спустошення, що знищує сон, поглинає ночі та надає байдужості переваги.

примари вирують, пробираючи до кісток, розум безжально тріщить думками. безсонні ночі заполонили теперішнє, й без того, гидке життя. моя аксіома – смуток і гнів, наслідки – розчарування.

спустошення:

“дещо„ пожирає нутрощі. це поселилося в мені, заполонивши розум. це “щось„ не дає спати уночі, не дає побачити в небі ясність, як і у думках. “воно„ поглинає, руйнує, метаморфозує, створюючи інверсію реальності (може ні?), це не дає мені зрозуміти де саме є ця реальність.

це таке дивне і незнайомо-знайоме “щось„ ламає мене, розбираючи на молекули думки, інфікуючи новими відростками старих, болючих, створюючи їм шляхи, проклинаючи.

“воно„ змушує мене гальмувати, бажаючи смерті і я, в нездатності опиратись, лягаю спати з відсутністю бажання прокинутися вранці.

це “щось„ не має назви. “воно„ є рутина, відсутність майбутнього, відсутність поваги, відсутність безпеки, прогалини в памʼяті. рушійна сила відчаю, безпорадності, смутку, туги, огиди.

віддалення запилених бажань,
відлуння невідомого благання,
я проживаю часу благодать:
прискорення, сповільнення, стояння.

реальність сповнилась сльозами,
прогалина у спогадах рясна,
мрії, що розірвані руками…
моїми? суть давно ясна.

переведу дзвінок в беззвучний -
оплакую забуті знов часи,
я - не тихий і не милозвучний -
я - розʼятрений, загублений в пітьмі.

я є поранений у клітці звір,
поранений і запхнутий за ґрати,
мене ніколи не хвилює вітру дзвін,
я закарбований своїми же думками.

я вбивця вбивць - своїх благань
до себе, відкинутих собою ж,
я пил на своїх ранах і страждань
поглинутих я всотую мінори.

порадами я дихаю, у тузі сплю -
свого не маю вже нічого,
я зліплений людьми зразок,
експеримент невдалої епохи.

i don’t wanna die
sometimes wish i’d never been born at all

father, save me from myself.

“you’re my friend now”.

з новим роком, дорогенькі!🎉