«Допомога дітям, їхнє відновлення після операцій – це ті епізоди, які підіймали нам моральний дух»: історія порятунку людей від маріупольського лікаря.
27-річний анестезіолог міської лікарні №4 Андрій Сербін згадує, вже з початку березня у лікарні не було опалення та електрики. Користувалися тепловентиляторами. У приміщенні було не більше ніж 4 градуси тепла.
До лікарні привозили людей, які з відірваними ногами лежали кілька днів на вулиці. Місцеві тягли поранених на дверях, ковдрах. Були такі крововтрати, що незрозуміло, як людина виживала після операції.
Найстрашніше, за словами лікаря, - коли страждали діти. За весь час було близько 15-ти постраждалих хлопців та дівчат.
«Першу дівчинку я добре запам'ятав. Аня. Був вибух, автомобільне колесо відкинуло від машини та вдарило дівчинку по потилиці. Усі одразу почали займатися дитиною. І один із наших молодих травматологів виконав декомпресійну трепанацію черепа. Операцію, яка взагалі не входить до його зони професійних компетенцій», - згадує Андрій.
П'ять днів дівчина була на акумуляторних апаратах штучної вентиляції легень. Поки працював генератор, лікарі їх заряджали. Коли один апарат розряджався, швидко перемикали дівчинку на інший і так постійно. Так дівчину врятували.
Андрій не вважає те, що він робив героїзмом. Каже, це обставини у яких доводилося працювати. Повну історію маріупольського лікаря читайте на сайті «Свои.City» - https://usnd.to/gBLM
#ГолосиМаріуполя
27-річний анестезіолог міської лікарні №4 Андрій Сербін згадує, вже з початку березня у лікарні не було опалення та електрики. Користувалися тепловентиляторами. У приміщенні було не більше ніж 4 градуси тепла.
До лікарні привозили людей, які з відірваними ногами лежали кілька днів на вулиці. Місцеві тягли поранених на дверях, ковдрах. Були такі крововтрати, що незрозуміло, як людина виживала після операції.
Найстрашніше, за словами лікаря, - коли страждали діти. За весь час було близько 15-ти постраждалих хлопців та дівчат.
«Першу дівчинку я добре запам'ятав. Аня. Був вибух, автомобільне колесо відкинуло від машини та вдарило дівчинку по потилиці. Усі одразу почали займатися дитиною. І один із наших молодих травматологів виконав декомпресійну трепанацію черепа. Операцію, яка взагалі не входить до його зони професійних компетенцій», - згадує Андрій.
П'ять днів дівчина була на акумуляторних апаратах штучної вентиляції легень. Поки працював генератор, лікарі їх заряджали. Коли один апарат розряджався, швидко перемикали дівчинку на інший і так постійно. Так дівчину врятували.
Андрій не вважає те, що він робив героїзмом. Каже, це обставини у яких доводилося працювати. Повну історію маріупольського лікаря читайте на сайті «Свои.City» - https://usnd.to/gBLM
#ГолосиМаріуполя
Свої.City
Детей обезболивали перед смертью. Исповедь Андрея Сербина — врача с Левого берега Мариуполя
Анестезиолог Мариупольской больницы №4 на Левом берегу города рассказал о том, как приходилось воровать лекарства, голодать и искать воду, чтобы спасать людей - Свои.Сity
✊Українські військові допомогли вижити у Маріуполі 3-місячному малюку
У хаб "Я - Маріуполь" приходять за підтримкою сотні маріупольців. Кожен має свою історію. Своєю поділилася – Арина Вікторівна.
Вона працювала водієм трамваю та перші дні війни провела на роботі. Прийняла до себе родичів із трьома дітками, які втікали від обстрілів з МКР “Східний”. Наймолодшому - 3 місяці. Для нього не було дитячого харчування. На допомогу прийшли українські військові.
“8 березня я пішла на 3 прохідні заводу імені Ілліча за гарячою їжею. Військові ЗСУ привезли туди для малюків памперси та дитяче харчування, яке відібрали у мародерів. Завдяки такий допомозі залишилися живі діти, які перебували у бомбосховищі комбінату, і зокрема наш 3-місячний Максим”, - згадує жінка.
Частина родичів виїхала раніше, бо почав закінчуватися інсулін. Його не було в Маріуполі. Тому вони ризикнули, сіли на старенький “Жигулі” та рушили.
“Ходили на Порт-Сіті (гумточка від окупантів). Дикі черги, приниження, бійки за продукти. Це було жахливо... Знищити місто, щоб потім плюнути в душу його жителям у вигляді жалюгідних подачок…”, - обурюється Арина.
Ситуація погіршилася, а бойові дії йшли до їх будинку. Тому 26 березня вирішили пішки вибиратися з Кальміуського району. Біля "Метро" її та чоловіка підкинув мікроавтобус до Нікольського. Наступного дня виїхали до Запоріжжя.
Уся сім'я врятована! Тепер будуть починати життя у нових реаліях... Головне – в Україні!
#ГолосиМаріуполя
У хаб "Я - Маріуполь" приходять за підтримкою сотні маріупольців. Кожен має свою історію. Своєю поділилася – Арина Вікторівна.
Вона працювала водієм трамваю та перші дні війни провела на роботі. Прийняла до себе родичів із трьома дітками, які втікали від обстрілів з МКР “Східний”. Наймолодшому - 3 місяці. Для нього не було дитячого харчування. На допомогу прийшли українські військові.
“8 березня я пішла на 3 прохідні заводу імені Ілліча за гарячою їжею. Військові ЗСУ привезли туди для малюків памперси та дитяче харчування, яке відібрали у мародерів. Завдяки такий допомозі залишилися живі діти, які перебували у бомбосховищі комбінату, і зокрема наш 3-місячний Максим”, - згадує жінка.
Частина родичів виїхала раніше, бо почав закінчуватися інсулін. Його не було в Маріуполі. Тому вони ризикнули, сіли на старенький “Жигулі” та рушили.
“Ходили на Порт-Сіті (гумточка від окупантів). Дикі черги, приниження, бійки за продукти. Це було жахливо... Знищити місто, щоб потім плюнути в душу його жителям у вигляді жалюгідних подачок…”, - обурюється Арина.
Ситуація погіршилася, а бойові дії йшли до їх будинку. Тому 26 березня вирішили пішки вибиратися з Кальміуського району. Біля "Метро" її та чоловіка підкинув мікроавтобус до Нікольського. Наступного дня виїхали до Запоріжжя.
Уся сім'я врятована! Тепер будуть починати життя у нових реаліях... Головне – в Україні!
#ГолосиМаріуполя
П’ятеро волонтерів загинули через пряме влучання російського мінометного снаряду.
Про це згадує Олег Зима, медичний директор обласної лікарні в Маріуполі.
«9.03.2022 в Мариуполе погибли пятеро ребят. Они волонтерили, помогали людям. Возили еду, воду, топливо на генераторы. Доставляли еду людям в разные убежища. Погибли в результате минометного снаряда, прямое попадание в их бус. Двое от взрывной волны вылетели, остальные сгорели до тла.
Наши герои:
Семикин Николай, 43 года
Станислав Бурдун, 25 лет
Елисеев Станислав, 24 года
Савельев Сергей, 35 лет
Савельев Роман, 31 год».
Оточивши місто, російська армія не давала змоги працювати ані комунальним службам, ані волонтерам. Знищували продовольчі склади та інфраструктуру. Відкривали вогонь навіть по каретам швидкої допомоги. Окупанти зробили все, щоб Маріуполь повернувся у Середньовіччя.
Але віримо в нашу Перемогу. За всі смерті, знущання та руйнування росія заплатить…
#ГолосиМаріуполя
Про це згадує Олег Зима, медичний директор обласної лікарні в Маріуполі.
«9.03.2022 в Мариуполе погибли пятеро ребят. Они волонтерили, помогали людям. Возили еду, воду, топливо на генераторы. Доставляли еду людям в разные убежища. Погибли в результате минометного снаряда, прямое попадание в их бус. Двое от взрывной волны вылетели, остальные сгорели до тла.
Наши герои:
Семикин Николай, 43 года
Станислав Бурдун, 25 лет
Елисеев Станислав, 24 года
Савельев Сергей, 35 лет
Савельев Роман, 31 год».
Оточивши місто, російська армія не давала змоги працювати ані комунальним службам, ані волонтерам. Знищували продовольчі склади та інфраструктуру. Відкривали вогонь навіть по каретам швидкої допомоги. Окупанти зробили все, щоб Маріуполь повернувся у Середньовіччя.
Але віримо в нашу Перемогу. За всі смерті, знущання та руйнування росія заплатить…
#ГолосиМаріуполя
❤️ Тьотя Суп. Так Наталю називали діти на «Азовсталі». У сховищах заводу вона готувала людям їсти. Разом з малечею вони малювали їжу з мирного життя. А потім намагалися втілити «картинку» з наявних продуктів. Так тісто на воді та консерва ставали найсмачнішою в світі піцею.
Що за сила в цих прекрасних людях? Війна, навколо смерть, бомби скидають щохвилини, а вони продовжують боротися за життя, вірити в краще та дарувати один одному любов.
#ГолосиМаріуполя
Що за сила в цих прекрасних людях? Війна, навколо смерть, бомби скидають щохвилини, а вони продовжують боротися за життя, вірити в краще та дарувати один одному любов.
#ГолосиМаріуполя
Forwarded from ЯМаріуполь
"Замість овець перед сном ми рахували бомби - 43, 44, 45... за ніч"
У нашій команді працюють люди із Маріуполя для маріупольців. Серед них – Надія. Колись вона допомагала переселенцям у 2014-2015 роках, тепер таким самим маріупольцям, як й вона.
Війна застала її 24 лютого у Лівобережному районі. Повертаючись додому, вона побачила, як горить “Східний”. Першого дня снаряд влучив у будинок сусідньої вулиці.
“Були впевнені, що незабаром це закінчиться, і в понеділок ми підемо на роботу. Сподівалися доти, доки обстріли не почастішали. З'явилося жахливе відчуття, що ми чекаємо на смерть. Але найстрашніше для кожного маріупольця – звук літака. Це неймовірне пекло. Замість овець перед сном ми рахували бомби – 43, 44, 45… за ніч. Думаєш хоча б не в нас і щоразу з тривогою усвідомлюєш, що після падіння бомби десь гинуть люди. Фактично, вони помирали на кожному метрі міста. Це найстрашніший злочин проти людства”, - згадує Надія.
Вдома вона довго не сиділа і за цей час змінила кілька адрес. Серед них – гуртожиток по вулиці Київській, біля пологового будинку. Українські військові туди завозили воду та їжу, також її брали люди з сусідніх будинків. Їли як усі - іноді й по одній ложці юшки.
Але обстріли ставали сильнішим. У результаті розбомбили все навколо - пологовий будинок, будинки на вулиці Пашковського та на площі Перемоги. З 23 березня почали ходити люди та лякати так званими "зачистками" та говорити про евакуацію на селище Виноградне. "Ми боялися, що нас насильно вивезуть", - зазначає Надія.
Врятувало маленьке радіо. Вони дізнавалися про те, як зриваються "зелені коридори" та гуманітарні вантажі України. 20 квітня отримали повідомлення про евакуацію з Лівого берега, взяли рюкзаки та пішли.
“Тепер я працюю у дніпропетровському центрі “Я – Маріуполь”! Тут, я бачу, що маріупольці – одне ціле. По очах розумієш це. У мене до них безмірна подяка, що вони вижили і сподіваються на краще. Ми продовжуємо жити Маріуполем. Він у думках кожну секунду. Я, наприклад, сумую не за квартирою, а саме за містом та його вулицями. Ми зараз зустрічалися б з друзями, гуляли в парку “Веселка” і сиділи в улюбленій кафешці. Ці теплі моменти і є наше життя”, - ділиться Надія.
#ГолосиМаріуполя
У нашій команді працюють люди із Маріуполя для маріупольців. Серед них – Надія. Колись вона допомагала переселенцям у 2014-2015 роках, тепер таким самим маріупольцям, як й вона.
Війна застала її 24 лютого у Лівобережному районі. Повертаючись додому, вона побачила, як горить “Східний”. Першого дня снаряд влучив у будинок сусідньої вулиці.
“Були впевнені, що незабаром це закінчиться, і в понеділок ми підемо на роботу. Сподівалися доти, доки обстріли не почастішали. З'явилося жахливе відчуття, що ми чекаємо на смерть. Але найстрашніше для кожного маріупольця – звук літака. Це неймовірне пекло. Замість овець перед сном ми рахували бомби – 43, 44, 45… за ніч. Думаєш хоча б не в нас і щоразу з тривогою усвідомлюєш, що після падіння бомби десь гинуть люди. Фактично, вони помирали на кожному метрі міста. Це найстрашніший злочин проти людства”, - згадує Надія.
Вдома вона довго не сиділа і за цей час змінила кілька адрес. Серед них – гуртожиток по вулиці Київській, біля пологового будинку. Українські військові туди завозили воду та їжу, також її брали люди з сусідніх будинків. Їли як усі - іноді й по одній ложці юшки.
Але обстріли ставали сильнішим. У результаті розбомбили все навколо - пологовий будинок, будинки на вулиці Пашковського та на площі Перемоги. З 23 березня почали ходити люди та лякати так званими "зачистками" та говорити про евакуацію на селище Виноградне. "Ми боялися, що нас насильно вивезуть", - зазначає Надія.
Врятувало маленьке радіо. Вони дізнавалися про те, як зриваються "зелені коридори" та гуманітарні вантажі України. 20 квітня отримали повідомлення про евакуацію з Лівого берега, взяли рюкзаки та пішли.
“Тепер я працюю у дніпропетровському центрі “Я – Маріуполь”! Тут, я бачу, що маріупольці – одне ціле. По очах розумієш це. У мене до них безмірна подяка, що вони вижили і сподіваються на краще. Ми продовжуємо жити Маріуполем. Він у думках кожну секунду. Я, наприклад, сумую не за квартирою, а саме за містом та його вулицями. Ми зараз зустрічалися б з друзями, гуляли в парку “Веселка” і сиділи в улюбленій кафешці. Ці теплі моменти і є наше життя”, - ділиться Надія.
#ГолосиМаріуполя
Смерть ходила поруч, багатьох війна поховала заживо
Свою історію виживання розповіла Катерина. Її будинок знаходився на лінії фронту. Його розстрілювали з усіх сторін, він палав багато разів, а поруч розсипалися будівлі від авіабомб. Так, за лічені секунди лягали високоповерхівки та падали під'їзди, свічею горіли будинки приватного сектору, а від розривів снарядів люди залишалися без рук та ніг.
Від розриву Граду в її будинку загинув 1,5 річний малюк. У підвалі сусіднього будинку жінка народила. Ця “дитина війни” перші тижні свого життя провела “під землею” в антисанітарних умовах. Замість колискової - взриви снарядів.
Цілий мікрорайон був відрізаний від цивілізації вже тоді, коли в центрі міста ще працювали магазини. Не було зв'язку, жодної інформації. “Наче ми не існували, наче про нас усі забули”.
“Ми вже бачили третю світову війну - тут, у маріупольському укритті. Кожного дня ставало тільки гірше. Кожного дня ми думали, що більше не прокинемося - чи то від угарного газу, чи то від розривів снарядів. Найстрашніше було бути похованими заживо під завалами, знаючі що ніхто не прийде рятувати. Померти повільно від пилюки, без їжі та води. Майже так загинули люди, які перебували у нашому укритті”, - згадує Катерина.
Вони разом ховалися в секції укриття. Але одна родина вирішили перейти до іншого підвалу сусіднього будинку. Через свіже повітря. Тато хотів, щоб його донька змогла дихати, а не кашляти від пилюки. Після їх “переїзду” через декілька годин прогриміли два тяжких взриви.
“Це не було схоже на Гради. Наш будинок затріщав та посипався, ми всі вибігли у коридор підвалу, адже думали, що попало у нас та зараз будуть обвали. Замість цього до нас почали бігти люди із того самого сусіднього укриття. З криками, у крові та плачем. Їх під'їзд завалило. Після першого “прильоту” частина людей встигла вибратися, після другого - придавило бетонною плитою. Говорили, що спочатку було чутно їх голоси, потім - вже ні. Врятувати їх могла тільки спецтехніка, якої не було”, - каже Катерина.
Серед загиблих - тато дівчинки. Вона дуже сильно плакала за ним та до останнього вірила, що він живий та його можна врятувати.
Катерина вибралася з Маріуполя 16 березня, на власному авто без скла. Тоді по Маріуполю пройшов справжній Апокаліпсис, якщо б він був, то виглядав саме так. Зруйновані будинки, спалені автівки, повалені стовпи, хрести у дворах, трупи, величезні лунки від снарядів та заміновані дороги.
“Кожен з нас вже бачив Ад. Коли ми сиділи у підвалі, то кожен мріяв відбудувати Маріуполь. Аби тільки не стріляли, аби був мир. Хотіли стерти сліди цієї жахливої війни. Цього хочуть всі маріупольці, які покинули домівку та рятувалися від смерті. Повернути Маріуполь та відродити рідне місто. Разом!”
#ГолосиМаріуполя
Свою історію виживання розповіла Катерина. Її будинок знаходився на лінії фронту. Його розстрілювали з усіх сторін, він палав багато разів, а поруч розсипалися будівлі від авіабомб. Так, за лічені секунди лягали високоповерхівки та падали під'їзди, свічею горіли будинки приватного сектору, а від розривів снарядів люди залишалися без рук та ніг.
Від розриву Граду в її будинку загинув 1,5 річний малюк. У підвалі сусіднього будинку жінка народила. Ця “дитина війни” перші тижні свого життя провела “під землею” в антисанітарних умовах. Замість колискової - взриви снарядів.
Цілий мікрорайон був відрізаний від цивілізації вже тоді, коли в центрі міста ще працювали магазини. Не було зв'язку, жодної інформації. “Наче ми не існували, наче про нас усі забули”.
“Ми вже бачили третю світову війну - тут, у маріупольському укритті. Кожного дня ставало тільки гірше. Кожного дня ми думали, що більше не прокинемося - чи то від угарного газу, чи то від розривів снарядів. Найстрашніше було бути похованими заживо під завалами, знаючі що ніхто не прийде рятувати. Померти повільно від пилюки, без їжі та води. Майже так загинули люди, які перебували у нашому укритті”, - згадує Катерина.
Вони разом ховалися в секції укриття. Але одна родина вирішили перейти до іншого підвалу сусіднього будинку. Через свіже повітря. Тато хотів, щоб його донька змогла дихати, а не кашляти від пилюки. Після їх “переїзду” через декілька годин прогриміли два тяжких взриви.
“Це не було схоже на Гради. Наш будинок затріщав та посипався, ми всі вибігли у коридор підвалу, адже думали, що попало у нас та зараз будуть обвали. Замість цього до нас почали бігти люди із того самого сусіднього укриття. З криками, у крові та плачем. Їх під'їзд завалило. Після першого “прильоту” частина людей встигла вибратися, після другого - придавило бетонною плитою. Говорили, що спочатку було чутно їх голоси, потім - вже ні. Врятувати їх могла тільки спецтехніка, якої не було”, - каже Катерина.
Серед загиблих - тато дівчинки. Вона дуже сильно плакала за ним та до останнього вірила, що він живий та його можна врятувати.
Катерина вибралася з Маріуполя 16 березня, на власному авто без скла. Тоді по Маріуполю пройшов справжній Апокаліпсис, якщо б він був, то виглядав саме так. Зруйновані будинки, спалені автівки, повалені стовпи, хрести у дворах, трупи, величезні лунки від снарядів та заміновані дороги.
“Кожен з нас вже бачив Ад. Коли ми сиділи у підвалі, то кожен мріяв відбудувати Маріуполь. Аби тільки не стріляли, аби був мир. Хотіли стерти сліди цієї жахливої війни. Цього хочуть всі маріупольці, які покинули домівку та рятувалися від смерті. Повернути Маріуполь та відродити рідне місто. Разом!”
#ГолосиМаріуполя
👆Ці фото зробила Аліна Козицька, яка евакуювалася з Маріуполя на початку травня.
Літак скидав бомби, а її будинок був за кілька метрів від убивчого радіусу враження. У її квартирі оселилися російські окупанти, а справжньою святковою їжею став хліб з маслом.
Від війни Аліна ховалася у батьків у приватному секторі. Бачила, як над дахом пролітають снаряди. Сховалися, але стежили, щоби пожежі не перекидалися далі. Горів кожен другий будинок.
"Найстрашніший день - 10 березня. Тоді о 19:30 літак скинув бомбу просто на житлові будинки. Вибило всі вікна, на мене посипалася стеля, оглушило. І якби буквально на один будинок правіше, то, можливо, не було б більше мене. Від бомб літака смерть за одну секунду! Після цього залізла в підвал і не виходила до 9 квітня. Я так хотіла жити, як ніколи. Молилася щодня, щоб нічого не прилетіло до нашої оселі, щоб ми вижили", - ділиться Аліна.
7 квітня вперше вийшла за пайком в МЕТРО. Її вразило те, на що перетворилися люди. Всі брудні, зарослі, в очах просто сум і страх. Видно, що кожен пережив такий жах, який не передати словами.
"Коли з'явилася можливість виходити з дому, я почала шукати людей. Це неймовірне почуття, коли бачиш нехай брудне, нехай із смутком в очах знайоме обличчя", - зазначає Аліна.
Коли вона виїжджала, то побачила Маріуполь розбитим, сумним та втомленим. Місто трималося з останніх сил, люди також. Аліні було складно повірити, що на знайомих вулицях немає більше будинків. За її словами, багато хто хоче виїхати в Україну, але це нереально складно зробити.
"У Маріуполі темно щодня, навіть якщо є сонце. Але місто стоїть. Я їхала зі сльозами на очах. Вірю, що колись тут знову буде світло, затишно та радісно. Впевнена, що ми повернемо Маріуполь! Вірю, що Європа допоможе його відбудувати, я хотіла б брати в цьому участь і в подальшому його розвитку. Але тільки якщо під українським прапором", - зазначає Аліна.
#ГолосиМаріуполя
Літак скидав бомби, а її будинок був за кілька метрів від убивчого радіусу враження. У її квартирі оселилися російські окупанти, а справжньою святковою їжею став хліб з маслом.
Від війни Аліна ховалася у батьків у приватному секторі. Бачила, як над дахом пролітають снаряди. Сховалися, але стежили, щоби пожежі не перекидалися далі. Горів кожен другий будинок.
"Найстрашніший день - 10 березня. Тоді о 19:30 літак скинув бомбу просто на житлові будинки. Вибило всі вікна, на мене посипалася стеля, оглушило. І якби буквально на один будинок правіше, то, можливо, не було б більше мене. Від бомб літака смерть за одну секунду! Після цього залізла в підвал і не виходила до 9 квітня. Я так хотіла жити, як ніколи. Молилася щодня, щоб нічого не прилетіло до нашої оселі, щоб ми вижили", - ділиться Аліна.
7 квітня вперше вийшла за пайком в МЕТРО. Її вразило те, на що перетворилися люди. Всі брудні, зарослі, в очах просто сум і страх. Видно, що кожен пережив такий жах, який не передати словами.
"Коли з'явилася можливість виходити з дому, я почала шукати людей. Це неймовірне почуття, коли бачиш нехай брудне, нехай із смутком в очах знайоме обличчя", - зазначає Аліна.
Коли вона виїжджала, то побачила Маріуполь розбитим, сумним та втомленим. Місто трималося з останніх сил, люди також. Аліні було складно повірити, що на знайомих вулицях немає більше будинків. За її словами, багато хто хоче виїхати в Україну, але це нереально складно зробити.
"У Маріуполі темно щодня, навіть якщо є сонце. Але місто стоїть. Я їхала зі сльозами на очах. Вірю, що колись тут знову буде світло, затишно та радісно. Впевнена, що ми повернемо Маріуполь! Вірю, що Європа допоможе його відбудувати, я хотіла б брати в цьому участь і в подальшому його розвитку. Але тільки якщо під українським прапором", - зазначає Аліна.
#ГолосиМаріуполя
“Краще вмерти від вибуху, ніж спостерігати, як вмирає від голоду дитина”
Згадує Тетяна, розповідаючи свою історію виживання у Маріуполі. Коли почалася війна, вона разом з рідними виїхала з власного будинку в інший кінець міста. Думали на пару днів або на тиждень, але ні.
Вони переїхали у квартиру знайомих неподалік ПортСіті. Без посуду, запасу харчів, одягу і навіть постільної білизни. Місцеві не відчиняли підвали, бо вважали, що вони не пристосовані. Тож ховалися 5 днів у коридорі на другому поверсі.
“Остання ніч стала справжнім пеклом - багатоповерхівка тремтіла, поряд гуділо і вибухало. Зрозуміла, треба тікати, бо правило двох стін нас точно не врятує”, - каже Тетяна.
Але вільних місць вже не було в укриттях «Терраспорту» та ПК “Молодіжний”. Останньою надією на порятунок стала Філармонія. В тім й там не було вже місць в підвалах, знов у коридорі на другому поверсі.
“Мої хлопці спали на бетонній підлозі. Їх зігрівав наш лабрадор, а я зі свекрунею на стільцях. Від вибухової хвилі авіаудару повилітали вікна. Я в житті так не мерзла. Всі захворіли - ліків не було. Закінчувалися й продукти, а поряд підліток під 2 метри ростом і з неабияким апетитом. Я ловила себе на думці, що краще вмерти від вибуху, ніж спостерігати, як вмирає від голоду дитина”, - пригадує вона.
У філармонію тоді бігли з усіх районів Маріуполя. З найбільш гарячих точок Лівого берега і 23-го мкр на броньованих спецмашинах мирних привозили українські військові та рятувальники.
Так, у приміщенні зібралось понад 800 людей. Голодні, холодні, без одягу і навіть поранені. Поряд сипалася важка артилерія та велися танкові бої. Тетяна не спала жодної ночи. Найстрашнішим стали останні дні, коли почали скидувати бомби. Дві впали в декількохсот метрів від них - на ПДТУ і пологовий. Їх будівлю дуже сильно тряхнуло. Шансів вижити на другому поверсі не було.
“Вголос не казали, але змирились, що помремо, навіть вже й не молились. Найстрашніше втратити надію. Я думала збожеволію. Уявіть, кожні три години до скроні пістолет…і видох до наступного, бо цього разу постріл холостий”, - ділиться Тетяна.
14 березня їм дали 5 хвилин винести речі в машину, щоб встигнути приєднатися до колони на виїзд з міста. На них дивилися як на самогубців, але вони не хотіли помирати на другому поверсі.
#ГолосиМаріуполя
Згадує Тетяна, розповідаючи свою історію виживання у Маріуполі. Коли почалася війна, вона разом з рідними виїхала з власного будинку в інший кінець міста. Думали на пару днів або на тиждень, але ні.
Вони переїхали у квартиру знайомих неподалік ПортСіті. Без посуду, запасу харчів, одягу і навіть постільної білизни. Місцеві не відчиняли підвали, бо вважали, що вони не пристосовані. Тож ховалися 5 днів у коридорі на другому поверсі.
“Остання ніч стала справжнім пеклом - багатоповерхівка тремтіла, поряд гуділо і вибухало. Зрозуміла, треба тікати, бо правило двох стін нас точно не врятує”, - каже Тетяна.
Але вільних місць вже не було в укриттях «Терраспорту» та ПК “Молодіжний”. Останньою надією на порятунок стала Філармонія. В тім й там не було вже місць в підвалах, знов у коридорі на другому поверсі.
“Мої хлопці спали на бетонній підлозі. Їх зігрівав наш лабрадор, а я зі свекрунею на стільцях. Від вибухової хвилі авіаудару повилітали вікна. Я в житті так не мерзла. Всі захворіли - ліків не було. Закінчувалися й продукти, а поряд підліток під 2 метри ростом і з неабияким апетитом. Я ловила себе на думці, що краще вмерти від вибуху, ніж спостерігати, як вмирає від голоду дитина”, - пригадує вона.
У філармонію тоді бігли з усіх районів Маріуполя. З найбільш гарячих точок Лівого берега і 23-го мкр на броньованих спецмашинах мирних привозили українські військові та рятувальники.
Так, у приміщенні зібралось понад 800 людей. Голодні, холодні, без одягу і навіть поранені. Поряд сипалася важка артилерія та велися танкові бої. Тетяна не спала жодної ночи. Найстрашнішим стали останні дні, коли почали скидувати бомби. Дві впали в декількохсот метрів від них - на ПДТУ і пологовий. Їх будівлю дуже сильно тряхнуло. Шансів вижити на другому поверсі не було.
“Вголос не казали, але змирились, що помремо, навіть вже й не молились. Найстрашніше втратити надію. Я думала збожеволію. Уявіть, кожні три години до скроні пістолет…і видох до наступного, бо цього разу постріл холостий”, - ділиться Тетяна.
14 березня їм дали 5 хвилин винести речі в машину, щоб встигнути приєднатися до колони на виїзд з міста. На них дивилися як на самогубців, але вони не хотіли помирати на другому поверсі.
#ГолосиМаріуполя
"Я не хочу вмирати від бомби!”
Ці слова онуки стали вирішальними для Наталі Михайлівни для пошуку порятунку з окупованого Маріуполя.
Перед початком війни вона, як й більшість містян, не могла навіть припустити, що росія нападе на Маріуполь. Взагалі, що у цивілізованому світі можна так вбивато місто.
Вона жила на Лівобережжі. З 24 лютого по 5 березня Наталя перебувала вдома з дітьми та онукою, які переїхали до неї з МКР "Східний". Ходили по магазинах, поки це ще було можливо. Робили запаси їжі - попри обстріли району. Майже пристосувалися до нових реалій. Змінив усе приліт міни на прилеглу територію будинку.
Заради онуки Наталя поїхала до Драмтеатру дізнаватися про евакуацію. Захисники повідомили, що “зелений коридор” не дають окупанти, які фактично заблокували людей у місті.
У пошуках безпеки переїхали до Приморського району, де прожили ще 10 днів. За цей час її дуже вразила молодь. Хлопці допомагали у пошуках їжі, робили запаси дров, приносили воду. Дівчата - готувати їжу, берегли вогонь. Доводилося навіть топити сніг, аби була вода.
"Жахливим виглядали постійні поховання вбитих від російських обстрілів сусідів. Ковдри з тілами кожного дня носили та закопували у Приморському парку", - згадує Наталя.
15 березня дізналася про можливість виїзду з Маріуполя власною автівкою. Не було жодних гарантій безпеки, але вони ризикнули задля дітей.
Окупанти на блокпостах перевіряли документи, речі та багажник. Змусили знімати ключами та нігтями тонування стекол у машині.
Наталя Михайлівна хоче повернутися до Маріуполя після визволення від окупантів: "Я, хоча й на пенсії, але готова допомагати прибирати вулиці від сміття, аби наш Маріуполь скоріше відродився з попелу".
#ГолосиМаріуполя
Ці слова онуки стали вирішальними для Наталі Михайлівни для пошуку порятунку з окупованого Маріуполя.
Перед початком війни вона, як й більшість містян, не могла навіть припустити, що росія нападе на Маріуполь. Взагалі, що у цивілізованому світі можна так вбивато місто.
Вона жила на Лівобережжі. З 24 лютого по 5 березня Наталя перебувала вдома з дітьми та онукою, які переїхали до неї з МКР "Східний". Ходили по магазинах, поки це ще було можливо. Робили запаси їжі - попри обстріли району. Майже пристосувалися до нових реалій. Змінив усе приліт міни на прилеглу територію будинку.
Заради онуки Наталя поїхала до Драмтеатру дізнаватися про евакуацію. Захисники повідомили, що “зелений коридор” не дають окупанти, які фактично заблокували людей у місті.
У пошуках безпеки переїхали до Приморського району, де прожили ще 10 днів. За цей час її дуже вразила молодь. Хлопці допомагали у пошуках їжі, робили запаси дров, приносили воду. Дівчата - готувати їжу, берегли вогонь. Доводилося навіть топити сніг, аби була вода.
"Жахливим виглядали постійні поховання вбитих від російських обстрілів сусідів. Ковдри з тілами кожного дня носили та закопували у Приморському парку", - згадує Наталя.
15 березня дізналася про можливість виїзду з Маріуполя власною автівкою. Не було жодних гарантій безпеки, але вони ризикнули задля дітей.
Окупанти на блокпостах перевіряли документи, речі та багажник. Змусили знімати ключами та нігтями тонування стекол у машині.
Наталя Михайлівна хоче повернутися до Маріуполя після визволення від окупантів: "Я, хоча й на пенсії, але готова допомагати прибирати вулиці від сміття, аби наш Маріуполь скоріше відродився з попелу".
#ГолосиМаріуполя
Відволікала сестру, аби вона дивилася на пташок у небі, а не на тіла мертвих людей на землі
Своєю історією з блокадного Маріуполя поділилася волонтерка Аліна Горгуль. Вона вирісла на Лівому березі, з якого почалися обстріли. Її мікрорайон зруйнували. Думали, що все це на два дні, але згодом у Маріуполі стало небезпечно всюду.
Під час окупації вона перебувала в районі парку Петровського. Звідти Аліна пішла на зв'язок до центру. Ніхто не знав, що відомо про Маріуполь на “Великій землі”.
“Навіть півгодини не було, щоб щось не падало, не стріляло та не вибухало. Це було касетниці, гради, авіабомби…. Обстріли були постійні. Я побачила українських військових та своїх друзів з “Азову”, морської піхоти та патрульної поліції. Я була дуже рада їм, бо вони живі, вони тут і нас не залишили. Вони з нами!”
Але почався дуже потужний авіаобстріл. Прилітало біля “Браво”, Кірова, у центрі, біля зупинки на вулиці Леваневського та все ближче до неї. В один момент почули надпотужний вибух та посипалося все скло. Неподалік від неї впав снаряд, він застряг на дорозі, але не розірвався. Саме це врятувало її.
Тоді на Маріуполь обрушився шквал обстрілів. Вибухи були скрізь та повсюду. Аліна не знала чи дійде додому.
“Найстрашніша була думка, що ти будеш довго вмирати”.
Ситуація ставала ще дедалі гіршою. Кількість авіаударів надень доходила за 100. Небезпечно було навіть ходити по воду. Місце зі струмком, парк Петровського – обстрілювали. Людям доводилось йти далі – через поле. Ніхто навіть не гадав, що будуть стріляти по відкритій місцевості, де не було військових. Але почали…. Саме у той час, коли Аліна з родиною йшла по воду. Падали на землю та рятувалися від уламків.
Коли виїжджала з Маріуполя, то бачила жахливі руйнування. Молодшу сестричку відволікала, аби вона дивилася на пташок у небі, а не на тіла мертвих людей на землі. У Аліни було дуже багато телефонів військових та фото з ними, а ще патріотичні татуювання – вона боялася, що при перевірці на блокпосту її можуть вбити і залишити її тіло у траншеї. На щастя, її не перевіряли, лише – чоловіків. Коли вони потрапили на перший український блокпост, то були дуже щасливими.
Повна історія - ТУТ.
#ГолосиМаріуполя
Своєю історією з блокадного Маріуполя поділилася волонтерка Аліна Горгуль. Вона вирісла на Лівому березі, з якого почалися обстріли. Її мікрорайон зруйнували. Думали, що все це на два дні, але згодом у Маріуполі стало небезпечно всюду.
Під час окупації вона перебувала в районі парку Петровського. Звідти Аліна пішла на зв'язок до центру. Ніхто не знав, що відомо про Маріуполь на “Великій землі”.
“Навіть півгодини не було, щоб щось не падало, не стріляло та не вибухало. Це було касетниці, гради, авіабомби…. Обстріли були постійні. Я побачила українських військових та своїх друзів з “Азову”, морської піхоти та патрульної поліції. Я була дуже рада їм, бо вони живі, вони тут і нас не залишили. Вони з нами!”
Але почався дуже потужний авіаобстріл. Прилітало біля “Браво”, Кірова, у центрі, біля зупинки на вулиці Леваневського та все ближче до неї. В один момент почули надпотужний вибух та посипалося все скло. Неподалік від неї впав снаряд, він застряг на дорозі, але не розірвався. Саме це врятувало її.
Тоді на Маріуполь обрушився шквал обстрілів. Вибухи були скрізь та повсюду. Аліна не знала чи дійде додому.
“Найстрашніша була думка, що ти будеш довго вмирати”.
Ситуація ставала ще дедалі гіршою. Кількість авіаударів надень доходила за 100. Небезпечно було навіть ходити по воду. Місце зі струмком, парк Петровського – обстрілювали. Людям доводилось йти далі – через поле. Ніхто навіть не гадав, що будуть стріляти по відкритій місцевості, де не було військових. Але почали…. Саме у той час, коли Аліна з родиною йшла по воду. Падали на землю та рятувалися від уламків.
Коли виїжджала з Маріуполя, то бачила жахливі руйнування. Молодшу сестричку відволікала, аби вона дивилася на пташок у небі, а не на тіла мертвих людей на землі. У Аліни було дуже багато телефонів військових та фото з ними, а ще патріотичні татуювання – вона боялася, що при перевірці на блокпосту її можуть вбити і залишити її тіло у траншеї. На щастя, її не перевіряли, лише – чоловіків. Коли вони потрапили на перший український блокпост, то були дуже щасливими.
Повна історія - ТУТ.
#ГолосиМаріуполя
Могли загинути від інфекційного спалаху швидше, ніж від авіабомби
Історією виживання поділилася Ірина Дагаєва. Вона надавала медичну допомогу у Філармонії.
Це було укриття, де ховалося близько 800 маріупольців.
“У нас була склянка на день. Це і попити, і вмитися, і почистити зуби. Все, що ти мав це 200 мл води”.
Через відсутність води почалася антисанітарія. Це могло спричинити спалах інфекційної епідемії. А лікувати – нічим. Ходили в знищені аптеки, міняли їжу на ліки.
“Найстрашніший день, коли авіабомба впала на пологовий будинок. Почали надходити діти, яким один день. Їх мами без молока. Таких було троє. Скільки новонароджений зможе прожити без їжі?”
Ірина не опускала руки та надавала медичну допомогу. Згадує про маріупольських лікарів зі сльозами – багато загинуло.
“Я не думала вмирати. Від мене залежало 800 людей. Я була потрібна. Виїжджати було боляче. Я мала почуття провини, що там залишилися люди без допомоги. Якщо не моя донька та маленькі онуки - не знаю чи виїхала”
#ГолосиМаріуполя
Сюжет можна подивитися тут
Історією виживання поділилася Ірина Дагаєва. Вона надавала медичну допомогу у Філармонії.
Це було укриття, де ховалося близько 800 маріупольців.
“У нас була склянка на день. Це і попити, і вмитися, і почистити зуби. Все, що ти мав це 200 мл води”.
Через відсутність води почалася антисанітарія. Це могло спричинити спалах інфекційної епідемії. А лікувати – нічим. Ходили в знищені аптеки, міняли їжу на ліки.
“Найстрашніший день, коли авіабомба впала на пологовий будинок. Почали надходити діти, яким один день. Їх мами без молока. Таких було троє. Скільки новонароджений зможе прожити без їжі?”
Ірина не опускала руки та надавала медичну допомогу. Згадує про маріупольських лікарів зі сльозами – багато загинуло.
“Я не думала вмирати. Від мене залежало 800 людей. Я була потрібна. Виїжджати було боляче. Я мала почуття провини, що там залишилися люди без допомоги. Якщо не моя донька та маленькі онуки - не знаю чи виїхала”
#ГолосиМаріуполя
Сюжет можна подивитися тут
YouTube
Як маріупольська лікарка з сім'єю виживала у підвалі філармонії в Маріуполі?
Під обстрілами виносила інструменти з аптек, щоб оперувати поранених і обмінювала їжу на ліки. Ірина Дагаєва разом з родиною і ще 800 маріупольцями ховались у приміщенні філармонії. Була загроза розповсюдження інфекцій, нестача продуктів і дефіцит медикаментів.…
«Мені дуже страшно! Чому я тут? Чому ми не вдома?», - питала 5-річна Аліса свою маму у підвалі. Їх квартири на Східному вже немає. Взагалі. Власними очима не бачили, лише на фото.
«Нема ані стін, ані вікон. З першого по четвертий поверх нічого немає», - каже Інна.
Війна наблизилась впритул до сім’ї Інни вже вдруге. Вперше - ще у 15-році її багатоповерхівка на Східному потрапила під обстріл російськими градами. Разом із чоловіком-донеччанином квартиру відновили. Та вже за 7 років лишилися рідної оселі назавжди. Шукали порятунку у Красній Поляні, та війна наздогнала і там.
«Кілька ночей ми були в підвалі. Вже літаки літали, а потім і до нас прилетіло…»
Закинули, що встигли, в машину і рвонули подалі від бомб. 4 дні сім’я намагалася дістатися заходу країни. Спали в машині по черзі. Бо не можна було зупинятись. Маленька Аліса настільки перенервувала, що отримала запалення очей…
Нещодавно сім’я приїхала в Київ. Щоб розпочати нове життя. Аліса знову посміхається, вже обзаводиться новими іграшками та знаходить нових друзів. І навідується із батьками в Центр «ЯМаріуполь» - до своїх 💙💛 Більш за все на світі дівчинка мріє про мир. А ми разом з нею.
#ГолосиМаріуполя
«Нема ані стін, ані вікон. З першого по четвертий поверх нічого немає», - каже Інна.
Війна наблизилась впритул до сім’ї Інни вже вдруге. Вперше - ще у 15-році її багатоповерхівка на Східному потрапила під обстріл російськими градами. Разом із чоловіком-донеччанином квартиру відновили. Та вже за 7 років лишилися рідної оселі назавжди. Шукали порятунку у Красній Поляні, та війна наздогнала і там.
«Кілька ночей ми були в підвалі. Вже літаки літали, а потім і до нас прилетіло…»
Закинули, що встигли, в машину і рвонули подалі від бомб. 4 дні сім’я намагалася дістатися заходу країни. Спали в машині по черзі. Бо не можна було зупинятись. Маленька Аліса настільки перенервувала, що отримала запалення очей…
Нещодавно сім’я приїхала в Київ. Щоб розпочати нове життя. Аліса знову посміхається, вже обзаводиться новими іграшками та знаходить нових друзів. І навідується із батьками в Центр «ЯМаріуполь» - до своїх 💙💛 Більш за все на світі дівчинка мріє про мир. А ми разом з нею.
#ГолосиМаріуполя
