Блекаут!
Україна на межі!
Метро ни ходе!
Поїзди ни їзде!
Цей день - рожева мрія росіян, оскільки вони, схоже, певні, що від капітуляції Україну тримає тоненька волосинка, яку слід лиш розірвати, і тоді всі приповзуть до москви на колінах.
Але є нюанс.
Річ не в незламності навіть, не в силі духу і тд.
Будьмо відверті, усі довкола морально вичавлені, про яку незламність і волю можна говорити.
А в чому річ?
Сам не знаю.
У якійсь оскаженілий впертості?
Не знаю, як називається цей сплав, що кується при температурі -20 з розпачу, страху й болі геранями і калібрами, але в таблицях такого нема наразі.
І це те, що не розуміє росія. Бо її громадяни під тиском кришаться і розсипаються, розвалюються. Наші - переплавляються у щось нове. Різниця в породі, думаю. У відсотку шлаку.

До речі, є думка, що ця тимчасова незручність - результат диверсії або кібератаки росії. Ну, вони ж обіцяли Америці не обстрілювати кілька днів? А про решту ж мови не було 😏 Це підкреслює важливість цих кількох морозних діб для верхівки росії - вони готові навіть ризикувати прихильністю старого збоченця, за сумісництвом очільника "планетарного шерифа", який явно заплив жиром і компроматом у наш час.

Є щось, що допомагає мамам з дітьми підійматися на 12й поверх з прогулянок. Що допомагає триматися батькам, що похоронили дітей.
Що допомагає родинам, що два, три, чотири роки поспіль живуть від зустрічі до зустрічі, від повідомлення до повідомлення.
Що це?
Я не знаю.
Але радий, що це є.

Колишня "союзная республика", кастрована по всіх параметрах москвою в час, коли рушився "нєрішімій", довгий час була відома тільки своїми заробітчанами.

Тепер big boss-и цього світу шикуються в чергу за українськими військовими технологіями та досвідом.

Десь на тлі цього тихенько кричить речитатив "дінацифікація, дімілітарізація...."

Відчуваю шалений біль від спілкування з людьми, для яких війни немає. Тобто є, але десь там, за обрієм. Надто далеко, аби тим перейматися.
Це не загальнолюдська біда для них, навіть не трагедія нашого народу, це "ой ну шо ми в тій політиці понімаєм", "ой ну це просто нас стравили", "ну ти ж понімаєш, що приймати в цьому участь - це підливати вогонь у війну".
Я для них якийсь шалений дурко, що невідомо чому збирає щоразу бус і шурує кудись світ-заочі, хоча може цілком спокійно сидіти на хаті і чухати пузо.

Таких, як я, ставатиме все менше. Таких, як вони - більше. Що далі буде фронт, то сміливіші будуть їхні голоси. Колись буде чутно тільки їх. Я радий, що завдяки таким, як я, їхні діти матимуть спокійне життя. Але журюся, бо знаю - люди ці залишилися розумом ще в дитинстві, коли ти заплющував очі, щоби тебе не знайшли.

Нас знайшли. Немає сенсу тримати далі очі заплющеними.
200, 400, 600 км до лбз - це дуже близько. Надто близько для того, аби вважати, що тебе це не повинно стосуватися.

Обговорювали питання мобілізації під дописом у знайомої.
Один з моїх коментарів опублікую тут.
Відповідь на питання, а що би я зробив, якби мав можливість вплинути на ситуацію?

"Коли хтось робить, завжди легко стояти збоку і розповідати, як краще.
Я не хотів би бути людиною, яка стоїть збоку і розповідає.
Проте.
Гіпотетично.
Якби з якогось дива я вирішував би зараз питання мобілізації, я зробив би наступним чином.
Зауважу, що для багатьох людей ці методи видавалися би неприйнятними, проте прошу до уваги брати той факт, що як ціль ці методи мали б на увазі наповнення бюджету та наповнення війська.

Для боротьби з корупційною складовою: запровадив би платні бронювання. Етична складова цього питання сумнівна, проте людина, що має досить грошей і не хоче йти до війська, знайде, як вирішити питання. Тоді хай платить на прямі рахунки Міноборони грубі гроші за білий білет. Тим більше, що наразі ми маємо цю схему у прихованому форматі, адже корупційна складова пробралася і у бронювання від підприємств та оформлення відстрочок у МСЕК та ТЦК. А так ці гроші бодай ідуть до бюджету.

На противагу аргументу про "війну бідних", який справедливо повстане у суспільстві, покажу, що війна може робити не бідними.
Військові контракти з початковою виплатою 10 тисяч доларів та щомісячною виплатою від 3000 $ в залежності від місця служби.
Очевидне питання: а де брати гроші?
Очевидна відповідь: перестати тягнути до війська хворих та залежних, аби не витрачати мільйони доларів на їх лікування, на виплати для родин військових не за покликанням, але за примусом, які у зміненому стані свідомості гуляють мінними полями чи підривають себе з побратимами на позиціях.

Показати людям справедливість - за кожні п'ять укладених контрактів шляхом лотереї надавати можливість для демобілізації одному військовому, що служив більше трьох років. Це дасть людям розуміння можливості закінчення служби не калікою і не небіжчиком, хай навіть шанси мізерні, проте саме принципове існування такої можливості справить позитивний ефект. Водночас виключити із лотереї підрозділи, відсоток сзч в яких перевищить певний встановлений поріг за певний встановлений термін.

На мою думку, наша адміністрація не вірить в народ. І марно, тому що народ показав чотири роки тому, що гідний довіри. Проте наша адміністрація фокусується на силовому методі вирішення проблеми, ігноруючи договірні методи. Проте не слід забувати, що значна частина сьогоднішніх ухилянтів - це вчорашні чоловіки з черги до військкоматів весною 22-го.
Вони переховуються не через страх.

І наостанок ще дещо: чітка ідеологічна стратегія. Застосування для цього адмінресурсу у державній та бізнес-сферах. Викуп ефірного часу у блогерів, в першу чергу таких, які працюють на молодіжну аудиторію, що готові співпрацювати у проукраїнському напрямку, та блокування і видалення сторінок тих, що у такій співпраці відмовляють. А також жорстка цензура - серйозні санкції для видань, що поширили неперевірені дані, і водночас фінансова винагорода для журналістських розслідувань, які встановили факти корупції.

Таким чином я висловив свої думки щодо питання.
Визнаю, що в силу обмеженості та некомпетентності не можу розуміти всіх нюансів питання. Проте до цих висновків прийшов на підставі певного досвіду."

Також прошу брати до уваги, що більша частина населення є досить приземленою в своїх мотивах, і що люди з високим рівнем соціальної відповідальності майже повністю уже задіяні до боротьби. Відповідно для решти категорій населення потрібно підбирати шляхи мотивації та комунікації.
Постає розумний аргумент в умовних військових та їх родин: а чому з кимось повинні панькатися і водити за ручку там, де я пішов чи пішла самостійно і тягну все на собі? Відповідь може бути наступною: тому, що це дає шанс тобі повернутися додому.

Тож.
Визнаю, що можу помилятися, і готовий до критики. Військово-політичне керівництво країни в жодному разі не критикую.
Викладаю свої міркування у напрямку того, як зробити нашу країну міцнішою, стійкішою та ціліснішою.

Подякував.

Великі компанії потримаються ще якийсь час, очікуючи падіння цін.
Власне ми всі тримаємося, очікуючи цього.
Дрібні фопи вже закладають ціну на пальне.
Якщо ситуація не зміниться, слід очікувати чергового витка росту цін на товари, оскільки, як-не-як, логістика є на кожному етапі створення продукту.

Що робити.
Річ у тім, що я допустив помилку в першому абзаці.
Ми просто тримаємося.
Іноді вже нічого майже не очікуючи.

Більше того.
Україна зараз безпосередньо долучається до створення нафтової кризи, і якщо це ціна - я готовий її розділити.
Та все ж був би дуже вдячний державі, якби вона дещо втрутилася в регулювання цін на нафтопродукти, є варіанти, як зняти бодай тимчасово навантаження на споживача.

Ми обговорюємо не чергову атаку росії, а наш внутрішній конфлікт. Тобто у нас у фокусі зараз не зовнішня агресія, а внутрішні проблеми.
Куди дивишся, як відомо, туди і їдеш.
Ця внутрішня напруга вилізе боком. Звісно, у найменш передбачливий момент.

Про всяк випадок нагадую.
Безглуздо ділити людей на касти на основі їхніх поглядів чи місця роботи. Єдине, що має сенс - справедливе виконання усіма законів України.

Усіма і щодо всіх.

Можна зрозуміти знелюднення ворога. У нас є причини.
Але немає причин бажати смерті одне одному.

Нам слід зупинитися.
Бо навіть якщо це нас не зламає - воно зробить нас слабшими. Та приказка, тут, на жаль, не працює.

Дякуємо Силам оборони за ранок🫡

У Надіній історії Третій поки що виглядає не дуже.
З одного боку - завдяки таким підрозділам, як Третій, ми взагалі зараз розмовляємо.
З іншого ж: як пояснює юрист Наді, Третій (тобто певні відповідні керівники, як я розумію) ігнорує запити правозахисників та висуває зустрічні звинувачення (неофіційно, звісно).

Парадокс у тім, що, звісно, Третій ніхто ні в чому не звинувачує. Річ у кількох конкретних людях. Корпус має сприяти встановленню справедливості, а не ігнорувати запити. Особливо коли йдеться про родину, яку вони взяли у свою медійну роботу свого часу.

І навіть не йдеться про якісь покарання наразі. Достатньо позиції, публічної демонстрації готовності шукати правду.

Ця історія може увігнати клин між військовими і цивільними більше, ніж ми уявляємо. Це не історія про умовного чоловіка, якого побили і викрали. Це дещо сильніше - історія про дітей, з яких знущалися. Люди не закриватимуть очі. Річ у тім, що усіх сколихнули саме звірства росії. Тож коли по-звірячому чинять наші співвітчизники, ні їх посади, ні рід занять, ні досягнення не мають значення. Ця війна ведеться за те, аби жінки і діти почувалися в безпеці. І аби до їх голосів прислухалися. Інакше злочинці знатимуть - навіть якщо жертва заговорить - до неї не прислухаються.

Ми будуємо ідеологію свого існування на речах, кардинально відмінних від тих, що керують росіянами.

Якщо ж ні - тоді ця війна безглузда.

Дякую.

Словом.
Не поливайте надто сильно копів.
Я прекрасно розумію, як це, дивитися, як два тіла драпають від дитини геть.
Можливо це пов'язано з базовими установками поліцейських якимись поточними, ні для кого не секрет, що зараз для певних випадків необхідна формальна присутність поліцейського і його свідчення, які викрадення з побиттям раптом перетворюють на законну процедуру.
Для певних, але не для всіх.

Водночас.
Усі вже забули, певне, історію, як дівчина (коп), здається, застрелила неадекватного водія у Дніпрі (?). Скільки тоді ненависті вилилося на неї, хоча той чоловік запросто міг би збити когось на наступному перехресті.

От застрелив би коп чоловіка з карабіном після першого ж вистрілу. Відразу б найшли б "слід тцк" абощо. Хтось би розповів, що він просто захищався від "копів-людоловів", в "звірі" його убили. Бути правоохоронцем - це отримувати по голові за будь-яку дію і за будь-яку бездіяльність. Для копа на чергуванні потрібні увімкнені нон-стоп боді-камери, чітке розуміння порядку дій, і соціальні гарантії та захист від держави в разі чого. І звісно - неухильне дотримання букви і духу закону.

Водночас.
Дядьки на відео відверто очканули.
Для всіх людей це припустимо.
Для копів - ні. Чи означає, що вони повинні проходити "хрещення вогнем" біля лбз, як пишуть дехто? На мою думку - ні. А от що необхідно - регулярні тренування, моніторинг фізичного та психологічного стану, відпрацювання злагодженості та моделювання різних ситуацій на полігонах. Я не знаю, чи є це зараз у поліцейських. Підкажіть хтось, є?

Нема сенсу агресувати на поліцейських зараз.
Треба вимагати змін системи.
Системи, яка послідовно "витягуватиме" діяльність усіх органів державної влади в правове поле та спонукатиме до цього громадян своїм прикладом.
Так принаймні люди бачитимуть справедливість та чесність, коли одна сторона виконує умови суспільного договору. І відповідно вимагає цього від іншої.
А ми зараз від цього катастрофічно далеко.

Ми покричимо й розійдемося.
Як завжди.
Додамо ще ложку дьогтю в бочку дьогтю ставлення до силовиків.
Але це все - продукт системи. Безглуздо лаятися на тріснутий радіатор автівки, що в'їхала в стовп, бо керманич був нетверезий.

Але радіатор все-таки так чи інакше міняти доведеться. Ця країна мусить їхати. Хай навіть після чергового "ДТП".

Дякую.

Отако, просто стоячи на місці, можеш такий сюжетний поворот зустріти, що якби сам думав — то, напевно, не зміг би придумати.
Стою собі, дивлюсь на захід сонця. Підходить чоловік, ідуть із онуком. Каже: «Знайшов місце, де можна спокійно побути, щоб ті тцкуни не задовбували?». Я сміюся, кажу: «Та ні, я просто стою». Він каже: «Мене так задовбали ці тцкуни, ну, це ж хіба нормально — отак у балаклавах з балонами ходити?». Я відповідаю: «Ну, це ж трапляється таке, але це ж не скрізь так». Він каже: «Скрізь не скрізь, а є таке. Я ж за мобілізацію, але вона не такою повинна бути».
Я мовчу, бо що я йому скажу?
А він продовжує.

У нього син 22 роки жив за кордоном, мав у дитинстві травму. Навіть якби він був тут, в Україні, його б не призивали. А він прилетів у березні 22-го до України і впросив знайомого, щоб той його влаштував у артилерійську бригаду. По блату, бо за станом здоров'я він не був придатним. За кордоном у нього жінка, син, будинок, гроші. А в Україні в нього — пил, бруд і контузії.

Недавно вітали з Днем піхоти. Ну, ця історія не зовсім про піхоту, але.
Сьогодні ми говоримо «Ніколи знову». Та час показує, що так не вдається…
Завтра росія буде святкувати «день побєди», але ми знаємо, що всі «побєди», які здобувала росія, власними руками, здобувалися за рахунок перерізаних горлянок і закопаних у ярах людей.

Ця історія просто про те, що Україна — це більше, ніж земля. Це не точка на карті. Це стиль життя і філософія. Це те, що робить нас нацією, і це є причина того, що ми досі є.

Подякував.

А. Ще дещо. Те, що можуть витворяти зараз тцк, копи, судді, лікарі - хай це не відволікає наш погляд. Бо це - не дух України. Такі ж люди, як син цього чоловіка - це дух України. Оце треба пам'ятати. А куди ти дивишся, туди, як відомо, і прямуєш.

Є в мене, до речі, історія в скарбничці і про голову районного відділення податкової, і про голову районного відділення нацполіції з іншого району, які в 22-му просто пішли рити землю в піхоті. Тому мені ніколи не подобається, коли люди розкидуються словами, чіпляють на когось ярлик лише за те, який одяг людина носить. Кожного окремо судити по його окремих справах. Тільки так. Інакше - це не дух України.

А десь далеко від нас, в іншій землі, росте хлопчик, у якому дві Батьківщини. Одна, де він народився. І ще одна - яку подарував йому батько.

Слава Україні.

Жінка є ключем майбутнього народу. Бо лише жінка може бути мамою. І лише наші матері роблять майбутнє можливим.

Суспільство повинно орієнтуватися на жінок. Якщо жінка не хоче бути матір'ю - це сигнал суспільству. Якщо жінка боїться бути матір'ю - це вже тривожна кнопка для суспільства. Бо громада - в першу чергу чоловіки - повинні створити умови, коли материнство буде почесним, безпечним, забезпеченим і шанованим.

Коли жінка залишається з дітьми сама - це не є лише її проблемою.

Материнство не повинно бути героїзмом. Воно повинно стати честю. І так повинно сприйматися усіма.

Недобре, коли жінка є мамою вимушено. Коли з примусу морального, коли навіть і з фізичного. А добре, коли жінка сама хоче цього. Абсолютна більшість жінок радо народжуватиме 2-3-4 дитини, якщо буде спокійна за свою вагітність і за своїх малюків. Якщо знатиме, що вона не стає на слизьку дорогу, а що в неї є гарантована підтримка і захист.

Від чоловіків прийнято брати прізвище роду. Але рід продовжує жінка. Ті, хто забуває це - зникнуть. Суспільство, яке має майбутнє - це суспільство, у якому комфортно мамі.

Словом, я тут гортав усі ці новини про іноземців, які мають захопити наш простір, і скажу вам свою позицію. Ви можете здивуватися, а може й ні, але я просто скажу так, як я це бачу.
Не існує якогось єдиного генетичного коду українця. Ми з вами — нащадки поляків, німців, татар, половців та всіх інших, хто століттями був на цих землях.
Але українцями нас робить дещо інше: пам’ять про нашу історію, повага до наших цінностей та речі й символи, довкола яких ми об’єднуємося. І передусім — це наша мова та наша культура.
Тому нам зараз слід перейматися не тим, чи потраплятимуть до нас іноземці, а тим, чи будуть вони інтегровані у наш простір.
Якщо це буде людина з косим розрізом очей, але вона спілкуватиметься українською, знатиме нашу культуру і поважатиме її, якщо вона повністю інтегрується в наше суспільство — це означатиме, що вона є українцем. Це означатиме, що у нас з’явився ще один брат чи сестра, українець чи українка.
І немає жодного значення, чи має ця людина чорний, чи оливковий колір шкіри. Немає значення, народилася вона в Україні чи отримала право на проживання тут із часом. Якщо ця людина зрештою вирішила, що саме тут має бути її дім, значить, це може бути її домом, якщо вона приймає його правила.
Водночас є й ризики. Коли формуються масові осередки компактного проживання тієї чи іншої культури, можуть виникнути проблеми, і досить серйозні. Ось на це я б звертав увагу дуже ретельно, тому що це — майбутні серйозні конфліктні ситуації.
Проте зараз про це не йдеться. Роботодавці, які ввозять іноземців, уже стикаються з серйозними проблемами. Наприклад, працівники, які приїжджають до нас з-за кордону, дуже часто просто залишають свої робочі місця і зникають після перших же обстрілів.
Тому не все так страшно, і причин виривати на собі волосся наразі немає.
Звісно, є речі, які треба враховувати і яких треба остерігатись, але зараз ми маємо час для того, щоб про це поміркувати і вживати поступових заходів. Залишається сподіватися, що хтось цим дійсно займається.

Материнство та батьківство: один із фундаментів нашої національної ідеї.

Якщо ми хочемо продовжити існувати як нація, нам потрібно усвідомити одну річ: питання демографії, материнства та батьківства стоять на одному рівні з питаннями культурної ідентичності та відстоювання нашої незалежності. Без цього у нашого майбутнього просто не буде авторів.
Ми маємо закласти нові сенси у нашу національну ідеологію.
На мою думку, принциповими є наступні кроки.

Повернення поваги до материнства на інституціональних рівнях.
Держава повинна чітко пояснювати: бути мамою — це почесно, це неймовірно важливо для нації. І тут немає жодного «фертильного тиску». Таке формулювання не означає, що жінка без дітей є якоюсь «не такою» чи приниженою. Зовсім ні.
Мова про інше — про чесне визнання. Для всіх очевидно, що вагітність, пологи, грудне вигодовування та виховання дитини — це колосальне, виснажливе навантаження на жінку. Цю працю суспільство має помічати, підкреслювати її цінність та належним чином оцінювати.

Повернення батька в родину.
У цьому ж контексті є надважливим повернення чоловіка в сім'ю. Я маю на увазі не конкретних людей, не конкретні ситуації, а ідеологічний злам. Ми повинні показати, що батько, який тримає маля на руках, який гуляє з візочком, який перевдягає дитину і включений у її життя на 100% — це не просто «нормально». Це необхідно.
Критична потреба в чоловікові як виключно в «мисливці» чи «добувачеві», який приходить додому тільки спати, вже давно відпала. Сучасне батьківство — це партнерство.

Як це можливо в сучасних реаліях?
Так, зараз ми перебуваємо в умовах жорстокої війни. Це страшний форс-мажор, який змусив нас досить сильно відкотитися до старих патріархальних установок. Сьогодні мільйони матерів залишаються самі з двома чи трьома дітьми, а батьки... ви самі знаєте, де вони зараз і чим займаються, захищаючи наш спокій ціною власних життів.

Проте всі ми чудово розуміємо: це не є нормою. Люди не повинні помирати. Жінки не повинні залишатися самі, а чоловіки не повинні гинути.

Коли війна закінчиться (так, це станеться), наша національна демографічна ідея має триматися на двох титанах: свідомому, захищеному материнстві та включеному, відповідальному батьківстві.
Ми маємо будувати суспільство, де народження дитини — це не індивідуальна проблема жінки, а спільна гордість та відповідальність мами, тата і всієї держави. Лише так ми збережемо себе і відбудуємо Україну, в якій захочуть жити наші діти.

Закон сам по собі, без моралі, ніколи не приведе суспільство до розквіту. Все, що він може зробити — це лиш утримати його від остаточного провалу в пекло. Люди, для яких не існує внутрішніх моральних орієнтирів, завжди шукатимуть шляхи обійти закон. І вони ці шпарини знаходитимуть.

Законослухняність завжди працює з двох напрямків:
Ззовні — шляхом встановлення офіційного закону;
Зсередини — з самої людини, шляхом її особистої моральної вимоги до себе.
Мораль є невіддільною частиною ідеології. Якщо ви прослідкуєте за країнами, які стрімко розвивалися, то помітите, що їхній прорив завжди відбувався в рамках певного ідеологічного спрямування.

Зрештою, це прослідковується не лише в позитивних прикладах, а й у катастрофічних. Згадайте війну, яку росія почала проти України. Цьому всьому передувала системна ідеологічна робота протягом сотень років. Як наслідок — люди, які народжуються в росії, готові вести війну чи не з дитячого садочка, бо їх так виховали. Вони є частиною цієї системи, і заради своєї ідеології вони готові порушити будь-який закон.

Тому, якщо ми хочемо успіху для своєї країни, ми повинні закладати мораль у власні принципи та виховувати її в наших дітях. Лише так підростаюче покоління вимагатиме дотримання правил від себе та від своїх співвітчизників.

І робити це потрібно:
Не заради справедливості — бо абсолютної справедливості на нашій планеті немає.
Не заради порядку — бо в кожного своє розуміння порядку.
А заради мирного і процвітаючого співіснування усіх з усіма.
Не відриваймо мораль від закону. Насправді мораль значно більше потрібна закону, аніж закон — моралі. Оскільки мораль є джерелом закону. А не закон є джерелом ідеї.

Усі ми знаємо про Спарту.
Усі ми знаємо про її досягнення. Усі ми захоплюємося її звитягою.
Але не всі ми знаємо про темний бік Спарти.
Яким чином забезпечувалися її успіхи.

Зараз у нас постає серйозний конфлікт. Не з нашої вини.
Права людей проти національного виживання. З одного боку - є аргумент про те, що про права людей можна говорити після того, як вистоїмо. Оскільки якщо ми не вистоїмо, то і говорити не буде про що. Просто не буде тих людей.

На противагу цьому.
Якщо права людей порушуються системно, тоді люди зрештою і не розуміють, в чому полягає те саме виживання нації. Тому що в 22-му люди масово повстали не просто проти росії. Багато з тих людей мали друзів у росії. Багато мали ділові зв'язки. Багато симпатизували росії. І абсолютна більшість ніколи б не повірила, що таке може статися. І багато з цих людей не були патріотами чи націоналістами. Це були просто люди, що повстали проти несправедливості.

Несправедливість побачили люди своїм головним ворогом. І коли ми почнемо як держава діяти щодо цих людей несправедливо, в їх очах межа просто розмиється. Вони перестануть бачити різницю. Вони перестануть бачити, за що боротися. Зникне сам сенс боротьби.

Ми не можемо бути Спартою. Не в наші часи. Це просто неможливо. Ми рухнемо, якщо підемо цим шляхом.
Натомість є інша історична аналогія.
Українська козаччина. Я схиляюся до того, що це - наш шлях. Тому що українське козацтво відоме в світі не менш, ні спартанці. Своєю звитягою, своєю непередбачуваністю, своєю незалежністю. І за ним не тягнеться темний шлейф, що найголовніше.

У нас є свій сценарій розвитку.
У нас є свій сценарій перемоги.
Він працює в нас протягом віків.
Працював і може працювати знову.
Він полягає у свободі. У волі. У повазі. Ми ви стояли не тому, що ми українці. Немає жодної магії чи чудес.
Ми вистояли, бо ми обрали сторону справедливості і правди. Це наша єдина сила. Не слід обманювати себе - якщо ми залишимо цю сторону, тоді ця сила покине нас.

Навіяно одним журналістським розслідуванням.
2-3 роки тому це назвали б жахливим російським іпсо, і так би воно й було, певне.
Сьогодні це наша реальність така.

Ми не переможемо зло злом.
Це не клин, які треба вибивати клином.
Це вогонь, який не загасити ще більшим вогнем.
Наша задача - вистояти не за будь-яку ціну. У нашій історії були і набагато похмуріші сторінки. У нас ще є вікно можливостей. Для того, аби обрати шлях. Шлях, що укріпити нас в розумінні того, що є Україна.
Україна - земля, де однією з перших була проголошена конституція як сучасний документ. Україна як земля свобода і поваги до людини. Це наша головна сила.
І ми не можемо її втратити, бо це наша суть.
Дякую.
Так я вважаю.

Я чудово розумію людей, які сьогодні критично ставляться до журналістських розслідувань. І так само розумію, чому публікація чергової порції гострої інформації викликає у багатьох роздратування.
Військо — хай яке воно є, з усіма його недоліками — зараз утримує Україну. Так само й держава, адміністрація, з усіма своїми мінусами, тримає країну. Такою, яка вона є. Але це країна, в якій ми живемо, і це військо, яке нас захищає. Тож - навіщо зараз це чіпати?

Проте тут є інший бік, про який треба говорити відверто.
Подібні публічні справи та викриття не кидають тінь на підрозділи чи всю армію. Навпаки, вони покликані вивести їх із правової тіні.

Конкретні вчинки конкретних людей - у розслідуваннях ніколи не йдеться про інституцію в цілому. Мова завжди про персональну відповідальність. На жаль, військовослужбовці також можуть бути злочинцями. Одне, на жаль, не виключає іншого, і заплющувати на це очі — не вихід.

Не можна захищати права в державі і водночас їх порушувати всередині цієї ж держави. Це шлях у глухий кут. Не встоїть дім, який розділиться сам проти себе.

Правда буває болючою і несвоєчасною, але тільки вона не дасть нам зруйнувати самих себе зсередини.

Вважаю недоцільним використовувати цю ситуацію для того, аби робити якісь широкі узагальнення щодо війська загалом. І також вважаю непослідовним посилання на бойові досягнення підрозділів, аби закривати очі на порушення прав військовослужбовців у них.

Водночас слід відзначити.
Є певна жорстока логіка у діях того ж самого широковідомого підрозділу. Наловити сотню тих же самих наркоманів. Відсіяти їх. Навіть якщо з цієї сотні 20 зможе стати до зброї, то умовно решту 80 можна відбракувати. Так, якщо до людини ставитися як до ресурсу, то і терміни відповідні.
Можна сказати навіть - людям дали шанс стати гідними, замість того, аби померти у власному лайні.

Є серйозний аргумент на користь такої стратегії - так, це погано, але якщо ми так не будемо діяти, то що станеться з нами завтра?

Я не закочую очі і не заламую руки. Я не кричу "не можна" просто тому що не можна. Не можна - це одна річ. А інша річ наступна: якщо ми продовжимо так діяти, то де ми будемо завтра?

На мою думку, системні ланцюгові негативні ефекти завдадуть більше шкоди у перспективі, ніж короткочасна одномоментна вигода. Ця війна не є короткочасною. Вона є затяжною. Тому планувати стратегію потрібно на перспективу. Не на завтра.

Ну також є ще аргумент - от якби всі встали і пішли до війська, то таких би проблем не було, а так просто робимо, що можемо. Виглядає логічно, проте лиш виглядає. Оскільки.
Стратегія не може будуватися на припущеннях. Припущення використовуються для оправдань. Оправдання необхідні у випадку порушень.
Якщо на вулиці лежить гола непритомна жінка, її треба накрити і викликати швидку. Торкатися до неї хтиво чи навіть дивитися з бажанням на неї не можна.
Якщо на вулиці стоїть відкритий будинок - треба гукнути господарів, спитати, чи все гаразд, і викликати поліцію за потреби. Заходити туди і тим більше брати щось звідти не можна.
Наявність проблемної ситуації саме по собі не є виправданням для можливих злочинів. Завжди є вибір, як вчинити.

Подякував.

Вибухи перетворилися на грім.
Ракети над головами перетворилися на новини.
Десь всередині те, що раніше стікало болем за кожну душу, реагує все плавніше і спокійніше.
Де та межа між прийняттям, прилаштуванням і байдужістю та відстороненістю?
Як пройти по краю?
Ракети уб'ють не всіх.
Але травмують кожного.
Поранять кожну.
Протиракетну оборону в своїй душі повинен кожен вибудувати сам. Купол, за яким все ще залишається людина.
Інакше ми зникнемо.
Навіть якщо вціліємо.

Усі ви бачили ці відео в соцмережах. Сценарій зазвичай класичний: або цивільні знімають на телефон і сиплють прокльонами на поліцейських чи військових, або навпаки — люди у формі (чи то патрульні, чи працівники ТЦК) дозволяють собі кричати, викрикувати погрози та показувати непристойні жести.

​Ми зараз навіть не беремо до уваги моменти, коли ситуація доходить до фізичного контакту і хтось починає простягати руки. Це вже окрема історія. Ми говоримо виключно про спілкування. Про те, як люди розмовляють одне з одним.
​А я нагадаю, як це питання насправді регулюється нашим законом. Бо у нас чомусь вважають, що «свобода слова» — це дозвіл на повну безкарність у висловлюваннях і коментарях.

​Якщо ви зараз читаєте цей допис, хочу зауважити одну річ. Навіть просто обзиваючи когось у коментарях у Facebook чи TikTok, принижуючи, глузуючи чи висміюючи іншу людину — ви вже порушуєте одну із базових норм заснування нашої держави.
​Стаття 68 Конституції України чітко імперативно прописує: кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

​У нас чомусь звикли думати, що закон діє тільки тоді, коли приїхав патруль. Але інтернет — це такий самий публічний простір. І закон тут працює в обидва боки, розмежовуючи права та обов'язки чіткими статтями.

​Для посадовців та людей у формі:
Згідно зі статтею 18 Закону України «Про Національну поліцію» (пункт 4), поліцейський зобов’язаний виявляти повагу до гідності кожної людини, бути ввічливим, дотримуватися високої культури спілкування. Те саме деталізують і Правила етичної поведінки поліцейських (Наказ МВС №1179). Форма зобов'язує тримати планку та бути підкреслено тактовним, навіть якщо проти тебе працюють професійні провокатори. Військові та представники ТЦК так само діють у межах статутів та Конституції, де права людини є найвищою цінністю.

​Для громадян.
Держава не може змусити вас когось любити, але вона жорстко забороняє переходити межу вихованості в площину правопорушень. Якщо «нечемність» переростає в матюки й публічні образи — це Стаття 173 КУпАП (дрібне хуліганство). Якщо це злісна непокора чи агресивна відмова виконувати законні вимоги правоохоронця — вмикається Стаття 185 КУпАП. Ну а якщо хтось у пориві гніву вирішить погрожувати людині у формі чи її родині — ласкаво просимо до Статті 345 Кримінального кодексу України, де за таке світить цілком реальний строк.

​Робоча схема давно придумана.
​Прошу всіх нас ознайомитися і надалі чітко пам’ятати: честь і гідність людини захищено Конституцією нашої держави. Поліцейський перед тобою, представник ТЦК, водій чи випадковий перехожий у коментарях — кожен має однакове юридичне право на те, щоб його не змішували з брудом.

​У цьому світі ніхто нікому нічого не винен, окрім одного — базової людської поваги. Якщо ми хочемо жити в нормальній, правовій країні, то й схема має бути дзеркальною. Хочеш поваги до себе — навчися спершу поважати інших і тримати себе в руках.
​Пам'ятаймо про ці статті наступного разу, коли захочеться написати уїдливий коментар або зірватися на крик у бік людини у формі чи без.

Я знаю, цей допис не набере більше 15 вподобайок, можливо, навіть і 10 не буде. І навряд чи тут з'явиться більше ніж півтора коментаря — тому що другий коментар людина, яка почне писати, зрештою видалить.

Але я маю це сказати.
І це говорю не лише я. Це каже певна кількість людей, але їх не дуже чують — бо зараз багато хто хоче чути зовсім не це.

Тож я пропоную зробити невеликий тест.

Покладіть телефон перед собою і подивіться на стіну, за вікно, у небо — залежно від того, що зараз перед вами. Подивіться і спитайте себе: що я зараз відчуваю?

Якщо ви відчуваєте гнів, лють, роздратування, розпач чи сум — у нашій ситуації це абсолютно нормально. І якщо причина таких важких емоцій — дії росії, то я вам скажу так: з огляду на те зло й безчинство, яке вона творить, ці відчуття є природними й законними. Як за всіма людськими законами, так навіть і за Божими.

А от якщо ви відчуваєте гнів, роздратування, злість і ненависть на адресу когось зі своїх співвітчизників чи певної групи співвітчизників — це вже може бути показником проблеми.

Це не обов'язково проблема у вас. Це не означає, що ви в чомусь винні. Тут взагалі не йдеться про винних і невинних. Тут ідеться про саме існування цієї проблеми.
Просто якщо ви належите до категорії людей, яка накопичує в собі роздратування до іншої категорії, можу вас запевнити: існує третя, четверта чи п'ята категорія, яка так само накопичує роздратування до вас. Це природний процес, бо ми всі люди, ми реагуємо і ми маємо почуття.
Але на цьому етапі іноді настає час усім видихнути.

Оскільки ворог у нас зараз один. Ми один одному не вороги.
Навіть якщо серед нас є кращі, а є гірші. І навіть якщо серед нас є злочинці. Але злочин має встановлювати закон і суд.

Нам треба дружно видихнути. Бо коли ми повертаємо обличчя один до одного, наша спина залишається відкритою.

Наша Конституція і наші закони уже дали відповіді на всі питання. Залишилося лиш усім їх виконувати. Це утопічно звучить, визнаю, але в протилежному випадку ми просто рухнемо від накопиченої втоми і напруги. А не хотілося би після всього, через що уже пройшли.

Дякую.

Біль у тім, чоловік служив у війську та загинув задля того, аби його діти та внуки мали краще життя. Але його синів викрали та вбили, наче десь на окупованих територіях.

Гіркота в тім, що військовий ризикнув життям та повернувся додому після смерті батька. Ризикував задля того, або його рідня жила під вільним небом. Коли він повернувся живим, його викрали та вбили з братом, наче в часи радянської розправи.

Жах у тім, що це не поодинокий випадок. Це показник системного знецінення людського життя. Коли чиясь особиста чи групова оцінка починає бути вищою за закон. Просто до цього це вдавалося втримувати в стінах ТЦК або в ямах у лісах.

А парадокс у тім, що саме проти цього і повстав народ, коли йшов захищати свою землю.

Ні в Божих ні в людських законах немає такого, щоби людину мати за худобу. Все починається з поваги та довіри. І все закінчується там, де вони зникають.

Я не маю на меті осудити когось. У конкретному випадку винних встановлено та вони будуть покарані. Я маю на меті лиш одне. Коли хочете осудити когось чи зірвати злість - почитайте спочатку закон та Конституцію, почитайте заповіді Божі. І подумайте - чи готові ви переступити через них. І де ви знаходитеся та де ви опинитеся, якщо готові.

Подякував.

Імхо.
Це не бунт.
Це реакція.
Команда Федорова працювала на загальну картину, люди просто не хочуть втрачати розуміння цілі і цілісності.
Тому вони виходять.
Ніхто не хоче війни заради війни.

А питання з Головнокомандуючим підтягнулося вже потім, оскільки воно було готове давно. Якщо пан головнокомандуючий дійсно тиснув на Федорова та добивався усунути його як перешкоду, то ця ситуація зараз створена ним власноруч. Питання штурмових підрозділів окремих лиш догріли суспільство.

Жодних теорій змов тут немає.
Не шукайте.
Таке неможливо спланувати і розіграти.
Це просто етап, який ми маємо пройти.

І те, як проходить його Україна, викликає у мене гордість.

Це - імунна реакція.
Реакція на подразник.
На порушення прав людей, на знецінення праці, на радянські підходи. Це показник того, що Україна життєздатна. З усіма болячками і проблемами - у нас є потенціал до життя.

Причина, з якої люди виходили зі зброєю в 22-му проти росіян, та причина, з якої виходять зараз - тотожні. Різні за гостротою, але спільні за поривом.
Справедливість. Гідність. Чесність. Майбутнє.
І те, що люди беруть зараз у руки картон, а не багнети, вважаю нашим дорослішанням, адже йдеться про наші внутрішні питання, які ми вирішимо спокійно.

Це не бунт.
Це віче.
Його не можна знецінювати, бо воно означає знецінення усієї волі народу, яка рухає спротив уже сотні років. І я радий, що Президент схиляється до того, аби до народу прислухатися. Народу, значною частиною якого є військові.

Боже, бережи Україну🙏
Даруй мудрості усім🙏