— все більш усталеною стає тенденція у стилі Емералд Феннел, з якою примиритися я не в змозі. з кожним своїм фільмом вона пропонує дедалі примітивніші і беззубі провокації, за якими, втім, стоять справді хороші ідеї, трагічно втоплені у внутрішніх барʼєрах режисерки.

під час перегляду "солтберна", на сцені сніданку після гучної ночі, наповненої витісненою злістю і лицемірством, ловив себе на думці: "аби все кіно трималося цієї траєкторії". "буремний перевал" викликає дуже схожі переживання, катастрофічно падаючи від гострого і сміливого початку до банального фіналу.

маючи великий потенціал і насправді неймовірну ідею переосмислення класичного (дуже цінного для мене) роману крізь призму перверсивної сексуальності, напруги між еросом і танатосом, їх злиття, авторка знову недопрацьовує, перетворюючи стрічку на якусь сопливу пародію і недолугий фанфік, а не на нове прочитання і свіжий погляд на динаміку двох складних, вже архетипових героїв.

симптоматичним видається той факт, що перші коментарі після титрів присвячені саме стилістичній складовій, де декорації, костюми і музика привертають основну увагу, яка могла б бути сфокусована на дослідженні забороненості і хтивості цих стосунків.

кітчева декоративність усієї обгортки не здатна втримати жаданий настрій протягом усього хронометражу, і навіть музика чарлі хсх дуже показово трансформується з електронного попу на початку у звичні струнні переливи під кінець.

сумно спостерігати, як справді "перспективна дівчина" сучасного артмейнстриму з абсолютно заслуженим оскаром за сценарій продовжує стримувати себе і перетворювати кожну наступну стрічку на ще більший компроміс - чи то з індустрією, чи то із собою.

— готуючись до нового семестру, переглядав документальні стрічки, що відображають різні історії психічно хворих людей і роботу з ними - те, що могло б безпосередньо стати корисним для студентів, поглибити їхні професійні навички і додати нового культурного досвіду.

urgences (1988), реж. реймонд депардон. чудова можливість поспостерігати за поведінкою різних людей, які проходять через руки психіатрів у відділенні швидкої психіатричної допомоги. це спосіб зазирнути в рутинне життя спеціалістів і водночас непоганий тренажер для клінічного ока психолога у фрагментованих польових умовах. (закинув кіно у коментарі, з англійськими субтитрами)

on the adamant (2023), реж. ніколя філібер. неочікуваний лауреат берлінського кінофестивалю, що показує, якими можуть бути догляд і соціальна підтримка психічно хворих. частинка психіатричного відділення на відреставрованому човні, який водночас є денним стаціонаром і громадським центром. у цьому гуманізмі відчуваю багато тепла і... мимоволі легку заздрість теж.

til madness do us apart (2013), реж. ван бінг. радикальна і вимоглива до свого глядача імерсивна оповідь про життя одного поверху у юнанській клініці, де стаціонарні пацієнти вибудовують свої стосунки, налагоджують рутину і просто живуть в очікуванні, що колись зможуть повернутися додому. майже чотири години тихого спостереження, де втручання автора зведене до мінімуму.

— вважаю лейбл «шукай» маленьким дивом, що опікується українським андерграундом епохи радянщини і перших років незалежності. зовсім нещодавно нарешті звернув увагу на їхню програму для nts radio, де відкривається ще більше архівних знахідок - від фрагментів різних тв-програм, документальних і сай-фай фільмів до "території а". краса 🙂‍↕️

https://www.nts.live/shows/shukai

— scorpio rising (1963), dir. kenneth anger

— було… але з фортепіанним тріо номер 2 шуберта

Mitski’s Closet Picks
https://youtu.be/Om6PPF-C_G4?si=C5k72sormMycn_vM

— джон вотерс (мій геній) про ніко (мою любу). у висновку вона померла раніше, впавши з велосипеду на ібіці... c'est la vie

she asked me "can you get me some heroin?" and i said "no, i am not a jazz musician, i don't have heroin" 😭

John Waters' "What's In My Bag?"
https://www.youtube.com/watch?v=9AOk8cSrZAY&t=191s

Не стало легенди української анімації Євгена Яковича Сивоконя.

Режисера, художника й педагога, якому ми завдячуємо зокрема таким авторським фільмам, як «Людина, яка вміла літати», «Казка про доброго носорога», «Людина і слово», «Обережно – нерви!», «Рокіровка (Лінощі)», «Дерево і кішка», «Засипле сніг дороги» і не лише.

7 травня йому мало виповнитися 89 років.

Фотографія з минулорічної виставки «Євген Сивокінь. Людина, яка вміє літати. Кіно, колаж»