Попри всі наявні загрози. Бо це рскіє своїх бросают, а ми нє. 

Волонтерські групи трохи переформатувались, надаючи максимальну перевагу безпеці, і почали працювати.

Ще до обіду надійшла інформація, що рскіє ДУЖЕ не хочуть, щоб евакуація відбулась. Бо, як відомо, всі рскіє йдуть позаду жінок і дітей, як завєщяло хуйло. Тобто всі цивільні це для них живий щит. Завжди. Деякі евакуювані дівчата потім розповіли, що їх змушували ставати на коліна і благати, щоб випустили.

Після обіду евакуаційну групу накрило 5-6 мінометними зарядами. Волонтери заховали цивільних в окопах, а потім перебіжками в 20 метрів затягнули в транспорт. І вивезли за радіус обстрілу.

Вже з відносно безпечної точки відправили дві волонтерські швидкі з медиками за тими, хто залишився.

А коли вийшли на Печенізьку дамбу, то побачили, що люди все ще йдуть. Пішки. Багато людей.
І знаєте що? Вивели і вивезли всіх, хто йшов і чекав з тієї сторони. Попри обстріли. Нікого не залишили.
Втрат немає.
Поранених немає.
1400 українців вже в Харкові.

Наші волонтери творять героїчні дива щодня.
Пам'ятаємо про це завжди.

Багато фото і відео в мене у фейсбуці

Сиджу, втикаю в ноутбук, працюю, вся занурена в процес, одне вухо тільки нашорошене. Ну раптом тривога або дєтка їсти захоче.
— Мааааам, — влітає у вухо.
— Шо, зголоднів? — відповідаю на автоматі.
— Нє. Мам, а ти знаєш такі штуки, які сітками ловлять дрони?
— Читала щось таке, — знову відповідаю на автоматі, але вже трохи здивована, що їсти не хоче, і раптом дрони і сітки.
— Як думаєш, а так можна зловити руского?
Тут вже я відсунула ноутбук, опустила окуляри на кінчик носа і заінтриговано спитала:
— А навіщо?
— Відтягти просто в сітці в музей, мам.
— В який ще музей, синку? — я вже на той момент геть ізнємогла і ржала в повний голос.
— В музей безпонтової хуйні, звісно.

Так, він іноді матюкається, і ми будемо робити музей хуйні після війни✌️

Якесь свинолупе животне спиздило в українській хаті пральну машину і виставило її на продаж.
Я спочатку взлостилась, а потім почала сміятись.
Бо там панель українською, а на ній БАВОВНА
Добраніч

​​Мирослава Ільто

Дев’ятирічного Богдана ми зустріли на під’їзді до Соледару. Він спиняв автобус із проханням підвезти. «У вас написано «евакуація», але мені просто під’їхати додому, підвезете? — Бадьоро звернувся і одразу оцінив ситуацію: Ви волонтери з айфонами, це значить хороші волонтери, у вас зайвого смарфончика нема?». 
В автобусі запанував регіт, канадський журналіст дістав снікерс, я сік, простягнули малому, він чемно подякував і звернувся до водія: «Ти тут не розганяйся, ось ще кілька метрів і покажу вам «точку-У» в пшениці!».
В полі справді лежав хвостовик Точки-У, а наш юний екскурсовод запевнив, що ми побачимо ще багато цікавого, щоб пофоткати. «Не боїшся, коли за двадцять кілометрів звідси лінія розмежування?» — поцікавилася я. «Фоткайте, он дим, бачите, отам на горизонті десь у три місця прилетіло, бачите, три точки горить, знімайте», — каже. «Не боїшся нічого!», — говорю ствердно і питаю, звідки йде ось це в спеку. Про себе думаю: в спеку і під загрозою ракетного удару, бо гепає і гепає десь віддалік. «Я другові носив їсти в Благодатне. Вони до війни були бідні, а тепер взагалі», — каже. 
Усі четверо дорослих в автобусі дякуємо малому за його крутість, він радо пишається, що такий дорослий і діловий. «Ти не хочеш з нами виїхати в безпечне місце?» — питаю. «Ні, я не хочу, в мене ще є сестра і брат, і ще один брат, найстарший, йому 18 років, він пішов воювати в армію, — за якусь мить додає: — українську за Україну!». Коли ми прибули до центру міста, я запитала водія, скільки кілометрів ми їхали. «П’ять десь, може, чуть менше», — сказав Сергій. 
П’ять кілометрів пішки пройшов відважний Богдан до друга, щоб віднести йому їжу. 

Кажете, сьогодні День друзів? Кращого свідчення про дружбу годі шукати.

Смердючі потвори з т.з. "днр" засудили до страти трьох іноземців, які воювали за Україну. 
Британців Шона Піннера і Ейдена Есліна, а також марокканця Саадуна Брагіма.
Ось тут є трохи подробиць.
Назвали їх найманцями і засудили.
Я мовчу про те, що "суд днр" це такий самий фантом, як власне і сама днр.
Пащеками "суддів" на весь світ огризалась росія.
Саме росія смикає своїх маріонеток за мотузочки і шантажує колективний Захід, погрожуючи стратити воїнів, які жодним чином не найманці, а військовослужбовці ЗСУ, отже, є військовополоненими, знаходяться під захистом Женевської конвенції і не підлягають страті.
Зараз йобнутий плюгавець звично биканув і чекає на реакцію. Готуючись до відкатаної програми "це не ми, це днр, а нас там нєт".
Тільки це вже не пролізе.

Голос твоєї доньки так схожий на твій, Юля
Ти виховала гідну дитину
І не могло бути інакше
Щоразу, як я про тебе пишу, я здираю з себе шкіру
Тебе так бракує, знаєш
Я вірю, що ти повернешся
Я так вірю
Ти тільки тримайся
Люблю завжди

#SAVETAIRA
https://youtu.be/5d-Ri5GKIsE

​​Оця хуйня з чвк Вагнер, що зараз лежить і смердить під Бахмутом, обліплена жирними зеленими мухами, прийшла сюди за васілієм, тьху, насілієм
Ну і отримала васілія на всі гроші
А все тому, що треба правильно формулювати запити у Всесвіт
Фотку поцупила у Доніка, у нього там і з мухами є якшошо, інформація для гурманів і поціновувачів високої воєнної кухні

​​Звісно, що я не могла відпустити тебе отим сухим беземоційним "її більше немає".
Але ти ж знаєш (бо ти це я), що в мене зовні рідко коли проступають емоції. Все всередині. Так було завжди, так буде завжди, і це прокляття. Зрештою, ти була така сама, бо ти це я.
Я закам'яніла від того ранку, в який ти чомусь вирішила піти від нас. Отак просто взяла і пішла, і нічого не сказала навіть, просто заснула назавжди. І не дочекалась. Я тихенько плакала, ховаючись по кутках не свого дому, щоб не бачив син. А син робив так само, щоб не бачила я. Не могла дивитись на твої фото. Не могла усвідомити, як це: я повертаюсь додому, а ти не біжиш мені назустріч, мружачись від щастя, як ти завжди робила, коли ми повертались додому, де б ми не були.
Як це — не відчути знову, як твої вуха пахнуть вітром і медом. І зовсім трохи пилюкою. Як це — не занурити більше ніколи пальці в твою теплу шерсть. Я не знаю, яким буде мій дім без тебе. Мій світ без тебе. Моє прийняття ще попереду.
А зараз я просто відпускаю тебе.
Біжи, моя любов.
Моя Прекрасна Біла Мишка, Принцеса Всіх Алабаїв СобакаМері.
Там немає ані грози, ані війни.
Я відпускаю тебе.
І люблю завжди.

Вчора всім фейсбуком тягали епічне відео з рсского госпіталю.

Там на койці лежить якесь лахміття, в якому при певному зусиллі можна розгледіти обриси людського тіла.

Тіло замотане в просякнуті якоюсь сранню бинти, чи то кров, чи то гній, чи то просто загадкова рсская душа витекла і засохла.

Тіло не ворушиться, і хуйзна чи воно в свідомості і чи ще живе взагалі.

А в ногах біля койки із цими понівеченими залишками протоплазми стоїть делегація і співає "нас ждьот агонь смєртєльний, но бєссілєн он".

Вони співають дзвінкими радісними голосами про "смєртєльний агонь" і "за ценой нє пастаім" обпаленому шматку напівдохлого м'яса, яке не розвалюється на фарш тільки тому, що його замотали в кокон і нанизали на трубки.

Я дивилась як зачарована, мало чай собі в пазуху не пролила.

Це такий перфектний, сатанинський глум і сюр, що навіть дядько Орвел крутиться в труні пропеллером і розкидає іскри.

Найбільш прикрим в цій всій історії є те, що ми спостерігали за зростанням монстра, за проявами цього дикого трешу, і сміялись.

Весь світ спостерігав.

А тепер монстр нажерся діп консьорну досхочу, сито відригнув, виповз з нори і сказав "я є".

І виходить так, що тільки нам його палити.

Міста будували з сонця і глини,
Замішували їх на вірі й надії.
Але приходить літо в холодні долини,
І на камінні гріються змії…

Змії заповзають в наші будинки,
Змії сплять на ламких простирадлах,
Обживають кишені й армійські ботинки,
Лежать по коморах і сухих підвалах…

Від червня горить, не згасаючи, спека,
І змії вичікують під подушками,
Ховаються в кухнях та бібліотеках,
Звиваються за віршами та словниками…

І ми стоїмо під пекучим небом,
І не можемо зайти на власні подвір’я.
Наші міста загусають медом.
В наших вітальнях літає пір’я…

І прогріваються могильні плити,
І всі завмирають, ніби в давньому танці,
Але один хтось знає, що треба робити,
І якось зранку береться до праці.

Тримайся нас, наша любове,
Лють цього літа – дзвінка і висока.
Доброго полювання тобі, змієлове,
Твердої руки й гострого ока!

Кожен із нас тебе знає й кличе,
І доки діти бояться заснути,
Доброї роботи тобі, чоловіче,
Хай менше довкола буде отрути…

Знайди бодай якесь виправдання
Цьому місту із тисячею криївок.
Хай повертаються після вигнання
Вагітні жінки до своїх домівок…

Вулиці тонуть у сонячній млості,
Літню зелень не перебороти.
Життя дається для любові і злості,
Кожному вистачить роботи… (с)

Сергій Жадан

Хто фінансує війну? росія отримала €93 млрд. доходу від експорту викопного палива за перші 100 днів великого вторгнення в Україну

ЄС імпортував 61% цього обсягу на суму приблизно 57 мільярдів євро.

Джерело

Натрапила в фейсбуці на пост про те, що всі вже давно знають: Україні гостро потрібні безпілотники. Бо зараз ми маємо артилерійську війну, в якій неможливо досягти якихось відчутних переваг над супротивником без допомоги дронів зокрема. Україні гостро необхідні сотні, тисячі недорогих безпілотників оперативно-тактичного рівня, захищених від засобів РЕБ і ППО.

На дрони полюють всі без виключення волонтери, але війна постійно фільтрує запити, відсіює непотрібне за критерієм ціна-якість-користь на фронті-витривалість. Ну тобто щоб куплене за грубі гроші не літало до першого ворожого ППО.

Десь читала, що прототип дуже популярного у волонтерів кіпрського безпілотника Посейдон (120 тис євро вартість), китайський MuginEV350, в базовій комплектації без камери і телеметрії коштує 19,5 тисяч доларів.

Але я не про то. В Дніпрі зібралась команда небайдужих громадян (їх зібрав Володимир Яценко, один із засновників Монобанка), яка має амбітну задачу зробити Теслу серед безпілотників, і вже рухається в потрібному напрямку.

Нові технології в проектуванні — повністю цифрове моделювання. Програмне забезпечення пишуть програмісти з багатьох країн, а виробництво на повному аутсорсингу: десятки китайських і європейських виробників роблять комплектуючі і при цьому іноді навіть не підозрюють, що це частини українського безпілотника.

Це все дає можливість робити якісні і порівняно недорогі безпілотники для української армії. Головне, що за рахунок технологічності можна досягти щорічного випуску тисячі апаратів. Як стверджують, за два роки цілком можливо зробити повністю український дрон з характеристиками Байрактара, але на порядки дешевше.

А тепер головне: зараз Володимир шукає спеціалістів зі штучного інтелекту, які б допомогли впровадити в дронах систему пошуку замаскованих цілей. Якщо ви володієте питанням і хочете (можете) допомогти — пишіть Володимиру в приватні повідомлення. Сам пост ось тут: https://www.facebook.com/100001430544106/posts/5282337801823852/?d=n

Напився соляри і отруївся🤢
А горло перерізали то шоб соляру злить, бо сфігалі добру пропадати
Які ж уїбани, гспді
Новину взяла тут

Все частіше моя стрічка схожа на суцільний мартиролог.
Все частіше мені хочеться підняти обличчя до неба, випльовуючи богохульні прокляття і вити пораненою вовчицею.
Все важче вмовляти себе "не можна, терпи, не вий, терпи".
І знову зціплюєш зуби до болю в щелепах, збираєш себе по крихтам і стаєш схожою на кулак, що побілів від напруги.
9 червня під Ізюмом загинув Роман Ратушний. 5 липня йому мало виповнитись 25.
Учасник Революції Гідності з 15 років, очільник ГО "Захистимо Протасів Яр", його знав весь Київ і багато хто в Україні, принаймні всі люди, яким не байдуже.
З першого дня вторгнення захищав Київ, потім в складі 93 омбр "Холодний Яр" — Сумщина, Тростянець, Ізюм.
Спочивай, синку.
Герої вмирають.

4149 6090 1265 5017
Поваляєва Світлана Вадимівна. Мама.

Наша ненависть ніколи не буде достатньою
І ці слова Романа мають бути з кожним з нас
Без варіантів
Без компромісів

Три місяці
Три місяці жодної звістки
Три місяці невідомості
Три місяці без твого голосу і сміху
Три місяці неможливості просто написати два слова — "як ти?" і прочитати у відповідь, хоч навіть і через дві доби, що все нормально, тримаємось, просто тут поганий зв'язок
Я не знаю, скільки це все триватиме
Я навіть не знаю, де ти зараз
Я знаю тільки одне: ти витримаєш, і ти повернешся додому
І тоді тебе обійме крилами і любов'ю вся Україна і скаже "ну нарешті, Юля, це була довга і страшна дорога, але тепер ти вже вдома"
Я вірю
А поки що ми кричимо, щоб нас почули, щоб світ дізнався про тебе, про Ту, Яка Рятує Людей
Дізнався і полюбив так, як любимо тебе ми
І спромігся вирвати тебе з полону

#SaveTaira

Тільки хотіла написати "як ви заїбали цим мемасом", аж раптом натрапила на оце

У своєму відеозверненні Зеленський сказав, що Тайру звільнено з полону
Це найщасливіший день з 24 лютого
Дякую всім причетним