Емоційне вигорання v2
Реабілітація

Нічне місто мене знову зрадило,
Від втомлених зомбі
ховаючи мій корпус у своїх спалахах.

Чому я в них давно уже не бачив свого друга Янгола,
Та якщо він досі живий, повинен на колінах вибачатись, за все, що тоді було сказано.

Я знову перебуваю у стадії втрати глузду.
Все не взмозі донести свої почуття людству,
Адже, юрба за стіною неначе стала глуха.
Здаюсь, й задаюсь питанням, чому я знову провалив це випробування, ціною у своє власне життя?

Темна сітка вен розповзлась по всьому тілу,
Переганяючи по ньому цвіт орхідеї,
Подарованої тобі, та викинутої тобою.
Через що, я по цей день "квітну",
Невпевнено ступаючи залюдненими вулицями кволою ходою,
що немає жодного змісту.

Перетвориши мою оболонку в труху,
Тепер по артеріям долаєш відстань,
Випалюючи все, на своєму шляху,
Залишивши позаду лиш голі, бетонні стіни,
Котрі ніяк все мене не приймуть.

Ніяк не приймуть своєю сирістю вікон,
Адже, я трохи збитий із пантелику.
Задихаюсь випарами штучного, та такого справжнього сонця.

Повітря довкола нас стає все важче.
Мої очі повільно, але впевнено гаснуть,
Намагаючись востаннє знайти тебе.

Та свідомість змішана з брудом,
В той час, як погляд розпливається хайвейною смугою,
Розсікаючи собою небо, що залили бензином.
От-от його хтось підпалить.
І той вогонь для нас здасться дивом,
Адже, неначе вірусом, димом заразяться рожеві хмари.

Ця історія для мене як рідна.
Ми з ними настільки схожі.
Здається ніби от-от я зблідну
Адже, мої легені несуть ті же ноші.

І в останні секунди світла,
Як я зрозумію що довів себе до цього власнòруч,
Коли згоратиме оболонка мого тіла,
Я все ж буду радий, що ти була поруч.

Червень 23
#вірші

***

Перебиті колінні чашки.
Нам схоже не вистачить часу.
Ми іноді не вітаємось при зустрічі,
Та чому це стало настільки часто?
Вечором у моїй компанії тільки собаки, та настінні гасла.
Щодня повертатись у пошарпаний під'їзд,
- даруйте, дозвольте пройти, будь ласка.
Сьогодні скажу я п'яному натовпу,
Перебивши їх хвилю настрою,
Залишивши відбиток себе, цією недолугою фразою.
Як відбитки на крихкому тілі,
Чи кров'ю у твоїй раковині.
Ми давно всі уже мертві, та залишаємось у цьому світі, брудними відбитками як пухлина ракова.

Листопад 23

Послання, та кому?

Сьогодні - колись все стане краще.
Обрій розтинає простір, неначе голка гумовий м'ячик.
Біль пожирає зсередини, та більше такому не бути.
Іскрами сиплються зойки,
котрі ти ніяк не можеш забути.

Сіркою забита подразнена слизова.
Ось твоє життя, котре ти не вибирав.
Білі плями, як прояв мистецтва в очах.
Ідеалізація жіночого образу, чи твій підлітковий страх?

Смарагдове місто чи бетонний ЖК?
Огороди тіло проволокою, щоб ніхто тебе не обіймав.
Борись із власним "Я".
Іноді, тобі ж також здається, що ти втрачаєш риси свого лиця?

Вересень 23

Вул. П. Тичини

У грудях від думки про тебе тісно.
Я гвалтую легені димом.
Послухай же мене, Інно.
Мені страшно, схоже вони покриваються пліснявою.
А тобі на мене байдуже,
Хоча я стою на обвалках схилу,
Поволі проростаючи огидним грибом.
Там я борюся із власним тілом.
На вершині так холодно,
Плечі покриває снігом.

Всі вікна від тиску тріснули,
Я скований завмер тут присмерті.
Бог курить папіроси, тушачи ті об зачаток моїх долонь.
Вірь же мені, "Бахаулла",
Я поєднаю ці зорі, на твоєму обличчі, ямками поміж скронь.

Місто як сонце - зібрано із частин,
Забитих у клітку зошита.
Я живу за рахунок дощових краплин,
Зібравшихся на стелі, поміж дощещок .
Стихія вбиває, проте, відкриває режим доступу.
Я хочу залишитись із тобою до смертí.
Втекти від всього, перебравшись кудись на забиті околиці Дортмунда.
Просто довірся мені, просто будь зі мною.

Квітень 24
#вірші

Ти - весь мій світ. Передмова

Ловити панічні атаки, відчуваючи як мертвіють руки.
Розвалюватись в емоційному стані,
Зриваючись на останні близькі душі.
Псевдо поезія, що не варта ні секунди
чужого часу.
Здається що життя закінчилось, коли ти відбився від ритму суспільного класу.
Весь світ брудна голка, на яку ти підсів.
Весь світ тупа ломка, що залишається на тілі вкрапленнями багряних слідів
насильства над власним тілом.
Тобі здається що ти всім набрид.
Ховаєшся у відлунні станцій,
Заржавілому вагоні останнім.
Бажаючи, щоб тебе всі облишили.
Поки шкіра відвалюється по шматкам обвиснувши.
Ти зрізаєш її як спомини.
Незліченну банальність помилок.
Залишаючи позаду в історії, лиш пару трухлявих сходинок.
Дерев'яні палети збиваються в огидну домовину.
Очікуючи, коли я світ цей покину.
І ти - нарешті отримаєш спокій.

Ти - весь мій світ

Малиновий дощ поглинає небо
Сірі кролики мандрують вигорілим степом
Плацебо склом в'їдається в переламані ребра
Весь світ, твоє тіло й мередіани на ньому розсічені лезом.

Весь світ, брудна голка, що ламається об задубілу шерсть
Цебра, що перегноєм забита вщерть
Крони дерев обіймуть тебе за худе горло,
Перетворивши, і без того приречений, світ в повтору безформну.
Поки вино зсередини проростатиме крізь твій шлунок,
вплітататаючи в проколоті вена своє гроно.

Ти повинна прийняті ці квіти,
Як нові утворення свіже листя
Дати пелюсткам вкрити перебиті кисті.
Та ти лиш паростки вирвеш з корінням,
Натягуючи тонкі нерви мов ліску
Поки кістки в тобі ламаються з тріском.

Боротись з кореляцєю дій і рухів
Мовлення лиш сплетиво звуків -
Безкінечно глухий стуків, об бетонні стіни сталінки

Ти ж знаєш, наше спілкування з тобою не тільки про мову.
Ще живі сердця б'ються в холодній квартирі
Нам знести би до сваїв радяньску будову
Залишаючись у одне одного на тілі червоними стигмами

Ти ж знаєш, поруч з тобою горять зіниці.
До космосу лиш подай рукою.
Ці зорі на небі - ще діти, вони стали такі ліниві.
І схоже, на цей раз, під тиском, вони не встоять

Вибухаючи яскравими точками,
Плямами десь в очах.
Залишаючись на молодому обличчі зморшками
Це ж досі є твій підлітковий страх?)

Квітень 24
#вірші

Із ран проростуть квіти
Моє горло болить все більше, забите димом.
Я зникну із першим цвітом, мабуть не доживши до наступного квітня

Тіла тінями пливуть у твоїх очах
Кити розкладаються на пляжах по шматкам
Бензин випарується із калюж цим літом
Ми із тобою хворі, і це вкрай помітно

Полюбить себя через ненависть к телу. Знаю,
нытьё моё тебе так надоело.
Хрусталики глаз разсыпаются синим пеплом.
Я переломанный сгораю, подобию скошенным августовским стеблям.

Я кричу - нет, не больно
Вторая пачка за день, да блять,
скоро брошу.
Трещины на стенах повторять узор линий вен
Лезвие, кожа, скользко
Снова мёртвые белки в парке, о боже.

Глухие удары об плиты, хрустят мои кости
Прошу, будь ко мне ближе, загляни в мою душу,
Узри же те звёзды,
Что я не смог в себе сам зажечь.

Мутные мысли у грязных взрослых,
Меня ломает то общество, что я не смог уничтожить
Листья слетают с деревьев ещё в сентябре
У бабочек крылья сгорают в полёте к солнцу.

Вересень 24
#вірші

Давай розділимо ці хвилини
Я лезом по шкірі компенсую твої обійми
Від дотиків, розлились синім на шкірі вигини
Сліди насильства, що не мають жодної фізичної вигоди.