Колядка XVII ст. про Софію Київську

Одну незвичну колядку в селі Мшанець (Львівщина) записав у 1889 р. фольклорист і греко-католицький священик Михайло Зубрицький. Нею він поділився зі своїм товаришем — Іваном Франком, який присвятив їй статтю.

Та в чому незвичність колядки? Справа в тім, що це єдина колядка, де згадується Софіївський собор в Києві. Дослідники вважають, що тут йдеться не про побудову собору, а його відновлення, яке здійснив в 1630-х рр. київський митрополит Петро Могила. З тексту очевидно, що автором колядки була людина, яка сама побувала в Софії Київській.

А що нам било з защаду світа

(Славен єс, боже,
По й усім світі і на небесіх).
Ой не било ж нам, хиба сина вода,

Синая вода тай білий камінь.
А прикрив Господь сиров землицев,

виросло на нім кедрове древо,
Барз височейке і барз слічнейке.

Висмотріла го пресвята Діва,

Зізвала ’д ньому 40 ремісників:

[“]Ой підіте ж ви, ремісничейки,
А зітніте ж ви кедрове древо,

Збудуйте з нього св[яту] Софію

[святу Софію] в святім Кійові.
Би на ній било 70 верхів,
[70 верхів], 70 крижів.
Семеро дверей, а єдни підлоги[”]

У день будували, в ночи втікали,

[в ночи втікали], в день прибивали.

А зіслав Господь ангела з неба:

[“]Не влякайтеся, ремісничейки,

Дав вам то Господь ведлук силойки.

Крижі робіте, верхи зводіте[”].

Єден вершейко барз височейко

[барз височейко] і барз слічнейко.

А в тім вершейку золотий престів,
За тим престолом сам милий Господь,

Служит службойку суборовую,

[суборовую], заздоровую,
і за здоровя нашого брата,
[нашого брата] і всіх християн.
Тамтуди лежит здавну стежейка,

Стежкою іде польська вінойка,
Межи ними йде повковничейко.
Стала вінойка в крижі стріляти.
Рече словейко-повковничейко:
[“]А не стріляйте ж в святії крижі,
Бо спустит Господь огняний дожджик,

[огняний дожджик], громові кулі,
Затопит Господь польську вінойку[”].

Вни не слухали, в крижі стріляли.
Ай так ся стало, як він говорив:
Іспустив Господь огняний дожджик,

[огняний дожджик], громові кулі.

Затопив Господь польську вінойку.
Хіба нам зістав повковничейко,

[повковничейко], гей, наш братейко.
Би на здоровя, на многі літа?
Гей, наш панойку, тай наш братойку.
Не сам із собов [а з милим Богом,
Із милим Богом, з господинейков,
з господинейков і з челядойков]

Продовження посту тут

Звичаї наших північних сусідів:

Севернорусские девушки отправляются в полночь в баню, завернув подол на голову, обнажают ягодицы, пятясь, входят в баню и приговаривает:
«Мужик богатый, ударь по ж. . . рукой мохнатой!»
Если к телу прикоснется волосатая рука, жених будет богатым, если безволосая и жесткая, он будет бедным и лютым, если мягкая — у него будет мягкий характер.
То же самое проделывают они и в риге. Выбежав из бани, севернорусские девушки голыми ложатся в снег, а назавтра разглядывают свой отпечаток: если на нем окажется след, девушка выйдет замуж и т. д.

Д. К. Зеленин. Восточнославянская этнография. Москва, изд. "Наука", 1991


| Літопис |

Унікальний портрет козацького полковника

У 1651 р., під час Хмельниччини, тривало протистояння козацьких загонів на чолі полковників Небаби, Гаркуші, Подобайла та Литвиненка проти литовського польного гетьмана Януша Радзивілла. Тоді козаки зазнали поразки під містом Лоїв, що зараз на півдні Білорусі. Чернігівський полковник Мартин Небаба загинув у тій битві, а гетьман Радзивілл на знак пошани наказав насипати курган над могилою полковника. Автор наведеного малюнка — голландський художник Абрахам ван Вестерфельд, який був придворним живописцем Радзивілла. Вочевидь, Вестерфельд малював вже посмертний портрет Небаби, але спеціально "оживив" його.

Напис під малюнком німецькою:

Der Cosackische General Lieutenant
Niebaba, so unter Loiof geblieben

В перекладі:

Козацький генерал-лейтенант Небаба, як поліг під Лоєвом

Relation vom Litauischen Feldzug im Jahre 1651


| Літопис |

Марципан від козацької старшини

В старшинському середовищі існувала традиція складати рукописні рецептурники, куди вписували різні способи готування страв з кулінарних книжок.

Такий рукопис мав і лубенський полковник Іван Кулябка (? — 1773). Ось цікавий рецепт марципану звідти:

Взять одинъ фунтъ мигдаловъ, мало рожевои воды, толкти, одинъ фунтъ толченного сахару прибавить, толкти добре съ сахаромъ и мало приварити въ побѣляной кострюлѣ, чтобъ не выгорѣло, добре мѣшать; потомъ можно всякіе мукстра вирѣзовать, можно зъ сего тѣста вѣнки дѣлать, потомъ на марцѣпаны налить глянсъ, взять самого найчистѣйшого канарского сахару, стерти очень мѣлко, чтобы какъ мука крупичная, бѣлокъ розбить яечній, чтобы пѣна держалась на ложки, и мѣшать ис сахаромъ, чтобы густо было, и намазать на марцыпанъ, или з рожевою водою сахаръ стертія и лить на марцыпалъ, пекти въ печѣ; должно, чтобы пѣчъ не весма гарячая была, и сахаръ долженъ не весма жидокъ быть, чтобъ можно кистю мазать

Киевская старина, №9. Киев, 1883


| Літопис |

Москва як назва країни

Наприкінці Острозької Біблії Іван Федоров розмістив відомості про себе як про друкаря. Причому одразу двома мовами.

Церковнослов'янською він пише про себе, що він змос҆̀квы.
А грецькою — що він ἐκ τῆς μεγάλης ρωσίας, тобто з Великої Росії.

Таким чином, Федоров (так само, як пізніше Лаврентій Зизаній та Іван Ужевич) називає Москвою не просто місто, а всю країну, яку греки називали Великою Росією.

Острозька Біблія. Острог, 1581


| Літопис |