[у цвіті кульбаб]

дороги,
що в дитинстві здавалися безкраїми,
теперечки мають лише 40 хвилин.
справи, котрі вбачалися химерними,
зробилися унівець нудотними.
люди-соняхи,
люди-метелики,
люди-барбариси,
люди-кактуси,
люди-бульбашки
стали просто людьми,
яких щось ятрить всередині,
які втікають від себе до себе —
инших, студених, німих.
речі,
які були недосяжними, — доступні.
міста-гіганти — тільки мурашники.
усе в тебе на долоні, людино,
але що з цього?
де ти згубила своє внутрішнє дитя?
з ким воно і, врешті, — де?
а взагалі — воно ще живе?..

колись для щастя треба було мало.
доста було обіймів тата.
і вінків із кульбаб.
весною
я найдужче за все
любила летіти до таточка,
показувати йому смішний вінок
і чемно чекати цілунок у жовтий ніс.
тоді я чулася найщасливішим чадом.
найперше, бо яріла весна,
по-друге, бо була ціла фоса кульбаб,
по-третє, бо татко був зі мною.
дитинство минуло,
коли він здався в небесні полони..
і щастя погасло — природньо, еге ж.
я любила сонце, молоко і трави.
любила збирати комах,
малювати блакитних і золотих папуг,
бігати до джерела босоніж.
я любила бути сама із собою.
дивно —
мені завше цікаво наодинці.

у миті, коли тиша приколисує стіни,
подеколи вчувається дитячий голос —
це моя внутрішня дитина
ледь звучно муркоче:
[я тут, у цвіті кульбаб,
чекаю цілунка
в жовтий кирпатий ніс..
ну, де ти?…]

[котячо-пташине]

в якомусь житті я бýла би птахом
а ти напевно — кольоровим котом
ми бýли б фігурками в óбширі шахів
із небом що зовні —
ну тупо картон

і ми б малювали на ньому пастелі
лишаючи лáпки та відтиски ран
зсипаючи букви інтимно веселі
на лиця богів
стародавніх словʼян

виводили б пірʼям і пухом всі сфери
невинно та ніжно черкаючи хмар
світились би в синяві наче в етері
зверши́ли би наш
алкогольний Ізар

ми б всюди розлили лілове чорнило
змивши з картону сей чорний графіт
замиливши небо любовним акрилом
отак ми би жили —
як пташка і кіт

***
любов виникає без правил
й зникає неначе англійка
бог очевидно проґавив
містерію плинности тільки
бог же допевне в нірвані
в симфонії гнучкости тіла
зализує бронзові рани
людям що тихо тремтіли
в запаху щастя і кривди
в хибности серця людського
любов-бо втікає як привид
під вії до нашого бога
бо збіса земним цим любити?
сплітатися з кимось як кішка?
кожен із нас трохи вбитий
мовчанням в студеному ліжку
спліном мереживно-синім
киснем котрого так мало
скільки любови донині
під віями в бога зосталось?
скільки її десь у згинах
в долонях венах і шрамах?

чому ж кожніська людина
блукає як бісова рана?

[лампи Парижу]

у нього очі мов лампи Парижу
де губляться книги квіти й коти
я також легально тут-от залишусь
щоб і́рисом білим у ньому врости
я ві́ршем лелійним в подобі квітковій
відлиюсь смугасто на тілі блідім
будучи з ним у інтимній надзмові
я стану в Парижі — нічим і усім
двоїтиму ніжність й ховатиму ласку
в цнотливі сапфірні тунелі й кути
часом в Парижі буде вщерть важко
та очі зорітимуть мовби бурштин
бо в йóго серці є цілі системи —
є сонце смішне і навіть ба Марс
є місяці чисті й безбожні венери
і я там тону — він мій Ла-Манш
він мóя Мексика й моя́ Аргентина
зрідка він мій психопат-льодовик
що біситься в віях й усіх моїх згинах
що семіотично у світ сей проник

бо в нього очі мов лампи Парижу
де мирно буттюють книги й коти
і я тут побуду — на овсі залишусь
щоб вічі зоріли неначе бурштин

[мистецтво саморуйнування]

бéзуми простору тиснуть на тіло
спазмом обсотують хижо й зміїно
обриси наче з полотен Моне —
/ вночі я десертно руйную себе /

руйнація гейби малесеньке чадо
обляпує спліном як шоколадом
благає про поміч — тупо кричить
..тихо малятко
тихесенько
цить..

сни кольорові димлять на балконі
інсомнія звʼязує помисли голі
і тільки годинник муркоче у сні
[ти ж бо віддавна сама собі звір

сама собі стріли — сама собі зброя
сама собі ціль — сама собі боязнь
в тайфуні тривоги що давить під дих
ти анулюєш чуттєвість до крихт]

руйнація хрипне / чуєш? / кричить
..тихо малятко
тихесенько
цить…

[опівніч]

опівночі зостається лише знемога.

догоряє німб над головою,
ангел і демон сопуть обіруч.
меркне нажахана білизна́ стін,
а відтак ізгасають очі —
що навіть і не палали чимдуж.
може,
тато схопив у наднебʼя моє світло,
аби розпалювати ним собі зірки,
гейби неонові лампади,
аби чутися там,
в ультрамариновім велюрі,
затишно й безбурно.
а може,
моє світло щезло в той сирий вечір,
коли ти пішов від мене.
бо знаєш,
милий,
я досі ще там із тобою
регочу в напівголій темряві,
дражнюсь у всуціль ніжній тиші,
обіцяючи довіку бути з тобою,
присягаючись зватися лише твоєю.
вибач,
любий,
що я ніяк не можу забути тебе.
може,
моє світло втерялося у школі,
у бешкетних семикласниках,
котрі так неохотки читали поезію,
які збіса каверзували, вивчаючи її,
та щодуху бігли до мене коридором,
ніжачись в учительських обіймах,
гріючись у тепліні дружньої усмішки.
моє світло прилишилося в дитинстві,
у бабусиних байках про козаків,
у пухнастих кошенятах,
яких я тягнула додому,
бо «їм же ж нема де жити, мам».
світло відбилося на сторінках книг,
зачитаних і заплаканих мною,
на улюблених вулицях,
затоптаних радісно й сумно
старими й новими черевиками,
на пелюстках тюльпанів,
що так достолиха знають про мене.

та зараʼ, опівніч, зо мною лиш утома.
я прикута її сріблом до ліжка,
вицілувала і загартована нею,
знеможена,
безпросвітна,
але жива.
я засинаю в обіймах із татком,
поринаю у країну Сон,
пливучи на пелюстці,
засушеній на згадку
про
своє
світло.

[жовтий вірш, або інструкція із втечі в альтернативу реальність]

з тобою все ну геть инакше
і обшир пʼяний – себто мʼякший
сміються люди й ба – дерева
з тобою все ну геть як треба
і ложка сонця – кап – в горняті
бо світ навкіл мов афтепаті
де всі перони дмуть серпнево
де зна любов усякий демон
кульбаби пʼють із рук дажбога
в своїх жовтеньких діалогах
і нам на хвиль отут здалося
що ми живемо в їх волоссі
або в театрах золотушних
де штори з воску овсі слушні
де ми – доречні та дослівні –
ховаємось у снах осінніх
ховаємось щоб подуріти
зійти з суспільної орбіти
аби втонути в жовтій хмарі
від всіх втекти
від
всіх
подалі

[пурпурні гіпсофіли]

спогади —
немов пурпурні гіпсофіли,
мов квіти,
що скоботатимуть довіку
своїми війками
кожніське
крихітне
серце.

я боюся споминів про тебе,
але воднóраз мені страшно:
я так достобіса забуваю всього.
обриси твого лиця німі та хисткі.
тату на тілі — безвиразисті.
жахно — та я загубила твій запах.
як побачу в юрбищі погляд, —
не кивну ствердно,
що він твій.
бо
так
журно
знати:
більше не буде сатурна на двох.
і серця зостанеться лиш половина.
та згоді — половина всього.
я хочу мати на тебе амнезію,
щоб забути про твій гурт,
твої архетипи,
твою музику,
твої вірші,
твої звички,
твоє тіло,
твоє ліжко,
твою вишневу гітару
і мою вишневу помаду на тобі,
усіх твоїх [останніх] жінок.
я не хочу більше памʼятати,
як ти вчиш нову пісню «карни»
і називаєш мене [моя маленька],
як граєш мені зранку,
обціловуючи нотами;
що ти їси на сніданок,
під що ридаєш уночі,
втрати чого боїшся щодужче.
бо мені щемко згадувати,
як ти дивився на мене незмінно,
як розстеляв перед собою,
буцім власний блідавий рояль,
і яким студеним ти був увостаннє.

бо спомини —
се тирани в крафтових шинелях.
бо немає,
любий,
нічого боліснішого,
ніж памʼятати і забувати когось.
памʼятати
і
забувати.

когось.

[субтильність]

ти мені незаконно гарний
ти мені шизофренно треба —
ти ніби паризька книгарня
в атла́сі вершкового неба
що цукром всипає сі плечі
пестливо і так ірисково —
спини сей субтильний надвечір
своїм безупинним стоп-словом
і світ спеленай у бавовну —
най все тут спочине в дрімоті
й істерику вулиць півсонних
ти просто repeatʼни на потім
бо я сього міста не хочу —
без тебе тут спати жахливо:
сирени так виють по-вовчи
й на віях колишеться злива
плафони сповзають додолу
говорячи знову про марне
про темінь таку кольорову
й любов сю —
до дурості
гарну

[бойкот]

це небо – кудлаті кучéрі афіни
ці надра – арабіки чисті сорти
на двох неозорих електродельфінах
антрактно синіють арóві порти

у небі є пірʼя покинуте птахом
і грудки кобальту як ноти глевкі
тут все має місце – усякий-бо атом
робуста й розпуста сидять на киті

глибини сягають маренгових сукон
ховаючи сенси в країнах з піску
кидаючи далі розгуканий цукор
в графітну інтимну імлу

ці очі – лиманні лимонні лагунні –
як неба окраєць і моря ковток
як затишні мóї-моїсенькі джунглі
ці очі – сталевому світу бойкот

***

бо кожного разу коли ми разом
із неба топази складаються пазлом
на наші зіниці — на вії мов спиці
і кварц паленіє на нашім обличчі
авжеж так буває в любові безкраїй
як в осаді з чаю декади є таїн
у нас є ніжнота — і світу не треба
лиш ласку пташину десятого неба
так всякої миті коли ми мов зшиті
в надзорʼї блакиті рубінами вкритім
в безпечности сліпо шукаємо тіло
як лебеді пестимось ніжно й здуріло
у пірʼї нам спати на поверхах вати
не мати нічого — та бути багатим
любитись неначе се буде востаннє
кохатись немов учиняти повстання
я так тебе лю́блю що просто дурію —
як фатум як страту як мрію й стихію
так млосно і манко в любови осій —
святочно мелькають топази з-під вій

[се(а)нс]

він ніжний як море в Одесі
й миліших допевне нема
мої надтілесні адреси
нативно він знає зголá

я з ним ніби кішка шовкова
муркочу від торку на раз
людська утрачається мова
в сей ніжний котячий сеанс

я легко іду йому в руки —
буцімто до неба чи в дім
котрий-бо несила минути
так добре щоразу в якім

він теплий як кава зі Львова
мов свіже й густе молоко
коли розкуйовдиться втома
як кішка оближу його

чи просто ледь муркну на вухо
без речень і текстів гучних
притулюся азбучним пухом
так ніби се дужча із примх

бо ж більш і не треба нічого:
вдихати зефірність його
геть сліпо й цілком несвідомо
щоночі
шукати
півсонне
крило

[сива пряжа]

цвіт аличі,
сповитий сивою пряжею,
напрохує мене до себе.
і я легкодухо ступаю —
у запахи моєї екзистенції,
що рахманно,
геть-чисто по-батьківськи,
прокладають шлях
крейдяними муліне
і підводять туди,
де повік хóроше.
де всенький квітень є нарциси —
сýспіль канаркові й білі себелюбці,
в коронці яких вікують бездрики.
чи ба москалики,
що бурячковою помадою
виціловують їх серцевину
(еге — й у квіту є щось від серця).
і я йду,
бо нестеменно знаю,
що більше ніде так не пахне
горіхове листя;
ніде так усмак
не хрускають волоські горіхи,
злодійкувато притаєні під листвою,
як бува ступаєш на них капцями.
і більш ніде нема пахких півоній,
що по-ґазди́нівськи,
огрядно
гніздуються щорік у саду.
та й дощ тут воістину инший —
мʼякий і медовий —
випростує зви́сока ініціяцію;
ти чуєш, що знову дихаєш,
знаєш, що ти точно є,
і світ безбурний футить навкіл.
я дивлюся на стезі,
оббігані мною колись,
і досі бачу там сліди малих ніг.
і краплі крові,
і сліз,
і роси,
й молока..
жовтопузі синиці зовуть мене.
крилом кивають на пень вишні,
зрізаної торік.
либонь,
вони би заохотки всадилися
на її ажурові віти,
та їх уже немає.
і татка немає.
і його тракторця.
немає старої буди.
куща смородини.
дубової лавиці..
та є щось,
що зостанеться зо мною наовсі,
що не витреш,
не змиєш,
не викинеш,
бо се буквально крихта мене —
як руки чи вічі,
як серце, врешті.
бо ж хіба можʼ погасити в людині
її теплий,
безвітрий,
сонцевий
дім?

бéзмір любо мати місце,
куди ти повертаєшся.
так утішно знати,
що є на карті плямка,
де тебе завше чекають —
струдженого,
скривдженого,
переможеного..
бо так мило серцю промовляти
[я їду додому.
я втомилася.
я просто
їду
додому].

*авдіо не буде: людина не може приструнити сльози ;(

teneritas
[з лат. — ніжність]

я ним вкриваюся дитинно
біжу назустріч — як котя
у обширі дивенно дивнім
мене трима його імʼя
мене тримають його плечі
і метеорна ніжність ся
що лиш для мене є до речі
що лиш мені так до лиця
вона за сімома замками
нірванно курить ущодень
і тупо з грацією лами
втікає дико від людей
пручається та вередує
і посила до дідька світ
[я вас повітряно цілую —
для біса о-отакий привіт] —
ключі в замку перевернулись
у вікна вилилась смола
табличка на чолі у вулиць
[удома ніжности нема]
вночі ося руденька ласка
мене облизує уздовж
знімає сукню та повʼязку —
лиша на шкірі лиш любов
сатин чорніє між містами
на торсі сóчиться ваніль
шепоче дикий голос лами
[весь трепет у мені — тобі]

Ґерда
[Gerda]

планета кусається наче вівчарка
планету давно вже варт іспалити
і цмокнути ніби найпершу цигарку
вустами когось
і кимось
убитих

ці óвиди душать смарагдове місто
млинкують навкіл буцімто гелени
і давлять на йóго до чварного тріску
на глобус
смолистий
Адама і Єви

чорніють крилаті двоногі дракони
й зіслизує стезя до карого неба
вгасають лілеї рельєфно-червоні
в пащеці
священного
лева

цей обшир списався і зжився усоте
найкраще в драконів уже відбулось
і є тільки дьоготь й амінокислоти
й незбутні
надії
когось

бо зовсім не страшно ж умерти
страшніше-бо просто вмирати
чатуючи погляду Ґерди
крізь азбучні
цинкові
ґрати

[гіпюрі́я]

зізнайся собі у коханні
люби — як умієш когось
у тишу інтимно останнім
о ти! сей залюблений хтось
і будь собі сонцем тунельним
чи крихтячком усміху стань
у радости вельми-превельми
живи — як старий бородань
що бачно і ба потихеньку
немовби ламке деревце
як віття гіпюрно тоненьке
так ніжно-бо гладить себе
й жартує про свóї монети
регочучи бздурно під ніс
жахаючись скоро умерти —
умерти не вбивши коліс
й востаннє таки не почути
як пахне сей моріс філіп
забутньо незбутньо забутий
прикурювач німбових німф
що пестяться в мокрому небі
бездоннім й безумнім украй
зеленім — ну тупо травневім
в котре не курсує трамвай
він любить своєсеньке небо
тому тут людини нема —
лиш і́риси типу під медом
й під феном є біла бджола
усі його бзіки нірванні
і пензлі-електродроти
для нього здуріло кохані —
так спробуй в затяжку і ти :)