«Галицький нуар». Зліт і страта Ореста Завінського

Доки Крим здригався від вибухів у війні «Сейлема» та «Башмаків», а Донбас ділили між собою жорсткі промислові клани, у Львові формувалася своя, унікальна кримінальна екосистема. Тут, у старовинному місті, злочинність мала свій особливий почерк та колорит. Її обличчям у 90-х став Орест Завінський. Для міліції він був зухвалим рецидивістом, для бізнесу - надійним «дахом», а для вулиці - легендарним «Завінею».

Орест Іванович Завінський народився 1962 року у Львові. На момент свого злету на початку 90-х він вже мав за плечима солідний кримінальний багаж, який краще за будь-які легенди характеризує його спеціалізацію. Згідно з матеріалами справ, він був неодноразово судимий. Перелік статей Кримінального кодексу УРСР чітко малює еволюцію його кар'єри: крадіжка, шахрайство, вимагання та викрадення транспортних засобів.

У середині 1980-х Завінському приписують організацію та «кришування» «всенародно улюбленої гри» у наперстки. Цей промисел став класичною схемою накопичення стартового капіталу для багатьох кримінальних лідерів України тих часів. По суті, йшлося не про азартну гру на удачу, а про жорстко налагоджений шахрайський конвеєр. Столик називали «станком». За ним працював «нижній» (маніпулятор), а ажіотаж створювали «верхні», які заманювали жертв і, в разі потреби, силою гасили конфлікти.

З міліцією діяла негласна домовленість: наперсточникам виділяли певний час для роботи, після чого вони мали негайно зникнути. Приблизно за годину бригада «заробляла» від 1–3 тисяч рублів - колосальні кошти. Азарт був настільки сильним, що наївні громадяни програвали останні заощадження та навіть золоті обручки. Правоохоронці, маючи свою стабільну частку, заплющували на це очі.

Угруповання «Рокс»

Зоряний час львівських наперсточників закінчився у 1990 році. Настала ера рекету. «Завіня», маючи за спиною десятки бійців - колишніх спортсменів та вуличну молодь, - трансформував свою бригаду в потужне організоване злочинне угруповання.
Епіцентром діяльності став район Залізничного вокзалу. Штаб-квартира угруповання базувалася біля Палацу культури залізничників. Саме ця локація дала назву найпотужнішому ОЗУ Західної України - «Роксівські».

Ця споруда має цікаву історію, що пояснює назву банди. Будинок зводили впродовж 1932–1937 років за проєктом польського архітектора Ромуальда Міллера. Великий зал Дому профспілки залізничників у 1938–1944 роках використовували як кінотеатр «Роксі» (в оригіналі «Roxy»). Ця назва через пів століття стала брендом місцевої мафії.

Саме під стать цій респектабельній локації лідер угруповання формував і власний стиль, що кардинально вирізняв його на тлі однотипної маси місцевого криміналітету.

Завінський свідомо будував імідж «нового дона». Він намагався дистанціюватися від стереотипного образу «братка» у спортивному костюмі: часто з'являвся на людях у білій сорочці, справляючи оманливе враження інтелігента. Але за цим фасадом ховалася жорстка система.

Спершу «Роксівські» взяли під контроль привокзальні ринки торгівлю автозапчастинами, а згодом поширили вплив на елітний сектор: готелі, будівельні фірми. Подейкували, що під їхнім «дахом» опинилися навіть окремі держпідприємства. Такса була фіксованою: від 10% до 20% прибутку.

На відміну від банд «бєспрєдєльщиків», Завінський продавав не страх, а сервіс. Він гарантував, що за ці гроші бізнесмена ніхто інший не чіпатиме. Як згадував один з його компаньйонів: «Він чітко знав, де його, а де наше... Від цієї людини великою мірою залежав спокій у місті».

Рівень його реальної влади ілюструє хрестоматійний випадок, який описує журналіст Микола Савєльєв. Коли у лідера «Народного Руху» В’ячеслава Чорновола викрали автомобіль, офіційна правоохоронна система виявилася безсилою. Полковник МВС був змушений просити Завінського про допомогу: - Орест, чуєш, знайди машину, бо там начальство мене дістало. Завінський відповів із притаманною йому прямотою: - Менти мене замахали, самі нічого не можуть зробити.