Бої не припиняються ані вночі, ані зранку. Після доволі швидкого захоплення Лисичанська ворог не може подолати відстань, меншу за площину цього міста. Так, випалює землю навколо, але кожен наступний кілометр йому підкорюється після значних втрат.

Намагалися окупанти штурмувати поблизу Спірного та Серебрянки, населених пунктів Донеччини, які розташовані на межі з нашим регіоном, – армія ворога зазнала вогневого ураження від наших Збройних сил та відступила.

Як і після ще семи спроб штурму з різних боків. На двох бої точаться і дотепер.

Поблизу десятьох міст та сіл росіяни атакували з повітря, зафіксовані ракетні удари.

Тільки за останню ніч артилерійські підрозділи ворога 15 разів обстрілювали населені пункти ствольним та реактивним озброєнням.

✅Протягом тижня гуманітарну допомогу поштою надіслано майже 800 переселенцям Кремінської громади

Продовжують працювати гуманітарні хаби Кремінської міської військової адміністрації.

Так, цього тижня співробітники штабу, розташованого в Дніпрі, відправили кремінянам майже 800 посилок «Новою поштою» та «Укрпоштою».

Продуктові набори надійдуть переселенцям, які мешкають в населених пунктах Дніпропетровщини, а також у Закарпатській, Івано-Франківській, Рівненській, Чернівецькій, Вінницькій, Черкаській, Львівській, Харківській та Одеській областях.

Зверніть увагу, що днями запроваджено нову гугл-форму, в якій жителі громади реєструються на отримання продуктових наборів через відправлення «Укрпоштою»: https://forms.gle/shR8eV4aDdPpMLTy5.

Допомога надається в тому числі й на неповнолітніх дітей.

Наразі Кремінська міська військова адміністрація продовжує опрацьовувати заявки людей для надання їм гуманітарної допомоги та вирішує питання відкриття хабів в інших регіонах країни.

📌Сєвєродонецька міська багатопрофільна лікарня приймає пацієнтів у Дніпрі

📌Про події на Луганщині станом на ранок 14 серпня:

- російські робітники, які приїздять на «коммунистическую стройку» на окуповані території Луганщини, також отримують повістки, щоправда, деяких потім відпускають;

- незначна частина регіону ще не під контролем ворога;

- окуповані міста до опалювального сезону не готові – ані котельні, ані комунікації ніхто не ремонтує;

- жителі області, які не змогли евакуюватися, зараз відчувають увесь негатив «руського миру», «ждунам» - байдуже на відсутність нормальних умов життя.

🇺🇦#Вірю_в_ЗСУ: під час відходу із Золотого вдалося запобігти трагедії рівня Іловайська та Дебальцевого

Там у червні Збройним силам України загрожувало оточення, але практично із кільця вдалося вийти з мінімальними втратами.

За словами командира першого механізованого батальйону 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила Сергія Мазорчука, з його підрозділу вийшли 350 бійців, з інших – близько півтори тисячі. Під час виходу в його батальйоні загинули лише три військовослужбовці, п'ятеро отримали поранення. Трагедії вдалося уникнути.

…У кінці червня батальйони 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила та 57-ї окремої мотопіхотної бригади імені кошового отамана Костя Гордієнка виходили з району Золотого – Гірського. Тоді росіяни з обох боків оточували українське військо.

Наші позиції були під постійним прицілом великої кількості артилерії з боку росіян. Також досить часто вони використовували авіацію.
⬇️

Коли росіяни взяли Новотошківське, ЗСУ були змушені перегрупуватися і розвернутися лівіше. Якщо до того наші військові утримували п'ять кілометрів, то після маневру прийшлося майже десять. Далі окупанти взяли Світличне, Нижнє і вийшли до Тошківки. На початку червня вже й Попасна, яку ЗСУ мужньо обороняли більше трьох місяців, опинилася під контролем ворога.

Після Попасної росіяни захопили Комишуваху і Врубівку. Тож, 19 червня, коли відбувся прорив у Тошківці, стало зрозумілим, що потрібно залишати Золоте через загрозу кільця. Тоді міг трапитися ще один Іловайськ або Дебальцеве. 20 червня вже було розпорядження відходити через Гірське.

Справа у тому, що у Тошківці є терикон, де росіяни тоді зайняли кругову оборону і фактично перегородили центральну трасу, якою українським бійцям підвозили допомогу. Залишалася тільки польова дорога протяжністю десять кілометрів.

Українські бійці намагалися їхати через Новоіванівку, де залишалася підконтрольною частина дороги. Тоді ж хотіли евакуювати наших поранених. Їхали двома машинами й потрапили під артилерійський обстріл. Одна машина згоріла. На щастя, всі залишилися живі. Після того почали планувати для виходу іншу дорогу.

Під час відходу із Золотого спочатку зайняли оборону на околицях Гірського. Це був підготовчий етап виходу в бік Лоскутівки – Лисичанська. Але того ж дня росіяни здійснили просування по польових дорогах і вийшли в селище за два кілометри від Лоскутівки. Тоді коридор залишався лише у чотири-п'ять кілометрів.

Виходили вночі у кілька етапів. У період з 20:00 21 червня підрозділи вже почали помалу відтягуватися з Золотого – Гірського. Піхота їхала автомобілями «Пікап» кілька кілометрів, а далі йшли пішки до Лисичанська орієнтовно 17-20 кілометрів. Групи нараховували не більше сорока людей.

О 03:20, коли почало світати, на позиціях ще залишилася техніка і 70 військових. Це була остання група – піхота виходила на броні. Усіх на техніці не вивозили, бо колону зазвичай обстрілює артилерія. Техніку теж виводили двома колонами. Зробили маневр, який мінімізував вплив ворожої артилерії по колоні.

Далі між Вовчоярівкою та Лоскутівкою знову потрапили майже в оточення. У ЗСУ був на позиції танк у якості вогневої засідки. Він встиг підбити три танки та один БТР противника – завдяки цьому вдалося вийти.

До речі, у день виходу ЗСУ росіяни зайшли в Лоскутівку і кільце закрилося.

О 5 ранку 24 лютого 2022 року Гліб перебував на бойовому чергуванні у своїй частині у Краматорську, коли росіяни почали масований ракетний обстріл місцевого летовища. У цей день десантники вирушили на попередньо окреслені ділянки фронту широкомасштабної війни. Герой інтерв’ю разом з трьома побратимами вирушили на ділянку злиття кордонів Луганщини, Донеччини та Харківщини.

Там вони розгорнули справжнє полювання на російських асів, які безкарно бомбили наші мирні міста. І результати не забарилися. Сєвєродончанин із подивом виявив, що старій радянській «Іглі» під силу збити надсучасний Су-34 «другої армії світу»: «Зробивши постріл, я не був впевнений, що влучу. Після того, як побачив вибух у небі та займання обох двигунів «сушки», зрозумів що він «причорноземиться», – тоді ж він щосили заволав, – «Це вам за Сєвєр, негідники».

Так врешті і сталося, а на наших мисливців почалося полювання з боку «колег» підбитого росіянина. Втім нашим хлопцям вдалося сховатися та відійти на безпечну відстань від переслідування. Радощі від першого успішного влучання та подяка від керівництва затьмарилися звісткою про загибель у бою кадетського товариша Гліба – лейтенанта Дмитра Калініна. Тоді ж він пообіцяв бійцям загону, що наступне вдале «полювання» буде на честь полеглого побратима. Задля цього вони виступили наступного ранку, озброєні ПЗРК «Stinger». Командування поінформувало їх що з боку Сватового до району їх роботи рухається одиночна ціль – ще один Су-34. Коли літак був у зоні ураження, по ньому був зроблений пуск, що призвів до передбачуваного результату – збиття, переслідування групи ворожою авіацією та відхід на безпечну відстань. У той день бійці Лисичанського прикордонного загону знайшли та узяли в полон одного з російських льотчиків, який встиг катапультуватися.
Сєвєродончанин і сам брав участь у пошуку пілотів, збитих «пташок». Так, наступного дня, підрозділ поінформували про заходження до повітряного простору чергової «сушки». Погода стояла дощова і зафіксуватися на цілі було майже неможливо. Втім колеги з ППО, озброєні зенітно-ракетним комплексом «Бук», зробили влучний пуск по найновітнішому Су-35. Літак вартістю 50 млн доларів США «приземлився» на відстані п’яти кілометрів від розрахунку нашого земляка.

Стрімголов хлопці побігли до місця падіння. Прибігши на місце вони зрозуміли, що російський пілот встиг катапультуватися та переховувався. На зустріч до підрозділу прийшов місцевий житель та вказав на напрямок руху втікача. З того боку почулися постріли. Це місцеві мисливці зустрічали свого «визволителя», а він відстрілювався від «вдячного народу».

«Я такого ніколи не бачив. З будинків вискакували дітлахи з гілляками, а у одного з них я помітив монтировку. Вони кричали «де він?» та бігли на звук пострілів. Тоді я і зрозумів, що таке народна війна і що окупанта треба знайти раніше за місцевих, аби уникнути самосуду», – розказує Гліб.

До місця приїхала підмога і ми почали прочісувати місцевість, де у гущавині просіки був знайдений пілот. Під час швидкого допиту він розповів, що мав 45 бойових вильотів у Сирії та 16 в Україну. Від його рук вже постраждали жителі Київщини, Волновахи та Харкова. Військовополонений був вкрай здивований, що в Україні ще є система протиповітряної оборони, адже кремлівська пропаганда вже довгий час стверджувала протилежне.

Потім сєвєродончанина перевели до рідного міста, аби прикривати підрозділи від повітряних атак росіян. Він стверджує, що усвідомлення того, що Сєвєродонецьк став полем бою, пригнічувало юнака. Місто докорінно змінилося з моменту вторгнення росіян.

Згодом він став отримувати повідомлення з погрозами від його рідного батька-колаборанта, нібито його син, що захищав українське небо від ворожої авіації, винен у руйнації міста.

Звістка про формування загону добровольців-піхотинців з числа десантників була схвально підтримана Глібом та побратимами. Їх направили до села Богородичне, що на Донеччині, аби закріпитися на рубежах оборони. За його словами, бути піхотою – це виконувати найтяжчу роботу в світі з постійним ризиком для життя.

Його друг та наставник, якого він називає тільки «старшиною», має за своїми плечима війну в Афганістані, службу в ССО та ДШВ. Саме він двічі врятував життя молодому хлопцю, але про ці історії Гліб не надто розповсюджується.

Окрім бойових буднів, хлопець брав участь у евакуації цивільних із села. У вдячність за його роботу, сім’я переселенців з Богородичного збирає допомогу на підтримку підрозділу.

Під час одного з евакуаційних відряджень, його бронеавтомобіль потрапив у засідку ворожої ДРГ, проте залишився живим. Він переніс сильну контузію, часткову втрату слуху, погіршення зору. Проходив реабілітацію у Краматорську, Дніпрі, Львові та Ужгороді.

У планах бійця завершити навчання у військовому виші та разом із своєю дружиною, з якою побрався під час війни, народити дитину, але як зізнається він – тільки після Перемоги.

#Вірю_в_ЗСУ🇺🇦