***
Квітне магнолія в чужому саду.
Хочеться вмерти, але доводиться говорити
ротом, повним каміння і цвяхів,
ротом, повним крові.
Вимовляти слова замість тих, з кого вийнято душу.
Як знати, що вони хотіли сказати?
Говори, поете,
говори, хоч не маєш ніякого права,
а коли стане зовсім нестерпно —
спльовуй крізь каміння та цвяхи.
І говори далі.

Серця розчавлене яблуко не тримається купи.
Квіти гордо відкриті до весняного сонця.
Безсоромність природи.
Сором живих.
Гостре каміння слів
у пересохлому роті.

30.04.2022

“Несу своє горе”, читає Марія Гончар: https://bit.ly/3akJCrH

***
Мова моя солов’їна, в’язанка дров.
Скрізь волочу за собою –
аж роздерті спина і плечі.

Треба ж мати, з чого
розпалити багаття,
видобути вогонь –
щоб зігрітися і зігріти

землю, яка похолола
в спекотні червневі дні
від похованої в ній
убитої юності.

Як донести до наступної точки болю
важку і незв‘язну
мову,
що розсипається на очах?

18.06.2022

ГОЛУБ

Поки ти ловиш голуба,
твій батько сміється за окулярами,
ніби хлопчисько, яким ніколи не перестане бути.
Вітер з озера дужчає, він підіймає каптур —
і стає схожим на полярника,
який перевертає пінгвінів (Ганнусю, ніщо не забуте).
Ти насуваєш на вуха шапку, похапцем, без нагадування.
Думаю, як це — бути постійно під мовчазною опікою,
коли над тобою тримають невидиму парасолю
в негоду,
коли небеса гудуть, як автомобільні сирени в годину пік.
Присутність, яку відчуваєш на будь-якій відстані,
знайомий голос у голові: не бійся, іди на світло.
Товсті підошви черевиків,
нитки між вами тонкі й міцні,
радіосигнал, який неможливо заглушити чи вимкнути.
Обличчя його залишається в кадрі, засмагле, обвітрене.
Камінці, мушлі, монети в кишенях,
сіль на дитячих губах.
Коли виростеш — станеш кінозіркою або лікарем.
Поки ти ловиш голуба, я ловлю твого батька.

2014

***
вогонь чи тільки видимість вогню
обачна радість вироджена в острах
не оминаю і не омину
стрілу яка летить у мене гостра
летить і прошиває раз-по-раз
і знову розвертається й вертає
лиш стати і стояти мов гора
яка палає в серці мого краю —
серед буяння квітів польових
серед боїв биття за існування
приймай на себе міру зла лови
удари може битва ця остання
понад кістки розтрощені фортець
зерно плоди живі із крові й плоті
поглянь до зброї стали син отець
і дух між ними при своїй роботі
ділись поривом дихання гартуй
тримай за руку безсловесну відстань
і дому тінь тремтливу й золоту
піднось нехай сія навіки й прісно

22.06.2022

Спроба перекладу з англійської, Стівен Ретінер

БУДЬМО
- Шеймасу Гіні

Тебе немає вже три місяці, а твій вірш
з’явився в модному журналі. Нижче
коротка довідка, роки твого життя
розділені скупим сумним тире.
Відкрию холодне пиво, пом’яну тебе ––
подерті, в місячному сяйві хмари
піною на гальбі півночі –– тост підіймаю
за всі наші хмільні душі, збурення
на язику літа, за нашу похмуру
риторику, сльози на холодній склянці
в руці, адже –– найпершим власне б
сам нагадав мені –– ти не можеш більше
бачити, пити, смакувати,
чи славити віршем
це беззоряне червня дімінуендо.
Я ж можу. Тож будьмо.

***
полем вогонь простертий
страшно кричать птахи
пасма чорної смерті
вплетені в колоски

це чорнота як рота
човгає чобітьми
суне орда сторота
сіє навкруг кістьми

стрічка кольору крові
на димах мов кайма
зерна першооснови
інших у нас нема

витягну заховаю
скарб золоте руно
пуп’янки короваю
в подиху полотно

будуть світи стояти
буде стебло рости
буде ціна розплати
більшою за світи

вийдемо обгорілі
вічні як ця земля
чуєш протяжно квилить
збіжжя боже маля

* * *
І приходять вірші й стають на порозі, як діти.
Просять хліба. І просять вивести їх на світло.
Ось розсипані крихти. Що маю вам, діти, дати?
День за днем до нуля прямують, немов солдати.
Витягаю з горла зіржавіле вістря мови.
Чим ділитися? Різати свою литку знов?
Ні запхати у піч, ні лишити напризволяще.
Лиш приймати в обійми окате таке нещастя.
Цілувати в чола, як тих, що лягли зарано,
наче зерна у землю, не зорану тракторами,
з ошалілими вирвами, що кричать у простір.
Годі їсти просити, ставайте уже дорослими.
Нам ще довго іти по тунелю хребтами колій.
Що за світло? Горить колосся на видноколі.

19.07.2022

***
Якби їхня спільна історія так і не почалася,
кожен зостався б сам на сам зі своєю війною.
Серпень — пекельна, тілами напхана лазня.
Вона стискає знайому долоню — й оживає знову.
Усе, що сталося і не сталося з ними,
задавнене, прикладене каменем, незабуте,
проступає візерунком на шкірі, снивом,
збовтаним із реальністю, перешкоджає бути
тут і тепер собою, дихати на повні груди.
Листя починає жовтіти. Він жартує невміло:
так і не встигнемо напитися цієї отрути —
пахощів літніх ринків, сонячного свавілля,
дотиків плечей і колін, оголених та засмаглих,
світла, що білою цівкою пробивається крізь біль,
відчуття, ніби це — єдина мить, яку ти матимеш,
аби закінчити речення, стиснути міцніше обійми.
Чорна тінь відділяється і залишається на узбіччі.
Крики придушені стануть круками,
розкришаться угорі.
Якщо захочеш розповісти мені, у чому річ,
я слухатиму — тому, прошу тебе, говори.

***
Літо злетіло. Хороші друзі, погані вірші.
Люди ідуть, щоб звільнити в серці місце для інших.
Простору мало. Що не твоє — те слід відпускати.
Всі осередки сили час наносить на карти.
Впевнено йди. Світляки покажуть в імлі маршрути.
Бог, що на гіллі сосни дрімає, навряд чи втрутиться.
Танці фонтанів, шепіт води та уламки світла.
Біла доріжка, яка щоночі вгорі помітна.
Сірі дахи, які ранок хоче позолотити.
Те, що не відійде з проминанням літа.
Сила стихії живе у кожній окремій краплі.
Надто багато іще попереду втрат і подряпин.
Вигорни зайве з наплічника. Ніж і нотатник залиш.
Дихай вільніше. І рухайся далі. Рухайся швидше.

/"Бог свободи", 2021/

* фото Світлани Гусак-Балух

“Сонце цілує в обличчя…” в американському журналі поезії One Art. #БогСвободи

* * *
відсвяткуймо цю осінь
в онлайнах надламаних
по два боки ефіру
під ковдрами з лами
вересневі обранці до сонце-парламенту
від душі накришили у келихи лайму

ми гірким
розрідили святкову патетику
по два боки ефіру
завіси протерті

і завариться осінь як чай у пакетику
з ледь відчутним присмаком
смерті

2012

…
Тісно в одному світі із вбивцею, катом,
з тим, через кого навчились хотіти вбивати,
з бравим оркестром, що грає під тілом розп’ятим
із отченашем, на серці надряпаним цвяхом.
Тисне у грудях, і хвоя задушливо пахне:
там він упав і спльовував кров’ю на кахлі,
тут йому — куля і темрява з іншими в ямі,
де шестирічка лежить біля тата і мами.
Синє і жовте — браслет на тонкому зап‘ястку
тіла людини, яка була кожним із нас.
Дощечки дві перехрещені, номер і досить.
Ходить потвора і цвіту пожадливо косить.
Ходять під небом єдиним, на вигляд — як люди,
ниці істоти, уже скам’янілі по груди.
Ходять і дихають. Боже, як тісно у світі,
де убивають за те, що насмілився жити.

17.09.2022

***
Боже, скажи, що ти
тримав його за руку
до самого кінця,
стояв біля нього навколішках,
коли розжареним ковадлом
його втискало в землю
пекуче літнє сонце,
коли навколо кружляли
бродячі пси,
зачувши кров,
забувши від голоду, хто вони

Скажи, що ти
крутив йому
накрасивішу кінострічку
з яскравими кадрами дитинства та юності:
ось він летить із пагорба
на ровері з надто високою рамою,
летить і падає сторчака у траву,
боляче забившись,
але сміється голосно — як грім,
як більше ніколи;

ось він стискає долонями
тендітне жіноче обличчя,
плечі
і стегна,
з’єднує тіло з тілом,
рухається аж до солодкого вибуху;

ось бачить у приціл
озброєних чужинців на своїй землі,
стискається в грудку —
і з першої спроби
влучає

А більше він і не встиг,
бо ти відміряв йому
гранованою горілчаною стопкою
цього життя
так скупо, Господи,
що пов‘язали його рушниками
не на шлюб,
а на муку,
на довгу, як нічна дорога лісом
для першокласника,
смерть

…І що з того,
що ти був поряд, Господи?

19.09.2022

***
Господи що то за вічність без тіні свободи
рветься з-під клавіш бунтарська душа фортеп'яно
день підіймається вище мрійливий і гордий
свіжою фарбою світла заливши бігборди
котиться сонце - монетка з помийної ями

Господи небо у клітці заходиться криком
кволе потріпане вітром але не безкриле
Господи скільки пасток ще потрібно відкрити
скільки розбіжностей перекувати на квіти
аби з вогню розпускалися аби дзвеніли

Боже потрібніший брату моєму послухай:
ікла нагострені тиша на горлі стискає
землю свою притули ніби мушлю до вуха
(музика вічності тиха симфонія руху)
тільки із пальців обмерзлих не відпускай її

Господи тим що забрав ти чи вільно чи тепло
разом стояти вгорі за твоїми щитами
близько до серця тримаючи землю розтерту
сонні церкви і крамниці їдальні й аптеки
тим хто її береже хто пильнує за нами

2015

* Зі святом, дорогі.

***
дзвіночки скляні це дитина сміється вві сні
лунка неоперена крихкість прозоре стакато
на вулицях кроки вогню але мури міцні
дитя прокидається більше не можна чекати

маленька пташино я шкірою чую твій страх
він випав сьогодні з гнізда і вчепився у шию
опудалу звіра який у залізних зубах
силкується втримати вітер і виє і виє

скляні обладунки і крила важкі снігові
впритул за новими вогнями великого міста
вогонь проникає пускає коріння в крові
а кров на снігу осідає гірка і займиста

крилатих перевертнів хмара будинок зі скла
молотить дзьобами закута в лайно і залізо
та кожна із куль повертається звідки прийшла
у вірну годину розплати чи рано чи пізно

і чорна діра що росте то діра у броні
вуста побілілі та димом застелені очі
це плаче земля це дитина сміється вві сні
це серце підпалене глухо у пляшці гуркоче

2015

***
А ми ходили колами й не знали,
що то насправді – кола по воді.
Що світло – палахке і досконале
зависле там на обрії – не дім.
А тільки знак продовження дороги.
У скринях – вітер, а на скронях – пил.
І зачепившись місяцю за роги,
тріщали кволі тіні наших тіл.
І коні спотикалися тривожно,
і криком розсипалися сичі,
що прихистку не буде подорожнім
що з ночі наготовано мечі.
А ми ішли, як діти, безборонні.
Сліди горіли. І зачувши дим,
дитя переверталося у лоні –
і світ перевертався разом з ним.

*Cвітлого Свята, світе. Світлого, попри все.

***
Різдво посеред війни. Світле свято в темні часи.
Музика генераторів, приглушені голоси.
В кожного своя втрата, cхована під пальтом.
Залягла на плечі втома вагою в тисячу втом.
Метушня передсвяткова, але змазані кольори.
Цьогоріч для війська — найцінніші дари.
Найпалкіша молитва, робота серця і рук.
Чорні мішки чекають на Іродових слуг.
Світло ощадливе. Очі ясні —
замість різдвяних вогнів.
Вже народився той, хто смертю смерть переміг.
Тут поміж нами — прозорі постаті, до яких
кидаєшся обійняти, а вони тануть, як сніг.

24.12.2022

***
Забуваю бути.
Вістря ножа флюгером вказує на схід.
Син вгадує сліди собак на снігу,
мріє про таку, що задушила б диктатора.
Теперішні мрії в дітей — про речі життєвої необхідності.
Гуде вантажівка — чуєш сирену повітряної тривоги.
Родина з винуватими обличчями заносить в авто букет і немовля.
Життя триває, а зовсім не так далеко триває смерть.
За них не житимеш ані хвилини, лише за себе,
це важче, аніж здається. Ось тобі свобода —
бери, неси її,
просякнуте кров’ю й потом тепле полотно.
Намотуй на шию, тримай завжди при тілі,
вдихай цей запах, щоб не забути,
що означає бути.

21.02.2023