножа.
Тільки той, що голіруч тримав межу,
лічитиме патрони.

2019

кулі дощу вдаряють у дах
під дих:
що тобі сниться поете теплого тилу
злива голосить за ними
про них
тих-
о
згасло життя
наче пір'ячко полетіло

пальці розламують хліб
скручують у ріг
ліг — і чекаєш пришестя
яке не станеться
знову ятрять лампадки уздовж доріг
п'явки жалобних стрічок знекровлюють стяги

вервиця із бабусиних квасолин
батькові теплі шкарпетки з кусючої вовни
ним
тілом своїм
нову міситиме глину
ротом з пробитих човнів черпатиме воду

хто ти
з поглядом
болючішим за прута
новонароджений
ув'язнений в однострій
непоказна
іграшкова фігурка з металу
впала зі столу
пробила діру у земній корі

2016

КИТОБІЙ

вперше він поцілував мене
з ввічливості чи вдячності
випадково
а як відомо випадковостей не існує
його язик опинився в моєму роті
наче гарпун
тут я говоритиму про інстинкти:
жага ловитви
сильніша самозбереження

вісім довгих ночей минули
як одна ніч
а все ж зап'ястя його чарівніші
за його передпліччя
хоч я божеволію від його зап'ясть
я навіть не можу назвати
щось
красивіше ніж його зап'ястя
хіба що його передпліччя

в будинку зі спіральними сходами
з прозорими білими
наче подих зими вітрилами
я залишалася вісім довгих ночей
дні до уваги брати не варто
дні
—неозорі хижі пустелі
днів для нас не існувало

чи усіх їх ти приводив сюди?
я запитувала
чи всі вони так сяяли тобі і так пахли
свіжою дичиною
як і я в першу ніч—
він тільки сміявся
і сміх його був
наче стогін китів поранених—
якщо вони стогнуть від ран
а може вони мовчать
як і він зазвичай

чи кожну з них ти показував
своїм друзям
як райську пташку яка вчепилась кігтями
у сніжно-білі гардини
чи дитинча кита відірване від матері
на білому піску
твого простирадла

пливи пливи китобою
пливи але стережися
тримайся за руків'я ножа захалявного
як за останню надію

кит уже недалеко

(з книжки "Полювання на тишу", 2014)

Поки ти наближаєшся, листопаде,
з-під сухого листа пробивається конюшина.
Сонячне світло заліплює очі —
і ми
більше
нічого
не бачимо.
Ані сивини на плодових деревах,
ані стежки уздовж ріки,
всіяної кістками.
Ані розпачливих написів
на столітніх стінах лев’ячого лігва.

Намацала шкаралупу каштана
в кишені
куртки кольору хакі,
вкололася - і прозріла.

Заходь уже, листопаде.

2019

***
вибір від слова «вибороти»,
інакше — позбавлений сенсу і серця,
він лише сердиться,
чому все не змінюється на досконалу картинку —
для кожного іншу —
за помахом, скажімо, чарівної булави

вибір від слова «вибратися»,
виборсатись
із вигрібної ями,
братської могили,
колиски народів
по трупах —надцятилітних добровольців

вибір від слова «вибити»,
вичавити із себе
комплекс молодшого брата,
співочого орача,
першого у черзі за халявою,
за свіжою гуманітаркою,
колективною стурбованістю,
cторгованістю:

раз, два, три —
продано!
плішивому чоловічку з голим торсом,
верхи на ведмеді
агов! де черга закінчується?
за крайньою хатою.

2019

Орися говорить до Бога тричі на день
про те, що болить, і про те, чого в неї немає.
Нічого не просить. Малою просила в людей.
Дізналася від людей, що просити марно.
На заході хмарно – віщає по радіо Бог.
На сонці у озера ніжаться козенята.
Орися долоні смиренно складає: ох,
як може Він знати усе і нічого не знати?
Не знати, що батько знову прийде, як чіп,
що завтра вставати вдосвіта по чорниці,
не знати, що коять із жінкою уночі.
А знала б раніше, то б краще пішла в черниці.
За стінами чути, як вітер гострить ножі,
і мати кричить, що життя її з'їли діти.
Орися не любить дітей, бо ще хоче жити.
Орися не хоче заміж. Та ніде дітися.
Закінчили школу – пора на свої хліба.
Орися грибів набере і продасть на ринку.
Зима підкрадеться, і мати скаже: ти ба,
чи, може, забула, для чого створили жінку?
Чи знав Він про те, як викроював із ребра,
що пустить крутитися в колесі до пришестя?
Орися по телевізору бачила рай,
куди, мабуть, вирушають всі благочесні.

Орися говорить до Бога тричі на день,
На світі їй більше ні з ким поговорити.
В саду, анітрохи не схожому на Едем,
зриваються яблука зливою метеоритів.

2014

ШЕПІТ

І.

відлунюй в мені до нестями тривай у мені
роздряпуй ощадливий простір живи що є сили
я бачу назустріч повзуть заблукалі вогні
ялини занурили в небо свої самостріли

гори у мені говори не стихай ні на мить
задавнена відстань між нами глевка й безіменна
так лагідно рот обпекли мені вохра і мідь
тепер я мовчатиму скажеш усе замість мене

такими губами цілують хіба що до ран
такими руками торкають хіба що востаннє
у тріщині неба світанок постане як храм
і все що єднає відомим і видимим стане

буди в мені звіра співає розгойдана вись
і ліс шелестить до своєї кошлатої пастви

лежати б отак горілиць та над нами дивись
птахи дуже низько летять ніби хочуть упасти

ІІ.

сестро ребром зачеплена за буденність
бачиш триває бунт опалого листя
в чаші дощів залишилося на денці
ми причастилися осінню і спаслися

сестро втікачко з дому і від адама
ми зачаїлись у часі нас небагато
я твою крихкість жодному не віддам
осінь пора грітись попелом від багать

сестро по шию занурена у неспокій
теплий нектар твого дихання гусне в"язко
осінь стягнула дротами оливкові локони
отже нічого не бійся і не пояснюй

сестро півсвіту взявши собі на груди
в неба на тілі гоїш надріз поздовжній
сестро повторюй цю послідовність рухів
як особисту помсту місяцю жовтню

сестро пришпилена стрілкою на годинник
осінь вичерпує список своїх призначень
це збіг обставин бій із чужою тінню
сестро поплачемо доки ніхто не бачить

хтось тебе косами сестро припнув до втоми
осінь в мішках небес не забракне солі
наших коханців тіла давно охололи
сестро це осінь час визначатись хто ми

ІІІ.

ще не зима ще на гіллі тугий шепіт яблук
ше не зима ще ліси - переповнені храми
снайпере цілься у вутлий газетний кораблик
встромлений у гущавину панорами

будь милосердним нехай він загине відразу
серце з паперу горить та продовжує битись
чуєш ступають по вістрях дороговказів
троє білявих братів ці вигадливі вбивці

ще не зима ще обманюй тримай мене міцно
ще не зима зав'яжи мені очі туманом
нам ще до страти заледве залишився місяць
світ замерзає - горіти не будемо марно

дихай на зблідле чоло не послаблюй обіймів
швидко займуться кленові прострілені крила
скоро нам золото й попіл осядуть на вії
скоро зима зафарбує нас намертво білим

контури тіл наші губи і крики протесту
з шепотом яблук лісів до останнього слова
вписані щільно в глибини її палімпсестів
ми ще народимось ми заговоримо знову

2013

(із книжки «Полювання на тишу»)

Дім стоїть на горбі.
Вітер грає на флейті вихлопної труби.
Автомобіль тулиться до ліхтаря,
як до батькової ноги маля.
Вата звисає з небес –
присмерку повсть надірвана
грубез-
на, темна з пурпуровим краєм.
Ще один день помирає.

2020

Темні часи породжують рішення сумнівної чистоти,
у таких зазвичай супутники — розлогі пояснення.
Благі наміри, якими вимощена дорога відомо куди,
досі в ціні на землі, куди приходять убити чи вкрасти;
поїсти, випити, наробити дітей, щоб їх клясти щодня,
потім раз на рік змивати гріхи в крижаній ополонці.
Головне — обрати красиві слова, похапцем закидати ями,
що навесні знову відкриють свої роти голодні.
Але до весни ще треба дожити: довгий зимовий сплін,
приспана пильність, важка їжа, ілюзія вибору,
поки чи то гоблін чи Голіаф підіймається з колін,
а камінці в пращі закінчуються, як і самі юні Давиди.
Пісня солодка — і знову корабель на скелях тріщить,
голови світлі зникають у водній чи то народній товщі.
Коли слово важить водночас як пір'їна, і як граніт,
це свої — хто тримається курсу, хто б’є в одну точку.

2020

Осінь — стара жебрачка, в брудному й барвистому.
Позолоти — каже, — ручку, прикличу тобі всього.
Прикликала шов на горлі, дерево у лікарнянім вікні.
Непомітно обернулася зимою, з кисневим голодом.
Часом тіло не має іншого способу сказати «стоп».
Ручка ставить чорнильну цятку, на середині розповіді.
Цятка стає чорною дірою,
кометою зі смертоносним хвостом.
Так закінчується юність — із першим загальним наркозом.
Десятиліття разом проклало стежки на наших обличчях,
Легше з них, аніж зі щоденників, прочитати.
Може, могли би любити дужче, віддавати більше.
Але ресурс вичерпний,
доводиться заощаджувати.
Бачиш, як скальпелі сонця прорізують шкіру хмар,
Світло стікає на мости, тунелі та автостради.
Світло просотує тіла холодний мармур,
змушує захлинатись неминучою радістю.
Сніг, наче білий вовк, вилежується на траві узбіч.
Квапиться рука вийняти сонцезахисні окуляри,
поки друга тримає кермо, поки втискаюся в крісло глибше,
поки дорога вужем звивається і петляє.
Складно зчитувати знамення на великій швидкості —
синьо-зелені вказівники, чорні птахи, застиглі на склі.
Чорна безхвоста комета з'являється нізвідки,
зникає в нікуди. І тріскає брунька весняної зливи.

2018

Коли він розітне ходою зимовий ранок,
що залишиться, щоб тримати тебе при тямі?
Теплий тіла відбиток, пам'яті птах поранений,
розгалуження голосу, що у стіни вростає.
Як він голиться, як згрібає ключі у жменю,
як торкається скроні, немовби приціл наводить,
як розчісує пальцями коси твої розметані,
як стискає плече, наче більш не буде нагоди
залишитись віч-на-віч для обміну тілом і світлом,
захлинутися, щоб не порожньо, щоб не страшно.
Як наказує не забувати про хліб і молитву,
хоч і знає, що друге живитиме значно краще.
Коло спільності розсипається на фрагменти,
стільки в просторі слів, та всіх до смішного мало.
Що за прикрість, коли всі вибілені знамена,
та можливості здатися не було і немає.
Не вслухайся у постріли кроків його на сходах,
не гойдай, не тули до грудей всеохопну пустку.
Тільки подумки з ним долай усі перешкоди,
тільки пошепки вкотре повторюй,
що не відпустиш.

2014