* * *
Жорстока гра із літніх таборів -
поволі накривати простирадлом
лице того, хто прокидається.
Немовби падає стіна — і хтось кричав від страху, наче вперше.
Ти пам’ятаєш?

Вони прокинулись найпершими.
Я знаю кожного в обличчя, всі вони — мої.
Зі зброєю дитинства у руках. Пригадуєш, ми грали в РобінГуда?
Вже час дорослішати, все тепер по-справжньому:
яскрава пластикова каска, дерев’яний меч.
І лучник, схожий на архангела, що на твоєму боці.

Птахи з підпаленими крилами, знаряддя помсти. Люди — це знаряддя?
Чоловіки, жінки, а часом — зовсім діти,
вихаркують криваву пісню єдності.

Цей запах гару в’ївся в шкіру,
солодкий дим Вітчизни. Моя дитина спить,
долоньку примостивши під щоку — у мене ж очі печуть і досі.

Лютневе сонце тече бруківкою: хтось плавить серп і молот.

Відбиток тіла на прапорі проступить, як плащаниця.

Благаю, не накривайте їм обличчя —
їм нічим дихати.

(З книжки “Залізо”, 2022)

***
кожного ранку приходжу в сад
обрізати троянди

чорні троянди скорботи
розрослися,
заповнили простір і час

я не встигаю їх обрізати
кожного ранку знову,
давно не встигаю нічого в цьому житті;
життя пролітає повз мене,
поки я завмираю із садовими ножицями в руках

поки на мене дивляться
карі сірі блакитні
з фотографій, на яких навскіс — навідріз
чорна троянда

2023

Друзі, я нечасто буваю в Києві, але ж це благодійний квартирник, збираємо кошти на автівки для ЗСУ. Приходьте слухати поезію і музику: https://www.facebook.com/events/185893900922875

***
людина, яка нікого не любить,
нікого не втратить
на цій війні,
у цій землі
не залишить вирвані клапті
юності, серця, майбутнього

не розсипеться,
навіть не піде тріщинами,
гідними золота

тріщинами, крізь які
мусить заходити світло,
а натомість вдирається
студена густа
безнадія

як же добре тобі
не любити нікого,
яке ж це благословення,
який дарунок долі
в темні часи

не мати коріння, яке тримає,
тягаря турботи,
привʼязаності за плечима,
туги, що всвердлюється зсередини
і ламає кістки, мов у катівні

йти землею, якою розсипані
жовті кульбаби,
почорнілі жита,
стіни й дахи,
уламки життів
у безжальному витку історії

не задихатись від співу пташки,
що повторює
ту саму розпачливу пісню
знову і знову,
від залитого кровʼю
вечірнього неба

просто йти без страху
в незмінному напрямку —
будь-куди,
аби тільки вперед

людино, яка нікого не любить,
невмируща,
бо давно вже померла,
— та чи жила?

7.05.2023

Аїді Ібішевіч

Не бачилися чверть століття.
І цілу вічність проговорили
по війну.

Три і пів року в облозі.
Півтора під ракетами і шахедами.
Діти — два струмки голосів, що неминуче сплітаються в один,
як наші досвіди.

Позаду мружаться будинки,
покусані шрапнеллю. Це було давно.
Місто твого дитинства,
скривавлене, вистояло
на перебитих ногах.
З навіки врослими у шкіру
трояндами,
рясними білими шипами надгробків,
дірками, тріщинами,
запаяними сонцем.
З несамовитою жагою
свята.

Ви це переживете, — кажеш ти. —
Життя триватиме. Все буде, хоча й по-іншому.
Вода біжить під міст, брунатна, каламутна —
то серце міста помпує кров,
і розбрідаються думки,
мов кошенята.
Онде петляє по даху
маленький чорний бог тут-і-тепер.

Переживемо,
але не всі із нас.
Обіймемося — до побачення.
“You’re still alive, she says. Do I deserve to be?”
І впʼяте, перед сном, звучить
чи до молитви заклик
чи до надії.

Сараєво, червень 2023

***
Продавчиня квітів слухає Службу Божу по радіо
у крамниці, куди я ходжу купувати
троянди чи хризантеми.
Парне число.
Вам яку повʼязати стрічку — чорну чи жовто-блакитну?
На цьому питанні я завжди зависаю.
На волосині. Від того, щоб розридатися.

Колись купували тут квіти на весілля,
хрестини і дні народження.
Тепер білі, парне число, для тих,
які йдуть передчасно.
Смерть приходить по них
не з власної волі.
Так ніби їй приставляли дуло до скроні,
мучили її рідних в неї на очах,
терзали її дитину.
Як би інакше вона могла
таких світлих,
таких вогнистих забрати?

Цього разу в крамниці
довго роздивляюся каланхое:
чи виживе в темному місці?

Проповідь закінчується.
Відчиняються двері.

- Як ваші справи?
- Дякувати Богу.
Все було б добре,
якби не війна.

31.07.2023

І
Все закінчується. В районі закрилась маленька пекарня.
Пережила ковід і блекаути, потім щось поламалося.
Я питаю себе: чи встигла ти дізнатись і засмутитись?
Ми заходили разом, купували завжди однакове.
Ти казала насмішкувато: ти ж краще знаєш.
Але в іншому ніколи мене не слухала.

Ось на місці пекарні — безлика нова їдальня.
А на місці твоєму не буде нікого іншого.
Залишається тільки твоя від’ємна присутність —
зараз вийдеш з-за рогу, махнеш золотистим прапором —
тут у парку на лавці, де запускали пальці в майбутнє,
тут, де ти об бордюр спіткнулась на переході.
Бо ж завжди кудись поспішала, завжди летіла,
наче все знала наперед —
всюди себе залишила.

1.08.2023

ІІ
Білява дівчина сяйнула
у натовпі
біля костелу єзуїтів —
так схожа на тебе,
ніби ти
прийшла на власний похорон.

От зараз підійдеш і запитаєш
іронічно:
Не зрозуміла,
чого це ви зібрались тут
без мене?
Сказали б — я би теж принесла квіти.
І взагалі це я завжди ходила
в чорних сукнях.

Ходила по гарячих вуглинах
босоніж,
підстрибом,
широким кроком,
на руках.

У кожного лишила щось в кишені:
усмішку чи сльозу,
пелюстку,
шип закамʼянілий,
вогняну кулю,
пірʼїну,
з якої виростає птах.

Так, я жива.
Це все була велика містифікація.

Не плачте, любі,
але, прошу вас, не розходьтеся.

липень 2023

ІІІ
Залишила мені любові
в непрочитаному повідомленні
дрібку,
таку солону.

Мушу розтягувати
аж до наступної зустрічі,
де не пройдемо одна крізь одну,
шурхотячи
шлейфами спогадів:
сміху,
турбот,
одкровень,
безкінечних дискусій і суперечок.

Хто розпочне знову цю розмову,
обірвану на пів подиху,
як павутина шовку
на колючім кущі?

/я так любила тебе а ти
будеш за мною плакати
коли я помру/

Птаху плачу тріпотливу в грудях ношу.
Мокрі кросівки у цвинтарних бур'янах.

Ти обіцяла сестрою не називати —
зайва патетика.
Там, вже на іншому, безсловесному березі
будемо обійматися досхочу.

серпень 2023

***
На четвертий день нарешті дійшла до моря.
Сахалась чайок, наче птахів Хічкока —
реальність буває куди жахливіша.

Що ти маєш для мене, море,
чим мене подивуєш?
Гладенькими камінцями, білими баранцями
хвиль,
качками, які рибалять при березі
в погідний день?
Спокійний — яких не буває вдома.

Ці пряничні хатки з присмаком гіркоти:
зірвані трояндові, шипшинові голови, листки,
притиснуті до бруку важкою рукою дощу,
розбита яблучна плоть.
Та що ви знаєте про проминання?

Про те, як цвинтар поглинає село,
закінчується рід,
як смертю смерть привертають
і відвертають.
Як прокидатися в ранок,
знову не дораховуючись живих.

Птахи кричать — немов оплакують найдорожчих.
Ні, цей крик взагалі ні на що не схожий.
Прориває тонку ширму, на якій намальовані
море,
чайки,
задбані давні руїни,
червоні дахи —
з протилежного боку,
з боку реальності.

12.10.2023

***
А ми ще триваємо, ще чіпляємося за життя,
як пізні квіти у жовтні, що вперто не відцвітають:
червоні, рожеві та жовті. Палкі, безтямні.
З камінними стеблами й пелюстками зі сталі.
Приймімо — це вічна робота: рости і цвісти,
сплітатись гілками колючими у негоду,
лягати у ґрунт, щоб оновлювалися світи,
щоб легше наступним було робити роботу.
І сходити знову — чи зійдемо, хто б сказав?
По вірі воздаться, тут сумніву бути не може.
А сіль на пелюстці — то моря тонка сльоза.
Такі тонкосльозі зробилися, боже-боже.
Оплакати любих — не вистачить ста морів.
Триматись корінням землі й світити щосили
нам слід. Як троянди і мальви із тих країв,
де квітнуть аж до зими. Неминуче красиві.

23.10.2023

Сьогодні падав саме такий. І я ще встигаю з цим віршем.

***
Сніг. Люди виносять чистити килими,
позбуваються нарешті цноти і зайвини.
В ці холодні дні, довгі, як білі дими,
все стає на свої місця, покружлявши в повітрі.
Втім, а що нам лишається в такий снігопад:
перечікувати, озираючись знов назад,
споглядати дива й не знати, як називати
зірку бліду, з якої ще світло не витекло.

З неї все почалося — щойно з'явилась, туди
відчайдухи ходили шукати власні сліди,
поверталися, шаленоокі й задивнені.
Кожен, хто в них впізнав себе, був спасенний.
Тільки забув про це. Стежка замерзла на скло.
Озеро тягне вище до неба гладке чоло.
Пси нюшать коло воріт, їм ввижаються лови.
У нутрощах дому — китовому череві — тепло й темно.

Рік за поріг виносять, як зношене взуття,
снігопадіння довкіл очищує до нестями.
Чиста сторінка — ніщо інше, як білий стяг,
змовкни, не рухайся — хай говорять синці і садна.
Боже, чогось забарилась твоя сигнальна ракета.
Горлом іде відчуття народження, гостре й гірке.
Це сніжинка, метальна зірка, це сюрикен
застрягає в кошлатому комірі
і не тане.

#БогСвободи

***
Коли він говорить,
навіть стіни обертаються до нього
всіма обличчями портретів,
у столів і стільців підгинаються ноги –
вони стають перед ним навколішки, мов коні чи олені.
Ми притримуємо серця, щоб стрімко не вилітали з грудей.
Він розщіпає тісний комірець сорочки і випускає
нескінченну історію.
Ось за його плечима з’являються суворі, усміхнені,
прямолінійні, дивакуваті, прості і не дуже.
Ті, що ходять важкими шляхами любові
з баулом за плечима й автоматом напереваги.
Один із них постійно потрапляє в халепу, інший
вірить у пласку землю, той
рубає правду в лице всім чинам,
а цей віддає все своє товаришам без останку.
В приміщенні стає людно, безпечно, тепло від їхнього дихання.
Думаю: як же не хочеться його відпускати.
Але він мусить іти.
Обертаю його слова тричі навколо запʼястя,
останні два стискаю в долоні – до кривавого сліду.
Вдома не можу відірватись від сина
з так само коротко стриженою головою.

09.11.2023

***
Час має тіло танцівника:
він вислизає назустріч вітру,
коли намагаюсь його торкнутися.
Так прагну його. Але в нас
не складалось любові:
я надто довго ним нехтувала,
не помічала і мчала наскрізь,
не даючи прийняти себе в обійми.
Ось він, стрімкий і жаданий,
мститься мені за недбалість.
Думала: час буде завжди зі мною,
в нас так багато всього попереду.
Час танцює, красивий, як бог,
рвучко застромлює в небо руки,
як виноградні лози,
руки, які вже звикли до зброї.
Танцює, зникаючи в темряві
на струнких механічних ногах.

15.11.2023

Нова пісня “Мертвого Півня” на знайомий вам вірш: https://youtu.be/c4CRhmqScEw?si=7eplz9DIpSWVNaxL

(не)різдвяний вірш

***
в мені більше нічого не залишилося
ти вивів плід з лона мого
як Мойсей із пустелі
дав мені в руки віжки мішок і шило
іди собі світ за очі як дорога постелить

іду обабіч дороги стоять усі невідомі
ніхто не впізнає мене вулицями в місті моєму дивляться навстіж наскрізь
тут біля мого дому
ніхто не впізнає мене — і це взаємно

беру собі тільки те що завжди хотіла
погляди кинуті як дрібні камінці під ноги
музику вітру в крихкому глекові тіла
згорток під серцем все моє вже зі мною

яблуко від плоті моєї
як його відпустити
падати котитися в трави гострі високі
янголи благаю не покидайте пости
доки крізь отвір не висиплеться пісок

за будь-якого повороту доріг і подій
під небом із червонястим блиском сатину залишиться безумовне і неподільне
жінка з її дитиною

(з книжки «Полювання на тишу», 2014)

***
Що ми знали по цю любов, якою вона була?
Як подарована карта ворожих розташувань.
Як вербова сопілка, що викликає зграю птахів
з кулеметними стрічками на місці крил.
Як долоні титана, м’якші за персиковий цвіт.
Неможливість, яка трапляється раз в ніколи й ніде.
Тут стояла, закривала собою від осколків і куль.
З по-дитячому яблучними щоками, рожевий налив.
Вся земля під її нігтями, з неї би посадити сад.
Всі дрібненькі зморшки: мов розкреслені патичком
чи потріскалося, коли з вибухом впав в окоп.
Так говорить, мов поміж словами котить м’яча
і зненацька пасує, тоді продовжує, з ким і де,
за яку соломинку тримався, з чиїх грудей
вилітали ці промені, блискавки, ці таємні ключі.
Із твоїх, любове, сплетена сітка мого нічного сну.

29.12.2023

***
Вирушаєш — і під шкірою землі вже пульсують фіалки.
Тільки ж наче була весела новина, та ж ось
наші серця розбиті, мов кулі, скляні
подарункові, в них так смішно сипався сніг
на вцілілі дахи будинків, від найменшого руху.
Відпливаєш — а в опері грає симфонічний оркестр,
усіма горлами інструментів втримує музику щастя, яке вже минуло,
музику, яка не повториться більше наживо.
Крапки з кінців речень розсипаються,
наче дрібний гравій на тротуар, залитий ожеледдю —
дзеркало, із якого дивишся на мене, з докором і любовʼю;
до тебе пустили дітей і не зупиняли,
тепер вони ридають обабіч твого човна.
І ти вже не чуєш, не в змозі витерти їхні сльози, дочитати на ніч історію,
в якій все закінчиться добре.
Все буде: запах води і лісу й найхимерніші з хмар.
Відпускаєш берег нехотячи — а ми,
що не вберегли,
тебе ніколи не зможемо.

22.01.2024

***
День народження стає днем загибелі друга.
Вірші-обітниці змінюються некрологами.
Камінням і цвяхами знову вбивають.

Бачиш, вони розіпʼяли собаку. Залишились тільки лапи, прибиті до драбини. Шерсть і кров. Шлунок, набитий щебенем. Він же не міг себе захистити. Чи це не гріх, який волає до неба? Небо мовчить.

Горло моє стискається, стає шийкою пляшки,
надто вузьким місцем,
в якому застрягають слова.
Але язик мій — ґнотик у коктейлі молотова.
Що буде, коли спалахне?

Зайди подумки в покинуту оселю нашої любові,
роззирнись,
що там.
Куди повернуті сухі голови квітів,
як лежать риби в акваріумі.
Розкажи, намалюй на сітківці ока
червоним і чорним,
аби памʼятати з фотографічною точністю.
Щоб у всіх поки що безпечних містах
завжди бачити обриси свого
скаліченого дому

і вертатися до нього, нехай наосліп,
нехай пішки, порожнем, довгою дорогою
мовчання.

2024

#каміння_і_цвяхи

***
Віко, ми й незчулися, як дерева розквітли.
Містом течуть декадентські парфуми млості.
Гілля розхристане випромінює світло;
може, це знову мені здалося.

Вдягнена в чорне, зі спини аж надто схожа,
у трамваї білявка з довгим волоссям:
я надіслала фото нашій спільній подрузі.
Як би хотілося, щоб не здалося.

Йду Театральною. Обіцяю собі не плакати.
Бачиш, ми стали, ким треба. Що сталося з нами?
Памʼять лежить обдертим рудим собакою
біля Гарнізонного храму.

Кожна мить видається миттю до вибуху.
Більше нема і не буде старого світу,
час засівати цю землю камінням новим.
Мабуть, ми все зламали, Віко.

Музика прокидання, дзвінка й непрохана
котиться здалеку, ляпасом хлюпає в лиця.
Хоч і не віриться й не легшає анітрохи,
сталося те, що сталося.

Але ми не здалися.

2024