-Хм...- кролиця посміхнулася, а погляд її потеплішав. -Гаразд, я вірю тобі. Я Моллі, зграйне прізвисько - Пуля. - Моллі відсторонилася і простягнула їй лапу.
-Я Кетрін. - вона, потиснувши її лапу, посміхнулася.
Раптово з одного з поїздів почувся невеликий вибух і гучний крик: "Да блять!". Одразу після цього з поїзду вийшло сіре вовченя, на вигляд йому було десь років тринадцять. Він був весь в сажі і навіть його біла майка в
деяких місцях здавалася повністю чорною. Він почав кашляти, піднімаючи на лоб літні окуляри.
-Господи. - прогарчала Ланла. -Чуєш ти, недовинахіднику наш, харе поїзди ламати, вони вже ніколи не поїдуть!
-Ха, то ми ще подивимось! - відповів він, гордо піднявши носа.
-Та на шо там дивитися?! - продовжувала гарчати кішка. -Вони не їздять більше років, аніж ти взагалі існуєш!
-Ти так говориш, ніби знаєш про це більше за мене.
-Може й знаю! - Ланла показово схрестила руки на грудях.
-А, то мені не треба було той комп'ютер ремонтувати, - він хитро прикрив очі, ростягнувши пащу в отруйний посмішці. -Ти б і сама впоралася.
Кетрін відчула як Ланла у невдоволенні замахала хвостом.
-Еее...я взагалі тобі не про те говорила!
-До речі, кого ти привела і навіщо ти взяла з собою цього сірого гандона? - він кивнув в сторону Саймона.
-Взагалі то я...!
Не встиг Саймон відповісти, як з протилежного краю платформи, де теж були сходи і майданчик, пролунав пронизливий рик. З-за скляних дверей вийшов лев. Він був світлим, з пишною гривою та величезним шрамом на пів морди. На його бордовій шкіряній куртці блищали металеві застібки, а на передпліччі, де рукав був закатаний, красувався чорний малюнок на хутрі. Відразу за ним йшла пантера з фіолетовими очима, у майці, з перебинтованими руками, кривавою пов'язкою на лівому оці та неприродно зігнутим в одному місці хвостом.
-Що тут відбувається? - гарнкув лев, спускаючись по сходах. -Що ви тут знов сретеся? Наче без цього жити не можете! - він раптово перевів палаючий погляд сірих очей на Кетрін. -Кого ви привели? - його голос звучав невдоволено. -Хто вона?
-І навіщо ви привели сюди цього сірого довбойоба? - вигукнула пантера.
-Можна і поввічливіше, у нас контракт взагалі-то! - не витримав заєць.
-Ну, хтось відповість мені? - ніби нагадуючи про себе, сказав лев.
-Я її привела. - сказала Ланла, зробивши крок вперед. -І вона не несе ніякої загрози для нас.
-Ти так і не відповіла хто вона така.
-Тобі це, Оскале, знати не обов'язково. - вона з гордовитим поглядом, повернушись до нього спиною, пішла назад. -Нехай ти і наш ватажок, але розповідати необов'язкову інформацію ніхто тобі не винен. - вона повернула голову до нього, хитро посміхнувшись. -Взагалі то я прийшла сюди не за срачем. - вона заговорила до Моллі. -Де пальник зараз?
-Оу, я не знаю. Він пішов незадовго до вашого приходу.
-Він пішов до арени! - почувся крик.
Піднявши голову, Кетрін побачила самця білки. Він сидів на даху поїзда і, напевно, спостерігав за цим цирком з самого початку.
-Та бляха! - прогарчала Ланла. -Знову пертися на інший кінець нетрів.
Кетрін лише приречено зітхнула в передчутті ще одного довгого шляху. Яка взагалі година? Вже вечір? А може вже ранок? Навіть по небу це не можна було зрозуміти. Ці раптові думки заставили напружитися ще сильніше.
-Пішли. - покликала її кішка, знову приобіймаючи за плечі.

Розділ 8: Агент


Вони вийшли з метро. В ніздрі вдарив свіжий запах вологого повітря разом з запахом гару. Навколо був туман. що освітлювався поодинокими ліхтарями. А десь недалеко чувся рик і звуки бійки. Ланла устало видихнула, з її рота вилетів клуб пару, що, не пролетівши і метра, розчинився в повітрі.
-І де нам зараз цього дебіла шукати? - невдоволено загарчала вона.
Кішка перевела погляд на тхора, нібито очікуючи відповіді. Кетрін лише знизала плечима, відвівши погляд. Кетрін чула, як звуки бійки пересуваються все ближче до них, але вирішила промовчати. Саймон облокотився о цегляну стіну і закрив очі, нібито очікуючи якогось рішення. Раптом в провулок увірвалися кіт та ягуар, які явно боролися, от тільки не зрозуміло за що. Ланла одразу вскочила з місця, зашипівши та розпушивиши хвоста. Ягуар накинувся на кота придавивши його лапами до стіни та роздер йому горло до крови, що той вже не міг рухатися. Його морда скривилася чи то від болю, чи то від страху, він закотив очі і, як тільки лапи ягуара відпустили його, котяче тіло нерухомо впало на асфальт. Розлючений ягуар повернувся до них. Перебираючи закривавленими лапами по землі, він йшов рачки в їхній бік, скалячи зуби. В його очах виднілася лише сліпа лють. Ланла, теж вставши на всі чотири кінцівки, загарчала, ніби попереджаючи, але ягуар усе одно продовжував наближатися. Ланла, не довго вагаючись, накинулася на ягуара, подряпавши йому морду. Він завив від болю, але не відійшов. Він вдарив, кішка ухилилася, від ще раз вдарив, кішка ще раз ухилилася і так знов і знов і знов.
-Розбіглися по кутах, швидко! - крикнула їм нетрівка.
Кетрін схаменулась, почала панічно шукати найближчий кут цього підворіття. В результаті знайшла, він опинився за кілька метрів від неї, практично біля самого виходу. Вона швидко помчала туди, паралельно спостерігаючи за боєм. Вона добігла, обернулася. Як раптом побачила, що кішка відлетіла в інший кінець підворіття, щосили вдарившись об стіну, на цей раз не вдалося ухилитися.
-Ланло! - не зрозуміло навіщо крикнула тхір, перелякавшись.
Кішка мляво піднімалася із землі під звуки гарчання суперника. Раптом вона схопилася на дві ноги і, приставивши лапи навколо пащі, видала щось схоже на виття.
-Хахах! - розсміявся ягуар. -Зграя твоя далеко, вони як мінімум не почують, а як максимум не встигнуть. А за твою голову я отримаю багато, вже не одну заяву на тебе бачив, Тіне, багатьох ти мурижиш.
-Ха! Я лише виконую свою роботу, як і ти. - казала вона, потрохи відходячи назад.
Ягуар щось відповів, але Кетрін не звернула уваги, бо почула якийсь крик, дуже схожий на той, що орли вигукують перед нападом. Раптом, звідкись вилетів сам орел, він був більший за усіх представників свого виду разів в десять. Він налетів на ягуара, роздираючи кігтями його морду, після чого встав у бойову стійку, нахиляючи тулуб. Тільки тоді Кетрін побачила, що на спині орла сидить білий кіт. Його янтарні очі палали люттю, чорні вуха були прижаті до голови, а його хвіст, що був більш схожий на левиний, білий з чорним пензликом на кінці, метався з боку на бік. Коли ягуар відступив, кіт сліз з птаха, промовляючи:
-Дякуй, що я був поруч. - він звернувся до Ланли. -Інакше ж...
Не встиг він договорити, як кішка його перебила:
-Так, так...дякую... - нетрівка скривилася на останньому слові.
Раптово на кішку накинувся той самий орел, збивши її з ніг, і під сміх Ланли почав до неї ластитися. Незважаючи на те, якою є ця кішка, ця усмішка здавалася дуже...щирою? Так. Саме щирою. В ній не було ані отрути, ані агрессії, на відміну від тієї усмішки, яку вона бачила на котячій морді до цього. Це відчувалося так, ніби тхір бачить те, що ховається під шаром цієї войовничості та агрессії, ніби вона бачить те, що бачити не повинна.
-Я теж рада тебе бачити, Фіне. - промовила вона, відштовхуючи голову птаха лапами. Присівши, вона подивилася на копшу. -Гей, принцесо, йди сюди! - крикнула нетрівка, підзиваючи її помахом руки.

Відкинувши усі набіглі думки, Кетрін підбігла до котів.
-Здоров. - привітався білий. -Я Пальник. - раптово Ланла, що вже піднялася з землі, ударила його по потилиці. -Ахуїла?! - невдоволено крикнув кіт.
-Ми міським представляємося іменем, а не прізвиськом, довбойобе! - гаркнула на нього кішка.
-Так вона міська?! - вигукнув кіт.
-Ні блять, нетрівка, яку ти ще ні разу не бачив!
-По факту. - промимрив він. -Забудь що я сказав. Я Майло.
-Взагалі то, - почала кішка. -Я прийшла сюди саме по тебе.
Кетрін побачила невидиме здивування в очах кота.
-І шо тобі треба? - він підозріло звузив очі, перебираючи пальцями невеличку чорну борідку.
-Нічого надприродного. Нам потрібен агент, який зможе пробратися до офісу. Він піде як агент, - вона кивнула в сторону Саймона, що йшов в їхній бік, -А ти допоможеш з образом і маскуванням.
Майло невдоволено скривився і важко зітхнув, було видно як напрягаються усі його м'язи.
-Якщо б не було зграйного закону, я б послав тебе на хуй. - прогарачав він крізь стиснуті зуби.
-Але зграйний закон є, тому ти пиздуєш з нами. - єхидно посміхнулася кішка та пішла вперед, до виходу з підворіття.
-Але все одно йшла б ти на хуй! - гаркнув їй навздогін кіт, але все одно пішов за ними.


***
Вечір. Сонце тільки от недавно сіло за горизонт. Наступили сутінки, ще не було темно, але вже й не було світло. Лілові хмари закрили небо, а в повітрі відчувалася легка свіжість та прохолода. Усі ліхтарі вже горіли, освітлюючи дорогу, якою їхали тисячі автомобілів. Звісно ж, зараз час пік, всі спішать хто куди, хтось додому, хтось на роботу, хтось на зустріч, неважливо. Серед усієї маси можна було побачити поліцейський автомобіль, в якому їхали два коти.
-Кірандо, - заговорив Конан. -От…прийдемо ми до нього і що далі? Що робити будемо?
-Ну… - зупинившись на світлофорі, заговорила кішка. -Ми маємо доказ, що, скоріш за все, доведе його причетність до цього. В принципі, все одно підтвердить він це чи ні, у першому випадку ми просто заарештуємо його, а в другому відвеземо його на допит у відділок.
-Ну..так, добре, згоден.
-А ти хіба коли-небудь не був згоден?
-В сенсі?
-Ну, ти постійно ходиш як зомбі, майже не береш участі в обговореннях і якщо ми тебе запитуємо про твою думку, то ти або просто киваєш, або відповідаєш дуже стисло і скомкано, ніби взагалі не хочеш приймати будь-які рішення.
Конан нахмурився і втиснувся в крісло. Було видно, як його очі рогублено бігали по салону, а сам він про щось думав, нервово смикаючи вухами. У машині на недовгих п'ятнадцять секунд повисла тиша, але ця п'ятнадцяти секундна тиша здавалася годиною в очах обох. Кіранда бачила, що Конану не легко, його безсоння прогресує раз за разом, а сам він реально схожий на ходячого мерця. Він не завжди був таким, ще з початку служби він був трохи холодним та байдужим, просто він здавався живим, в нього було бажання прогорати в цьому житті далі. А зараз його очі порожні повністю, зараз він нібито сірник, що згорів, але ще не до самого кінця. Хотілося поставити лише одне запитання:
-Ти ж не завжди був таким, чи не так? Що сталося?
Відповіді не було, та й навіть якщо б він хотів, він би не встиг відповісти. Кіранда знову натиснула на газ, як тільки спалахнуло зелене світло. Вони їхали в повній тиші. Конан і далі напружено сидів, дивлячись у вікно, поки Кіранда, намагаючись зосередитися на дорозі, раз за разом промотувала своє ж запитання в голові, намагаючись самостійно знайти відповідь. Через деякий час вони приїхали. Конан вийшов із машини. Прохолодний вітер одразу вдарив у морду, розвиваючи білосніжне хутро. Піднявши очі, він побачив з-за машини звичайний будинок, що був поділений на багатоповерхові квартири. Озирнувшись, він побачив, що над містом нависли досить темні хмари. “Напевно, буде гроза” - подумав він.
-Пішли, треба ще знайти де він живе. - покликала його напарниця.

Коли вони знайшли потрібні двері, кішка подзвонила в дзвінок. Десь усередні почулися квапливі кроки. Якоїсь миті ці кроки затихли.
-Х-хто там? - почувся голос з-за дверей.
-Містер Мюллер, це поліція. - промовила Кетрін.
-Навіщо ви тут?
-Ви підозрюєтесь в крадіжці важливого винаходу з приватної лабораторії. Прошу відчинити двері, тоді розповімо вам деталі.
Заєць неквапливо відчинив двері. Він увесь трусився, оскільки на вулиці холодно не було, можна було зробити висновок, що це, очевидно, від хвилювання. Вуха та губи зайця тремтіли, поки він намагався сфокусувати погляд на одному з котів.
-Дозвольте представитися, я офіцер Гарденсон. - сказав Конан, показуючи службове посвідчення.
-Цю картку, - почала Кіранда, показавши фото тієї картки, що вони знайшли. -Або ж робітничий пропуск до офісу компанії “Nessi”, ми знайшли на підлозі тієї самої лабораторії і, як можна побачити по камерах, вона випала з кишені крадія. І, як ви можете помітити, ця картка належить вам.
-Чи зізнаєтесь ви в своїй причетності до цього злочину? - холодним і грізним тоном промовив кіт.
Заєць продовжував тремтіти, не кажучи ні слова. Його зелені очі злякано бігали по підлозі. Він опустив тремтячі вуха, звівши ноги разом. Здавалося, він боявся навіть поворухнутися. Здавалося, просто зараз готовий заплакати. Хоча, не здавалося, так іє. Сірий упав на підлогу, ридаючи і шепочучи щось сам собі. Напарники здивовано переглянулися, здавалося, у нього починалася істерика.
-Так. - проридав він. -Це я вкрав цей винахід! Це я винен!
-В такому разі, - почала Кіранда, трохи розгубившись через його реакцію. -Ми вимушені заарештувати вас.

Розділ 9: Грозова ніч


Все те ж місто. Сутінки давно пройшли, накривши небо темним простирадлом. Місто усе горіло, все було в найрізноманітніших вогнях. Конан стояв біля входу в поліцейський відділок, розглядаючи все навколо. Небо вже затягли хмари, а з неба, як з відра, лився теплий серпневий дощ. Повз проходили різні звірі, що намагалися прикритися парасольками, поки коп стояв під дощем, не маючи навіть каптуру. Десь вдалині металися блискавки, підсвічуючи далекі хмарочоси, чиє світло губилося в цьому візуальному шумі численних неонових вогнів, що освітлювали місто не гірше за сонце. І скільки звірів щодня губляться в цих вогнях, забуваючи про все, шукаючи задоволення в чомусь первісному, в чомусь нереальному? Багато тут дурнів однак, що ведуться на небезпечну красу нічного міста і здатні жити тільки до світанку. Адже правда, метал, що переливається в різних відтінках виглядає так привабливо, а сліплячий очі неон так і манить до себе, щоб впасти в різнокольоровий серпанок чергового клубу.
-Конане! - вигук знайомим голосом його імені відволік його від думок.
До нього підійшла Кіранда. -Ну що ти тут під самим дощем стоїш? Хоча б в приміщення зайшов би.
-Не важливо. - відмахнувся кіт. -Ну що там? - його вислали на вулицю з аргументом “Самі впораємося” як тільки заєць попав до лап коллег.
-Заєць зізнався в усьому. Він буде під домашнім арестом, поки не закінчиться розлідування.
-А хіба воно ще не закінчилось? Крадія ж ми, начебто, знайшли.
-Крадія так, але ж нам ще треба знайти сам винахід. Ми намагалися розпитати його, але все без результату. - кішка опустила очі, роздумовуючи. -Я хвилююся з приводу Кетрін. Вона пішла приблизно о десятій, - вона увімкнула смартфон, який дістала з кишені, щоб подивитись на час. -Пройшло вже рівно пів доби, а вона навіть не передзвонила.
-Не хвилюйся, я гадаю з нею зараз все гаразд, тим паче вона там не одна. - вічно холодний голос Конана пом'якшився, став в декілька разів тепліше.
-Так, не одна, а з нетрівкою, як надійно! - почала гніватися копша. -Вони ж там всі на вбивствах повернуті!
-Не всі вони такі. - спокійно заговорив кіт. -Коли мої батьки померли, мене відправили в дитячий будинок поза містом. В мене був дядько, Вінстон. Він не міг забрати мене, бо…він був нетрівцем. Але кожні три місяці аж до мого повноліття, коли мене випнули звідти, він приходив до мене, кожен раз мене підбадьорував і був мені як другий батько. Він кожен раз жалівся виховательці, що якщо б він міг покинути нетрі, він би і до своєї доньки повернувся і мене б із собою забрав. Я не знаю яким він був в нетрях, але мені здається він був дуже великодушним. А ця кішка… вона чимось схожа на нього, так, вона грозна і, скоріш за все, вона вбила не одного звіра. - він замовк на декілька секунд. -Але якщо б вона хотіла когось з нас вбити, то зробила б це одразу з тим собакою, а не захищала б нас.
-Напевно ти правий…зачекай, - кішка стрепенулася. -Ти виріс в дитячому будинку?
-Так, мені і року не було, коли я туди потрапив. - погляд кота раптово потускнів.
-Гаразд, а зараз нам треба нормально поспати, щоб завтра нормально все обдумати. А то знов… - не встигла договорити кішка, як почула сильний гром, злегка підскочив з переляку. -Чорт…гроза…
Конан подивився на грозове небо і те, як молнії бушували над містом. Ніякої безпеки цей вид не гарантував уж точно, лише визивав паніку. В грудях щось заболіло, коли Конан зрозумів, що Кіранда піде в таку погоду сама.
-Можеш переночувати в мене. - промовив він. -Мій дім в рази ближче твого.
-Справді? - її очі радісно засяяли і на душі від цього стало тепліше. Конан у відповідь, злегка посміхнувшись, кивнув. -Дякую! - вона налетіла на нього з обіймами.
Кіт здивовано завмер. Він відчував, як її м'яке хутро ніжно торкається його. Тепло, яке декілька хвилин тому з'явилося в душі, розлилося о венах, змусивши його зігрітися і відчути щось справді комфортне, справді тепле. Те, що він може відчути лише з цією кішкою. І ось вони стоять від дощем, що б'є краплями по їх тілам. Одяг вже майже промок, потемнів і поважчав. Хутро злиплося. Але якимось чином коту було на це все одно.

Чому? Відповіді він дати не міг. Раптом схаменувшись, він відпустив напарницю.
-Пішли, Кірандо, нам бажано ще не захворіти.
-Тоді побігли!
-Га?
Кіранда потягла його за руку і побігла вздовж вулиці, ніби точно знала де знаходиться його дім. Конану нічого не залишалося, окрім як слухняно бігти за нею, іноді беручи ініціативу на себе, щоб кішка не забігла не туди. Різнокольорові вогні металися перед очима, часом змушуючи відчути себе наче в калейдоскопі. Дощ барабанив по машинах та асфальту, а грім був ніби співзвучний із музикою, що грала звідусіль. У цих вогнях хотілося просто загубитися, бігти просто кудись, байдуже куди, головне тут і з нею. Це місто зачарувало кота з перших хвилин тут і протягом майже восьми років не відпускало і наврядчи вже колись відпустить. І з перших днів тут Кіранда була поряд: в академії, на службі, скрізь. І вона поряд досі, та що там, вона поряд просто зараз. І вони разом. Разом під зливою, повністю промоклі, але разом.
Він і не помітив, як вони вже добігли до потрібного будинку. Це була багатоповерхівка на двадцять поверхів, що на тлі усіх цих величезних хмарочосів здавалася крихітною. Кіранда глянула на Конана і, схилившись, дзвінко засміялася. Кіт глянув на калюжу під ногами і побачив, що дощ зробив з його густим хутром. Воно стало вологим та важким, а вода струмками стікала по підборіддю та потилиці. Це виглядало справді безглуздо. Вони зайшли до квартири і Конан видав ії рушник, щоб витерти мало не наскрізь мокре хутро.
-Так…тобі напевно потрібен інший одяг. - сказав він, розглядаючи її зверху вниз і погладжуючи в роздумах підборіддя. -Зачекай-но тут.
-Угу. - Кіранда задоволено посміхнулася. -Дякую!
Кіт пішов до іншої кімнати. Квартира не була великою, проста двокімнатна без будь-яких особливостей. Однак кішка не могла не помітити, що тут досить таки затишно. Вона обурнулася до вікна, з дев'ятнадцятого поверху важко було побачити красу міста з висоти. Однак воно виглядало не менш чарівним з висоти пташиного польоту. Все сяяло в блакитному неоні, дзеркальні вікна тих самих офісів-хмарочосів відбивали мільйони кольорів різних вивісок. Сотні, та що там сотні, тисячі машин проїжджали трасою. Неперевершений вид.
-Ось знайшов тобі щось. - пролунав голос Конана поза спиною. Він простягнув їй невеличкий стос одягу.
Кіранда ривком схопила одяг, крикнувши щось нерозбірливе, і пішла до якоїсь кімнати. Одягом виявилося ніщо інше, як проста футболка з домашніми шортами. Нехай з Конаном у них незначна різниця в зрості в якихось два сантиметри, але одяг на ній висів, ніби його до цього носив якийсь тигр, не менше. Вийшовши з кімнати, копша ненароком подивилася на кухонний стіл, що був у неї за спиною і зображував з себе якусь барну стійку, і побачила на ній цілу гору усіляких ліків. Раптом цікавість взяла гору і вона вирішила подивитися що це, бо настільки великої кількості таблеток і всякого іншого вона не бачила ще ніколи в житті.
-Що таке? - почувся голос Конана за її спиною.
-Тут стільки всього... і заспокійливі, і снодійні, чого тільки немає...навіщо тобі це все?
-Неважливо...поклади на місце.
-У сенсі неважливо? - кішка раптово зірвалася на крик. -Подивися на себе, ти схожий на вичавлений лимон! Раніше ти ти хоч якось життю радів, а зараз завжди і скрізь із однією сонною мордою ходиш! Ти ніколи не висипаєшся, ведеш себе скомкано і дивно! І після цього ти кажеш, що це неважливо?! - кричала вона, скалячи зуби.
-Відколи ти така серйозна? - на морді кота виднілося явне нерозуміння упереміш з переляком.
-А відколи ти так байдуже ставишся до свого стану?! Ти себе зовсім не шкодуєш, прокинься! Ти вимотаний як чорт зна хто! А ти просто забиваєш на все це!
-Чому це тебе так хвилює? - невдоволено гаркув кіт.
-Та тому що я кохаю тебе! - вона замружилася, на очах з'явилися дрібні ледь помітні сльозинки.
Вона важко дихала, начебто в спробах заспокоїтися, вони стояли в тиші, поки на вулиці лунали звуки машин і чогось ще, а неонове блакитне світло окреслювало котячі силуети.

-Що...? Ти...ти зараз серйозно? - кіт ошарашено порушив тишу.
-Звичайно! Звичайно я серйозно! - відчайдушно крикнула Кіранда. -Я не знаю чому ви всі мене завжди не серйозно сприймаєте! Наче я не здатна на щось більше. Хоча, мені вже все одно як ти це сприймеш… - її голос затих, переходячи в плач.
-Гей, гей… - кіт різко підскочив до неї, легко обійнявши. -Добре, я...я буду намагатися щось із цим зробити. - він прикрив очі і міцніше обійняв її.
-Тільки, будь ласка, не запихуй в себе ліки, просто щоб від безсоння не померти, впорайся по дорослому, гаразд? - Конан не бачив її очей, проте відчував з яким теплом вона на нього дивилася.
-Як скажеш. - в грудях все перехватило, ніби він давав довічну клятву, та що там ніби, це так і було. -А з приводу того, що ти сказала… - він прикусив губу. Він не знав що відповісти. Це раптове освідчення не було тим, про що він мріяв роками. Мало того, він про це навіть ніколи й не думав. Однак, воно наче молотом вибило з його голови усі зайві думки і сумніви, змусивши зрозуміти що він відчуває до неї насправді. Кіт хотів бути з нею і він не пробачить себе, якщо відповість не так.
-Що…? - її голос звучав тихо, але все також тихо і налякано, ніби на позитивну відповіть вона вже й не очікувала. Від такого наляканого тону в нього ніби розтануло серце.
-Це… - він витримав невпевнену паузу. -Це взаємно.
-С-справді? - він відчув як вона в здивуванні підняла вуха.
-Так. - його голос нібито розтанув, став м'яким та тихим. Кішка тихо пискнула і стиснула його в міцних обіймах. Він відчував всі ніжні дотики її лап, від яких йшли мурахи по шкірі. Конан погладжував лапами її спину, часом переходячи на м'яке золотисте хутро на шиї.
-Ти мене зараз задушиш… - сказав він, коли відчув, що через тиск йому не вистачає кисню.
-Вибач. - кішка відпустила його з обіймів і поглянула на нього.
Вони стояли без будь-якого розуміння що далі робити. Кіт тримав її за талію, поки вона клала лапи на його плечі, дивлячись теплими і такими рідними очима на нього. Раптом у цих бурштинових очах промайнула якась іскра. Не встиг кіт зрозуміти, до чого це, як Кіранда притягла його за комір і поцілувала. Конан навіть спочатку зрозумів, що сталося. Трохи сповільнившись, він почав повільно відповідати на нього. Кіранда обвила лапами його шию, зариваючись лапами в густу шерсть на потилиці, поки лапи кота несвідомо гуляли її спиною. Серце билося як шалене, а незрозуміла паніка наростала з кожною секундою все більше, проте коп намагався її з усіх сил ігнорувати, він не міг зіпсувати цей момент. Всі звуки ніби заглушилися, він не чув нічого, крім своїх думок голові, яких теж майже не залишилося. Від тепла всередині по тілу пройшло тремтіння, поки він притискав кішку все ближче до себе. Якоїсь миті вони відсторонилися один від одного. Тяжко дихаючи, Конан подивилася на неї. На її морді була яскрава, наче сонце, посмішка, якій, здавалося, вистачить, щоб висвітлити всю цю кімнату. Вона знову накинулася на нього з обіймами, шепочучи «Спасибі» йому на вухо. Він знову обійняв її у відповідь. Вони стояли так довго, ніхто з них не рахував час, але це точно було довго і він був готовий так стояти до самого ранку.

Розділ 10: Розмова

Нетрі, дах якогось будинку. Їх тут настільки багато і всі вони настільки однаково розбиті, що навіть важко відрізнити їх один від одного. Ще кілька годин тому вони вчотирьох ввалилися в одну з квартир цієї будівлі. Саймона вбрали в якийсь смокінг, який коти невідомо де відкопали, а Майло зафарбував його зелені смуги. Напруга між котами відчувалася неймовірна, коли хтось з них зачіпляв іншого чи то ненароком, чи то спеціально. Здавалося, вони зовсім скоро розірвуть одне одного на шматки. Через деякий час агент був готовий. Після цього Кетрін дала йому картку і той пішов. Майло пішов кудись одразу ж, а вони з Ланлою залишилися чекати на результат на даху. А чекати Кетрін нормально не могла, паніка буквально пожирала її з кожним разом дедалі сильніше. У голову лізли різні панічні думки на кшталт: "А що якщо його розсекретять і все провалиться?". Гаразд, їй треба відволіктися. Але на що? Вона перевела погляд на єдиного можливого співрозмовника. Ланла сиділа поруч з нею на якомусь дерев'яному ящику, що від вологості цього місця проріс мохом, і, мабуть від нудьги, вона калупала якоюсь палицею пісок, вимальювуючи дивні, але цікаві візерунки. Погляд її був тьмяним, майже порожнім. Тхір і думки не мала про що з нею заговорити. По-перше, вони були до болю різними, щоб знайти щось спільне, а по-друге вона її навіть майже не знала, та що там майже, вона її просто не знала і поняття не мала як вона може відреагувати на щось. "Добре, Кетрін, просто знаходиш у своїй голові абсолютно будь-яку тему і говориш до неї." - думала вона. Набравши в легені побільше повітря, вона сказала:
-Ланло, можна питання?
-Угу. - холодно і нібито байдуже відповіла нетрівка.
-У вас тут такі серйозні умови. Чи є тут такі, що ну...не витримують? Ну, гадаю ти розумієш в якому сенсі. - вона зчудувалася з абсурдності власного питання.
-Га, ну таких багато. - кішка відповіла на це так легко, ніби це питання ставить їй кожен перехожий. -Поки ми тут з тобою язиками чешимо, хтось один вже точно застрелився.
-Невже?
-Так, багато тих, хто може не витримати. Все ж таки життя тут сурове. Новенькі, якщо не будуть пильними, то помирають одразу від чиїхось лап, а вже більш опитні скоріш застреляться самі, бо бути чиїмось прокормом принизливіше, ніж можна подумати. - перед останніми словами вона посміхнулася і видала якийсь смішок, але в її голосі було чути якийсь незрозумілий розпач.
-А...ти? - мляво і не впевнено спробувала продовжити розмову Кетрін. Питання було абсурдніше за попереднє, проте було відчуття, що самій Ланлі ця тема була близька.
-Я? А шо? Чекаєш поки я подохну? - кішка посміхнулася ще ширше і, лукаво звузивши очі, подивилася на тхора.
-Ні-ні-ні, що ти! - замахала руками копша, відчувши на собі дивний тиск. -Просто цікаво, нічого більшого.
-Та ні поки що. - знову надто невимушено відповіла кішка.
-Угу...значить, у тебе є мета, яку ти хочеш виконати до смерті?
-Ні. - раптово похмурнівши, відрізала вона.
-В сенсі?
-Ми народжені щоб померти, ніякої персональної мети в нас немає. Тому в деяких спокійно може її не бути.
-Та ні, не вірю. Немає звірів, у яких немає мети.
-Чого ж? В нетрях всі так живуть, ми п'ємо, куримо, б'ємося. Наша мета лише не померти раніше старості, от і все. Звісно є ті, хто розмінює бажання вижити на ціль у житті або якесь швидкоплинне задоволення, але я точно не з таких. Зневажати життям заради чогось або когось? Маячня яка. Я забагато боролася за це життя, щоб так от просто його втратити. - вона знову посміхнулася, проте нічого окрім агрессії та злісного зубоскальства в ній не читалося.
У Кетрін через незрозумілу причину щось усередині до болю стулилося. Незрозуміла напруга проскакувала при погляді на цю дивакувату кішку. В горлі утворився комок, що не давав і звуку вимовити, через що продовжувати цю до болю чудацьку розмову вона не могла, та й не хотіла.

-Я, мабуть, піду на інший бік...подивлюся, раптом Саймон прийде, а ми не помітимо. - ледь як вимовила вона та пішла.
Вона обійшла невелику пристройку на даху, що, скоріш за все, виступала в якості горища, і подивилася наверх, Над цією будівлею не було такої великої кількості газів, як в інших місцях нетрів і звідси можна було побачити невелику частину Гарден Стріт із настільки рідними їй хмарочосами. Вранішнє світло відблискувало від стекол-дзеркал з яких мало не повністю складалися ці будівлі. Небо було вкрите хмарами, але скрізь них приникали поодинокі промені сонця, що намагалися освітити цей пасмурний ранок. "Вже ранок...чорт. Треба буде піднятися і зателефонувати їм, бо...все може бути." - подумала вона. Дуже складно було залишати її товаришів одних без жодної можливості на зв'язок. Особливо знаючи Кіранду, що може наробити все, що завгодно через банальну неуважність. А Конан...а що Конан? Він завжди був дивним, ніколи не був активним в роботі, майже нічого не обговорював і робив щось, тільки тоді, коли йому говорили щось зробити, буквально був як якась амеба. І уж хто-хто, але він точно навіть не спробує зупинити кішку, якщо їй на думку спаде якась чергова верзенна ідея. Раптом, від думок тхора відволік грубий голос позаду:
-Ех...Блайтмонд Сіті...місто брехні і обману. - Кет підскочила від неочікуванності, тільки зараз побачивши поруч з собою Ланлу.
-Як довго ти тут стоїш?! Не роби так більше! Як...як ти взагалі так беззвучно підкралася?! - захекуючись з переляку, промовила копша, поки кішка із щирим нерозумінням дивилася на неї.
-Не знаю, просто так виходить, немарно ж мене прозвали Тінню. - кішка зоплющила очі і сперлася на стіну, поклавши голову на складені лапи.
-А з приводу Блайтмонд Сіті...у вас в нетрях ніби краще.
-Так, ми обманюємо, не сперечаюся. Але принаймні ми не сиплемо блискітки в очі одне одному. - кішка з незрозумілої причини почала гніватися. -Якщо нам щось не подобається - ми говоримо прямо. А ви просто тупо тягнете либу, дивлячись у вічі тим, кого щиро цураєтеся, виправдовуючи це все ввічливістю. - вона відійшла від стіни і почала ходити колами, постійно жестикулюючи. -Що за ідіотизм...я в ахуї. - ці слова нібито зворушили щось всередині тхора.
-Пф, не дивно. - Кет демонстративно закотила очі. -Звичайно такій переступниці як ти складно зрозуміти цінність ввічливості. Адже тебе окрім тебе самої ніхто не цікавить.
Ланла обернулася, подивившись на неї просто вбивчим поглядом, що нібито буквально говорив про її наміри.
-По-перше, те, що ти зараз називаєш ввічливістю не більше ніж банальне лицемірство. Адже як же класно поливати когось лайном за його спиною, а потім у морду йому посміхатися. Блядь, це бридко, це бридкіше за все моє життя тут! - гнівалася вона на межі з гарчанням та криком. -А по-друге, з якого вибач хуя мені повинно бути не похуй на інших? Якщо ти живеш у своїй мильній бульбашці і думаєш, що всі тебе поважають, то прокинься, вийди на вулицю і зрозумій, що всім на тебе тупо по-хуй, а ти їм якогось хуя з власної ініціативи жопу лижеш! - вона мало не задихалася від гніву, ніби їй дали волю висловити те, про що вона так довго мовчала.
Кетрін мовчки опустила очі, ця кішка не була правою, вона не могла бути такою, вона ніколи не жила в Блайтмонд Сіті і звісно ж вона не знає це прекрасне місто. Але в голові з'явилося питання: “Чому вона так не любить звірів з верхнього міста? Що вони їй зробили? А може тут просто з дитинства вчать ненависті до так званих міських?”. І не зволікаючи ні секунди, вирішила це й спитати:
-Слухай, чому ти так ненавидиш мене, інших з верхнього міста, та й в принципі Блайтмонд Сіті?
-Хах, до тебе те ж саме питання. - вишкірилася кішка.
-Що ти маєш на увазі?
-А сама то подумай. За що все верхнє місто нас ненавидить? Ми вас не чіпаємо, просто живемо своє життя, а ви нас зневажаєте, не знаючи про нас нічого.

-Ви вбиваєте одне одного, звісно ми це засуджуємо!
-Чому вам на це не похуй?! Як це вас стосується? Та й до того ж, ти щось ще знаєш про нетрі? - повисла тиша, поки Кетрін намагалася згадати щось ще. -Гаразд, я відповім за тебе. Ні, ти нічого більше не знаєш про нас, як і дев'яносто дев'ять відсотків міських, але ви всі дружно нас засуджуєте. Блять, це так смішно, що аж плакати хочеться. - кішка вимовляла це з таким ехидством, що не зачепити тхора подібні слова не могли.
Вона вже відкрила пащу, щоб вставити свою палку в колесо, але почула звук телефонного оповіщення. Діставши телефон з кишені кофти, вона побачила повідомлення про пропущений дзвінок. “Зв'язок?” - перше, що спало їй на думку. Вона й не думала, що тут є хоча б натяк на цивілізацію.
-Вибач, мені треба передзвонити. - звернулася вона до кішки, яка на неї навіть не глянула.
Гудки йшли довго, пройшла хвилина, а їй так ніхто і не відповідав. Здавалося, вже на відповідь чекати не варто, але раптом Кет почула знайомий сонний голос подруги:
-Ало, здоров, Кет.
-Привіт, ти чого так довго не відповідала?
-Та треба було з кімнати вийти. - Кіранда сьорбнула води. -Конан вперше за сто років заснув, не хотіла його будити.
-А що ти робиш в Конана? - скептика і подив від цієї фрази кішки змішалися всередині тхора у величезний ком.
-Неважливо. - відмахнулася вона. -Що там з агентом?
-Він пішов на завдання десь годину тому. А у вас там що? Сподіваюся ви нічого не натворили.
-Ну…як сказати.
-Що там вже? - скептично промовила Кет.
-Ми навідали і заарештували того зайця, бо він зізнався в усьому.
-А, ну це навіть плюс, з більшою вірогідністю ніхто нічого не запідозрить. - тхір втомлено зітхнула і прикрила очі.
-Гаразд, я піду. - позіхнула Кіранда. -Треба вже до відділку їхати, все-таки паперову тяганину з приводу арешту і подальшого суду того зайця ніхто не відміняв.
-А, ну звісно. - скептично відповіла тхір. -Тоді давай, я зателефоную, як тільки стане щось зрозуміло.
Вона поклала слухавку і подивилася на кішку, з якою декілька хвилин тому так палко сварилася. Нетрівка дивилася кудись у далечінь. Не звертаючи навіть частинки своєї уваги на тхора. Її морда була напруженою та серйозною. У голові Кетрін раптово промайнув момент, коли вони зустріли Майло. Той самий момент, коли Кетрін вперше побачила її розслабленою. В решту моментів вона була напруженою, при цьому це ніяк не залежало від ситуації чи емоцій, це було просто постійно. Хоча, це не було дивно, враховуючи те, які тут умови. Як сама Ланла і казала: тут будь-якої миті можна стати чиєюсь здобиччю. І усвідомлення цього факту вселяло ще більший жах. На якихось пару хвилин тхора підкорило захоплення, все-таки прожити тут довгий час і не збожеволіти це ціле випробування, з яким кішка начебто впоралася.
-Довго ще витріщатимешся на мене? - скрізь думки почувся гучний голос кішки. Кет і не помітила, як погрузилася в думки, весь час дивлячись на неї і не помічаючи цього. Вона віддала перевагу нічого не відповідати і мовчки зі злегка шокованим поглядом відвернулася. Між ними знову повисла незграбна тиша. І як дивно Кетрін себе не відчувала, вона дала собі обіцянку її не переривати.

Прошу звернути увагу на те, що в зовнішності персонажів і не тільки сталися зміни.
Нове ім'я Ланли - Скарлетт. Також в неї тепер не сірий довгий чуб, а короткий білий, око прикриває на сам чуб, а пов'язка.
Конан тепер білий з чорними смугами, а не з синіми
Кіранда тепер просто бура, без зелених смуг.
Саймон тепер сірий з кремовими смугами, а не зеленими


Розділ 11: В офісі

Ранок. Сотні сонних морд подібно до зомбі тягнуться вулицями Блайтмонд Сіті. Всі так схожі один на одного: стомлений погляд, мішки під очима та тригодинний сон. Серед цієї безлічі було легко сховатися, що й робив заєць, що йшов уздовж величезної головної вулиці. Йому й не треба було зображати втомленого, бо витративши пів ночі на образ йому так і не вдалося поспати. Проте йшов він рівно, іноді пригладжуючи скуйовджене хутро на шиї і поправляючи білосніжну краватку. Кремові смужки на щоках і шиї Майло зафарбовував йому якоюсь незрозумілою фарбою, через що головним бажанням Саймона було лише те, щоб ця фарба не почала відшаровуватися. "Слава богу, що дощ ще не пішов." - подумав він, дивлячись на хмари, що нависли над містом. Фари машин були майже єдиним джерелом світла тут, бо все сонячне світло було закрите тими ж хмарами.
Якось дойшовши до потрібної адреси, він побачив величезний скляний хмарочос, що, судячи з вигляду, був офісом. Хмарна погода робила його сірим і безбарвним, але його вид все одно захоплював дух, замикаючи дихання десь глибоко в гортані. Як багато років тому, коли він з батьком приходив сюди щоб відвідати матір. Колись він сам хотів тут бути, тут працювати. Але він і не очікував, що через багато років буде нетрівцем, який виживає лише заради своєї хитрості, який може зваблювати кролиць без сильних старань, але якому в цьому житті більше нічого й не світить. Хвилинне захоплення пройшло, всередині ненависть і огида перемішалися в величезний ком, що разом з втомою почали тиснути на мізки. Хитнувши головою та прибравши всі даремні думки, він попрямував до входу.
На вході стояли турникети, через які він пройшов завдяки даній йому карті-пропуску. Всередині все буле таке ж сіре, навіть більш монохромне, аніж ззовні. Саймон подивився на карту, його робоче місце знаходилося на п'ятнадцятому поверсі “Кабінет 204. Робоче місце №3496” - прочитав він. Повернувши голову ліворуч, він побачив ліфт, а точніше просто вхід до нього. Над входом до ліфту висів величезний напис “NESSI”, а під ним стояв величезний натовп. Судячи з розміру цих звірів, цей ліфт для таких як і Саймон. Нерішуче, але жваво підходячи до цього ліфту, він побачив що той вже спускається. Всі навколо були серйозні, такі сірі й смурні. Хтось про щось думав, хтось щось рахував на пальцях, а хтось просто втикав в телефон. На першому поверсі майже всі вікна були панорамними, а великий ескалатор всередині вів на другий поверх, який можна було чудово звідси розгледіти. Раптово його хтось штурхнув у спину. Ліфт вже приїхав.
Усі звірі напхалися в нього під зав'язку. “Як мурахи.” - подумав заєць. Офіс здавався йому таким мурашником, де сотні схожих один на одного звірів працюють на королеву. Ніхто не повинен виділятися, усі зусереджені лише на праці і тільки на ній. Його нудило від цих думок, а інші, чи то не розуміючи приреченість цього заняття, чи то просто ігноруючи це, готові витрачати на це все життя. Через це його нудило ще більше.
Саймон вийшов з ліфту на третьому поверсі і одразу почав шукати очима потрібний кабінет. Просто так знайти його було складно, величезна кількість коридорів і різних дверей скоріш нагадували лабіринт, аніж звичайний міський офіс. Абияк можна було знайти шлях тільки завдяки намальованим на стінах та підлозі стрілкам. Йдучи по довгим коридорам в спробах знайти свій кабінет, він раптово почув за собою кроки, а потім відчув як чиясь лапа рухнула йому на плече. Він підоскчив від неочікуваності, але, піднявши очі вище, побачив поряд з собою рудого лиса. Його морда і передня частина шиї були покриті білим хутром, а на кордоні рудого й білого виднілася полоса коричневого хутра. Це був Роберт Скотт.

-О, Максе, радий тебе бачити. – з успішкою промовив лис, а після подивився на всі боки. -Мені треба з тобою дещо обговорити. - тихо промовив він.
-Я вас слухаю. – кивнув заєць.
-Пішли-но подалі від зайвих вух. – приобійнявши його лапою за плечі, Скотт повернув в інший бік, а Саймон слухняно пішов за ним.
Вони йшли кудись по коридорам, Саймон не мав і єдиної думки з приводу того, куди саме вони йшли. Всі двері та коридори були такими однаковими, що іноді йому здавалося, що вони ходять колами. Навколо все начебто пахло спиртом, наче вночі хтось облив ним усі ці коридори. Раптово він побачив в кінці чергового коридору якісь чорні залізні двері. Скотт відкрив їх, жестом пропонуючи увійти. Увійшовши, Саймон щиро вразився. Короткий коридор за дверима освічувався безліччю яскравих неонових вогнів, що шалено строкато контрастували з сірим монохромним офісом. В кінці цього різнокольорового тунелю був ліфт, чиї двері відчинилися як тільки вони підійшли ближче. Саймон зайшов до нього, лис пішов за ним. Заєць не зрозумів чи ліфт поїхав сам по собі, чи Скотт натиснув щось, що він не побачив. Їхали вони вниз, досить довго доречі. було відчуття, що вони от-от доїдуть до ядра Землі. Лис виглядав досить добрим та задоволеним. Але якщо нетрі Саймона чомусь й навчили, то це не вірити в доброзичливість інших, тому в собі він зберігав виняткову зневагу до цього бізнесмена. Через якийсь недовгий час вони все ж таки доїхали. Двері ліфту відчинилися і перед їхніми очами постала величезна лабораторія. Посеред неї на величезному столі стояв той самий винахід, що своєю формою та побудовою нагадував ракету. Навколо метушилися науковці та просто якісь робочі, але, побачивши Скотта, швидко припинили свою бурну діяльність.
-Що ж, хотів тобі особисто подякувати, що доставив нам цей винахід. Як можеш побачити він в цілості та безпеці. – промовив Скотт, проходячи всередину. -Я взагалі дуже здивований тим, що тебе до сих пір не знайшли і не заарештували. Це або ти геній, або...
-Або копи дебіли. – раптово випалив Саймон.
-Хах, так...напевно так і є. – прикривши очі, він тихо захихотів. -Гаразд, чеши додому, Максе, - він повернуся до зайця. -Влаштую тобі вихідний за цю послугу.
-Справді? – Саймон був щиро радий, що не треба буде зображати роботу весь інший час, бо по суті працювати тут він би й не зміг.
-Мгм. – лис тепло посміхнувся.
-Дякую, сер.

***

-Ти точно все бачив? – Кетрін схрестила лапи на грудях, дивлячись на Саймона.
-Так точно, мем. – заєць нахмурив брови. -Навіть дещо встиг сфотографувати. – він обережно зняв з нагрудного карману піджака зовсім маленьку камеру, що Кетрін дала йому перед його походом в офіс, і яка здатна робити фото завдяки нехитрим жестам.
-Чорт...цю камеру можна передивитися тільки на комп’ютері з відділку. О! – вона раптово повернулася до сірої кішки поруч. -Скар, твій ворон же здатен перенести предмет і віддати комусь? – вона перевела погляд на блакитноокого птаха, що сидів в кішки на плечі.
-Начебто так...а що?
-Супер, тоді він може віднести камеру і записку в офіс, Кіранда з Конаном продивляться, а ми поки доберемося до офісу!
Вже через пів години Скарлетт віддала конверт з запискою птаху, промовляючи:
-Дивись, брате, летиш до поліцейського відділку. Це та коричнева будівля, біля якої ми недавно були. Залітаєш туди і віддаєш оленю, що сидить біля входу, зрозумів? – ворон у відповідь щось каркнув, розправивши крила. -Молодець, лети.
-Від мене більше нічого не потрібно? – почувся за спиною голос Саймона. -Ні? Ну тоді я пішов. – сказав він і швидко зник.
-Ну, тоді я піду до офісу. – видихнула Кетрін, прямуючи до сходів. -Ти зі мною? – вона раптово повернулася до кішки.
-Ех...ну а куди я дінусь, це вже треба закінчити. – тріпаючи власний чуб, відповіла нетрівка.

Розділ 12: Прибуття підмоги

Ранок, все той же ранок. Кетрін стояла у входу до офісу, очікуючи Конана з Кірандою. Починав капати теплий літній дощ, що барабанив прекрасну мелодію о асфальт перед нею. Ліворуч від неї стояла Скарлетт, котяча постать знов здавалася чимось схожим на непорушну скелю, здавалося ніби з місця її зсуне хіба що торнадо, хоча й це не точно. Холодний погляд вчепився в асфальт під ногами, поки з білих чуба та підборіддя зривалися дощові краплі. По її вигляду було зрозуміло, що вона хотіла змитися звідси якомога швидше. Раптом краєм ока тхір побачила під’їжджаючий поліцейський автомобіль, вона радісно подивилася в бік нього, але посмішка одразу сповзла з її обличчя, як тільки вона побачила ще один ідентичний автомобіль.
-Вони що...сіли в дві машини? – злегка схилившись до Кет, спитала кішка, яка мабуть теж побачила це.
-Дуже сумніваюся... – тхір напружилася в очікуванні чогось дивного.
Незабаром обидва автомобіля під’їхали до мокрого бордюру перед входом до офісу. З першої вийшла Кіранда. Спочатку Кетрін справді подумала, що вони чомусь сіли в два різні авто, але потім з-за тієї ж машини вона побачила білосніжного кота з чорними смугами. Вони їхали разом. «Хто тоді...?» - вона не встигла і закінчити питання у власних думках, як побачила те, що на нього й відповіло. З другого авто вийшов гепард, той самий новенький...Маккалістер, а одразу за ним виліз ведмідь, а точніше капітан Батлер.
-К-капітане? – тхір заїкалася від несподіваної появи. -Що ви тут робите?
-Я був з ними, коли Майк приніс твою записку. – ведмідь наблизився до неї. -В мене було достатньо вільного часу і я подумав, що буде непогано вам допомогти. – він повільно перевів свій погляд на стоячу поряд з копшею кішку. -А це ще хто? Свідок?
-Ні. – нетрівка заперечливо помахала головою.
-А ХТО ТОДІ?! – гаркнув капітан, в його очах спалахнув вогонь.
Серце забилося десь в десять разів швидше, а хвилювання скручувало все всередині. Кетрін щиро сподівалася, що Скарлетт щось видумає, бо якщо Батлер дізнається, що вони співпрацювали з нею, то їм буде ну дуже погано.
-Я з нетрів, сер. – раптово почулося від кішки. Серце пропустило два удари. – Допомагаю їм по їхньому ж проханню.
-Це жарт? – вогонь в його очах розгорівся ще сильніше.
-Ніяк ні, сер.
-Тернер, я чекаю пояснень. – тепер він гаркнув вже на неї.
Кетрін стиснулася без єдиної гадки що йому відповідати, адже те, що вони робили по своїй суті теж було незаконно. Вона металася очима по асфальту в спробах видумати хоч щось, але до голови нічого не лізло. Вона виглядала наче дитинча, на якого сваряться батьки за погану оцінку.
-Капітане, - почувся голос Маккалістера за спиною ведмедя. -Пропоную спочатку подивитися ту лабораторію з фотографій, а вже потім з’ясовувати відносини.
-Твоя правда. – видихнув він. -Але з цим ми ще не закінчили. – він люто подивився за тхора.
Кетрін повернулася, щоб піти за ними, прошепотівши кішці: «Зостанься тут.» - і раптово побачила перед входом лиса, а точніше власника цієї компанії і цього офісу.
-Я побачив вас з вікна і подумав, що можу допомогти. – посміхнувся він, коли Батлер підійшов до нього.
-Містер Скотт, - заговорив грізлі. -Мої офіцери повідомили мені, що в вашій лабораторії знайшли винахід, що був вкрадений з лабораторії Фарктона дві з половиною доби тому.
-Я вибачаюся, про яку саме лабораторію мова, офіцере? – посмішка не сходила з його морди, а тон зоставався таким ж привітним.
-Кетрін. – звернувся Конан до копши.
-До неї проходять через чорні двері, після неоновий коридор, що веде до ліфту, на якому й спускаються до неї. – пояснила тхір.
-Ааа, я зрозумів про яку ви, але не розумію що ви там знайшли, а тим паче яким чином, адже до нас ніхто не заходив. – говорив лис. -Тим не менш давайте проведу вас, щоб ви самі у всьому переконалися.

***

-Ми обшукали все. – говорив капітан, виходячи з офісу. -Буквально все, але ніде не було і натяку на те, що вони там щось зберігали!
-Але капітане, він там точно був! Я клянуся! – наздоганяючи його, кричала Кет.
-Добре, які у вас є докази? – різко розвернувшись в її бік, промовив він.
-Нам сказав це наш агент... – розуміючи марність цього аргументу, відповіла тхір.
-Ще один нетрівець? І ви йому повірили? – він починав переходити на крик. -Я звичайно здогадувався, що ти наївна, Тернер, але не думав, що настільки.
-Капітане, - промовив гепард, вийшовши в Батлера з-за спини. -Не хочу підливати масла у вогонь, але все ж таки хотілося б повернутися до тієї теми, що вони працювали з нетрівцями, що виглядає дуже образливо для нашого відділку. – він говорив тихо, тягнувшись до ведмежого вуха, майже шепотів.
-Ви мене розчарували. .. – зітхнув він, прикривши очі та нахмуривши брови. –Я усуваю вас від цієї справи.
-Що...? – почувся голос Конана позаду.
-Що чув. Їдьте в відділок, на сьогодні ви вільні, все одно від вас ніякого толку. – гаркнув він і пішов до свого автомобілю.
Усередині ніби щось тріснуло. Розчарування та агресія змішалися всередині в єдине ціле. Навіщо тільки вона пішла в ці чортові нетрі?! Навіщо послухала Кіранду?! Тепер ні на яку милість вона не сподівалася. Тепер вона пожинає плоди. Від думок її відволік лише голос винуватки поряд: «Пішли.» і її лапа на плечі тхора. Якимось чином вони прогнали усю злість, Кетрін вже не хотіла ні в чому її звинувачувати.
-Estos idiotas ni siquiera creen en la verdad banal. ¡Pues vete al carajo si no te gusta nuestro trabajo!(1) - гарчала Кіранда, сідаючи до машини.
-Cálmate, Kiranda, sólo empeorarás las cosas.(2) – тяжко зітхнувши відповіла Кетрін.
-Нічо не зрозумів. – промовив Конан, нібито намагаючись розрядити обстановку.
-Ну і слава богу. – але Кетрін не дала йому це зробити. -Поїхали вже.

1 - "Ці ідіоти навіть не вірять у банальну істину. Ну і йдіть ви до біса, якщо вам не подобається наша робота!"
2 - "Заспокойся, Кірандо, ти тільки зробиш гірше."

13

Суботній ранок. Годинник на тумобчці біля ліжка змінив цифри з «7:99» на «8:00» і роздався настільки гучний і противний звук, що хотілося заритися під подушку і закрити нею вуха. Кетрін наосліп ляснула лапою по будильнику, примушуючи його замовкнути, і важко піднялася.
Останні робочі дні пройшли наче в тумані, вона все не могла викинути з голови те, що сталося. Якимось чином Маккалістер знайшов цей винахід в лісі неподалік від міста на наступний ж день. Нічого окрім підозри цей факт не викликав. Кетрін перетнула кімнату й різким рухом розсмикнула штори. У панорамне вікно миттєво ринули тисячі сонячних променів, б’ючи по очах. Замружившись від неприємного яскравого світла, вона побрела геть із кімнати.
Зайшовши у вітальню, об’єднану з кухнею, вона ввімкнула телевізор. Сьогодні мали презентувати новий торговельний центр, зведений мером Блайтмонд Сіті. Не те щоб їй було шалено цікаво, але нудьга була настільки задушливою, що хотілося бодай чимось забити голову. До того ж, для копа важливо тримати руку на пульсі міста — ніколи не знаєш, яка новина вистрілить у розслідуванні.
«Ну що ж, і нарешті ми переходимо до головного.» - заговорив диктор. «Сьогодні мер нашого прекрасного міста – Уілльям Фебер презентує свою нову споруду. Просто зараз в прямому єфірі!» Екран змінив картинку з студії запису до одної з вулиць Блайтмонд Сіті. Біля будівлі була побудована сцена. Під цією сценою зібралися десятки, а то й сотні звірів, а на ній стояла підставка з мікрофоном та дивна штука, що була схожа на маленьку ракету.

***
-До речі, - знімаючи піджак, мовив Саймон. -Я сумніваюся, що нормально все сфотографував. Але просто щоб ти знала, ця штука дуже схожа на маленьку ракету по побудові.
-Ракету... – дзеркально повторила Кетрін. -Досить дивна форма для винаходу, але...все може бути. Дякую, врахую це.

***
«Точно...Саймон говорив, що винахід був схожий на ракету. Та й Фарктон говорив, що він був зроблений для мера.» - подумала Кетрін. Вона була на всі сто відсотків впевнена, що це був саме той винахід. Від думок її відволікло тріумфування натовпу, під який на сцену вийшов гепард у бездоганному чорно-білому костюмі та незмінних чорних окулярах. Фебер ніколи їх не знімав, ховаючи погляд, і ця таємничість давно стала його візитівкою. Мер постійно носив чорні окуляри, приховував очі і ніхто ніколи не розумів чому і навіщо.
-Вітаю вас, шановні жителі цього міста! – заговорив він, підійшовши до мікрофону. -Я щиро радий всім, хто прийшов і всім, хто не прийшов, але зараз дивиться це будь-де. Дуже вам всім дякую! – він широко усміхнувся, роблячи невеличкий уклін. Кажуть: по очах можна прочитати почуття, так от ніхто не бачив його очей, але всі були впевнені в щирості цих фраз. Вони не звучали награно, або занадто холодно. Вони були дуже живі. Відчувалося це так, ніби всі через чорні непрозорі окуляри бачать іскорки в його очах. - Сьогодні важливий день для всіх нас, а саме відкриття нового торговельного центру “Зеніт”! Десять поверхів: п'ять нагорі, а ще п'ять - під землею!
Але Кетрін уже нічого не чула. Її погляд прикував натовп під сценою: приблизно половина звірів водночас схопилася за вуха, наче від нестерпного болю чи нечутного для інших звуку.
Що там відбувається взагалі?
Мер же спокійно стояв і продовжував розповідати щось, не бачачи дивне поводження звірів під сценою, поки ті продовжували дивно прикривати вуха, а деякі вже починали відходити подалі. І тільки тоді гепард щось запідозрив. Він насторожено підняв вуха та вже хотів крикнути щось на кшталт: “Що трапилося?” - але обірвала трансляція не дозволила Кетрін почути хоч щось. Вона завмерла перед телевізором, стискаючи пульт. Тиша в квартирі стала дзвінкою та тривожною.
Вже до полудня інформаційний простір Блайтмонд Сіті нагадував розтривожений вулик. Соцмережі та новинні портали рясніли заголовками про «акустичну атаку» та «техногенний збій». Стрічки новин були забиті аматорськими відео: на кадрах, знятих тремтячими лапами, було видно, як сотні звірів одночасно падають на коліна, притискаючи вуха до асфальту, поки на задньому плані мер Фебер розгублено озирається по сторонах.

Експерти в ефірах навперебій торочили про «ультразвуковий резонанс», джерелом якого став той самий загадковий пристрій-ракета. Жителі були не просто невдоволені - містом покотилася хвиля справжньої люті. Люди вимагали пояснень: як те, що називали «символом прогресу», за лічені секунди перетворилося на інструмент тортур?
Кетрін сиділа на кухні, оточена розгорнутими вкладками в планшеті та увімкненим телевізором. Вона відчувала, як усередині все стискається від знайомого передчуття. Але всього було занадто багато, настільки багато, що воно просто не вміщувалося в голові. Таким чином вона не знайшла нічого кращого, ніж просто піти на вулицю, щоб провітритися і поміркувати там. Над Блайтмонд Сіті важким тягарем повисли хмари. Погода останніх кілька днів залишала бажати кращого, ніби наголошувала на похмурості ситуації, в якій Кетрін виявилася всього за пару днів. Це все здавалося дуже дивним, але все ж таки було дещо, в чому Кетрін була впевнена на всі сто відсотків, а саме те, що мер не винен. Якось усе дуже дивно сталося. Чому цей новачок знайшов усе так швидко? Чи може він у цьому замішаний? Ще й цей інцидент... Невже Уілльям не перевірив цей пристрій на наявність дефектів? А якщо і перевірив, то невже нічого не помітили?
Думки давили на мозок настільки сильно, що зосередитися на оточенні стало непосильним завданням. Подумавши, що зайвих проблем їй не треба, Кетрін без роздумів сіла на першу лаву, що з’явилася на горизонті. Але, варто було їй відхилитися на спинку, як раптом очі натрапили на знайомі котячі риси, що вміло ховалися за розміром газетного паперу. На секунду вона не надала цьому значення – у такому стані багато чого може здатися. Але ж ні. Ворон, який спокійно сидів в незнайомки на плечі, лише підтвердив її здогадки.
Це Скарлет.
Кет мимоволі скрикнула, відсунувшись на пару сантиметрів до краю.
-Ти мене переслідуєш?! - мимоволі вирвалося з пащі.
Кішка ж насторожила вуха, почувши знайомий голос, але морда залишалася незворушною. Вона байдужо махнула хвостом і перевела до болю спокійний погляд на тхора.
-Судячи з того, що це ти підсіла до мене, переслідую тут явно не я.
-Тоді що ти тут робиш взагалі? - копша нервово розвела лапами, ніби знаходження Скарлетт на цій лаві було чимось неприпустимим.
-Принцесо, тобі б окуляри прикупити, - з якимсь сміхом промовила нетрівка, переводячи погляд знову на газету. - А то зір зовсім підводить. Я читаю газету.
-Не знала, що нетрівці читати вміють. – Процідила Кетрін, мимоволі втискаючи голову в плечі.
-У такому разі ти багато чого про нас не знаєш. – пирснула Скарлетт у відповідь, нервово смикнувши вухом і поправивши газету в лапах.
Тиша лягла на них, як тепла ковдра, допомагаючи відвести погляд і остудити нерви від несподіваної зустрічі. Так і минула кілька хвилин, перш ніж нетрівка вирішила порушити тишу, все ще бігаючи поглядом по заголовках газети:
-Кажуть, ваш мер все ж таки масштабно так обісрався з цим винаходом...
-Так, мабуть вони встигли щось із ним зробити. – Кетрін зітхає. – Але я не маю доказів. У сенсі... вони є, але мене ніхто навіть не подумає слухати після того, як ми так облажалися. – тхір сама не знала чому, але вона відчувала незрозуміле відчуття провини за те, що сталося. З її вини це сталося, з її вини мера несправедливо звинувачують.
-А ти хочеш про це говорити? - кішка насторожено загострила вуха.
-Звичайно! - Кетрін безпорадно притиснула вуха до голови. - Я впевнена, що звинувачують тут невинного!
-Тоді кажи. А послухають тебе чи ні, – Скар зітхнула. - Це вже другорядне.
-Та навіть якщо так... потрібні великі докази, а одна я не зможу їх дістати. – її морда набувала все більш безпорадного вигляду.
-А як же твої напарники? Як їх там... Кіара і.. хто там ще?
-Я не хочу, щоб вони жертвували своєю кар’єрою та репутацією заради того, у чому впевнена лише я.

-Ну, якщо тобі потрібен хтось без репутації взагалі ... – втомлено зітхнула нетрівка, згортаючи газетний лист.
-Невже ти допоможеш?.. – видавила з себе Кетрін, але відразу ж була готова ляснути себе лапою по лобі за те, наскільки нахабно це прозвучало.
-А куди мені подітися? - нетрівка по-котячому потягнувся і розвернувся до тхора. – Якщо ця проблема не вирішиться, це стане далеко не останньою нашою зустріччю. А мені хотілося б якнайшвидше це закінчити. Тому в моїх інтересах тобі допомогти, щоб ми більше ніколи не бачилися.
Це було далеко не тією відповіддю, яку Кетрін хотіла почути. Хоча... здається, від цієї кішки вона вже нічого не чекала, аж надто хаотичною була її особистість. Проте ця відповідь поселила в її грудях теплий вогник надії на те, що їй таки вдасться закрити справу.
-Тоді, - зітхнула копша, піднімаючись з лави. – Час братися за роботу.
-Командуй, принцесо.
Скарлетт стояла біля поліцейського відділку з Айсом, який вже благополучно спав на її плечі. Нетрівці не місце у відділку, тому, щоб уникнути зайвих скандалів і підозр, Кетрін залишила її ззовні, а сама пішла тишком знаходити інформацію, намагаючись не траплятися на очі колегам, бо в неї сьогодні офіційних вихідний і знаходиться тут вона, по суті, не повинна була. Пройшло десь кілька годин, як кішка терпляче чекала на копшу ззовні. І ось, вона відчула, як знайомий запах раптово з'явився в повітрі, джерело якого через секунду з'явилося з-за рогу.
-Ти тут? - Тхір схвильовано глянула на нетрівку. - Я вже боялася ти не дочекаєшся.
-Як я й казала, це в моїх інтересах. - буркнула Скарлетт, ліниво підходячи до копші. – Щось знайшла?
-Ага, благо Майк не видав моєї присутності. Загалом, я вивчила план будівлі того офісу та зрозуміла, що єдиний варіант якось пробратися до того підземелля – вентиляція. Але є одна проблема: пробратися в цю вентиляцію можна тільки з даху. По-перше, це майже неможливо зробити без обладнання, а по-друге, це буде дуже складно зробити, не привертаючи зайвої уваги.
-Це якраз більш ніж можливо. – хитро посміхається Скарлетт, хапаючи тхора за лапу. - Ходімо.
Копша пішла за нею вглиб міста, не маючи й найменшого поняття куди її веде кішка. Навколо миготіли міські вогні. Сонце вже майже зайшло за обрій, поступаючись місцем сутінкам, але місто вже ввімкнуло вогні і самостійно мерехтіло крізь темряву ночі.
Лапа Скарлетт була по-справжньому залізна. Вона з абсолютною зосередженістю вела копшу через місто, але далеко не так, як тоді в нетрях, немов їй самій вже насточортіли постійні слівні суперечки. Ворон летів високо над їхніми головами, ніби не хотів привертати уваги своєю присутністю і просто маскувався під звичайного міського птаха. І що найцікавіше, що Кетрін помітила тільки зараз, це те, що Скарлетт завжди по Блайтомнд Сіті завжди ходила в капюшоні, а якщо ні, то прикривала морду газетою або чимось ще, ніби намагаючись сховатися від чужих поглядів. Хоча в нетрях вона спокійно ходила, не намагаючись сховатися, не дивлячись на нескінченну кількість листівок з її мордою під заголовком «ЖИВОЮ АБО МЕРТВОЮ» на кожному кроці. Щось у дивності цієї звички дуже насторожувало, але вона лише помахала головою, витрушуючи зайві думки. Потрібно буде подумати про це пізніше.
Незабаром вони опинилися біля невеликої будівлі десь на околиці міста, що було зрозуміло по нетрях, що виднілися вдалині.
-І навіщо ми тут? - копша недовірливо зиркнула на Скарлетт.
-По-перше, тут немає зайвих очей, а по-друге, тобі тут буде легше підійматися.
-Підійматися? – морда Кетрін стала ще більш спантеличеною. – Куди?
-На дах. - кішка розвела лапами, ніби це було найочевиднішою річчю у світі.
-Навіщо? Це навіть не офісний будинок!
-Принцесо, я знаю, що ти не сильно жалуєш таких, як я, - нетрівка нахилилася до неї, упираючись лапами в коліна. - Але... прошу тебе, довірся мені. Я знаю, що роблю, гаразд? - На її морді розповзлася награна посмішка.

-Добре. - видихнула Кетрін, повільно відступаючи на крок назад. - Веди.
Усунувшись, Скарлетт швидко глянула на будинок, опустилася на всі чотири лапи і без жодної зайвої думки застрибнула спочатку на козирок одного з балконів, а потім і на самий дах.
-Бачиш?! – крикнула вона зверху. -Тут всього два поверхи, піднімайся!
Ага. Лише два поверхи...
Глибоко вдихнувши застійне повітря підворіття, вона нарешті наважилася. М'язи стегон натяглися, як жили, і наступної секунди вона сильно спружинила. Козирок зустрів її глухим бляшаним гуркотом. Кетрін ледь не сковзнула, боляче вдарившись колінами, але відразу, не даючи собі часу на слабкість, повторила ривок. Пальці вп'ялися в бетонний край даху, обдираючи пазурі. Коротке, затяте зусилля – і вона витягла своє тіло нагору, опинившись у відносній безпеці висоти.
-Ну як? Не складно, правда? – долинув зверху грубий голос.
-Дивлячись для кого... - пропихнула Кетрін, намагаючись відновити дихання. — Я все-таки тхір, а не кролик, щоб так скакати. - спробувала бурчати Кетрін, але нетрівка, схоже, навіть не збиралася її слухати.
-Ходімо.
Кетрін слухняно піднялася на лапи і пішла за нею.
-І куди ми тепер?
-По дахах до офісу.
-По дахах? - копша оглядливо примружила очі. - Не боїшся, що нас засічуть?
-Днем - можливо, - Скарлетт знизала плечима, навіть не обертаючись. – Але зараз стемніло. Все світло там, унизу, - вона невизначено махнула лапою у бік сяючих вулиць. – Ніхто не дивиться нагору просто так. Ти от часто задираєш голову на хмарочоси?
-Ні…
-Ось і я про те саме. - кішка переможно розвела лапами і попрямувала до іншого кінця даху.
Шлях здавався Кетрін до знемоги нескінченним, копша просто сліпо йшла за нетрівкою в надії, що та пам'ятає путь. Востаннє таку «смугу перешкод» вона долала тільки в академії. Дах йшов за дахом і з кожним разом з одним на інше доводилося стрибати все вище. Скарлет дійсно не брехала: чим ближче до центру вони заходили, тим сильніше височіли над вулицями. Місто горіло внизу яскравими вогнями, а прохолодний вітер, що гуляв то тут, то там, кудлатив хутро. Внизу все здавалося ніби нереальним, наче якийсь незрозумілий серпанок вкривав вулиці Блайтомнд Сіті, змушуючи цей вигляд виглядати чарівним.
Скарлет майже весь час пересувалася на чотирьох лапах. Воно й не дивно. Нехай з боку це виглядало дико, але в таких умовах квадропедальний біг був набагато практичнішим. Нетрівка з лякаючою легкістю злітала на виступи і огинала перешкоди, намертво вчепившись кігтями в бетон і дужо відштовхуючись усіма кінцівками. "Напевно, це вимагало довгих тренувань", - промайнуло в голові у Кетрін, адже, спробуй вона сама зараз повторити щось подібне, це було б жалюгідне, незграбне видовище, нескінченно далеке від того, як впевнено розтинала повітря Скарлетт.
"Ми майже на місці!" - гукнула її нетрівка, намагаючись перекричати свист вітру.
Схоже, вона таки пам'ятала дорогу.
І ось перед очима виросла знайома офісна будівля. Її величний вигляд прямо натякав: стрибати доведеться вище, ніж будь-коли. Скарлетт, не зменшуючи темпу, злетіла в повітря і в одну мить вчепилася в край, буквально злетівши на дах. Кетрін рвонула слідом, відштовхнулася від краю, пірнувши вгору... але інерції не вистачило. Пальці лише безпорадно чиркнули бетоном. Пазурі полоснули по слизькій поверхні, не знаходячи опори, і серце Кетрін ухнуло кудись у район шлунка - падіння стало неминучим. Вона встигла лише мигцем глянути в безодню, що розкрилася під ногами, аж раптом відчула сталеву хватку на зап'ясті.
Ривок - і Кетрін, задерши голову, зустрілася поглядом зі Скарлетт, чия лапа залізним замком утримувала її над прірвою. Тієї ж секунди зверху спікував ворон і, вчепившись дзьобом і пазурами в тканину її кофти, допоміг господині втягнути тхора нагору.
Опинившись на твердій поверхні, Кетрін незграбно зиркнула на свою рятівницю.

-Жива? - Скарлетт запитливо вигнула брову, незважаючи на те, що це звучало швидше як твердження, ніж питання.
Кетрін лише мовчки кивнула і поспішила відійти подалі від краю, судомно шукаючи ту саму горезвісну вентиляцію. Вентиляційна труба виявилася досить просторою — в ній обидві могли поміститися без особливих зусиль. Кетрін присіла, спритно підчепила кігтем край решітки і, намагаючись не скреготати металом, відклала їх убік.
-Ти зі мною? – пошепки спитала вона, вже ховаючись у темряві шахти.
Скарлетт тільки коротко кивнула і обернулася до птаха:
-Айс, залишайся тут. Якщо помітиш хвіст – подай сигнал. Зрозумів?
Ворон згідно каркнув і відразу розчинився в нічному небі, а нетрівка пірнула у широкий лаз слідом за тхором.
-Ти знаєш куди йти?
-Так. – пошепки відповіла копша. - Я вивчила план вентиляцій тут. Просто повзи за мною.
Що далі вони просувалися, то більше вентиляція нагадувала заплутаний лабіринт. Кетрін не відводила погляду від екрану навігатора, звіряючись із планом будівлі, який передав Саймон. Нарешті вони завмерли перед потрібними ґратами. Скарлет безшумно підповзла ближче, притулилася вухом до холодного металу і застигла. Кетрін тим часом обережно витягла смартфон, спрямовуючи камеру крізь прорізи у підлозі.
У кімнаті саме сидів Роберт Скотт, безтурботно гортаючи щось у смартфоні, явно чекаючи на щось або на когось. Аж раптом у кімнату заходить він – той самий гепард-новачок.
-Містере Маккалістер! - лис схоплюється зі свого місця, вітаючи його. - Сподіваюся, ви безпечно дісталися сюди.
-Цілком, містере Скотт, - сухо кинув гепард.
-Ось і супер. – не переставав усміхатися бізнесмен. – Зізнаюся, я у захваті від вашої роботи. Ви утримували пристрій стільки, скільки потрібно. Ви - просто знахідка для нашої компанії.
-Ці троє ідіотів навіть не змогли щось капітанові довести. – підтримав гепард. - Зате він тепер дивиться на мене, як на героя. Іронічно, чи не так? Спочатку сам сховав доказ, а потім тріумфально його виявив.
-Добре, менше слів, - Скотт поліз у внутрішню кишеню і дістав важку пачку купюр. - Тут все, як домовлялися.
-Дякую, сер.
"Це все, що нам потрібно!" - Вигукнула в голові Кетрін і натиснула кнопку зупинки запису, відчуваючи, як від адреналіну тремтять кінчики пальців.

***
За півгодини вони вже стояли в тіні будівлі навпроти поліцейського відділка.
-Почекай тут, за рогом, щоб не потрапити в об'єктиви, - Кетрін зупинилася у вузькому проході підворіття, перевіряючи, чи не стежить хто за ними. - Я повернуся за тобою.
-Ага, удачі, - Скарлетт схрестила лапи на грудях, припавши до обшарпаної стіни. - Сподіваюся, у твого придуркуватого капітана вистачить мізків хоча б подивитись запис.
-Від тебе оптимізмом несе за кілометр, як я дивлюся. — хмикнула тхір, поправляючи кофту.
-Іди вже. - відмахнулася кішка, глибше натягуючи каптур.
Копша увірвалася до будівлі абсолютно безсоромно, вже навіть не намагаючись сховати свою присутність, і одразу рвонула до кабінету капітана. В коридорі пролунав тихий стукіт її кулака об двері.
-Хто там? - долинуло з-за дверей.
Не вважаючи потрібним відповідати, Кетрін відчинила двері і увійшла.
-Капітане Батлер, ви повинні дещо подивитися!
-Тернер?! – величезний гризлі за столом ледь не випустив ручку від несподіванки. - Ти що тут забула? Я ж ясно дав зрозуміти...
-Капітане, це дійсно важливо! Прошу, вислухайте мене! Це пов'язано з мером та його винаходом.
-Ти все ніяк не вгамуєшся? — Батлер погрозливо подався вперед, і шкіряне крісло під ним жалібно рипнуло. Однак, зустрівшись із рішучим поглядом офіцера, він раптом здувся і важко зітхнув. - Гаразд, показуй, що там у тебе. Може хоч так заспокоїшся...
З кожною секундою відео морда Батлера ставала дедалі похмурішою. Густі брови гризлі зійшлися на переніссі, а в очах закипала спантеличеність, що швидко переходить у глуху лють. Він явно не очікував такого ножа у спину від свого «кращого стажера», але запис на екрані не залишав місця для сумнівів.

-Ах, ось воно як ... - голос капітана став небезпечно тихим, майже утробним. - Отже, він весь цей час грав на два фронти. Що ж, Тернере… збирай своїх напарників, живо. А я поки що викликаю цього нахабника на килим.
-Так, сер.
-Дій. Подивимося, як він заспіває.
Кетрін кивнула і кулею вилетіла з кабінету, на ходу вивуджуючи телефон. Кіранда відповіла не відразу - сонний голос кішки видавав, що її безцеремонно вирвали з глибокого сну. Але варто було Кетрін коротко описати ситуацію, як сонливість напарниці як лапою зняло. К