Почала нарешті читати We used to live here і маю вам сказати таке:

✨ це ідеальна кріпота — до жінки ввечері заходять незнайомці з посилом "це дім мого дитинства, дайте пару хвилин показати родині, де я виріс", япрочитала 30%, а вони ДОСІ ТАМ (незнайомці у вас вдома, само по собі жах!) і вже відбулось так багато страшненької дивини, що я майже готова спати зі світлом...не знаю, чому я не почала раніше і чому ви досі не читаєте.

✨давайте тут одразу домовимось — якщо ваш партнер\дружина\подруга вночі будить вас, бо побачила "щось десь", то неважливо, що і де вона там побачила, і неважливо, якщо вона панікерка чи тривоженька, неважливо, що ви хочете спати — ви встаєте і перевіряєте! Все.

Нещодавно мені взяло і защемило щось у спині (вік зіткнувся з багаторічним сидінням в позі булки з маком), і якусь частину вихідних я провела в майже нерухомому стані: під ковдрочкою, з підвішеним наді мною кіндлом, з клацалкою, яка перемикає сторінки.
Коротше, комфорт 130 %

Звісно, я не свідомо обрала трилер для дівчину в комі –Sometimes I Lie, – але її відчай від неможливості поворухнутись мене дуже вразив – прям от пробрало, як то кажуть.

Книжка цікаво починається – дівчина каже, що:
1️⃣її звуть Ембер
2️⃣її чоловік її не кохає
3️⃣вона іноді бреше
Ну і далі абсолютно неймовірні хвильки сюжету, де Ембер в комі намагається розібратись, як вона туди потрапила, а ми читаємо одразу три часові гілки: теперішнє, трошки минуле і дитинство.

Чесно, хотіла поставити аж чотири зірки, але остання третина оповіді складалася начисто з шалених твістів – і якщо на початку вони ще були цікаві, то в кінці є відчуття, що на тебе просто сипліть аби сипати.

Щось середнє між Rock Paper Scissors («Камінь Ножиці Папір» в нашому виданні) і Daisy Darker: першу я ненавиджу особливою відразою, другу – обожнюю.
Sometimes I Lie заслуговує хорошу трієчку: хоч головний твіст мене не порадував, сама історія була відносно непередбачувана і цікава.

Варто зазначити, що у Еліс Фіні в цілому абсолютно дикі головні твісти у книгах: тому вона або попадає вам в настрій/вподобання, або неймовірним чином розчаровує.
Що не зупиняє мене намагатись далі знайти в ній любов ❤️

Так от, про екранізацію, яка краща за книгу — це Slow Horses (це назва першої книги і всього серіалу, як в "Грі престолів")

Цикл розказує про Slough House — відділ "лузерів" британської розвідки, куди за помилку відправляють головного героя, Рівера.
Команда працює під керівництвом Джексона Лема — старого шпіона часів Холодної війни, якому абсолютно плювати на підлеглих, політику і базові правила хорошої поведінки.
І хоча все ніби каже, що життя героїв має бути максимально нудним і без пригод, обставини навколо них раз за разом складаються так, що наші лузери опиняються в самому вирі подій.

Ну і це все, звісно, неймовірно цікаво: шпіонські інтриги, команда underdogs (який у нас аналог цього слова?), таємниці і заплутані сюжети. В серіалі Джексона Лема грає Гарі Олдмен — ну і це топ просто 🔥

Із недоліків — тут і там виринає клята росія. Із хорошого: оскільки ми тут на стороні британської розвідки, російські шпіони в основному входять в сюжет, щоб померти.

Я подивлась серіал, кинулась за книжку, і ось в чому розчарування: екранізація буквально слово в слово повторює текст.
АЛЕ.
В ній ще є акторська гра ❤️

Книга написана дуже непогано — хороший екшен не заважає розкриттю персонажів і психологізму, а частинки бексторі в книзі розкриті навіть краще за екранізацію — тут, наприклад, більше абсолютно чудових моментів взаємодії між головним героєм і його дідусем. Втім, крихти чуттєвості не виправдовують читання книжок після перегляду — ти буквально читаєш все те саме, але без картинки і озвучки.

Кожний сезон серіалу повторює одну книжку, тож рецепт, який я вивела:
🔵якщо дивились серіал і не хочете чекати наступного сезону — одразу починайте з книги 5 (в серіалі поки 4 сезони)
🔵якщо дивились серіал і хочете чекати наступного сезону — можна не читати
🔵якщо ви ще не дивились — (мені боляче це казати, але), подивіться краще серіал
🔵не любите серіали — книжки хороші, можна брати ❤️