💔 У Сумах вже відомо про 35 українців, вбитих росією

Ще 117 людей поранено, серед них 15 дітей. У лікарнях перебуває 38 постраждалих, 11 — у тяжкому стані, зокрема троє дітей

Дорогами СПОГАДІВ Ірини Фаріон 💔
11-15 квітня 2024 рік
Ірина Фаріон :
Дорогами Татової Долі - Дмитра Фаріона, що вивела Його з цих святих місць Мостищини у широкий світ. Спершу німці насильно вивезли до Німеччини. Відтак пропонували зостатися як дуже працьовитого і відповідального хлопця. На це Тато відповів: "Я сюди з власної волі не їхав, але з власної волі поїду. Бо маю свій дім". Щойно тепер, за років 50, перебуваючи з презентацією монографії "Англізми і протианглізми..." в Судовій Вишні, я відвідала цей святий край - Татове серце - Соколю, поряд і хутір Фарйони. Нема вже Татової хати, але є чар застиглої природи, де колись жила велика родина моєї бабусі Марії і діда Івана з шістьма дітьми: Дмитро, Данило, Степан, Марія, Катерина, Ганна. Прийшов дикий московський ворог і відібрав в родини коня, корову..., але не вирвав душі української, серця, вірного своїй землі, заповіту, що шлях до Бога веде через Батьківщину...Я неймовірно окрилена, що в день останньої розмови з Татом, 11 квітня 20 років тому (Тато відійшов 15 квітня 2004 р.), могла ступити на його-мою мікробатьківщину.
Дякую, директорові Соколянської школи пані Зеновії Цвігулі і побратимові, професорові Політехніки Йосипові Ситникові за цей супровід святими для мене місцями. Дякую Мостиській міській раді за присутність і увагу. Незабаром зустрінемось у Мостиськах.
Батьки - коріння наше і Божа воля.

20 років тому, о 10 ранку, 15 квітня 2004 року, закінчилася, Тату, Твоя життєва дорога.Тоді мені, сорокарічній, прийняти цей удар було заледве під силу. Ти забрав з собою неймовірну цілісність своєї натури і порушив тим мій уклад в голові і серці: релігійний, національний, дуже працьовитий і самодостаньо самотній. Жорсткий і добрий. Гордий перед темінню світу і покірний перед Богом. Ця Гордість з Тебе пульсувала, як сила від землі і неба водночас. Ще з дитинства я мала це за основну рису виховання в собі. Це найкраща риса в людині - гордість, аби бути Сильним. Ти таким був. Тому ненавиджу слабких чоловіків, нитиків, боягузів, крутіїв. Ти був прямий, як промінь Сонця.
Щойно тепер, за 50 років, 11 квітня, завдяки надсвітлій людині - директорові школи з Твого села Соколі пані Зеновії Цвігулі, приїхала в осердя Твого народження - храм цієї гілки мого Роду. Відвідала і хутір Фарйони, що дав нам це величне прізвище коптського походження з первісним значенням "перео" - дім. Всі ми покинемо цей Дім, але нещасний той, хто не має його в серці і не повертається додому.
Дякую, Тату, за життя.
Дякую за ту галузку грушки біля Твого портрета з Твого Саду, де вже нема хати.
Дякую, Йосипе Ситник, за цей зірваний цвіт...як символ краси, минущости і Божої вічности водночас.
Вічна пам'ять, Тату. Провадь свого правнука Дмитрика до висот Духу.

Сьогодні відзначав би свої уродини наш побратим, боєць Легіону Свободи Іван Томилко.

Народився 14 квітня 1986 року у селищі Михайло-Коцюбинське Чернігівського району Чернігівської області.

Прихильник ВО “Свобода”, молодший сержант, командир відділення у 13-му окремому мотопіхотному батальйоні 1-ї окремої танкової бригади.

Загинув 30 січня 2015 року у Вуглегірську під час танкового наступу російських військ.

Посмертно Івана було нагороджено орденом “За мужність” III ступеня.

Памʼятаємо.
Вічна слава Герою!

«Немає жодного сенсу існування нації, якщо вона заперечує фундамент власної мови, культури, церкви і апелює лише до соціальних чинників»-Ірина Фаріон

Друзі, прошу кожного з вас проголосувати за петицію про присвоєння нашому другу і побратиму Сергію Савченку звання "Героя України" (посмертно).

Посилання на петицію: https://petition.president.gov.ua/petition/243400

Сергій народився 27 вересня 1980 року. Жив у селі Михайлівка Олександрівської громади Кропивницького району. Був директором сільськогосподарського підприємства, очолював Кропивницьку районної організацію ВО "Свобода".

В громаді відомий не лише як бізнесмен, але і як меценат, який завжди відгукувався на прохання про допомогу.

Сергій Савченко був депутатом Кіровоградської обласної ради попереднього скликання. У 2020 став депутатом Олександрівської селищної ради, очолював фракцію "Свободи".

Захоплювався полюванням і риболовлею.
Вивчав історію рідного краю. Він дуже любив зброю і знав, як нею користуватися.

Ще будучи цивільним, з початку війни у 2014 році, він допомагав волонтерам у забезпеченні наших воїнів. Ще активніше став допомагати Силам оборони з початком повномасштабного вторгнення. Мав багато подяк і відзнак від військових формувань.

Однак, для відданого націоналіста було нестерпно перебувати в тилу, у той час коли триває війна.

Тому, на початку 2023-го року Сергій Савченко залишив керівництво бізнесом і як доброволець пішов воювати до 4-го батальйону "Сила Свободи" бригади наступу "Рубіж".

У одному зі своїх інтерв'ю Сергій казав:

"Як чоловік, який вже прожив трохи, щось знаю про це життя. Я ще на початку 2022-го ухвалив для себе рішення піти служити. Бо це обов’язок чоловіка – захищати свою землю. Але спочатку я мав іншу роботу, пов’язану з військовою справою, але не з ЗСУ. Прийшов час, і з початком 2023-го вирішив піти служити... Я зі зброєю «на ти» давно, свого часу займався спортом, але тут основне – мотивація. Це найголовніше, що я зрозумів".

Сергій Савченко воював на кількох важких напрямках, таких як Лиманський і Сіверський.

31 січня 2025 року, ворожий FPV-дрон влучив в авто, у якому Сергій їхав разом з побратимами, внаслідок чого його життя обірвалося.

Вдома захисника чекали кохана дружина і двоє діточок.

https://www.youtube.com/watch?v=Mr1pCfipbPQ&t=3s
Ірина Фаріон : 17 квітня 1912 року народилася Галина Дидик - незламна націоналістка, зв'язкова генерала Романа Шухевича, що була до останньої миті з ним в час дикої московської облави на генерала.
4 березня о 22.00 1950 р. стало відомо місце перебування Тура (Р. Шухевича). До штабу з ліквідації залучено П. Судоплатова…. Загальна кількість учасників операції – понад 1.000 осіб.
Під час затримання Романа Шухевича 5 березня 1950 року, коли Галина Дидик почула його постріл, то прийняла отруту (після 1946 року всі провідні члени ОУН носили з собою ціяністий калій):
«Я, лежачи, почала добувати отруту, поклала поміж зуби і почала жувати. Раптом я відчула, що трачу свідомість. Я мала відчуття, немов би якась гума стягнула мене, все пішло до горла. Я повністю втратила свідомість. Що потім зі мною було, я не знаю, бо пробудилася вже в тюрмі на Лонцького».
ПІСЛЯ УВ’ЯЗНЕННЯ
Слідство тривало півтора року до 18 жовтня 1951 року. Витримала 129 допитів, часто тривалістю 15–16 годин.
Фрагмент спогадів про ці катування: з моторошної темряви виходять кати, які втратили людську подобу: Гузєєв, Солоп, Півоварєц, Клімєнко, Лєніченко, Мороз, Єстигнєєв, Рафал, Калиничєнко... А ще їхні зверхники - Овсієнко, Судоплатов...
«…Були й інші, непостійні, які приходили познущатися наді мною задля п’яної розваги... Мене врятували від смерти для того, щоб ще в напівнепритомну почати мордувати. Мене нещадно били. Перших півроку робили це щодня, удень і вночі мені не давали спати. Таке “слідство” тривало понад два роки...».
«Мені спочатку давали листи, які нібито писав для мене Провідник (він уже тоді не жив), я не вірила, хоч удавала, ніби він це пише... Спочатку на слідство мене носили на ношах, я не ходила. І годували через шланг...
Найстрашніше тоді, коли збираються бити. Страх гірша річ, ніж саме фізичне страждання. Коли зомлієш – дають укол, поливають водою, а потім починається знову. День за днем, ніч за ніччю.
Я під час слідства дуже коротко бувала в камері... Те биття – то був один вид тортур. Страшне було безсоння, не давали мені зовсім спати: цілі ночі на слідстві, потім майже цілий день... Потім давали якісь наркотики....».
Заочно засуджена на 25 років сталінсько-московських концтаборів.
14 грудня 1951 р. етаповано до Верхньоуральської тюрми МДБ СРСР у Челябінській області, згодом переведено до Владімірської в'язниці, де вона зустріла своїх товаришок-зв'язкових Шухевича: Катерину Зарицьку, Ольгу Ільків, Дарію Гусяк. Звільнили Галину в 1971 р. через хворобу серця.
Відбула в тюремних московських мурах 21 РІК!!!!!
Оселитися на батьківщині не мала права. Тимчасово жила в Караганді, з літа 1972 до 1973 року таємно у Бібрці та в селі Христинівка на Черкащині, де працювала в дитячому садку. Пенсії не отримувала. Жила з городу та підтримки людей.
«...Я переконана, – писала Галина Дидик у своїй заяві до Президії Верховної Ради СРСР 10 липня 1971 року, – що такі зрушення в уявленнях, як і поведінці моїх земляків були викликані деспотичною політикою, проводжуваною у 1939-41 роках на землях Західної України органами НКВД... В тюрми кидали за колишню діяльність при Польщі, за необережно сказане слово, взагалі нізащо. В одну камеру із політично нейтральними людьми потрапляли колишні ідейні противники – члени ОУН, УНДО і КПЗУ. В тюрмах катували і розстрілювали без суду. Я досі не можу спокійно згадувати картин, які довелося побачити в перші дні війни... Енкаведистський терор 1939-41 років був великою і важкою школою...».
1979-го кадебісти домагалися від неї «покаянної заяви», засудження свого минулого. Натомість обіцяли повернення до Бережан, пенсію, спокійне забезпечене життя. Пропозицію категорично відкинула. Репресії набули форми постійних хуліганських нападів, побиття вікон. Загострилася недуга серця.
23 грудня 1979 р. Галина Дидик померла від інфаркту. Наступного дня родина поховала її у м. Бережанах.

17 квітня 1994 року народився Ігор Гуменюк "Дубенко". Людина, яка увійшла в історію, як Захисник Конституції.

Член ВГО "Сокіл", студент-відмінник, активний учасник Революції Гідності, доброволець. Виконував завдання у найгарячіших точках Східного фронту. Політв'язень, вбитийу стінах Шевченківського суду.

Назавжди 29...