А в тій хатцї жила баба-людоїдка з одним оком. Прийшла баба у хату, дивить ся — лежить чоловік.
"Здоров, здоров, чоловіче! Я ще чоловічого м'яса не їла!"
А він лежить. Прийшла вона до нього, полапала за ребра, аж він худий-худий. Вона і думає собі:
"Заріжу я барана, та нагодую його".
Зарізала барана, нагодувала його та питає:
"Чого у тебе дві оцї?"
"Може, — каже, — ти хочеш, щоб і в тебе було дві?"
"Хочу", — каже.

Сꙋтъ з҆̀ ласки Бж҃ои шкѡли, не тол̾ко тꙋтъ въ Лвовѣ, в҆̀ Ꙗрославю, в҆̀ Краковѣ, але и в҆̀ Кієвѣ, єще за державы наѧснѣйшихъ монархѡвъ крол̾ѡвъ пол̾скихъ, а за ѡсобливымъ старан̾єм҆̀ бл҃женнои памѧти преѡсвщ҃еннагѡ метрополити Кієвскагѡ, и всеѧ Рѡссїи; гд҇ⷭна ѡⷮца Петра Могили зафꙋндоваⷩїє.

сꙋтъ и ближей наⷭ в҆̀ Гойщи, дорога тежъ за оуспокоєн̾ємъ мѡнарховъ христїѧнскихъ, хвала Бг҃ꙋ вол̾наѧ, такъ з Кієва до наⷭ, ꙗкѡ и ѡⷮ наⷭ до Кієва;

Тамъ же чеⷭнⷮїи ѡⷮцеве сынѡвъ своихъ длѧ наꙋки посылайте, коштꙋ не жалꙋйте, а єсли́ не маєшъ що дати, дай же мꙋ ѡⷮцевскоє накаꙁанїє, кажи ємꙋ длѧ наꙋки где хочетъ вендровати, и многѡ оутерпѣти, горекъ бо корен̾ оученїѧ, але напотоⷨ сладок҆̀, и бꙋдеш҆̀ мѣти з҆̀ негѡ оутѣхꙋ

А єсли тогѡ сынови заборонишъ, то и ємꙋ фортꙋнꙋ, щастѧ, дорогꙋ загородишъ, и самъ Бг҃ꙋ даси ѡⷮвѣтъ, же боронилесь сынови тогѡ, чим҆̀ сѧ моглъ Бг҃ꙋ, и Цр҃квѣ єгѡ ст҃ой прислꙋжити.

А єжели комꙋ здаєтъ сѧ до Кієва далекѡ, посылай теды до Гойщи, можетъ и тꙋтъ пооучити сѧ добре, такъ рꙋского словеⷩскагѡ,́ ꙗкѡ и пол̾скаⷢ и латиⷩскагѡ писма и ꙗꙁыка,
ꙗ самъ мѣю, и мѣти ѡбѣцꙋю на таковыхъ моє пастырскоє окѡ.

Увіjшли в село, або крашче — в одну довжелезну вулицьу, котра j була ціле село. Аж дивно! Одним одна вулицьа, парканами одгорожена з одного j з другого боку; а на вулицьу вигльадали без вікон хати — чорні, jак комори, закурені димом... Де-де забованіли j льуде — в личаках, у довгополих балахонах, з бородами.

— То це кацапи! скрикнув Максим, почувши jіх мову.
— Та кацапи ж... Оце j je тобі справжньа кацапшчина! — одказували другі, j собі дивуjучись на jiji прохвалену красу.

От, розвели jiх по кватирьах. Максим — аж спльовував... Таркани, прусаки, стоноги снували скрізь по стінах, та було jіх і в страві, і в квасі. У хаті — не виметено; смітник по коліна; несло од нього чимсь смердьучим: під сволоком, де на jого стороні заjві горшки ховаjуть, — тут були замість ліжка лави... Світили в хаті не смальцем або оліjеjу, а jaкимись тонкими лучинами... Дим з печі валив прьамо на хату, — бо хата без димарьа, — давив у горлі, різав очі... Максим не поліз на "палаті"; страшно jому було прильагти і в тіj багньуці, шчо на долівці. — Він за цілу ніч не прильагав: з хати ходив надвір, з надвору — в хату; смоктав льульку (бо хазьаjін прохав, щоб не курив у хаті), та лаjав кацапів і кацапшчину... Тут він уперше побачив, jaкиj кацап у себе дома.

— Через те ж вони, бісови ведмеді, і jідуть до нас хліба заробльати, шчо jім тут не медьано серед оцих борів і пушч соснових! думав він.