Говорила тільки з деревами,
їхньою шелестливою мовою.
Ніхто, каже, крім вас мене, любі, не розуміє.
Відкриваю рот, а з нього чути тільки шелех.
Дивлюсь, а в зіницях ніби колихається гілля.
Стою, і ніби листя з мене опадає,
що навіть не встигло пожовкнути.
Осипається, летить, притуляється до землі —
як на тому боці, де він лежить,
звідки не можуть його забрати.
Де тільки дерева бачать і знають,
щось йому шелестять.
А він чує, що це я з ним говорю.
Він чує —
обманюю себе,
щоб останній листок не злетів.

11.09.2024

***
Цьогоріч відпускати осіннє тепло
надто боляче — наче зриваєш зі шкірою.
Так самотньо любові ще не було
між надією й вірою.
Полудневі хвилини в’язкі, як глей:
хочеш зрушити, й кроки схожі на подвиги.
Перелітне серце — пташа мале —
завмирає від подиву.
В павутинні заплуталась нитка життя,
ще напрочуд міцна, але натяг сильнішає.
І мережива над головою летять,
обертаються віршами.
Бачиш: небо розтяте вогненним мечем,
день тече непоправною втратою.
Як не встигнеш поцілувати в плече —
я отам догорятиму.

#каміння_і_цвяхи

Майже виняток у цьому каналі: анонс. 2 листопада - Івано-Франківськ, запрошую.

***
Швидко-швидко перебирає вервицю слів,
наче боїться не встигнути їх сказати,
загорнути голос в суху кору,
висікти на ще живому стовбурі
повідомлення наступним поколінням,
подорожньому, коли прийде у спа-
сенний цей край, благословенний,
що позбудеться нарешті сумних повторів.
Адже саме для того промовляються
всі топоніми, імена й позивні
в унісон, голосами, наповненими
смутком і захватом, любовʼю й болем –
раз по раз виливається через край.
Наче на рятувальних ношах виносять
історію, вцілілу і зафіксовану.
На мʼяку траву, повз онімілий натовп,
де ніхто вже й не сподівався.
Вона розплющить очі й примружиться
від різкого світла.
Згадає все.

2.11.2024

***
В часі, коли хочеться тільки тиші,
у голові крутиться голос твій,
наче улюблена платівка;
кожен оберт — за порух пухнастих вій
над суворими очима розтинача.

Як воно — зазирнути в суть речей і не мати
жодного порятунку з цього знання?
Бачити чітко подобу кожного явища і не бути
в змозі його відвернути.

В часі, коли майбутнє зовсім не проглядається,
у пітьмі проступають білі обриси завтра —
смішного надувного човна.
Але над морем вже виріс червоний місяць
кінця світів.

Чи веслуватимеш зі мною?
Куди ми встигнемо доплисти?

2024

***
Перед світанком вона продирається в дім.
Виє. Лягає на груди, каже: ходім.
Дихає в темряві, наче ковальський міх.
Каже: візьму тебе чи когось із твоїх.
Перелічи незавершені справи, гріхи,
можна уголос, послухаю залюбки.
Всі дорогі імена називай досхочу:
я навмання до будь-кого прилечу.
Школена, спущена з прив’язі щодоби,
в ката на службі, здичавіла від ганьби.
Книга буття, де прописано кожен вдих,
cпалена поміж отих, українських книг,
там, де в посадці — розстріляний Бог нагий,
там, де не вознесуться жодні боги.
Віриш іще? — забиває слова, мов клинці,
довгими кігтями водячи по лиці.

Згущена ніч розвиднюється на відбій.
Люди людей бережуть замість богів.
Смерть відповзає й одного разу вночі
тих пожере, хто радів, що її приручив.

23.11.2024

Беру участь у благодійному аукціоні зустрічей. Збираємо кошти на баггі для 3-ї штурмової. Аукціон завершується завтра: https://www.instagram.com/p/DCeXzJVtwC6/?igsh=N2oyaWpjZ3NqejF1

I
ще не зима ще на гіллі тугий шепіт яблук
ще не зима ще ліси—переповнені храми
снайпере цілься у вутлий газетний кораблик
встромлений у гущавину панорами

будь милосердним нехай він загине відразу
серце з паперу горить та продовжує битись
чуєш ступають по вістрях дороговказів
троє білявих братів ці вигадливі вбивці

ще не зима ще обманюй тримай мене міцно
ще не зима зав'яжи мені очі туманом
нам ще до страти заледве залишився місяць
світ замерзає—горіти не будемо марно

дихай на зблідле чоло не послаблюй обіймів
швидко займуться кленові прострілені крила
скоро нам золото й попіл осядуть на вії
скоро зима зафарбує нас намертво білим

контури тіл наші губи і крики протесту
з шепотом яблук лісів до останнього слова
вписані щільно в глибини її палімпсестів
ми ще народимось ми заговоримо знову

2013

("Шепіт", з книжки "Полювання на тишу")

Запрошую, 11 грудня у Львові. Спеціальні гості: “Мертвий Півень”: https://www.facebook.com/share/13xziUNWz4/

Ода до радості

радосте моя зламана машино космосу
незамінна кожна деталь
як же я скучила за голубиним туркотом твого двигуна
іскрами божими з-під твоїх крил
ось ти лежиш на боці
перехняблена спотворена нерухома
як авто на вулицях Вовчанська

життєдайна моя радосте
вранці не можу звестися стати на рівні ноги
без одного ковтка радості
припадаю губами а там чаша пуста
тріщини пил задуха
триста людей у підвалі без права на вихід
найменшому три місяці
поряд тіла
за дверима озброєні людожери

радосте моя свята де тебе знайти
тиша більше мені не подруга
прокидаюся за хвилину до сигналу тривоги
з горлом з якого висотано голос
балістична ракета у напрямку міста
удар по житловому кварталу
міста де мої друзі близькі люди
країни де нас
щодня дедалі менше

радосте безцінна
терпке твоє вино із троянд
що зростають поміж тіней руїн
на могилах воїнів і поетів
на сплюндрованій випаленій землі
яка оживе
ті що його нап’ються вдосталь
чи зречуться помсти
чи дадуть всепрощення ворогу
чи замінять знову тобою свободу

9.12.2024

***
Різдво посеред війни. Світле свято в темні часи.
Музика генераторів, приглушені голоси.
В кожного своя втрата, cхована під пальтом.
Залягла на плечі втома вагою в тисячу втом.
Метушня передсвяткова, але змазані кольори.
Цьогоріч для війська — найцінніші дари.
Найпалкіша молитва, робота серця і рук.
Чорні мішки чекають на Іродових слуг.
Світло ощадливе. Очі горять
замість різдвяних вогнів.
Вже народився той, хто смертю смерть переміг.
Тут поміж нами — прозорі постаті, до яких
кидаєшся обійняти, а вони тануть, як сніг.

24.12.2022

ВЕЧЕРЯ

Вечеря – пісна. Приглушено ложки стукають об тарелі.
В господині болять коліна,
перед очима танцюють змійки.
Пропливають за вікнами хмари, як велетенські форелі.
Але за ними стежать хіба що діти
чи мрійники.
Дванадцять страв – як стільки ж спроб
зі собою порозумітись.
Господиня сидить із краєчку столу, ближче до виходу,
ближче до кухні. На столі немає живого місця.
Гості їдять, бо годиться. Аж забувають, що треба дихати.
Всі в колі, всі не схожі на себе:
тихі причесані діти,
чоловіки в тісних сорочках, що горло гризуть хортами,
жінки з тонкими губами,
яких одразу і не помітиш,
з важкими ладанками та очима від свіч розталими.
За хвилю постукають, рій голосів розітне повітря у хаті,
колядою вибілить стелю, шибки, стіни –
хто як уміє.
Господиня схлипує. Дідух руки розпростує волохаті.
"Це є тіло моє, це є кров моя."
І часник -
як вирвані зуби змія.

(“Чоловіки, жінки і діти”, 2015)

***
А що залишиться? Розбурхані птахи
в січневім небі, геть не схожім на зимове.
Торішній сніг, як невідпущені гріхи.
Розмита видимість і неможливість мови.
Згусає темрява, приклеєна до шиб.
Уздовж доріг стримлять дерева, наче віхи.
Волхви, йдучи, згадають рік, який віджив:
як народився, ріс, як стався чоловіком.
Куди тепер іти? Вертатися не час.
Давно не миром пахнуть — порохом і кровʼю.
Тепло бушлата зі солдатського плеча
понад землею простягається покровом.
У нім колишуться вцілілі ще зірки,
внизу примружились троянди біля храму.
Невже забудеться, хто ми були такі,
коли дійшли сюди з нежданими дарами?
Кровить від року слід, глибокий, наче рів:
слова не вмістять, і світлина не покаже.
Один танок довкола сонця — а в нових,
можливо, й ми розчинимося у пейзажі.

3.01.2024

Сьогодні рік, як з нами немає Максима 💔

***
Пам'яті Максима Кривцова

Вирушаєш — і під шкірою землі вже пульсують фіалки.
Тільки ж наче була весела новина, та ж ось
наші серця розбиті, мов кулі, скляні,
подарункові, в них так смішно сипався сніг
на вцілілі дахи будинків, від найменшого руху.
Відпливаєш — а в опері грає симфонічний оркестр,
усіма горлами інструментів утримує музику щастя,
яке вже минуло,
музику, яка не повториться більше наживо.
Крапки з кінців речень розсипаються,
наче дрібний гравій на тротуар, залитий ожеледдю —
дзеркало, із якого дивишся на мене, з докором і любов’ю:
до тебе пустили дітей своїх і не зупиняли,
тепер вони ридають обабіч твого човна.
І ти вже не чуєш, не в змозі витерти їхні сльози,
дочитати на ніч історію,
в якій все закінчиться добре.
Усе буде: запах води і лісу й найхимерніші з хмар.
Відпускаєш берег нехотячи — а ми,
що не вберегли,
тебе ніколи не зможемо.

2024

Слухайте вірш із аудіокнижки “Каміння і цвяхи” (вище) і приходьте на подію: https://www.facebook.com/share/1FSbxyBVyE/

***
Бог упокорення любить ласкавих телят,
Тепла піддатлива плоть одурманює швидко.
Цілить батіг — і під ним розпускається квітка.
Тим, що не смикались, менше удари болять.
Бог упокорення любить ласкавих телят.

Бог упокорення любить ласкавих телят.
Свіжа солома, вода у поїлці в теляти.
Просто повірити — і перестати стріляти.
Тільки безбожники з оком розплющеним сплять.
Бог упокорення любить ласкавих телят.

Бог упокорення любить ласкавих телят.
Бог упокорення просить — кривавої жертви.
Міцно прив’язані все-таки краще, ніж мертві,
Перші підуть на забій, хто співає не в лад.
Бог упокорення любить ласкавих телят.

Бог упокорення любить ласкавих телят.
Б'ють, наче дзвони соборні, дзвіночки на шиї,
Кільця заліза безжалісно ніздрі прошили.
Мукають мамки пахучі — та їм не велять.
Бог упокорення любить ласкавих телят.

Бог упокорення любить ласкавих телят.
Їх би мастити, як мед, і тулити до рани.
Їм би дивитися і ремиґати старанно
поміж трави, у якій помирає солдат.
Бог упокорення любить ласкавих телят.

(“Бог свободи”, 2021)

***
Несу моє горе у сповитку
велелюдною вулицею.
Горе надсадно кричить.
Перехожі дратуються:
«Вгамуйте своє горе,
годі йому голосити.
Вкрийте його тепліше,
нагодуйте, приспіть.
Горе як горе —
у кого його не було».
Горе горне мені до грудей
гаряче чоло.
У горя в очах тисячі
розтерзаних нас. Тут і зараз.
Кричи, моє горе, кричи.

3.04.2022

***
А тоді щось відколюється від мови:
гострі, болючі скіпки,
що заходять під нігті, коли вимовляєш:

ось абсолютне зло,
яке прагне тільки вбивати,
знищувати
в зародку, в бруньці, у квітці.

Говориш як до стіни — казала мама в дитинстві.

Тимофій любив жучків і космічні ракети,
але ця — балістична, з касетним боєприпасом
для ураження більшої площі,
вдарила
в дев’ять дитинств.

Тому що могла.

Стоїмо, онімілі,
зі своєю страшною правдою,
як сухостій на тлі квітучих дерев,
але й вони — як посивілі.

5.04.2025

***
Вона приводить його за руку додому,
знімає з нього бушлат, садовить при столі.
Каже: ось він, мамо, живий, але така втома,
ніби несе вагу всього світу — неба й землі.

Каже: постійно щось доводить життям
своїм. Наріж йому хліба, мамо, налий вина.
Пив тільки з чаші болю; я бачила, я була там.
Як він наважився повернутися — це дивина.

Так вітали його, коли заходив у наші міста,
гілля під ноги стелили, співали гучних пісень.
Скільки їх потім з ним спиною до спини стало?
Скільки їх потім кидало брудом йому в лице?

Каже: коли йшов помирати, біснувались людці.
Я без пам’яті падала в придорожній пил,
роздирала руки об брук. Але наприкінці
не відшукала тіла.
Він сам до мене ступив.

Чистить поволі яблуко — звивається шкірка змії.
Смерть, як собака, покірно лягає йому до ніг.
Він виставляє проти світла долоні свої,
і сонячні промені проходять крізь них.