серед всіх проблем світу
я знову обираю тебе.
і не те, щоб більше нікого не було
але сьогодні у моїй голові – ти

ми майже не знайомі,
точніше, я не знаю нічого про тебе,
але ти про мене – майже все,
я, на жаль, не втримую язика.

наші думки, не торкаються один одного,
і тіла, теж
та чи хотіли би ми бути ближчими,
бо якби хотіли, то були б, певно.

та ми – непостійні, невпевнені,
ми – діти, що грають у дорослих,
бо не награлися, не нагулялися,
ми дурні травмовані діти.

світло ліхтарів було тьмяне,
на вулиці накрапав дощ,
змивав минуле,
розмиваючи шляхи автострад.

завтра є шанс почати все спочатку,
проте не всі доживуть до ранку.
когось вб'є блискавкою,
а когось – ножем.

місто вже звикло до смерті,
вона відчувається всюди,
саме тому тут і живуть,
бо завтра вже більшість помруть.

а в чому проявляється те життя?
та власне в смерті.
бо поки її не відчуєш,
жити так-то й не хочеться.

присягатися на біблії,
стояти на колінах перед іконами,
плачучи і кашляючи,
вдавати, наче ти не брешеш.

хреститися та клястися,
що все це – правда.
а коли повірять – витерти сльози
і піти далі.

бо, загалом, тобі байдуже,
на принципи та моралі,
і навіть, якщо все заради забави –
це не бентежить хмільний мозок.

вдавати праведну, дещо складно,
коли твій пекельний котел вже готовий,
проте, ти знову збрешеш:
« так, отче, я молюсь щодня».

принесіть мене у жертву,
я готова, стати тим,
кого вб'ють, аби іншим було добре.

не плачте за мною,
бо я за собою б не плакала,
а радійте, наче востаннє.

розіпніть мене нарешті,
якщо моє життя,
хоч так зробить когось щасливим.

не цінуйте себе,
цінуйте інших,
бо я померла аби це принесло щастя.

ідем просторим коридором
і бачим написи стінні.
попереду –лиш невідомість,
а ззаду – списані листи.

почати заново усе
здається дещо неможливим.
тепер як вітер понесе –
за ним піду квапливо.

очікувати хоч на щось –
це дуже марна справа,
адже не буде хоч когось
для кого ти не для забави.

на плечі власні доведеться
звалити всі проблеми,
шукати вихід нанівець,
ходити між сліпими.

без світла ми у коридорі,
а у житті без віри.
ми падаємо без опори
і сповненні зневіри.

чи насправді моє існування –
існування для себе?
чи усі ці життєві страждання
для когось, для тебе ?

я іду цим шляхом
без причини чи з ціллю?
я катую себе новим гріхом
для розваги, щоб гратися біллю?

я наношу порізи на тілі
щоби щось відчувати?
чи забутись в похміллі?
щоб не знати як існувати?

мені поставили блювачку, оля духота зізнавайся це ти?

я б хотіла злитися з автомобільними фарами цього міста

так, воно занадто густонаселене і ви могли б сказати, що в ньому для мене затісно

проте, дійсно любити мене навчили саме в цьому місці
і страшно ненавидить мене навчило місто

я пристосувалась до його швидкого руху і до гулу останнього потяга метро

я нестерпно запізнююсь разом з його іншими мешканцями і трамваями

я стала постійним відвідувачам його барів, де часто загоюю рани

місто пустило корні в мене, а я проростила пагінці надії на щасливе майбутнє у ньому

місто настільки велике, що в ньому легко загубитися чи відчути себе по-самотньому

втім, воно стало рідною домівкою, де я щаслива, нещасна, закохана та відчуваю себе у потрібному місці

так, я дуже люблю це місто

залишившись без пам'яті і загубивши честь,
я знову опинилась у полум'ї пожеж.
я знову заховала все явне в далині.
я сотні раз збрехала йому й навіть собі.

я сумно будувала той замок із ілюзій
в якому могли бути ми не тільки в ролі друзів.
я бачила ще те, чого й не існувало –
тепер настав той час аби воно зникало

ох перепрошую, сьогодні я без маски,
що ж вам це неприємно, даруйте.
забула вдягнути перед виходом
і не нанесла грим

невже так помітне моє роздратування?
вибачайте, сьогодні я без сценарію.
ой, на моїх очах сльози,
вам не подобається, сорі.

я не жартую за столом, а мовчу,
вибачте, вже ж сказала що забула сценарій.
мій вигляд нудний та нецікавий,
даруйте, шановна публіко, я піду.

поцілунок

недопалки торкаються моїх губ
повільно дим наповнює легені
ми лиш дивилися на дуб
його гілки вічнозелені

той дим окутав все навкруг
і ми сховалися у ньому
і тіло моє зціпеніло від рук
твоїх,що врешт торкнулись мене

той дуб дивився й споглядав
як замість сигарети
мої вуста торкаються твоїх
і голова кружляє в менуетах

накинь пальто
на голе тіло,
прийди до нього
у неділю.

облиш соромʼязливість,
ми ж не діти!
зніми всі маски.
яка вразливість!

розплакалась…
ще до сексу (!)
втікла.
ах дурна голова!

біжиш боса
мокрим асфальтом.
знову тікаєш.
чуєш нутром:

бідове воно
і ти теж.
знову кінець?
авжеж !

знайшла щось написане

я все ще думаю
про несказане
про незроблене
про непочуте

хоча й чудово знаю
що не буде
не трапиться
не повториться

безнадійно мрію
про продовження
про початок
про нашу історію

і тверезо усвідомлюю
що не ти винен
не я винна
не вони є причиною

а втім я все ще думаю
про вигадане
нездійснене
втім таке бажане

***
цілуй мене, не зупиняйся.
плач поруч і не стидайся,
кохай, як вмієш,
живи, як знаєш.

бий стіни, спалюй мости,
але мене,
мене люби.