поки ти намагався
вишкрябати
видерти мене
зупинити мою подорож у себе під шкірою
я проникала глибше
проростала
в тобі так добре — як вдома
думала я
пускала в тебе коріння
вгризалася

хижачка думав ти
хижачка
звірина
повторював
мимоволі годуючи мене
кров’ю і плоттю
влаштовуючи зручніше
заколисуючи серцебиттям

мене —
ще не прирученого звіра
у тебе всередині

(з циклу “Гра зі звіром”, 2013)

Орися говорить до Бога тричі на день
про те, що болить, і про те, чого в неї немає.
Нічого не просить. Малою просила в людей.
Дізналася від людей, що просити марно.
На заході хмарно – віщає по радіо Бог.
На сонці у озера ніжаться козенята.
Орися долоні смиренно складає: ох,
як може Він знати усе і нічого не знати?
Не знати, що батько знову прийде, як чіп,
що завтра вставати вдосвіта по чорниці,
не знати, що коять із жінкою уночі.
А знала б раніше, то б краще пішла в черниці.
За стінами чути, як вітер гострить ножі,
і мати кричить, що життя її з'їли діти.
Орися не любить дітей, бо ще хоче жити.
Орися не хоче заміж. Та ніде дітися.
Закінчили школу – пора на свої хліба.
Орися грибів набере і продасть на ринку.
Зима підкрадеться, і мати скаже: ти ба,
чи, може, забула, для чого створили жінку?
Чи знав Він про те, як викроював із ребра,
що пустить крутитися в колесі до пришестя?
Орися по телевізору бачила рай,
куди, мабуть, вирушають всі благочесні.

Орися говорить до Бога тричі на день,
На світі їй більше ні з ким поговорити.
В саду, анітрохи не схожому на Едем,
зриваються яблука зливою метеоритів.

/25 листопада - Міжнародний день боротьби за ліквідацію насильства щодо жінок/

***
перші п'ятнадцять хвилин зими
небо розгойдане вниз просіло
в пригорщах кільця холодних змій
слухають розповідь твого тіла

липа за шибою в лапі шип —
міцно засів ніби скалка льоду
тихий приспішнику не спіши
сніг є тривкішим від насолоди

сніг красномовніший за любов
мовчки ступає по краю світла
ми надто близько до нас обох
надто далеко до первоцвіту

довго до жертви із крил снігів
поки не крапає них червоне
тіні на стелі крихкі й нагі
смикають шепоту мідний дзвоник

("Полювання на тишу")

Дні – як сліди на піску,
спогади – чорне каміння.
Тінню лягла в квітнику
туга лиха і незмінна.
Берег – зазубрений ніж,
вщерть наіржавіло втрати.
Гри залишилось на гріш,
тільки чи встигнеш дограти?
Впасти в останнє з безсонь
з урвища, гострого краю.
Гнотик тонкий – горизонт
кришиться, не догоряє.
Сонце – розпечений диск –
обертом без перебою.
Я відпускаю, дивись,
я не впаду за тобою.
Вітер долоні відкрив
крикам сполоханих чайок.
Ніжна симетрія крил.
Слово навиліт: “прощаю”.

2021

***
селище лежить в ущелині мов жінка яка дрімає
посеред дня нескінченної праці
в солодкому дурмані полудня
крихко і поверхнево от-от зірветься від
найменшого шереху
гляди не збуди її

от-от стіни ущелини зімкнуться
й розчавлять
білі будиночки із зеленими віконницями
й дахами з червоної черепиці
велетенські зелені алое
кактуси поцятковані драгонфрутом
чорні ковані ґрати воріт

тоді кольори вже не матимуть жодного значення
всі звуки розчиняться у шаленій симфонії проминання
всі хатні справи автоматично скасуються
турботи і сумніви втратять сенс
у планах більше не буде потреби
спокій нарешті спокій

просто одна скеля зустрінеться з іншою
наче близькі люди які давно не бачилися
хоч і весь час перебували поруч
дивлячись одне одному
у вічі

2021

***
Сніг. Люди виносять чистити килими,
позбуваються нарешті цноти і зайвини.
В ці холодні дні, довгі, як білі дими,
все стає на свої місця, покружлявши в повітрі.
Втім, а що нам лишається в такий снігопад:
перечікувати, озираючись знов назад,
споглядати дива й не знати, як називати
зірку бліду, з якої ще світло не витекло.

З неї все почалося — щойно з'явилась, туди
відчайдухи ходили шукати власні сліди,
поверталися, шаленоокі й задивнені.
Кожен, хто в них впізнав себе, був спасенний.
Тільки забув про це. Стежка замерзла на скло.
Озеро тягне вище до неба гладке чоло.
Пси нюшать коло воріт, їм ввижаються лови.
У нутрощах дому — китовому череві — тепло й темно.

Рік за поріг виносять, як зношене взуття,
снігопадіння довкіл очищує до нестями.
Чиста сторінка — ніщо інше, як білий стяг,
змовкни, не рухайся — хай говорять синці і садна.
Боже, чогось забарилась твоя сигнальна ракета.
Горлом іде відчуття народження, гостре й гірке.
Це сніжинка, метальна зірка, це сюрикен
застрягає в кошлатому комірі
і не тане.

#БогСвободи

***
І приходить ота сестра з мармуровим обличчям.
У кулоні — крижинка. Скалка від дзеркала троля,
що задовго пробула в серці — чи не сторіччя.
І проказує безпомилково усі паролі.

Голос пахне пилом та вогнищем так знайомо.
І трояндами пахне, розарій згорів без сліду.
Не ховайся за комір, хранителько диму — не дому.
Ці спустошені стіни тебе приймають, як рідну.

До щоки — як шовки, і говорить немислимі речі.
Чи існує закон, за яким обирає втрата?
Так багато свободи заховано у порожнечі.
Але втративши все, надто боляче обирати.

Краще мовчки вдивлятись в лунку білизну екрану:
кінострічка скінчилася, й літо стало зимою.
На уявному склі вікна малювати троянди.
Йти із дому — в благому пальті, у військовому строї.

Йти, ступати снігами, розкресленими, як зошит.
Каліграфія кроків. І сани, запряжені вітром,
миготять понад обрієм. Тримається насторожі
та сестра, що в кишені носить насіння квітів.

***
Виціловую втому з його плеча.
Він солоний і теплий, мов камінь на узбережжі.
Краще б, каже, тебе ніколи не зустрічав.
Не пірнав так глибоко й беззастережно.

Чорні скелі ввібрали всесвітній біль,
дно на вході у воду непевне і кам’янисте.
Так усе починалось, так падали у рябі
хвилі перли з розірваного намиста

і вертались до мушель. І ми углиб
опускалися, щоб засвідчити неможливе.
А приплив викидав нас, як дрібну рибу –
ми навчилися дякувати припливам.

Так на подих нанизували голосні
і губами черпали навзаєм обидва тіла.
Завмирання у спільній миті – на мілині,
в безнадії, з якої вирватися несила.

Спрут морської трави обплутав довкіл.
Вкриті сонцем, мов позолотою, давні шрами.

Так між хвилями і залишимося: важкі
кам‘яні, мовчазні, виціловувані вітрами.

М.К.

Непорочна діва Марія живе всередині гори,
під нею стрімкий потік, а над нею небесна плоть.
Птахи приносять їй крихти хлібні, ягоди і горіхи,
Гори, кажуть, світи нам, Діво, сріблом і злотом,

Розкушуй цю шкаралупу, ніби в розкошах у шовках,
погладжуючи живіт, у якім слово, що було спочатку.
Гора втягує Діву в себе ще глибше. І не відпускає.
Гора відмовляється зі здобиччю прощатися.

Дощ наповнює листя широкого священні чаші.
Скрапує час настійно — вчить непоказного терпіння.
Марія Діва повітря збирає повними пригорщами,
сніжними гребінцями небо над нею піниться.

Вітер силкується одіж зірвати, як ґвалтівник.
Блакитними венами тіло гори помережане.
Діва чи то гора — суцільна якась невизначеність.
Межі стираються, хоч і завжди умовні всі межі.

На крутому схилі печатками ведмежі сліди —
Діва Марія потребує пильності й легкості як ніколи.
Та ж дорогий тягар. Поміж повітря, землі й води
Вигинається тінь її, немов мандрагори корінь.

Б'ється ріка об ноги. Зуби впиваються намертво,
Залишають глибокі борозни. Що з нею буде, що?
Діва смиренно і загадково світиться. Знає:
Хлопчик — син теслі — народиться і збудує човен.

(з книжки “Чоловіки, жінки і діти”)

Це дві мої книжки віршів, які вийшли відповідно у 2015 та 2021 роках. “Чоловіки, жінки і діти”, ілюстрована Art Studio Agrafka — наклад повністю розпроданий, тому цей примірник із останніх 3-х, які залишилися в мене особисто. І “Бог свободи” — минулорічна новинка, яка теж вийшла у Видавництві Старого Лева, в чудовому оформленні Анастасії Старко. Обидві книжки разом із автографом та ексклюзивними побажаннями отримає той, хто готовий підтримати культурно-видавниче медіа Читомо, яке вже 13-ий рік інформує нас про культуру читання та мистецтво книговидання України та світу.

Аукціон відбувається на моїй Facebook-сторінці. Ціни пропонуйте там у коментарях: https://bit.ly/3qbMf4B

***
Чоловіки виношують у собі війну.
Вона випиває з них соки, бряцає кістками, як зброєю,
окуповує їхній мозок, вдирається до сну,
поки тінь ворога здіймається над ними горою.
Важко так довго носити її в собі – і не зростися з нею, не звірятися їй, не слухати її рухів під серцем.
Тінь ворога – як мішок – наповнюється тирсою,
набирає об'єму, стає щільнішою, ломиться навпростець.
Господи, дай їм холодного розуму, тільки не погаси
полум'я, що калатає в грудях, як у пляшці прозорій.
Сніг землею засипано, вітер торішню траву скосив,
чорні великі птахи вишукують кров і золото.
Все, що найважливіше, – відбувається в глибині.
Цить! – бо вибухнуть ці слова у воді червоним.
Чоловіки готуються до народження – і кожному з них
страшно ступати вперше по голому,
по живому.

(з книжки “Чоловіки, жінки і діти”, 2015)

Спроба перекладу з англійської, вірш чудової поетки родом із Джерсі, яка мешкає в Каліфорнії.

Як довго в тебе тече кров?
/Келлі Ґрейс Томас/

Відкинь статистику, зітхання лікаря, попередження про резерв яєчників. Звільни себе від обіцянок.

Погладжуєш великим пальцем своє горе, мов камінь. Відшліфований втратами, достатньо важкий, щоб нагадувати, що ти

не носила. Скажи “безпліддя” тричі, дивлячись у дзеркало.
Прийми як дане, що світ відмовився

дарувати. Говори про це, доки не змовкнеш. Слухай тих,
хто каже “все може статися”, хто обіцяв, що це прагнення

здійсниться. Поверни їм поради, мантри, вітаміни. Від надії болить найбільше.

Виріши сама, коли звільнитись від ноші. Стань біля
гирла річки. Поверни їй камінь.

* * *
Ми запалили стільки багать, що на мапі,
як епідемія – наступ червоних квітів.
Перехожі похмурі у пальтах із вати
наближатись бояться, щоб не згоріти.
Штурхаються, кволо падають у замети,
дим за волосся чіпляється, наче кара.
Скачуть трухляві ідоли з постаментів.
Скачуть, бо відчувають, що припікає.
Що відчуваєш ти, на холодні пальці
хухаючи, щоб до заліза не примерзали,
що, окрім холоду і страху пропасти?
Що шепотять тобі аеропорти й вокзали?
Ангелів пір'я, зброя чудна таємна –
випадають з листів сухоребрі квіти.
Чим вона світить, ця одержима єдність,
як її проспівати й проговорити?
Як прокласти мости, як зуміти в небі
тріщини зарихтувати дзвінкими нами
Стільки багать, що очі стають вогнями,
стільки любові, що захлинаєшся нею.

(з книжки “Чоловіки, жінки і діти”, 2015)

* * *
Що в мішку торхкотить?
Кості.
Кості мої, та не всі.
Три кісточки братик вийняв,
дві на ринку продав,
одну на городі прикопав.

Виросте з тої кістки яблуня,
кожне яблуко — з обличчям моїм.
Буде до братика промовляти:
— За віщо ти мене, старший братику?
За віщо ти мене вбив,
кісточки з мене вийняв,
грубою ниткою зашив,
у мішок поклав,
три дні поховати не дав.

— За те, що в тебе
жінка гарніша,
пісня гучніша,
земля масніша,
яблуня на подвір’ї вища.
Віддай мені землю свою,
жінку свою,
пісню свою
вузлом поперек горла зав'яжи.

Не брат мені ти
не ворог чесний,
не чоловік,
не звір.
Мішок, набитий кістьми.

Вийде твоя жінка — вкусить яблучка,
впаде замертво.
Вийдуть твої діти,
вкусять —
і впадуть неживі.
Вийде сонце —
спалить твою хату дотла,
засіє попелом землю.

Що в мішку торохкотить?
Яблука.
Солодкі-солодкі.

#БогСвободи

* * *
Жорстока гра із літніх таборів -
поволі накривати простирадлом
лице того, хто прокидається.
Немовби падає стіна — і хтось кричав від страху, ніби вперше.
Ти пам’ятаєш?

Вони прокинулись найпершими.
Я знаю кожного в обличчя, всі вони — мої.
Зі зброєю дитинства у руках. Пригадуєш, ми грали в РобінГуда?
Вже час дорослішати, все тепер по-справжньому:
яскрава пластикова каска, дерев’яний меч.
І лучник, схожий на архангела, що на твоєму боці.

Птахи з підпаленими крилами, знаряддя помсти. Люди — це знаряддя?
Чоловіки, жінки, а часом — зовсім діти,
вихаркують криваву пісню єдності.

Цей запах гару в’ївся в шкіру,
солодкий дим Вітчизни. Моя дитина спить,
долоньку примостивши під щоку — у мене ж очі печуть і досі.

Лютневе сонце тече бруківкою: хтось плавить серп і молот.

Відбиток тіла на прапорі проступить, як плащаниця.

Благаю, не накривайте їм обличчя —
їм нічим дихати.

2020

Начитала для радіо Ізраїлю, нехай буде і на SoundCloud: https://bit.ly/37f1dzI

***
Кожна звістка про смерть,
зламану долю,
зруйнований дім
— наче дірка у тілі,
швидко накрита металевою латкою.
Скоро на ньому не залишиться
живого місця.

Залізний дроворуб.
пекельний андроїд,
досконала машина.
Міцна оболонка, наповнена болем і люттю.
Немає у світі страшнішої зброї,
дієвішого механізму.
Немає небезпечнішого
супротивника.

Тихо, серце моє,
заткнися,
заткнися,
зараз не час.

16.03.2022

Місто Марії в оточенні демонів. У 2014 я написала текст, який присвятила своїй дорогій подрузі, але сьогодні читаю його і розумію, про що він. І тисну в собі сльози, бо зараз час не для плачу, а для гніву.

* * *
/М.К./
Непорочна діва Марія живе всередині гори,
під нею стрімкий потік, а над нею небесна плоть.
Птахи приносять їй крихти хлібні, ягоди і горіхи.
Гори, кажуть, світи нам, Діво, сріблом і злотом,

Розкушуй цю шкаралупу, ніби в розкошах у шовках,
погладжуючи живіт, у якім слово, що було спочатку.
Гора втягує діву в себе ще глибше. І не відпускає.
Гора відмовляється зі здобиччю прощатися.

Дощ наповнює листя широкого священні чаші.
Скрапує час настійно - вчить непоказного терпіння.
Марія діва повітря збирає повними пригорщами,
Сніжними гребінцями небо над нею піниться.

Вітер силкується одіж зірвати, мов ґвалтівник.
Блакитними венами тіло гори помережане.
Діва чи то гора - суцільна якась невизначеність.
Межі стираються, хоч і завжди умовні всі межі.

На крутому схилі печатками ведмежі сліди —
діва Марія потребує пильності й легкості як ніколи.
Та ж дорогий тягар. Поміж повітря, землі й води
Вигинається тінь її, немов мандрагори корінь.

Б'ється ріка об ноги. Зуби впиваються намертво,
Залишають глибокі борозни. Що з нею буде, що?
Діва смиренно і загадково світиться. Знає:
Хлопчик — син теслі — народиться і збудує човен.

/Львів-Закопане, 2014/

Бачиш усе чітко саме тут, серед чорного диму.
Небо прохромлює скіпетр імперії, що помирає,
цілячи наостанок у найдорожче,
у найбеззахисніше:
напис “діти” — як буквальна позначка мішені.

Цілить у пам’ять. Вона між нас, всюдисуща.
Ми її з рук у руки дбайливо передаємо,
вигріваємо за пазухою дорожньої куртки,
нашу змарнілу, запилену, теплу пам’ять.
В ній — всі доми і вазони, книжки і красиві речі,
в ній — всі зустрінуті люди, їхні біль і радість.
Закриваємо її тілом від обстрілів. І видихаємо,
коли неушкодженою з’являється з-під завалів.
Ми їй несемо їсти в надщербленій мисці
до укриття, де обійнялись минуле з майбутнім.
Заколисуємо під вий сирен, а коли розвидніється,
випустимо поміж висадженими крокусами.

Бачиш усе чітко, відчуваєш цю незникомість.
Не роз’єднають цих рук, голосів суцвіття;
Не розірвуть ланцюг наших сполучень,
Не розіб’ють залізного куполу віри.

Бахкає скіпетр об небо
і кришиться.
Ще гучніше
бахкає,
бахкає
спільне серцебиття.

21/03/2022

***
Працювати, не зводячи голови.
Не втрачати притомності від новин.
Обертатись по колу в одному дні,
де немає нічого, окрім війни.
Ані крихти крику, ні краплі сліз,
ані жалю за тим, що було колись.

Ми залишили дім, а в домах — серця,
або ж дому тримаємось до кінця,
поміж рідних стін, чотирьох кутів —
там збувається все, що б не захотів.
Наші вічні мертві з глибин землі
зупиняють удари, щоб ми змогли.

Наша чорна лють, як живе пальне,
безперервно штовхає тебе й мене,
За міста, по яких — "Ураган" і "Град".
За могилу ріллі й спопелілий сад.
За дитячий біль і старечий страх.
За життя, що розвіяні по вітрах.

Ми — стеблини, що звиті в тугий канат,
Ми — ріка, що звучить, як одна струна.
Ми — мурахи і велетні водночас,
нам ще небо дотримати на плечах.
Нам ще світу незнану любов нести,
по кістках переможеної темноти.

23.03.2022