«i hate when people make me mad like bro are you fr trying to get rid of my whimsy»
Forwarded from zhongli kinnie
сьогодні день пам’яти чорнобильської катастрофи. у колоніяльному контексті, на думку низки науковців, чорнобильська катастрофа стала чи не останньою межею, коли ідея української незалежности народилася навіть у головах тих, хто раніше був лояльний до режиму. попри численні помилки під час рятування людей і ліквідації наслідків, багатьох вразила саме байдужість совєтського керівництва, яке навіть не скасувало «святкові» ходи в києві на честь першотравня. ще у 2006 році форум оон визнав, що навряд чи коли-небудь удасться встановити точну кількість загиблих, однак достеменно відомо, що так чи так постраждали мільйони людей.
у книзі borderland: a journey through the history of ukraine анна рід розповідає, що лише напередодні школярам комуністичний уряд розповідав про оборону на випадок ядерної атаки з боку заходу. а коли сталася справжня аварія, нічого з цих гучних заходів не було дотримано. як і інші трагедії, чорнобиль мав залишатися мовчазним. це мовчання не дає навіть формально здобути ту справедливість для людей, які лишилися сам на сам зі своїм горем.
бо центр завжди байдужий до проблем периферії. ще клятий ленін казав, що взяття україни стратегічно важливе, адже вона мала бути джерелом продовольства і сировини. і через пів століття це ставлення не змінилося: україна, як і кожна так звана совєтська республіка, була джерелом ресурсів, зокрема людських, які мали право на існування лише за беззастережного виконання наказів.
коли україна вкотре усвідомила, що для партійного керівництва імідж важливіший за життя мільйонів людей, стало очевидно: лише наш суверенітет може нас урятувати. лише в незалежній державі ми нарешті станемо повноцінними громадянами й зможемо визначати власний курс розвитку.
чорнобиль — це ще одна ціна нашої свободи. ще один символ нашої боротьби. і лицемірство та байдужість, у яких була замкнена україна, — це те, що завжди супроводжувало нас з боку москви, якими б красивими словами про «братні народи» це не прикривалося.
у книзі borderland: a journey through the history of ukraine анна рід розповідає, що лише напередодні школярам комуністичний уряд розповідав про оборону на випадок ядерної атаки з боку заходу. а коли сталася справжня аварія, нічого з цих гучних заходів не було дотримано. як і інші трагедії, чорнобиль мав залишатися мовчазним. це мовчання не дає навіть формально здобути ту справедливість для людей, які лишилися сам на сам зі своїм горем.
бо центр завжди байдужий до проблем периферії. ще клятий ленін казав, що взяття україни стратегічно важливе, адже вона мала бути джерелом продовольства і сировини. і через пів століття це ставлення не змінилося: україна, як і кожна так звана совєтська республіка, була джерелом ресурсів, зокрема людських, які мали право на існування лише за беззастережного виконання наказів.
коли україна вкотре усвідомила, що для партійного керівництва імідж важливіший за життя мільйонів людей, стало очевидно: лише наш суверенітет може нас урятувати. лише в незалежній державі ми нарешті станемо повноцінними громадянами й зможемо визначати власний курс розвитку.
чорнобиль — це ще одна ціна нашої свободи. ще один символ нашої боротьби. і лицемірство та байдужість, у яких була замкнена україна, — це те, що завжди супроводжувало нас з боку москви, якими б красивими словами про «братні народи» це не прикривалося.