Уявіть собі, купила в Польщі всього три книги собі і одну на подарунок 🫥

Цього разу дуже швидко захотілось додому, і навіть найменші в світі Кентерберійські оповідки не змогли мене зупинити.
❓Мчу додому, і поки ви обираєте, що мені читати, розкажіть, що читаєте самі?

Я не дуже вірю в списки «100 кращих книг» (в сенсі, вони, звісно ж, існують, але і не вірю в їх корисність). Але якщо десь можна шось відмічати галочкою – навіть не намагайтесь мене стримувати 🥺

Посилання на статтю 💫

Розказуйте, що у вас, діліться скрінами – і не забудьте додати, скільки зараз у вашому місті градусів пекельної спеки 😔

Ну що: ви обрали, я можу тільки коритись 🥺
Оце я розумію, книга: і почитати, і руки підкачати, і ще захиститись можна було б 😒

Але Звіяні вітром, чи РОЗвіяні вітром? 😏

Щось в житті в мені змінилось в якусь більш меланхолійну сторону, і цікаво це тому, що в першу чергу помітно на книжках ✨

Моя історія з «Клубом вбивств по четвергах» проста: я читала цю книгу, коли вона лише вийшла в оригіналі, і вона мені дуже не сподобалась. Потім я читала її ще раз, коли її переклали українською – і вона мені знову не сподобалась.
Втім, у мене в стосунках з книгами нема самоповаги, відчуття самозбереження і гідності, тож якись час по тому я взялась читати другу книгу циклу – і знаєте що, закохалась! ✨

Якщо ви очікуєте від «Клубу…» загалом і конкретно від «Людини, яка померла двічі» (друга частина циклу) детективу, навіть затишного, то вам легко може не зайти. Детективна лінія тут щедро розведена побутовими пригодами героїв, їх складнощами з дітьми і онуками, і питтям чаю. Це затишна історія, яка сама над собою сміється в тому, наскільки вона британська – а я не знаю як ви, я зазвичай не люблю, коли детективи сміються самі з себе 😏

Але якщо ви готові прийняти драму і сум, поховані за жартами, ваше серденько може закохатись в цих чудових стариганів. Книжка взагалі, не дивлячись на сміховинки, дуже сумна: навіть назва відсилає не стільки до загадки, скільки до того, що подвійною смертю називають деменцію – бо ця хвороба забирає у рідних людину, яку ще не забрала смерть.

Коротше, єдина проблема, яка існує зараз – це те що мені треба читати книжку на клуб, а я мрію лише взятись за третю частину пригод Джойс, Елізабет, Рона та Ібрагіма.
В кінці другої частини Джойс завела собаку – і на цьому моменті я витерла сльози радості. А це ж, мабуть, головна задача книжки – приносити нам цю трошки сумну радість?