***

Святий Ян Павел Другий
у старі безкоштовні часи
сказав у Львові:
«Дощ падає — діти ростуть».
Святий Іване Павле,
я виріс під цим дощем.
Але зараз така зима
і все вимагає такої ціни,
що падають
тільки сніг і солдати.
Солдати падають — діти ростуть.
Солдати падають — діти ростуть.

Артур Дронь

#грань_поезії

***

Я не орав цієї ріллі,
але порахував, скільки її зорювали
З 1900 року, це близько двох сотень оранок.

Виміряв глибину залягання снів,
вплив на ґрунт високих частот криків,
(якщо відверто: впливу нема):
блендинг ґрунту з кістками.

Залишся послухати
як плуг підіймається й опускається,
як розширюється межа орної ділянки,
як пожирає мене забур'янене поле.

А потім виміряй
довжину рубців неякісної оранки
від якої не проросте сівба.
Дозволь дню почати сутеніти.

Анна Зотова

#грань_поезії

(нечуване не має назви.)

бачу контури галок на тлі неба
у тісних конусоподібних зграях,
що завертають над дахами
висотних будинків
і мрію про такий же мирний чи,
може, просто такий же тотальний екзиль
скрипкове крещендо прощання:

чіткий чорний колір,
наче лезо ножа.

наше кохання — галюцинація:

(ті миті, які ми переживаємо,
і збіса геть далеко звідси)
майже для всіх чисел рівняння
було нерозв’язне.

Йоганнес Анюру (Швеція)
Переклад Лев Грицюк

#грань_перекладів

міста немає

радість моя місто яке ми торік
обходили вздовж і впоперек де трималися
за руки лежачи під непевними
зірками де боялися одна одної
торкнутись але загорялися водночас
таким ясним таким гарячим вогнем
що на стінах будинків танцювали тіні
цього міста більше немає радість моя

є тільки його скалічений двійник
який несе своє поторочене покручене тіло
обережно немов скляне

є тільки відлуння пісні
а пісні немає бо співця накрило
такою важкою чорною повстю
що крізь неї не роздивитися

ані непевних зірок ані рожевих місяців
ані зелених бань і рудих дахів
під якими танцювали
літніми ночами наші залюблені тіні
радість моя

і тепер коли нас
ось так розкидало світами коли
довкола нашого міста горять дороги
а в груди йому як у велетенський бубон
раз у раз вдаряють
металеві долоні снарядів

я певна що
на безлюдних вулицях
на спорожнілих площах
наші тіні і досі танцюють
досі тримаються за руки
досі обіймають
великі тіла дерев

на брамі заборовського
вінценосне серце
горить горить
і не гасне

Ірина Шувалова

#грань_поезії

Назви — дієслова, що стосуються туги: пам'ять, маніпуляція.

Потім — нова тиша, долоня пестить волосся, чутно — не дуже, а
видно — лиш іноді, проте це
відбувається цілий час по-новому:

що торкаємось одне одного і намагаємося викреслити їх зі
списків.

Сара Галльстрьом (Швеція)
Переклад Лев Грицюк

#грань_перекладів

=68=
сьогодні мене сповільнила дитина попереду на тротуарі
про що ви думаєте в вільний від думок про війну час?
думаю що думаю про війну занадто мало
це навіть не думки це просто прогулянка вигорілим полем
без планів на тривожний рюкзак
я так люблю життя мабуть піду доброволицею якщо буде повномасштабний наступ
не можу говорити без нудоти
я люблю повторювати слова як мантри
бо мене заспокоює моя мова
я говорю і думаю так багато щоб заколисати себе нею
я ходжу нею як вигорілим полем бо вона – моя земля що на мене чекає
і прийме моє тіло яким би воно не було
сьогодні мене сповільнила дитина на тротуарі
поки я думала про війну
сьогодні мене сповільнила дитина
чи стане мене на те щоб піти в доброволиці
з ким говоритиме земля якщо ми всі загинемо
чому злих людей не карають дерева
я люблю повторювати слова як мантри
бо мене заспокоює моя мова

Юлія Голюк

#грань_поезії

***

коріння поволі вчило мене
молитися мовою листя:
синтезую
цілий світ із жовтавим віконцем
куди за покликом вітру
буду стукати розбуялим гілляччям
в якому бовванітимуть гнізда
дівко, здається, ти просто квітка
раптом гукають з-під землі
і якось так дивно одразу стало
то мені тепер що —
перевчатися?

Катерина Балашова

#грань_поезії

×××

не календар
а автоматна черга:

скільки тих днів —
відхилився
а вони лиш просвистіли
десь поруч

добре
що цього разу
не вцілили

тільки щось
кривавиться
під ребром

глянув — то маки цвітуть
як швидко минув час
і настала їхня пора

слід і йому йти —
маки не люблять
чекати

Ростислав Кузик

#грань_поезії

БІЛИЙ СВІТ

У  білому  світі
біла  долина

яблуня  з  яблуком
у  вершині

жінка  сорочку
над  річкою  шиє

від  білого  полотна
дні  відтина

Микола Воробйов

#грань_поезії

несила нести бобра
чаплю журавля
можливо нести як слова в роті
довго нести їх над водою тримати
з листочками лискучими
в’їжджаємо в нові назви
у повітрі страх лежатиме похований
і крізь усе коріння що пробивається
одна насінина на кожен день
що побував із твоєю печаллю
ось там ціле твоє життя в лісі

Анна Маттссон (Швеція)
Переклад Лев Грицюк

#грань_перекладів

***

потім
відмиємо всіх пташок від смерті

заспівають нам
про те як ми втекли із могил
у весну

а там
вишня квітне на великдень

а там липень
ніч така світла
всіх чортів розіпнемо

Володимир Калина

#грань_поезії

АУРА

Аура нашої півкулі пом’якшила нам шкіру,
ліплячи тобі красиве тіло, втратив розум,
знайшов давно загублене буркотіння,
зійшло вздовж леза трави і пройшло крізь гортань,
крізь вершини, залиті дощем, котрий падає тільки тоді,
коли хтось тобі раптово нагадає про сказане,
запах й текстуру о білій годині,
структуру, що згине, коли виллєш вогонь,
організовану любов, червоні ліхтарі,
або: чи кінець стежки є найвищою стіною?

Треба сказати: висимо, навіть, якщо руки
рвуть землю з-під ніг, викорчують коріння
як розлючений школяр, що має голову з бронзи,
ми висимо, навіть, якщо руки марять нами
повішеними
навіть, якщо питань для нас обох недостатньо
на межі розуму, який підводить нас,
ми звисаємо навшпиньки з краю найвищої стіни.

Коли я виходжу на балкон, я не бачу твоєї шкіри,
яка щойно промайнула перед моїми очима.
Вдихнув усе подвір’я, видихаю сліди заходу
на стіну технічного гаража. Я втрачаю свій ритм.
Я тікаю від сильніших, яких завжди боявся. Я втрачаю ритм,
що мене супроводжував, коли я боявся.
Я втрачаю страх.
Йду крізь шторм, він пом‘якшує мою шкіру. Я втрачаю страх.

Через ці росяні вершини я прийшов до тебе.

Пшемислав Суханецький (Польща)
Переклад Анна Зотова

#грань_перекладів

Кожен справжній поет – чудовисько.
Він нищить голос і тих, хто поряд.
Він – гул будівельної техніки,
яка руйнує землю, щоб черви нас не поїли.
П’яниця продає останнє пальто.
Злодюга продає власну матір.
Тільки поет продає душу, аби
відірвати її від тіла, яке так любить.


Томаж Шаламун (Словенія)
Переклад Володимир Криницький

#грань_перекладів

***

А тоді щось відколюється від мови:
гострі, болючі скіпки,
що заходять під нігті, коли вимовляєш:

ось абсолютне зло,
яке прагне тільки вбивати,
знищувати
в зародку, в бруньці, у квітці.

Говориш як до стіни — казала мама в дитинстві.

Тимофій любив жучків і космічні ракети,
але ця — балістична, з касетним боєприпасом
для ураження більшої площі,
вдарила
в дев’ять дитинств.

Тому що могла.

Стоїмо, онімілі,
зі своєю страшною правдою,
як сухостій на тлі квітучих дерев,
але й вони — як посивілі.

Юлія Мусаковська

#грань_поезії

Коли до цих країв повернеться мова
я обов'язково опишу це вечірнє небо
передгрозяне й зворушене нашими поглядами —
поглядами прощання й замилування

Коли час прорве загату
й разом зі словами потече крізь нас —
я обов'язково опишу це плинне небо
небо наших непромовлених "назавжди" й "ніколи"

Вмиюся брудним потоком
вириватиму корені слів і прищеплюватиму їм пагінці нових значень
ловитиму миті решетом
благословлятиму святу каламуть

А поки нема ні слів ні секунд
нема на що обміняти спалах зорі й красу низпадання сутінків

Шепеляві пересохлі русла
теж шепочуть
розкладають круглі обточені камінці спогадів
підказують: звідси пішла вода
і ми свідки її

але немає її у війні
ні ковточка
ні краплин що ділили б на відтинки нестерпне чекання

тож стоїмо під оцим от небом
малі-малісінькі сухі очеретинки
боїмося іскор нічної ватри
німуємо своє безчасся

Ліза Жарікова

#грань_поезії
#грань_поезії_військових

у серпні
вже нічого не зміниш

прислухаєшся до важких діджитальних басів
під каркасами ЛЕП
у нічному полі

єдина зоря наша
перон освітлений вдалині

а коли спитаєш
яка музика нині
чи слово в моїй голові
то я необачно промовлю

теплий віє з півдня вітер
як ще кинеш виклик долі
за мале біленьке поні
я віддав би все на світі

ще не видно наближення потяга крізь ніч
ще не знаємо чи збільшується напруга
а гудіння незмінне
все наростає

Олександр Мимрук

#грань_поезії

щербата скеля
оголить серцевину дня:
річні кільця довкола
пустот слонової кістки
загорнуті щільно
у досі вогку плащаницю
дивом
як не хили до неї
спересердя чола
зранене не минеться
воно зажадає битися
у шалі
ведмедиця так захищає
дитинчат від мисливців
не витягнеш того болю
що полозом залягає
на дно
десь попід серцем
не виловиш риби
лýска якої блищить
проти сонця печаллю
біда
гарцюватиме кобилицею
між люттю та жалем
сліз насінини засіяні
роквітнуть посеред ґанку
бартка
туги заходилася вигризати
на віковічних деревах
рубець за рубцем
втрату за втратою
приймати
та жити з цим
скільки ніч розділятиме
пітьму від світанку
та «сьогодні» від «завтра»

Максим Христенко

#грань_поезії

серпнева рапсодія

поклич мене коли вернешся зі своєї останньої мандрівки
обвішана дорожнім пилом немов засмагою
коли вітер на сходах під’їзду і в кронах дерев ще пахнутиме
для тебе абрикосами піском і морем коли увійдеш
у теплу заплаву свого дому де легкі і прозорі фіранки
коливатимуться на протязі

усе повітря яке вмістили твої легені і яке ти видихала
прохолодними червневими ночами усі світла
які загорялися над тобою усі птахи які пролітали
над твоєю головою усі комахи які заповзали до твого волосся
щоб зігрітися сьогодні пропливатимуть старими руслами
твоїх гірких сновидінь

дотліває вечір міріади зір у небі — всього лиш уповільнений
космічний сплеск хор цвіркунів захлинається у синій пітьмі ночі
ти впокорена і лагідна бо так мало статися так стається завжди
шастають тіні — безліч нетель залетіло цього літа
до твоєї кімнати — мов душі всіх тих
кого ти тримала поруч з собою

Мірек Боднар

#грань_поезії

на червоній гілці метро
уже достигли яблука —
ми пʼємо їхній сік.

до пʼятої ранку пані Галина
встигає тричі порахувати
свої веснянки (їх у неї
щоразу більше).

коли вона торкає
обвугленою рукою
кутики своїх вуст,
сонце
кидає тінь
на табличку
«торгівля заборонена»,
перша зморшка на чолі
неба визирає
з-за чорної хмари.

тоді ми роз-
плющуємо очі,
аби заснути,
заснути,
заснути…

Олександр Єлисеєв

#грань_поезії

**
Дай же нам спокій, омано справедливого світу.
Не буде кари і винагороди,
не буде очевидної недаремності смерті,
не буде злочинців, що благають про жалість.
Не буде сліз радості під раптово затихлими небесами,
наші янголи-охоронці не обсядуть фронтони, нарешті
вільні від цілодобових обов’язків, щоб
разом із нами співати.
Ті, що кинули у нас камінь, принишкнуть,
наготувавши наступний.
Ті, що мовчки дивилися, повернуться до своїх справ,
ті, що займались своїми справами, засинатимуть з усмішкою.
Ті, що відчували за нас провину, утішаться.
Ті, що втомилися співчувати, знайдуть хвилину спочинку.
Ті, що зробили все, що могли, відкинуться в кріслі,
наллють собі чогось міцного.
І всім буде добре. Тільки ми зранку на своїх долонях
помічатимемо півмісяці від увіп’ятих нігтів,
червоні півмісяці.

Остап Сливинський

#грань_поезії