Хочеться могти тегнути Котляревського та розповісти Вишні, що таке меми! 🙂 Національний тиждень читання триває з 4 до 10 грудня! Дякую за честь бути амбасадоркою! Як долучитися?👇
📒 Сфотографуй прочитані книжки,
📒 поділися списком улюблених чи нещодавно прочитаних,
📒 розкажи історію про книжку, яка справила на тебе потужне враження;
📒 Від 4 грудня публікуй про це та став позначки #бутисвоїми, #тижденьчитання2023

Ось, що що я вмикаю на ABUK для відновлення:
📒 "Енеїда". Іван Котляревський.
📒 "Мисливські усмішки". Остап Вишня.
📒 "Список кораблів" і "Життя Марії". Сергій Жадан.
📒 "Саудаде" та "Кімната для печалі". Андрій Любка.
📒 "Готуємо в журбі". Євгенія Кузнецова.
📒 "Чути українською", "Бачити українською" та "Перемагати українською". Ольга Дубчак.
📒 "Щасливі голі люди". Катерина Бабкіна. 📒 "37 буддійських штук". Ольга Корнюшина. #бутисвоїми, #тижденьчитання2023

“Любов лишається”. Каже вона. І дивиться поперед себе
Водночас сповненим змісту і трохи порожнім поглядом,
яким намацують щось нетутешнє, самозаглиблене та іншовимірне.

“Любов лишається”, – каже вона.
А ще каже,
що не треба намагатися це лікувати.

Бо є дисципліна та самоконтроль, є дихання та робота.
Але кожна весняна злива, опале листя, хуртовина-віхола,
ба навіть беззмістовна літня спека –
Все, геть усе нагадує про те,
Що любов лишається.

Про запахи та голос,
про улюблені страви,
Незакінчені справи,
про інколи розумні, а часом такі дурні жарти,
Про плани й мрії, що відтепер живуть лише в пам’яті,
про все нездійснене та вже нездійсненне.

І коли вона промовляє тихо,
майже по буквах
“любов лишається”,
я раптом виходжу зі ступора і нерішуче запитую:
“А що ти бачиш там, поперед собою?”
Бо мене мучить ця думка:
а раптом ти бачиш якийсь конкретний образ,
як ця любов із тобою лишилася?

І раптом цьому можна навчитися,
Щоб завжди знати про це,
І щоб завжди вміти робити так,
Щоб любов лишилася?

І щоб було щось, у що можна вглядатися вже й не очима,
скоріше серцем і мозком?

Але відповідь дзвенить, як розбивається скло:
“Я бачу його кімнату”.
І далі ти розповідаєш,
як там пахне, що там діється,
як давно там робили ремонт.
А ще про те, коли він, він, він там був востаннє.

І поки ти смієшся й плачеш, розповідаючи,
Я бачу, як переді мною оживає
зовсім інша жінка.
Ніби знайома мені, але така інакша.
Є тонка різниця між тією,
що живе поза “Його кімнатою” і що нині подумки блукає в ній.


Я наважуюся сказати це тобі.
А ти сумно усміхаєшся у відповідь і мовиш:
“Це все тому, що любов лишається.
І ти побачив мене там,
де залишилася й де живе оця моя любов”.

Я сиджу й мовчу.
І не хочу тебе розчаровувати,
Тож стараюся мовчати навіть у думках.

Адже щойно ти розповіла мені цінне та важливе.
І я, як до Вифлеємського вогню, міг доторкнутися до таїни,
До того, як можна не існувати, а жити,
Заходячи в спогади, як у сусідню кімнату.

Бути там не завжди і не розриватися постійно на два виміри.
Але протягом кожного дня могти набутися і там, і там:
у його кімнаті та в спільному просторі життя тут і тепер.

Але ти усміхаєшся й певно тішишся.
А я мовчу і відчуваю,
як кам’яна вага цього мовчання осідає сивиною на моєму волоссі.

Бо якщо любов лишається,
і ти так легко і так часто її бачиш,
То що ж зі мною стало,
коли я більше не ходжу ні в чию кімнату?

Що я за людина,
якщо двері в той простір мною зачинені?
І як так трапилося, що саме я став тим,
Хто дуже уважно слухає інших,
Бо в нього самого геть не лишилось любові?

💔 4.12.2023 Тетяні Трощинській

Кам'яне серце, крізь яке проростали квіти. Чи не кам'яне?))

“А ти що – ще не ходиш по воді?!
Ну, мала, ти даєш!
Це уже 1,5 роки як в тренді!
Всі уже пройшли інструктажі, тренінги,
Вже виявили для себе найефективніші способи ходити по воді!
Мала, агов! Де ти була, що це пропустила?”

… В цей час вона говорила з Тим, хто ходив по воді.
Він нічого не знав про тренінги, виміри ефективності
І що Він був лохом, адже ходив по воді без усіх цих танців із бубном.

І вона Його питала: чуєш, що мені тепер робити?
Як мені жити серед тих, що масово вчаться ходити по воді?
А головне, що вимагають це робити
чи принаймні змушують мене цього хотіти?

А Він відповів питанням: “А чому тебе це бентежить?
Я от ніколи не хотів ходити по воді та не парився цим”.

Вона скривила бліде личко, нахмурила лоба в зморшку
і напружила губи, що вони аж виструнчилися в пряму лінію.

“Бо бувають дні, коли я почуваюся винною,
Що не вмію ходити по воді!

Адже всі навколо ґелґочуть про це:
Ходи, ходи, ходи по воді!
Ти мусиш ходити по воді!
Не можна не ходити по воді!
Інші вже давно ходять по воді!
А вони за тебе навіть молодші!
Або, навпаки, старші! Їм було складніше, але вдалося!
А хтось уже пройшов по воді кілометр!
А хтось по воді перейшов кордон!
А хтось встановив і зареєстрував офіційний рекорд ходіння по воді!

Я, за звичкою, шукаю інформацію.
А в джерелах бачу тільки Того, Хто Першим Пішов По Воді.
То може все трендове ходіння по воді – то фейк?
Хіба так може бути? Це ж просто тупо,
Щоб тисячі людей були синхронними довбограями.

Але мені кажуть: ти що, не бачиш? Та це очевидно!
ВСІ можуть і ВСІ мусять хоч раз, але гідно пройти по воді!

Може на підсумки року! Чи на день народження!
Чи для збору на ЗСУ хоча би!
Хіба тобі складно? Невже тобі шкода?
Просто пройди по воді, доведи, що ти це можеш і забудьмо про це!

А я до того ніколи не знала, що
Мені взагалі треба ходити по воді.
Ніколи не думала, як це роблять,
Що вдягають для цього і чи має бути на тих невагомих людях білизна,
Чи треба мейк, чи можна перед цим щось їсти,
І чи за три дні до цього можна кохатися,
вживати алкоголь, гостре та медикаменти,
як попереджають перед всякими важливими процедурами.

“Мала, – каже Він. – Я теж про це нічого не знав!
І взагалі не хотів ходити по воді.
Просто в мене за тих обставин інакше не вийшло”

І поки вона сидить і говорить із Тим, Хто Ходив По Воді,
Їй докоряють, що вона геть нею не ходить,
не вміє й не прагне встати і прямо тут і зараз
зробити хоча би кілька кроків,
хоча би на кілька метрів підкорити ту стихію неприродним способом.

А ще докоряють,
що вона зовсім не цікавиться теорією,
історією цього питання й подробицями,
інтерв’ю на тему, блогерами, що про це пишуть:
Як воно – ходити по воді?

“Забий, мала”. Каже Він.
А ще каже: “Вони тобі лишають почесну місію:
Бути тією тверезою людиною,
Що їх рятуватиме,
Коли вони будуть намагатися ходити по воді
І тонутимуть”.

А потім довго мовчить.
І додає:
“Так я і навчився ходити по воді”.
💧 15.12.2023

Друзі, вперше та востаннє цьогоріч почитаю нові поезії :) У суботу, 23 грудня, о 19:00. Трансляція буде в фейсбуці https://www.facebook.com/shevchukmila

Обіймаю. Сьогодні та завжди підтримую "Фронтову аптечку" та закликаю до цього вас, подробиці в коментарях.

#мілавефірі Вперше й востаннє в 2023 ;) У суботу, 23.12 о 19:00 почитаю нові тексти. Обіймаю :) Трансляція в фейсбуці.
https://www.facebook.com/shevchukmila

Кондор літає парами. Хмари повзуть донизу.
Тут поруч активні вулкани енергіями пронизують.
Небесними пензлями писані лапаті каскадні Анди.
Три вдихи і ти станеш іншою, у горах нема буфонади.
Серце землі з-під килима екваторіальних туманів
Посилить душевну видимість. Гори – це сито омани.
📝 7.01.2020 📸 вулкан Пічінча, Еквадор 2019

📖 Нова публікація в Litgazeta.com.ua : про силу жінок, гіркий шоколад і нічні історії барів, а ще про диких псів, руду малу та пам'ять у воєнні часи. 👇
https://litgazeta.com.ua/poetry/mila-shevchuk-asorti-hirkoho-shokoladu/

💔 Обличчя історії у сімейних світлинах. І подумати не могла, що зможу побачити свого прапрадіда і зазирнути в життя родичів століття тому. А тут на фото ще й прабабуся, прадід. І їхня історія оживає у цій статті. 👈📄

Зараз до багатьох доходить значення слів "радянська окупація". Ми розуміємо прапрадідів, бо під час повномасштабної війни усі трагедії стали дуже близькими.

Кажуть, у кожного лікаря є своє кладовище. Чи не кожен українець за ці 2 роки має своє кладовище: полеглих, поранених, полонених, постраждалих. Серед власних сусідів, родичів, друзів, колег. Це робить нас значно ближчими до подій, що відбулися століття тому.

Ця світлина з сайту Музею Голодомору. Із усіх присутніх на ній я знала тільки капловухого хлопчика, який стоїть ліворуч із важким поглядом. Це мій дід по татові, Шевчук Іван Михайлович. Ледве його пам'ятаю, бо помер, коли мені було 5 років. Багато рідних цього хлопчика вбила саме радянська окупація.

Дякую двоюрідній тітці Наталії Радушевій за збереження історії.❤

😘 "Поки ти мовчиш" і "Любов лишається", а також багато улюблених текстів 2022 й 2021 року. 46 хвилин теплих емоцій для вас: запис читання 23 грудня 2023.

Упіймайте ці почуття, їх транслювала сповна й щедро: сама дивуюсь, як так вийшло, що аж можна ними заряджати воду, акумулятори й віру в людей ❤️

Замість відвертих слів – тиради чи промови,
Спізнілих зізнань і сумнівного почуття провини
Мені сниться твій рідний номер телефону.
Не теперішній. Такий давній, аж старовинний.

Він рясніє цифрами, як поцілунками в щоки,
Дзвенить у вухах змістом важливим і недоказаним.
Мені сниться номер, в якому ти сміявся і шокав.
Час по ньому проїхав танками і КамАзами.

Я сприймаю цифри арабські, ніби бачу їх вперше,
Малюють у пам’яті теплі пензлі старої любові.
Кожна цифра – як жінка: кулеметниця і вершниця,
Силою і змістом, спогадами переповнена.

І твоє обличчя зморшками засіяне трюфельними,
А твої рибини давненько вже і виловлені, й випущені.
Мені сниться номер, якого я роками чекала в слухавці,
А тепер він вже належить не тобі, а комусь іншому.

Після цього сну я особливо і спустошена, й розчулена,
Ні, не плачу, та не можу стати й твердо спертися на ноги.
Мені сниться номер твій, що раніше був, а нині не існує
Поза моїм серцем, світом снів і телефонним богом.
🖤 18.02.2024

Моє ім’я різне. Я донька. Я матір. Колега твоя. Чи мисткиня.
Так сталося, що цьогоріч в особистім й буденнім житті я Бійчиня.

Я жінка, що бачила біль. Я різна на вік та обличчя.
Постійно мені говорили, яка маю бути і що мені личить.

Сьогодні мій вихід у танці. Понад синцями і болем
Розкручую нитку червону - клубок моїх різних ролей.

Мені докоряли: ти жінка, ховай сміття в хаті, мусиш мовчати.
Так. Жінка. У цім моя сила. І зараз новий мій початок.

Усе пережите не має на мене вже впливу і наді мною чорної влади.
Сама обираю, як жити, з ким бути, де працювати й за що помирати.

Є дивний жарт, що немає жіночої дружби і буцімто заздрощі сильні між нами.
Сестринство жіноче приймає мій досвід, підтримує нитку долі моєї своїми руками.

У кожної майже щось схоже в житті раніше чи зараз таке відбулося
Від чого німіє душа, слабнуть руки, достоту сивішає гарне волосся.

В підтримці жіночій знаходжу свободу і сили на танець новий і почесний.
Я жінка. В повазі до себе так сили багато, що вистачить духу на бойовий танець.
І в ньому воскреснуть.

🌟 06.02.2023

[29/02/2024 23:09]
Серце поросло опунціями.
Мексиканські пустельні кактуси з особливим білим пушком,
що називаються “Крила янгола”. Колись
я розводила їх вдома на підвіконні.

І мене дражнили: о, ти так любиш кактуси,
що чоловік у тебе буде зелений і колючий.
Певно то казали в годину,
коли Боженька мав прийомні дні небесної канцелярії
І сприймав усе за побажання та ретельно їх записував.

Але, поки я виясняла, котрий із моїх чоловіків більше схожий
на колючого мовчазного мексиканського кактуса,
але веселого і милого,
бо з нього роблять текілу і він вкритий білим пухом,
Опунцією "крила янгола" стала я сама.

І це не про крила, не про текілу,
яка є дуже роковим для мене напоєм,
бо всі 4 рази, коли я її в житті пила, усіяні екшеном.

А тому, що моє пустельне серце поросло опунціями.
І вже не ясно, чи це вони виссали з мене останню воду.
Певно, вся вода пішла на підтримку, роботу і донейти.

І коли мені кажуть і кричать із кожної праски:
мала, ти що!
Розповідай більше, кричи більше, співчувай більше, донейть більше, підтримуй більше, роби більше, їбаш, їбаш, їбаш, поки не впадеш замертво.

Я здивовано мовчу, бо серед загальної пустелі ніхто не помічає,
Що моє серце давно поросло опунціями,
вони перекривають клапани,
замість крові є в'язка зелена речовина,
що навряд згодиться навіть на дешеву текілу.
А на шкірі ніби шкварить +50 і шкварчить так, що все перетворюється на білий пушок опунції, на крила янгола.

І лишається сказати тільки три слова тим,
хто важливий посеред пустелі.
Три слова там, де інше не має значення.
Три слова про минуле, про майбутнє і теперішнє.
Я тебе любила. Я тебе люблю. Я тебе любитиму.

Три слова до того, як сонце пропече мої колючки
і я нарешті зрозумію, що це так спекотно, бо я вже дуже давно
живу у пісках свого власного і нашого спільного пекла.
Три слова, які щодня подають у нього трохи води.
Кажуть, що опунції – найстійкіші кактуси.
Тож колючки крил янгола стануть помічними у цій пустелі.

Ніжність німіє. Не обіцяю всміхатись люб'язно, вертатися.

В небі за хмарами втрати загострюють вихор старих почуттів.

Судного дня ти одягаєш усе емоційне й ранимо картате

І замість свого майна забираєш свободу, довіру та білих котів.
16.06.2024 🤍🐈

Жовтий — улюблений колір і мій символ радості. Це давня робота, яку написала у 2010 році для першої персональної виставки "Доля бути квіткою", котру свідомо проводила саме в Чайному клубі на Печерську. Чудово, що в нашій країні хризантеми можна дарувати і ставити на стіл завжди, коли заманеться ))

...Стіни сірих кам'яних будинків пухкі й об'ємні, як забетоновані бульбашки попкорну. Вони схожі на масштабовану мініатюру, зроблену для забавки дітям, але потім ця іграшка виросла, наче Гуллівер у казці, і стала повноцінним містом. Поверхня цих будинків така тепла й ширшава, ніби торкаєшся рукою котячого язика... Але котів там не було: це ж треба — знову потрапити в населений пункт із дефіцитом котів! Минулого разу це було на іншому континенті... ⛰#мілавефірі про кам'яне Середньовіччя на півдні Італії. На фото містечко на горі, де нещодавно я прожила 8,5 місяців: висота 1 км над рівнем моря, регіон Кампанія, провінція Салерно. ⛰

🇺🇦Вітаю зі святом, цінність і ціна якого зростає з кожним днем. 🇺🇦 Давно надавала коментар, отримала статтю сьогодні:
https://konturnovosti.com/en_GB/articles/gc6/features/2024/02/05/feature-02

Володимир Івасюк зі своєю одногрупницею Марією Соколовською-Марчук, якій він присвятив пісню «Червона рута»