обіцяю завжди буду поруч.
де ти?
тебе забрав холодний лютий
тебе образили у вересні дощі
ти зникла і залишилась усюди
ти загубилась
не змогла тебе знайти.
ти тінь з якою я лягаю спати
ти кожна впала з моїх вій сльоза
червоний камінь на моєму пальці
тепер нагадує наскільки я сама.
де ти?
обіцяю завжди буду поруч.
це болить
бо скільки змучено я не виходила із дому
ти більше не дотрималася слів.

© Мельпомена
29.07.2024

Принцеса занепаду в ніч зорепаду,
Твої спідниці з шифону у плямах від сліз.
Ти стаєш схожа на тінь, на дзенькіт кришталю,
Де солона вода лиш посилює злість.

Дивишся в небо - до гибелі вічне,
Ти в блиску грози всього лиш примара.
Важке дихання ледве чути крізь вітер,
Споконвіку тужлива й до нестями лукава.

Син Діоніса й коханець Мельпомени,
У твоєму ліжку лілії гниють.
Лиш тихий спів самотньої сирени
Знову й знов породжує цю лють.

Ти не забула про місяць, божевільне світло,
Памʼятаєш імена усіх бездомних котів.
Та всередині тебе щось раптом розквітло:
І вицвівші очі - тепер золоті.

© Мельпомена
18.09.2024

можливо, я просто тиша між слів,
простір між дотиків, вдих перед плачем.
зосереджена зморшка на лобі, між брів,
мовчазне міркування важкої задачі.

пауза між ударами серця, можливо.
не подія, не успіх, звичайнісінький стан.
не промовлені речі, які сказати важливо,
ледь осівший між гір загадковй туман.

чорне волосся - як ніч без зірок,
як воронячі крила, як байдужість у голосі.
як зібраний разом дим і глем-рок,
й глибина океану на північному полюсі.

мені не напишуть пісні про любов,
а що будуть написані - не будуть почуті.
безпричинне кохання, без купи умов,
коли душі зʼєднались і зовсім розкуті.

я біля себе пригріла кожен свій страх,
щоб злякати їх більше, щоб самій не боятись.
та для себе я завжди найбільша з невдах,
бо, керуючи хаосом, тепер не вмію сміятись.

© Мельпомена
25.12.2024

блідо-мертве лице, загартоване сумом,
пейзажі долин - незнайома пітьма.
твої крики у місті не чутно за шумом,
та опісля весела й занадто стійка.

тютюновий дим просочується в одяг,
замість листя на дереві - пакети сміття.
тривожність і подив потроху проходять,
проте ти не взмозі почати життя.

ні в якому разі не питай мене «як ти?»,
бо я як квіти, що зсохли - розсиплюсь на пил.
я достобіса уперта й можу довго чекати,
та як трохи розслаблюсь - не матиму сил.

кохана, памʼятаєш про зливу у грудях?
дощ все полив і там зараз буяє весна.
ти правду казала, справа не в людях,
а в неможливості швидко відштовхнутись від дна.

© Мельпомена
15.02.2025

Добрий вечір, мої любі🫶🏻
Через те, що планую знову активно вести тікток, вирішила створити новий профіль, бо цей що є, вже якось зовсім помер((
Тож я хотіла попросити вашої підтримки, активності і порад, щодо ведення. Можливо є якісь ідеї, аби покращити мою творчість? Розкажіть, будь ласка, як ви бачите цікаву і красиву сторінку з віршами? Буду рада почути ваші думки🙏🏻
(посилання на нову сторінку унизу)
Дякую усім, ваша Мельпомена🫂🫀

я її не знаю.
вона постійно засмучена
вічно сімнадцять
чимось замучена
вона б спересердя
спалила блавати
а потім над ними ж
і сіла ридати.
я б її обійняла
та вона була б проти
усе її тіло -
оголені дроти.
я б її змінила
створила нову
та між нами все це -
побудувало б стіну.
вона дивиться часом
на мене з любов’ю
та це негативно
впливає здоровʼю.
я плани будую -
вона їх псує
а я в її порожнечі
впізнаю щось своє.
та тепер її мова
мені геть чужа
хоч ця примхлива істота
носить моє імʼя.
в темних очах
сповнених жалем
знов котяться сльози -
чистим кришталем.

© Мельпомена
23.04.2025

Я палю цигарки переважно з фруктовими смаками, що залишають солод на моїх потрісканих вустах.
Я ніколи не допиваю напої до кінця, завжди залишаючи на дні склянки ковток. Я люблю розписані килими та собак.
Коли я пишу картини, обовʼязково після залишаю бардак. Люблю білі шрами на своїх засмаглих руках. Цілую котів у чоло. Терпіти не можу комах та холодну каву. Мої вії лоскочуть мені щоки, коли я заплющую очі. Постійно насуплюю брови, коли читаю, і дуже боюся зморшок. Я завжди ношу в кишенях дрібні камінці. Я боюся порожніх вулиць вночі й не люблю переповнені вулиці вдень. Я люблю стукіт підборів по плитці і звук, з яким стріли влучають в мішень.
Я не знаю, звідки ці звички. Я не пам’ятаю, що було до мого першого диму. До першого залишеного ковтка. Чи належать мені ці руки зі шрамами, і чи мої ці очі, що так химерно блищать?

27.09.2025
Мельпомена

Інтимний лист до Мельпомени

«я не ціла, коханий, я просто себе перешила.
щоб цих швів було більше, ніж тих, що мене ламали.»

Привіт, маленька письменниця.

Ти зараз сидиш біля того холодного вікна, дивлячись на верстат, де кується твоя майбутня сила. Я знаю, як тобі тисне у горлі цей невиплаканий біль. Я знаю, що ти малюєш синім, бо це колір твоєї самотності, і ти думаєш, що вона - твоя єдина доля. Ти намагалася гоїти рани, проте випадково ламала ребра, і зовсім не знала, що любов не має бути тортурою.

Я пишу тобі, щоб сказати: ти виживеш. Це і хороша, і погана новина водночас.

Ти зустрінеш «коштовну М.». Ти повіриш, що зірки можуть звучати через всесвіт. Ти на якийсь час скинеш свою броню і одягнешся у крихке кольорове скло. Ти будеш торкатися неба пальцями й думати, що нарешті зцілилася.

А потім твоє сонце вибухне. Твоє скло роздробиться в такий порох, який не зберуть жодні руки в світі. Ти будеш називати себе злом, ти будеш кусати тих, хто захоче тебе зігріти, і ти справді дійдеш до самого дна. Ти станеш «Принцесою занепаду". Це страшне вміння - професіоналізм у стражданні.

Але послухай мене уважно: на тому дні, в абсолютній самотності, ти нарешті перестанеш чекати. Ти просто зупинишся і постоїш.

Ти почнеш малювати не синім, а золотим. Ти навчишся з великою любов'ю цілувати котів у їхні пухнасті лоби.

Ти просила: "не дивись, як я зникаю". Але я дивлюся. Я дивлюся, як ти розсипаєшся попелом, щоб стати землею. І ця земля під твоїми ногами справді стала святою. Ти витримала всі удари по кістках і ти не впала. Ти встала з колін - хоча й зовсім іншою.

Не шукай більше перспективи. Твоя перспектива - це цей момент. Це тепло твого подиху. Це срібна каблучка, яка все ще на пальці, але вже не тисне. Ти заповіла своє серце - і я повернула його тобі. Воно вибоїсте, воно щербате, але воно твоє.

Тобі не треба бути коштовною для когось. Ти вже є кришталем. Ти вже є променем, що спалює ніч.

Ти боялася ту потвору всередині себе, намагалася її знищити. Але знай: та істота була лише твоєю зраненою силою. Коли ти нарешті дозволиш їй бути частиною тебе, вона перестане душити.

Обіцяю, ти не зникнеш. Якщо хтось колись запитає мене про тебе, я розповім їм про жінку, яка не побоялася зазирнути в очі власним монстрам і навчила інших, що їхня щербатість - це не вирок, а частина їхньої унікальної сили. Твій досвід стане уроком для тих, хто почувається ніким або недостатнім.

Не бійся того, що попереду. Біль стане прекрасним лише тоді, коли він перестане тобою керувати. Я пригріла твої страхи, маленька. Вони більше не кусаються. Вони тепер сплять біля моїх ніг, поки я пишу цей лист.

Ми з тобою - з однієї зірки. І я люблю тебе навіть тоді, коли ти мовчиш.

Бережи себе, свою сталь і своє золото.

Твоя Мельпомена, яка нарешті просто живе.

-

Присвячується усім хто пройшов зі мною крізь цей шлях. Скажіть, а куди ви підете у свій найсамотніший ранок?

Побіцяйте, що голос цієї маленької письменниці звучатиме не лише в мені. Що вона залишила слід. Що її рядки більше не просто чорнило на папері чи пікселі на екрані, а що вони стали живою памʼяттю. І тоді вона обіцяє зберегти усі ваші мрії.

© Мельпомена
19.12.2025

Колись я хотіла торкнутися неба, а тепер просто вчуся не зачіпати стелю головою. Виявляється, що приземленість - це теж різновид в'язниці.

© Мельпомена
23.12.2025

в мені не лишилось живого тепла,
лиш згустки провини і задушливий пил.
я кожну надію сама прокляла,
щоб більше ніхто не ламав моїх крил.

усе, що було тут колись живим,
смердить тепер вогкістю й мокрим вапном.
я стала для світу уламком німим,
що просто гниє під розбитим вікном.

і кожен ранок - як залізна брама,
що зачиняє вихід у життя.
я - недописана, німа і дика драма,
яка не знає слова «каяття».

© Мельпомена
12.03.2026

жінка більшої гідності не стала б благати,
не стала б навколішках нестися за тінню.
у той час тебе було так легко зламати,
з під носу забрати найбрехливішу мрію.

ти шукала підтримки у божевіллі і зрадах,
у тих, хто ніколи не говоритиме чесно.
а прохання про поміч - ховала в шухлядах,
поки біль не почав виражатись тілесно.

ти сама себе скривдила, сама себе вбила,
ясна річ, вважала, що це було шляхетно.
та будемо чесні, ти просто безсила,
і в проблемах по вуха застрягла конкретно.

я стою у могили і мені лише шкода,
що ти свій талант змішала із брудом.
бо була би ти на дещицю більш горда,
то померла б не монстром, а жила би чудом.

© Мельпомена
18.12.2025

в моїх пальцях застигла іржа,
та тепер вона розсипалась в порох.
наша зустріч була як межа -
як лезо ножа, як придушене горло.

у грудях крига - гостра і тонка,
вбиває тихо власним супокоєм.
мене торкнулась сонячна рука,
і світ старий розсипався прибоєм.

ти - світло дня, безжально золоте,
твоя відвертість тисне на ключиці.
у мені тільки темрява росте,
ховаючи сполохані зіниці.

розквітну я чи розіб’юся вщент,
втрачаючи твою небесну тишу?
цей квітень - це останній аргумент,
яким я власну долю перепишу.

я обережно поруч промайну,
щоб не злякати чистого проміння.
впустивши в душу сонце і весну,
я прирікаю смуток на каміння.

© Мельпомена
17.04.2026

пиши мені, коли ти сумуєш,
коли раптом на плечі впаде і небо.
я знайома з печалями, що не вгамуєш,
я поруч. я тут, коли тобі треба.

пиши мені, як загубишся десь:
у місті, у лісі, у серці, в цілому.
я теж там блукаю, невдовзі знайдеш -
дотик зорі, що вестиме додому.

пиши мені, як відчуватимеш втіху,
і грітимеш кошенят на своїх колінах.
врешті в серці не буде місця для лиха,
і сонце застигне на сонних стінах.

наразі в нас є лише лагідна тиша,
і вечір розлитий мʼякою рікою.
туман за вікном ніжно тіні колише,
ми на відстані подиху. я тут. я з тобою.

© Мельпомена
30.05.2026

ти живеш у мені десь між душою та серцем.
викарбована на тілі жива печать.
зачарована світлом, не ховаюся вперше,
лише тіні задумливо мовчки стоять.

ти краще усіх травневих тюльпанів,
і ніжною зливою зійшов навесні.
все було раптово, все було без планів
лиш чай і безутішні, романтичні пісні.

мій пихатий погляд бовванів із-під сонця,
поки твій ласкавий голос осяяював ніч.
замріяний місяць в середині жовтня
й тремтливе полумʼя воскових свіч.

а осінній вітер й далі плутався в рядках,
губися в невідомій, ніжній мові.
я берегла цей невимовний страх
і перших спалах тихої любові.

ти, цілований літом, холодніший за зиму,
та я лиш в цій кризі знаходила спокій.
бо знала, що знову, десь навесні,
будь-який лід перетвориться в попіл.

© Мельпомена
03.06.2026

і я люблю ці пелюстки
білих та ніжних лілій
чесних, як очі собаки
сплетених сонячних ліній

ти лізеш мені під ребра
танцюєш на моїх шкірі
я усміхаюся щедро
щоку лоскочуть вії

можеш, будь ласка, випити
кисень із моїх легень
кради мої вдихи і видихи
грабуй мене кожен день

наближаючи своє тіло
ти кидаєш мене у бурю
я - розпечена блискавка-срібло
щоразу як тебе поцілую

липень гуляв по твоїм хребцям
через мої довгі пальці
ти на колінах молився зіркам
смакуючи мед рано-вранці

на твоїй чистій шкірі
на твоєму палкому дні
ми в різній і дикій вірі
ти в сонці, а я у вогні

складаю подумки вíрші
про ліжко, де ми були ра́зом
і було би значно ліпше
піти за тобою одразу

мене переконує спів
тікати з свого міста подалі
кілька бродячих котів
проводжають мене на вокзалі

примчу всупереч всім вітрам
назад, де гарячі стіни
напевне знаючи, що там
я знову тебе зустріну.

© Мельпомена
23.07.2026

соняшник відвернувся від сонця,
втупився носом у землю,
розсипався хлопцям у жменю,
лушпинням прикрасивши луг.

а птахи забули свій вирій,
ключ переламано навпіл.
той, хто колись у щось вірив,
ігноруючи вперто правду -

застиг у тендітній квітці,
і ліг у ґрунт перегноєм.
пишучи зараз ці вірші,
втомлений внутрішнім боєм:

не шукає більше порятунку,
бо навіть найміцніші стебла -
зникають в нічному малюнку,
розтрощені важкістю неба.

© Мельпомена
26.08.2026

ти думав, що тримаєш цю розмову,
що ти керуєш рухом моїх брів?
я нищу твою випещену мову,
і ти не взмозі стримати мій гнів.

я знов кажу «іди», а дихаю тобою,
наказую: скорися й озирнись.
мене дратує те, що ти стаєш стіною,
коли я хочу, щоби ти схилився вниз.

я ненавиджу те, як ти палаєш,
коли я виринаю із пітьми.
ти диханням своїм благаєш,
зігрітись разом пòсеред зими.

зніми свою гординю, як одежу,
уклінно стань на кахель уночі.
і я переступлю крізь цю мережу,
і сліпо кину в темряву ключі.

ти радо впадеш у мої долоні,
бо тільки тут твій справжній абсолют.
скажи мені, ти вільний чи в полоні,
вразливий хлопчик загнаний у кут?

© Мельпомена
07.09.2026