Я знаю, цей допис не набере більше 15 вподобайок, можливо, навіть і 10 не буде. І навряд чи тут з'явиться більше ніж півтора коментаря — тому що другий коментар людина, яка почне писати, зрештою видалить.

Але я маю це сказати.
І це говорю не лише я. Це каже певна кількість людей, але їх не дуже чують — бо зараз багато хто хоче чути зовсім не це.

Тож я пропоную зробити невеликий тест.

Покладіть телефон перед собою і подивіться на стіну, за вікно, у небо — залежно від того, що зараз перед вами. Подивіться і спитайте себе: що я зараз відчуваю?

Якщо ви відчуваєте гнів, лють, роздратування, розпач чи сум — у нашій ситуації це абсолютно нормально. І якщо причина таких важких емоцій — дії росії, то я вам скажу так: з огляду на те зло й безчинство, яке вона творить, ці відчуття є природними й законними. Як за всіма людськими законами, так навіть і за Божими.

А от якщо ви відчуваєте гнів, роздратування, злість і ненависть на адресу когось зі своїх співвітчизників чи певної групи співвітчизників — це вже може бути показником проблеми.

Це не обов'язково проблема у вас. Це не означає, що ви в чомусь винні. Тут взагалі не йдеться про винних і невинних. Тут ідеться про саме існування цієї проблеми.
Просто якщо ви належите до категорії людей, яка накопичує в собі роздратування до іншої категорії, можу вас запевнити: існує третя, четверта чи п'ята категорія, яка так само накопичує роздратування до вас. Це природний процес, бо ми всі люди, ми реагуємо і ми маємо почуття.
Але на цьому етапі іноді настає час усім видихнути.

Оскільки ворог у нас зараз один. Ми один одному не вороги.
Навіть якщо серед нас є кращі, а є гірші. І навіть якщо серед нас є злочинці. Але злочин має встановлювати закон і суд.

Нам треба дружно видихнути. Бо коли ми повертаємо обличчя один до одного, наша спина залишається відкритою.

Наша Конституція і наші закони уже дали відповіді на всі питання. Залишилося лиш усім їх виконувати. Це утопічно звучить, визнаю, але в протилежному випадку ми просто рухнемо від накопиченої втоми і напруги. А не хотілося би після всього, через що уже пройшли.

Дякую.

Біль у тім, чоловік служив у війську та загинув задля того, аби його діти та внуки мали краще життя. Але його синів викрали та вбили, наче десь на окупованих територіях.

Гіркота в тім, що військовий ризикнув життям та повернувся додому після смерті батька. Ризикував задля того, або його рідня жила під вільним небом. Коли він повернувся живим, його викрали та вбили з братом, наче в часи радянської розправи.

Жах у тім, що це не поодинокий випадок. Це показник системного знецінення людського життя. Коли чиясь особиста чи групова оцінка починає бути вищою за закон. Просто до цього це вдавалося втримувати в стінах ТЦК або в ямах у лісах.

А парадокс у тім, що саме проти цього і повстав народ, коли йшов захищати свою землю.

Ні в Божих ні в людських законах немає такого, щоби людину мати за худобу. Все починається з поваги та довіри. І все закінчується там, де вони зникають.

Я не маю на меті осудити когось. У конкретному випадку винних встановлено та вони будуть покарані. Я маю на меті лиш одне. Коли хочете осудити когось чи зірвати злість - почитайте спочатку закон та Конституцію, почитайте заповіді Божі. І подумайте - чи готові ви переступити через них. І де ви знаходитеся та де ви опинитеся, якщо готові.

Подякував.

Імхо.
Це не бунт.
Це реакція.
Команда Федорова працювала на загальну картину, люди просто не хочуть втрачати розуміння цілі і цілісності.
Тому вони виходять.
Ніхто не хоче війни заради війни.

А питання з Головнокомандуючим підтягнулося вже потім, оскільки воно було готове давно. Якщо пан головнокомандуючий дійсно тиснув на Федорова та добивався усунути його як перешкоду, то ця ситуація зараз створена ним власноруч. Питання штурмових підрозділів окремих лиш догріли суспільство.

Жодних теорій змов тут немає.
Не шукайте.
Таке неможливо спланувати і розіграти.
Це просто етап, який ми маємо пройти.

І те, як проходить його Україна, викликає у мене гордість.

Це - імунна реакція.
Реакція на подразник.
На порушення прав людей, на знецінення праці, на радянські підходи. Це показник того, що Україна життєздатна. З усіма болячками і проблемами - у нас є потенціал до життя.

Причина, з якої люди виходили зі зброєю в 22-му проти росіян, та причина, з якої виходять зараз - тотожні. Різні за гостротою, але спільні за поривом.
Справедливість. Гідність. Чесність. Майбутнє.
І те, що люди беруть зараз у руки картон, а не багнети, вважаю нашим дорослішанням, адже йдеться про наші внутрішні питання, які ми вирішимо спокійно.

Це не бунт.
Це віче.
Його не можна знецінювати, бо воно означає знецінення усієї волі народу, яка рухає спротив уже сотні років. І я радий, що Президент схиляється до того, аби до народу прислухатися. Народу, значною частиною якого є військові.

Боже, бережи Україну🙏
Даруй мудрості усім🙏

Знайома недавно повернулася з Польщі, каже, що в громадських місцях говорити можна лише російською або польською.
На українську неодмінно прилетить якесь неадекватне і почне провокувати конфлікт. Навіть якщо просто тихенько скраєчку говориш з кимось по телефону.
Звісно, не всі поляки такі. Десь половині байдуже, багато нам симпатизують, але певного відсотка неадекватів вистачає для загальної картини.
Що тут можна сказати.
Добре там, де нас нема.
Права качати можемо лиш у себе.
Значить будемо качати.
Тому в контексті таких історій зокрема мене обурює обурення людей, які не розуміють, чого в Україні має бути лише українська.
Бо я хочу жити вдома.
У мене має просто бути десь ця дома.
Моя.
Де кожен може говорити, як хоче.
Але ніхто ніколи не скаже мені ані слова за мою українську.
Бо не має права.
А російська - вона, на жаль, від російської ідеології невід'ємна.
Вона не може просто співіснувати мирно. Вона агресивна. Наче в ній самій прописана пропаганда, у самій її формі. Як так - не знаю.
Якщо я помиляюсь - поясніть, де.

Касетна балістика по густонаселених районах.
Випалені склади фоззі, розетки, епіцентру.
Знищені виробничі потужності.
Убиті водії, вантажники, просто люди, що чекали потяга.
В цьому всьому мене дивує те, що вікно можливостей для себе росія використовує для ударів по економіці, по бізнесу.
Якщо Україна палить вайлдберіс, яке є ланцюжком у логістичній схемі Китай-сво, то росія просто нищить бізнес, від АТБ до Сільпо, від нової пошти і до розетки.
Що на це можна сказати?
Може розрахунок на те, що люди, які дивилися на рештки своїх співвітчизників, розтерзані і покинуті на вулицях, злякається згорілих складів будматеріалів?
Що люди, які закопували своїх сусідів, що населення, де у кожній родині майже хтось служить, побіжить...
Побіжить куди?
Де нас чекають?
Куди нам бігти?

То є певне така особливість російського менталітету. Чомусь вони думають, що змусити любити себе можна за допомогою великої палиці, що сильніше бити по хребту, то швидше прийде любов. Може в росіян так і працює.
У нас ні.

Не знаю, що на це все сказати.
Все було сказано.

Радує, що на тлі всього виходить на зв'язок Флеш і комунікує, надає максимально об'єктивну ситуацію. Окреслює перспективи. Не дуже перспективи такі собі. Він з команди Федорова, до речі. І протести теж продовжуються. Між іншим.

Боже, бережи Україну.

Це зима буде легшою, ніж попередня.
Антибалістики так і бракуватиме, але в росії почнуть зникати пускові установки.
Температура взимку не опускатиметься нижче -8, тож відключення будуть в робочому режимі.
Ось так я міркую.
Чи маю я для цього підстави?
Жодних.
От щиро.
Але річ не в тім.
Річ у тім, що переконливо говорити про те, що зима буде жахливою - теж немає жодних підстав наразі

Хто міг виїхати за кордон - виїхав.
Хто міг переміститися з великих міст - перемістилися.
Хто міг підготувати свої домівки до тривалих відключень в морози - підготував.
Тож тепер якщо обирати між панікою і спокоєм - я обираю спокійну впевненість.

Я вірю в Бога.
Я вірю в своїх людей.
Я вірю в свою країну.
Я вірю в своє військо.
Я вірю в свою справу.
Я вірю в себе.

Страх може вийняти душу зі ще живого тіла і пустити тіло з порожніми очницями по світу. Та я обираю жити. Скільки дасть мені Бог.
Але з піднятою головою і поглядом вперед.

А ви?

Епоха за епохою: хлопці і дівчата. Чоловіки і жінки. Тисячі і тисячі життів, мільйони доль викували своїми діями, своїми словами, своїми вчинками, своїми поглядами, прагненнями, страхами і боротьбою те, що ми зараз називаємо Вітчизною.

Сьогоднішній день — маленький кінчик великого вістря, яке тримається на гігантському древку, що сягає на тисячі років у минуле. Витесане волею до життя, відшліфоване прагненням свободи, яке крізь тисячоліття було з нами, воно несеться вгору і тримає загартоване кров'ю, поліроване вірою вістря, на вершині якого і сяє зірочкою сьогоднішній день.

Не можна дивитися лише на цю зірочку і забувати, яким чином вона спалахнула під небесами. Не можна думати про День Незалежності і не міркувати про те, як так сталося, що він взагалі існує. Процес цей не закінчується та триває і зараз. Десятки тисяч чоловіків та жінок кладуть життя і здоров'я, надії і тривоги на те, аби зміцнити постамент, з якого постає суть нашої країни, аби він ставав міцнішим та все міцнішим.

Отож, не можна думати про цей день і не міркувати про людей, що стали до строю, що у формі виконують роботу; тих, що працюють; тих, що вже повернулися; тих, чия доля невідома; тих, що захоплені ворогом на знущання та глум; і тих, що відійшли, що вже не повернуться.

Не можна не думати про жінок, що живуть надією, особливо тих, у чиїх обіймах засинають діти. Діти, що ставлять такі питання, від яких серце тріскає, наче воно не м'яз, а тканина, що просто репає по шву. Не можна не думати про це все.
Лише у повній перспективі споглядання відкривається справжній сенс сьогоднішнього свята.

Отож, хай де ви є, хай хто ви є — запрошую сьогодні до споглядання і міркування. Адже коли ми знаємо те, що було, ми можемо прокласти через те, що є, дорогу до того, що буде. І лише тоді мати певні підстави для сподівань, що те, що буде, буде саме таким, яким ми цього хочемо.

Як і сотня за сотнею років до цього, свобода наша зв'язана із нашим виживанням. Наше виживання пов'язане з нашою свободою.

Боже, бережи Україну.

Раніше кожне відпрацювання по заводах, фабриках, аеродромах росії було варто окремого допису.
Зараз це вже йде потоком блоків.
Скільки чого уражено СБС, СБУ, ГУР за наліт, за добу, за тиждень.
Робота масштабувалася.
сво уперлася в західний кордон України і відкотилася назад, закінчившись там, де починається найсхідніша черга на АЗС у якутії.

Робота ведеться.
Пересічний же українець від себе може що?
Правильно.
Бути готовим подбати про себе.
І допомогти тому, хто поруч.
Решта - минеться, як і усе миналося. Головне - вистояти з Божою поміччю.
І зберегти світло в душі.

На якомусь етапі кошмару єдина реакція, яку викликають рухомі зачіски на карті, це - "як добре, сьогодні не до нас".

Наскільки такі почуття є ганебними, адже не до нас, та - до кого ж?; настільки ж і природними.
Бо - бодай сьогодні не до нас.

Виснаження.
Ми думали, що воно уже прийшло до нас позаторік, але як виявилося, це - не стан. Це - процес.
Він може бути нескінченним.

Виснаженню слід протистояти. Це означає - не вимагати від себе надлюдського, того, що за межами природи. Дозволяти боятися і втомлюватися, зневірятися і плакати.
І водночас це означає залишатися собою, не забувати, задля чого живеш - допоки живеш.

Страх найбільший у темряві - оточуйте себе світлом.

Так я думаю.
Радий, якщо комусь допоможе.

Те, що відбувається довкола, можна називати пеклом. Я волію називати це горнилом.

Боже, дай сил пройти його.
🙏

До речі.
Те, що відбувається з Києвом останні місяці, відбувається з Харковом, Сумами, Черніговом, Дніпром, Запоріжжям вже роками.
Це не про зловтіху, це про те, що війна - одна для всіх.
Немає можливості сказати, що мене це не стосується.
Якщо ти або був в Україні, або була, або є, або плануєш сюди приїхати - тебе це стосується.
Якщо тут є твій бізнес - тебе це застосується.
Якщо ти маєш тут майно - тебе це стосується.
Якщо тут мешкають рідні твої - тебе це стосується.
Немає жодного значення, у Львові ти чи у Дніпрі.
Чи навіть у Севастополі.
Тебе це стосується.
Дай Бог, тебе це омине це стороною, і ніколи по-справжньому не торкнеться.
Але ти ніколи не зможеш сказати, що це на тебе не впливає ніяк.
Це впливає на всіх.
Що менше буде людей, які в самообмані запевняють себе, що загальне горе - не про них, то легше усім разом буде витягувати це колосальне навантаження, розподілене на всіх.

Читаю деяких "опозиціонерів" (вимушено, бо їх усі обговорюють), і складається враження, наче винен у війні Офіс Президента. Якщо тиснути на нього достатньо сильно, Україна укладе мир і це все припиниться.
Ці люди, які наполягають на "мирі", або вдають, що не розуміють, або не розуміють.
І неясно, що гірше.

Ніхто в здоровому в глузді не хоче війни.
Будь-яка притомна людина хоче того самого миру.

І також ті ж самі притомні люди розуміють, що проблема основна в тім, що мир не потрібен самій Росії.

Тобто... "нам нужен мир, желательно весь".

Тиснути на адміністрацію щодо корупції - плюс.
Щодо порушення прав людини - плюс.
Щодо цивільного захисту та підготовки міст до важких зим - плюс.
Але тиснути щодо війни - а який сенс? Наче якби ми захотіли миру, то чисто по нашій волі він би настав.
Ми його хотіли ще в 22-му. Та ще в 14-му ми його хотіли. І зараз хочемо.

Зеленський каже, що Україна готова зупинити війну по поточній лінії, але території не визнаватиме за росією.
Найреалістичніший за цих обставин варіант.
Для нас.
І, звісно, росію він категорично не влаштовуватиме.
У росії площі стільки, що їй та сотня тисяч сюди, сотня тисяч туди кілометрів квадратних.
На площу їй начхати.
У росії є мрія - імперія від океану до океану.
І ми - перші на шляху до цієї мрії.

Раніше після страшних ночей соцмережі вирували питаннями "як ви" і подякою ППО.
Дописи з подяками ЗСУ були нормою.

Зараз ЗСУ перестали бути ексклюзивом і чудом. Кожна людина визначилася - хто у, хто для, і хто вдає, що нічого не бачить і не розуміє. Кожна з цих категорій уже сказала все, що могла. Далі - просто роблять. Або не роблять, втім, бездія в цьому контексті теж дія.

Ракети і шахеди для цивілів стали буденністю. Коли в тебе щодня веселка за вікном, на сотий день ти вже не виставляєш їй світлини в instagram. І хай що там несеться з неба уночі, на п'ятий рік тобі вже просто байдуже. Ти радий побачити ранок. Сподіваєшся дожити до вечора.

Війна стала рутиною.
В цьому велика небезпека для нас та в цьому ж і наш порятунок пройти її з Божою допомогою і вціліти.

Вчора росія вбиває людей на вокзалі у Дніпрі.
А трохи нижче за течією ріки росія звітує про порятунок цивільних у Олешках. Яких тримала як заручників для торгу.
І це все за один день.

Можна зрозуміти, як світоправителі в давні часи закривали на це очі і тисли руку московським монархам. Бо й самі таке робили.
І бо хто його там знає, хто що як і коли.

Але зараз.
Коли це все відбувається онлайн.
Частина світу перестала брехати, перестала називати зло добром. Здавалося б, чи не на краще це? Та річ утім, що та певна частина світу, частина людей, тепер відкрито називає зло злом і каже "ну і що?".

Який наступний етап?
Це так було у всі часи, відчуття повної безнадії, хаосу, розчарування в людстві? Це просто ми зараз на низу цієї кривавої гойдалки, а чи ми все-таки котимося кудись, звідки вороття немає?