«іще одне коло від коренів до насіння
мов на воду, лягло на твоє ан(е/і)мічне обличчя»

час утікає з долоні срібною ниткою,
срібних ниток побільшало у волоссі
ніби вічність різьбить на тобі свої дереворити
іноді ти не існуєш, іноді я не дихаю
ніби бачу кошмар і не можу прокинутись досі
вдосвіта ти пригадуєш, що нас тримає
(священна піхота, дрони й мобільні групи)
виробляється втомлена ненависть до туману
місто наповнюється сиренами і димами
синя осяйна блакить блискуче обманює
і нема сил допити келишок протиотрути

хай тобі завжди буде безпечно і солодко прокидатись
хай дім твого серця буде найнадійнішим домом
хай близькі будуть в безпеці, хай будуть жаданими дати
ніби кожен із нас не рахує річниці втратам
ніби не тисне на плечі задавнена втома
ніби у серці не стигне ожиною чорна діра

Тепле серпневе повітря стоїть загатою
Кожен з цих днів золотих оплачено найдорожчим
Я не знаю майбутнього і боюся загадувати
Стираю прощання і залишається проща

Хай наша історія стане втіхою і розрадою
Загоєним шрамом, відплаченим тисячократно
Деревом, що не відає слова вмирати
Світлом, яке благословить ранковий дощ

дорога спускається з пагорба — падає в овид
блаженна можливість обрати улюблене місто
блаженні ті, що обрали стояти стіною
блаженні ті, хто продовжує не коритися


навіть коли здається, що все руїна
навіть коли прокидаєшся з димом в легенях
і може тих, хто на варті, ніхто не згадає за іменем
але завжди пам'ятатимуть за позивними
і ти серед них і з ними
вростаєш невидимо в землю, як місця геній

видибай, видибай, боже Перуне — вже ближчає повінь
затоплює ще одне селище, ще один ВОП
ще один дім перетворюється на спомин
коли ще одне місто залишиться шрамом на мові —
хто заспіває «Щедрика» на Різдво?

з нагоди безповоротнього наближення чорнотропу згадуємо чорнотропні слова номер раз:

і знов

у час знерухомлених трав і високих вогнів
все, що ти знав і все чого не умів,
чаїться на дні зіниць, припадає пилом, лягає в безплідну землю
розгублені хатні боги розбитих осель
ідуть навпрошки задимленими полями
кожен наступний день болить переламом
і не хочеться добирати слів
адже зачіпаєш струни чужого болю
я не можу його забрати —  лише перебути разом з тобою,
доки хтось із нас не почує пташиний спів
ще не спи
ще не спиться
встигнеться
ще не світанок
стежка кульгає поміж двома світами
стелиться кулями комами пелюстками
а куди вона виведе, чи буде кому вийти
подолати еваком смерть і раціями невідомість
дістатися світла, безпечного вічного дому
вирізьбити на сволоку прадавні дереворити...

надламана доля тих, хто обрав не коритися,
ніби поле — горить
ніби дерево гоїть рану шарами кори
а виростає втома

так і не вивчивши жодної пісні до коляди
бо тих, з ким хотілось носити зірку, уже не збереш
огортаєш себе руками, затамовуєш дихання
видихаєш дим — і він підіймається в небо питальним реченням
головне не робити висновків, звістки діждати — не вперше
а що тоді
суперечити смерті, ніби реальності суперечиш

в час найдовших ночей згадати, як розчахується блакить
як білим квітом дерев засвічується весна
ніби давно і безглуздо загиблий передає з того світу
знак —
«пробач мого бога, він ні в чому не винен,
просто ти досі не можеш прийняти скінченність людини».
Ми сталеві і сталі, водночас — безмежно крихкі,
це не моя, але дуже велика провина.

тож моліться за нами, усі відсутні святі,
розбурхані молитвами напередодні свята,
за кожне село і місто, чиї понівечені стіни
укотре приймають снаряди.
сонце сходить кривавою плямою між домотканих ряден
як по весні насіння

скучила за призахідним світлом у мирній травневій траві

чим заслужили ми, отче, постійно писати про біль
жити крізь біль, задихатися в цьому болю
ніби у морі, у вирі,
у вирві від вибуху
залишатись у здійсненому і нескоєному —
по колу те саме, ніби в піщаному вихорі —
захлинатися неможливістю вибору
несправедливістю світу
чи стане колись моя віра знову гранітом?..

першим смертним гріхом називай байдужість
другим облуду, третім нікчемність
з першою смертю скінчилась епоха прощення
матір свята героїв стоїть над серцем з мечем
понад небом із прапором.
у світі, де мусиш впізнати частини тіла, щоби оплакати

Чим заслужили ми, отче

І чим відплатимо?

Тіні тонке мереживо на камінні
Світла легкий танок серед листя платанів
Літо, надламане навпіл, стікає піною
Липень опівдні — вибляклий древній атрамент
Ніби щоразу лише передбачені зміни
Невідворотно стаються з щорічними нами

Небо високе — просочений сіллю парус
Мова твоя набирається шпильок і пауз
Серце насотує досвіду та гіркоти
Ось тобі сад — обери, що у ньому ростиме
Як дорости і прожити все те, що сталось
Стежки наші ніколи не стануть простими
Кожна не/дія пускає помітний паросток
Куди тебе везти і де зупинити, Фаусте?

Тепле повітря тремтить ніби дика сарна
Торкаєш гарячого боку, дивишся вслід, як біжить
тільки знову палає у полі незібране жито
тільки щоденно кривавіють рубежі
і нові прапори тріпочуть під небесами
що буде далі — вагаюся ворожити.

творення міфу — найперший, прадавній мотив
тисячоліття вагань — як ословити, як зберегти
втілити у слова непевну химерну форму
нічні блискавиці гріють небесне горно
місто складається з потаємних формул
і все найскладніше приховане за простим

як ховаюсь і я, будую навкруг лабіринт
світ щоденно ближче безжальніш горить
незримі зірки вишиває трасер пунктиром
найчесніші вірші постають з найтемніших ночей і найдовших доріг
якщо був у давнину і лишився хтось угорі —
хай перегляне моральні орієнтири

мов перегляне плоди, відібрані на зиму
всього, чого ми боялись — отримали щедрим насипом
все, що нас надихало — змінило серце на камінь

/боги, в яких вони вірять, бережіть в обороні та в наступі/

ниють фантомним болем покинуті назви
а потім мовчать
тоді я теж замовкаю.

стільки любові, але вона нікого не береже
ще хочеться вірити в світло, у вище, адже
червоніють світанки червня і пахне жасмин
проте сонце над нами тремтить іржавим ножем
прокидаєшся в світлі пожеж, засинаєш в диму пожеж
і щоразу в них дещо згорає від нас самих

стільки любові, а все ж не стає, аби виплести оберіг
аби заховати від ока ворожого, затулити
аби видерти око це, випекти, хай згорить
боже, якщо ти є, скажи, що видно згори?
чи тобі долинають гіркі молитви?

стільки любові, стільки життя і щастя
стільки відсутності, порожнечі, нестачі
якщо того світу немає, я вірю, ми створимо власний
аби знову побачитись
Аби знову побачитись

червень 25'

міняємо назву каналу на «йохохо й депресивні вірші»

ми дістались сюди
у полях достигає жито
незабаром почнуться жнива від межі до межі
так небагато літ — а що пережили ми
росли павутинками шовку — стали двожильними
надвечір'я гострішає туга і пахне жимолость
серп забирає тих, що стають золотими
і стерня випростовується, приховуючи сліди

підіймаються вогники мальв і дзвінкий деревій
мерехтить у пошерхлій траві, ніби срібне литво
сяйво ранкове горішнє — стигне поволі.
ця пора оприявнює видимі й ні врожаї
всього, що було посіяно, всього, що скоєно
і найважче укотре лягає на плечі живих

ми дістались сюди — якщо зможеш, не озирайся
хай залишаться спогади в спокої, хай собі жевріють
тріпотить під ногами стежка серпанковим міражем
у бентежні та ніжні часи найпростіше поранитись
ми дістались сюди — а далі питання сюжету
ти будеш головним героєм і він вбереже тебе

і якщо говорити про Незалежність, то для мене вона складається насамперед з імен і назв.

імен тих, на чиє повернення очікуєш — їм ще стільки кропіткої роботи попереду, називаної життям; стільки справ, зустрічей, мандрівок, любові, стільки невідомого, але хай воно буде найкращим або принаймні, легшим.

імен тих, хто назавжди в строю — хоча я хотіла би вірити, що хоча би там у них немає строю, а є світло і нескінченний час для всіх улюблених речей; імен тих, до чиїх портретів на алеях пам'яті приносять квіти і приводять дітей, на чиїх могилах переповідають про земне життя, так, ніби вони й не знають.

імен тих, для кого немає портретів і могил, безголосо загублених за горизонтом, врослих в землю. Імен тих, по кому лишається тільки пам'ять — а іноді й пам'яті немає, тільки пустка, черговий розріз на тілі світобудови, невидимий шрам позначення відсутності

імен тих, кому відібрали волю та відбирають надію в полоні. Імен тих, хто зник у підвалах за роки до початку повномасштабки, щоб їхні співвітчизники могли тепер їх в цьому початку звинувачувати за уявлене очікування. Імен тих, хто в окупації вірить в Україну і намагається не здаватися.

імен тих, хто загинув через війну у наших колись безтурботних містах, кого тепер пригадуєш, проходячи вулицею, хоча вже майже нічого не нагадує тут про трагедію, або навпаки, залишається покрученим шрамом, болить від згадки та на погоду

/ тисяч інших незнаних нами, що їх кості порозкидані або тайком поховані /

назв, які були комусь домом, а стали спогадом, раною і пам'ятником болю, іноді й пам'ятника не лишилось

імен тих, які підтримують і допомагають, імен тих, які не здаються і не занепадають духом, імен тих, без кого не було б нічого, імен тих, які продовжують прив'язувати життя до цієї країни. Імен тих, на кого дивишся з думкою, а може ти, дитино, діждеш світлішого світу, може іменно тобі ся вдасть до цілі доплисти

імен, що пишуть собою історію найновішого часу, відчайдушно намагаючись не змарнувати жодного відведеного рядка

тож хай святяться ці імена, і прийде їх царство (у вигляді безкопнякової демократії), і сила, і слава навіки