Навіть «неліберальні демократії» проводять вибори.
І влада там іноді (часто?) - програє їх. Угорщиною доведено.
І влада там іноді (часто?) - програє їх. Угорщиною доведено.
👍3
Якщо трохи відійти від звичного захоплення соціальними мережами і подивитися на них з холодною цікавістю - майже як історик дивиться на піраміди Гізи, - то картина виходить доволі іронічна. І повчальна.
Колись ці платформи мислилися як простір голосу. Не просто голосу, а індивідуального голосу - трохи незручного, іноді дисонуючого, такого, що може порушити загальний хор. У цьому сенсі вони продовжували дуже стару традицію: віру в те, що публічність дає шанс на множинність думок. Щось на кшталт античної агори, тільки без пилу, спеки і з Wi-Fi.
Але сталося інше. І це «інше» добре знайоме будь-якому досліднику: інститути рідко залишаються такими, якими їх задумували.
Сьогодні соціальні мережі дедалі менше схожі на простір індивідуалізму і дедалі більше - на механізм узгодження. Не в сенсі діалогу, а в сенсі підлаштування. Вони не стільки відкривають інше, скільки делікатно підштовхують до вже знайомого. Люди приходять туди не для того, щоб зіткнутися з незручним, а щоб упевнитися: їхній погляд - нормальний, поділюваний, безпечний. І єдино можливий.
У цьому є певна інтелектуальна лінь, але не тільки вона. Є ще й структурна логіка: алгоритми люблять передбачуваність більше, ніж новизну. А передбачуваність - це і є конформізм у цифровому вигляді.
Навіть ті, кого ми звикли називати демагогами в античному сенсі або «лідерами думок» зараз, виявляються не стільки архітекторами цієї реальності, скільки її продуктами. Вони говорять те, що добре лягає в цю екосистему - гладке, впізнаване, без ризику. Навіть їх емоційні рекції, обурення - передбачувані і контрольовані. В певному сенсі вони такі ж заручники, як і їхня аудиторія. Так, зізнаюсь, мене трохи лякають люди в соц мережах які роблять 100 постів у день і мають "власну думку" з усього на світі. Працюють без вихідних ))
І тут виникає майже класичний парадокс. Простір, створений для появи нових ідей, починає їх відфільтровувати. Не через пряму заборону, а через надлишок комформізму. Якщо немає запиту на інше — не з’являється й саме інше.
Тож, можливо, ці знамениті «бульбашки» — це не збій системи. Це її природний стан. Простір, у якому ми дедалі краще чуємо самих себе і схожих на нас — і дедалі гірше інших.
Колись ці платформи мислилися як простір голосу. Не просто голосу, а індивідуального голосу - трохи незручного, іноді дисонуючого, такого, що може порушити загальний хор. У цьому сенсі вони продовжували дуже стару традицію: віру в те, що публічність дає шанс на множинність думок. Щось на кшталт античної агори, тільки без пилу, спеки і з Wi-Fi.
Але сталося інше. І це «інше» добре знайоме будь-якому досліднику: інститути рідко залишаються такими, якими їх задумували.
Сьогодні соціальні мережі дедалі менше схожі на простір індивідуалізму і дедалі більше - на механізм узгодження. Не в сенсі діалогу, а в сенсі підлаштування. Вони не стільки відкривають інше, скільки делікатно підштовхують до вже знайомого. Люди приходять туди не для того, щоб зіткнутися з незручним, а щоб упевнитися: їхній погляд - нормальний, поділюваний, безпечний. І єдино можливий.
У цьому є певна інтелектуальна лінь, але не тільки вона. Є ще й структурна логіка: алгоритми люблять передбачуваність більше, ніж новизну. А передбачуваність - це і є конформізм у цифровому вигляді.
Навіть ті, кого ми звикли називати демагогами в античному сенсі або «лідерами думок» зараз, виявляються не стільки архітекторами цієї реальності, скільки її продуктами. Вони говорять те, що добре лягає в цю екосистему - гладке, впізнаване, без ризику. Навіть їх емоційні рекції, обурення - передбачувані і контрольовані. В певному сенсі вони такі ж заручники, як і їхня аудиторія. Так, зізнаюсь, мене трохи лякають люди в соц мережах які роблять 100 постів у день і мають "власну думку" з усього на світі. Працюють без вихідних ))
І тут виникає майже класичний парадокс. Простір, створений для появи нових ідей, починає їх відфільтровувати. Не через пряму заборону, а через надлишок комформізму. Якщо немає запиту на інше — не з’являється й саме інше.
Тож, можливо, ці знамениті «бульбашки» — це не збій системи. Це її природний стан. Простір, у якому ми дедалі краще чуємо самих себе і схожих на нас — і дедалі гірше інших.
💯2
Коли мене запитують медіа що я думаю про чергові «плівки» та корупційні скандали, я щоразу ловлю себе на дивному відчутті дежавю.
Ніби ми це вже бачили. І не раз.
І тут раптом спливає не політичний коментар, а майже класична своєю ясністю формула Дональда Рамсфелда:
«Є відомі відомі — те, що ми знаємо, що знаємо.
Є відомі невідомі — те, про що ми знаємо, що не знаємо.
Але є й невідомі невідомі — те, про що ми навіть не знаємо, що не знаємо».
Можливо, проблема не лише в самих скандалах. А в тому що тут найбільш небезпечний варіант не третій, а перший - а що в усьому цьому невідомого і нового?
Ніби ми це вже бачили. І не раз.
І тут раптом спливає не політичний коментар, а майже класична своєю ясністю формула Дональда Рамсфелда:
«Є відомі відомі — те, що ми знаємо, що знаємо.
Є відомі невідомі — те, про що ми знаємо, що не знаємо.
Але є й невідомі невідомі — те, про що ми навіть не знаємо, що не знаємо».
Можливо, проблема не лише в самих скандалах. А в тому що тут найбільш небезпечний варіант не третій, а перший - а що в усьому цьому невідомого і нового?
👍1🔥1
Коли ми слухаємо «експертів» у медіа, нам зазвичай хочеться вірити, що ми присутні при чомусь майже священному — раціональній суперечці, де аргументи зіштовхуються, а істина, трохи повагавшись, усе ж бере гору. Та якщо бути чесними (а це, як відомо, не завжди найкомфортніша позиція), картина виглядає інакше. Якщо подивитися на це через оптику французького соціолога Пьер Бурдье, стає зрозуміло: у більшості випадків ми спостерігаємо не боротьбу за істину, а значно прозаїчнішу — і водночас витонченішу — боротьбу за вплив.
У теорії поля Бурдьє будь-який простір — чи то наука, політика або медіа — є системою позицій. Це не нейтральна сцена, де випадкові голоси змагаються у переконливості, а доволі впорядковане середовище, де актори розміщені нерівномірно і борються не лише за правоту, а за право бути почутими. У цьому сенсі експерт — це не стільки «той, хто знає», скільки той, хто зумів зайняти позицію, яка дозволяє його знанню звучати.
І тут, як не дивно, питання «хто має рацію?» починає виглядати трохи наївно. Набагато доречніше — і, можливо, трохи незручніше — запитати: хто взагалі отримав мікрофон і чому саме він?
Бурдьє пропонує ще одне корисне поняття — Illusio. Це не ілюзія в банальному сенсі, а радше глибока віра учасників у те, що гра варта зусиль. Що їхні аргументи мають значення, що їхні позиції щось змінюють, що сама участь у цьому змаганні не є марною. Саме ця віра й утримує поле: поки актори серйозно ставляться до гри, вона триває — і відтворює саму себе.
Цікаво, що ця логіка дуже виразно проявилася під час круглого столу, який я організував на конгресі International Political Science Association у Сеулі. Формально це панель була про роль експертів у медіа та межі свободи висловлювання — теми, які звучать достатньо знайомо й навіть трохи передбачувано (так). Але розмова раз у раз поверталася до значно простішого і водночас складнішого питання: хто і за яких умов отримує право говорити від імені Знання?
І тут ставало очевидно: експерт — це не лише про знання. Це про позицію в полі. Саме тому одні голоси посилюються, інші залишаються на периферії, а треті взагалі не потрапляють у простір видимості. І, що особливо важливо, це не змова і не випадковість. Це структура, яка працює значно стабільніше, ніж нам іноді хотілося б.
Можливо, головний інтелектуальний крок, який тут варто зробити, — це трохи знизити наші очікування від «експертності» як особистої чесноти і натомість підвищити увагу до умов, у яких вона формується. Іншими словами, перестати питати лише про те, що говорять експерти, і почати серйозно цікавитися тим, чому саме вони говорять.
Власне, цим я зараз і займаюся у своїх останніх академічних дослідженнях — намагаюся розібратися, як у сучасних умовах конструюється сама фігура експерта. Тож час від часу буду писати тут про це. І що з цього приводу вже напрацювала сучасна світова політологія і соціальні науки.
У теорії поля Бурдьє будь-який простір — чи то наука, політика або медіа — є системою позицій. Це не нейтральна сцена, де випадкові голоси змагаються у переконливості, а доволі впорядковане середовище, де актори розміщені нерівномірно і борються не лише за правоту, а за право бути почутими. У цьому сенсі експерт — це не стільки «той, хто знає», скільки той, хто зумів зайняти позицію, яка дозволяє його знанню звучати.
І тут, як не дивно, питання «хто має рацію?» починає виглядати трохи наївно. Набагато доречніше — і, можливо, трохи незручніше — запитати: хто взагалі отримав мікрофон і чому саме він?
Бурдьє пропонує ще одне корисне поняття — Illusio. Це не ілюзія в банальному сенсі, а радше глибока віра учасників у те, що гра варта зусиль. Що їхні аргументи мають значення, що їхні позиції щось змінюють, що сама участь у цьому змаганні не є марною. Саме ця віра й утримує поле: поки актори серйозно ставляться до гри, вона триває — і відтворює саму себе.
Цікаво, що ця логіка дуже виразно проявилася під час круглого столу, який я організував на конгресі International Political Science Association у Сеулі. Формально це панель була про роль експертів у медіа та межі свободи висловлювання — теми, які звучать достатньо знайомо й навіть трохи передбачувано (так). Але розмова раз у раз поверталася до значно простішого і водночас складнішого питання: хто і за яких умов отримує право говорити від імені Знання?
І тут ставало очевидно: експерт — це не лише про знання. Це про позицію в полі. Саме тому одні голоси посилюються, інші залишаються на периферії, а треті взагалі не потрапляють у простір видимості. І, що особливо важливо, це не змова і не випадковість. Це структура, яка працює значно стабільніше, ніж нам іноді хотілося б.
Можливо, головний інтелектуальний крок, який тут варто зробити, — це трохи знизити наші очікування від «експертності» як особистої чесноти і натомість підвищити увагу до умов, у яких вона формується. Іншими словами, перестати питати лише про те, що говорять експерти, і почати серйозно цікавитися тим, чому саме вони говорять.
Власне, цим я зараз і займаюся у своїх останніх академічних дослідженнях — намагаюся розібратися, як у сучасних умовах конструюється сама фігура експерта. Тож час від часу буду писати тут про це. І що з цього приводу вже напрацювала сучасна світова політологія і соціальні науки.
👍3