ПОЛІТИКА ЯК ПРОФЕСІЯ

Днями соцмережами прокотилась новина про те, що Верховна рада вчергове пішла на відпочинок, проваливши голосування по більшості запланованих законопроектів. Публічно це пояснюється тим, що депутати в цей час мають працювати в комітетах, зустрічатися з виборцями, працювати над новими законами тощо. Чи робиться все це насправді - питання риторичне.

Державники - незалежно від того, долучені вони до годівнички чи ні - просувають ідею, що державним апаратом повинні керувати професіонали, мовляв, ви же не довірите своє здоров'я лікарю-аматору. При цьому вони ігнорують той факт, що політика за своїм визначенням є спільним порядкуванням справами общини (полісу). Натомість те, чим займаються "професійні політики", за влучним висловом одного мислителя, краще називати левіафанікою, обслуговуванням монстра-Левіафана.

Анархісти мають поширювати ідею, що ніхто, крім самих людей, не знає, як їм облаштувати своє життя. Політика як вирішення справ громади від своїх витоків не була професією, і перетворення її на професійну сферу нерозривно пов'язана з твердою вертикаллю влади. А влада, як ми добре знаємо, розбещує, підкорює свідомість того, хто нею наділений, і може перемолоти будь-яку доброчесну людину.

Право вирішувати, як людям жити, має належати самим людям без того, щоб делегуватися навіть виборним особам. Для представництва громади на рівні ширших об'єднань може використовувати імперативний мандат, себто суворе обмеження функцій делегата із можливістю його негайного відкликання. Делегат у цьому випадку виконує лише посередницьку функцію і не наділений правом прийняття рішень самостійно.

Тому кухарка має не керувати державою, а збиратися з іншими кухарками, кухарями, автомеханіками, слюсарями, вчителями та рештою мешканців своєї громади - й разом приймати рішення, які стосуються їхнього життя.

Один із підписників зробив картинку до вчорашнього тексту

Дякуємо лібертарному онлайн-журналу "Низовина" за довіру та підтримку!

ЧИ ВРЯТУЮТЬ ГРОМАДИ ПРОЄКТНІ МЕНЕДЖЕРИ?

Міністерство розвитку громад та територій оголосило, що створить якийсь "офіс політики згуртованості", який готуватиме 1000 проєктних менеджерів для місцевих громад. Мовляв, вони відряджатимуться в сільські та міські громади "разом із експертами", визначатимуть їхні потреби, писатимуть заявки на грантики й намагатимуться залучити фінансові потоки від різних донорів.

Сьогодні в Україні працюють десятки великих і малих неурядових організацій, які вже займаються тим самим. Подеколи від них є користь, а дехто є просто професійним грантожером. Утім, лібертарні мудреці - такі, як Джеймс Скотт чи Іван Ілліч - вчать нас: якщо держава прагне охопити своїм апаратом певний ресурс чи громадську сферу, то вони дуже швидко бюрократизуються, корумпуються та освоюються різними силовими структурами.

Навіть якщо хтось у мінрегіонів має "благі наміри", невже він не зміг придумати нічого кращого, ніж видати кожній громаді по модному проєктному менеджерку, який з важним виглядом буде визначати за людей, що їм більше потрібно для життя? Ця ситуація змушує пригадати голлівудський фільм "Таємне життя Волтера Мітті". У ньому власники паперового журналу, що переживає складні часи, наймають кризового менеджера, дуже огидного тіпа (зовнішньо схожого на очільника мінергіонів Безгіна), який звільняє половину персоналу й намагається максимально комерціалізувати журнал, посиливши в ньому розважальну складову.

Маємо припущення, що в більшості випадків ці РМ'чики залучатимуть кошти "західних партнерів", на дрібку яких трактористам читатимуть лекції про "гендерно-зумовлене насильство", а решта просто розкрадатиметься черговими "канцлерами" та "музами". Більше того, ці "державні РМ'и" буквально витіснятимуть з ринку послуг неурядові громадські організації, в яких нерідко знаходять віддушину ідейні та щирі люди.

Станом на зараз деякі NGO частково витіснили державу з прифронтових територій, ремонтуючи школи та лікарні, бурячи артезіанські свердловини, евакуюючи людей чи навіть проводячи експерименти з безумовного базового доходу для мешканців, які залишаються жити в зоні 0-50 км від фронту. Роблять вони це без жодної бюджетної копійки під пильним наглядом міжнародних донорів. Там прокручуються шалені гроші, якими Карфаген цілком природно для нього прагне оволодіти. Кишенькові проєктні менеджери, вочевидь, покликані будуть відновити державний контроль над громадським сектором і фінансовими потоками у ньому, а зовсім не врятувати українську глибинку від вимирання.

Що насправді допомогло би віддаленим громадам?

Справжня децентралізація:
🏴‍☠️ знищення влади місцевих князьків;
🏴‍☠️ виборність і регулярна зміна місцевих суддів та шерифів;
🏴‍☠️ пряме залучення людей до вирішення питань у громаді;
🏴‍☠️ навчання на чітких алгоритмах, як заснувати кооператив, як зберегти школу та амбулаторію, як відновити ту соціальну тканину села й маленького міста, що здавна надихала народників та революціонерів.

Наша спільнота тепер представлена у лібертарному блозі "Щусь".

Там цікаві авторські й колективні колонки, підписуйтесь і приєднуйтесь самі до розвитку анархістської повістки дня!

ВИЩА МІРА ПОКАРАННЯ?

Імовірно, ви теж звернули увагу на резонансу новину про вирок підозрюваному у вбивстві Ірини Фаріон. У зв'язку з цим ми хотіли б детальніше розкрити пункт 5 нашого маніфесту. Зауважимо, що в цьому дописі нам неважливо, винен насправді В'ячеслав Зінченко чи ні, так само ми не оцінюємо особу вбитої. У цьому дописі йдеться лише про довічне ув'язнення, присуджене 20-річній людині (яка вже два роки і так за ґратами).

Відомо, що європейська та американська системи державного "правосуддя" сперечаються про те, що є більш гуманним - стратити людину (припустимо, ін'єкцією) чи тримати її живою в неволі до природної смерті.

Смертної кари в Україні давно немає (і це добре), й навіть в США вона має карикатурний вигляд - перед стратою людей десятиліттями тримають у в'язниці (що може бути безглуздішим?), а ін'єкція в підсумку може навіть не подіяти (на днях стався доволі нашумілий випадок із Крістою Пайк, яка вижила після двох смертельних ін'єкцій).

У нашій країні тих, кого держава визнала "злочинцем", прийнято саджати за ґрати. Таким чином людей ізолюють від решти суспільства, і за його кошт годують, одягають і охороняють. Добре відомо, що тюрма жодним чином не "виправляє" "злочинців". Вірогідність рецидиву серед колишніх в'язнів в Україні - від 30 до 60%. Чому так? Бо в'язниця створює цілком конкретне середовище. Це середовище часто дає людині відчуття спільноти, роками привчає до цілком конкретних практик, стилю розмови й поведінки. Крім того, на колишніх "зеках" лишається юридичне тавро.

В особливості це стосується молодих людей. Передбачається, що Зінченко назавжди буде ізольований від решти суспільства, він - "невиправний" і, крім того, "має бути покараний" за вбивство відомої громадської діячки (хоча зазвичай за таке саджають на 7-15 років). І ось питання: чи допомогло це покійній Фаріон чи її родичам? Чи усуне це подібні випадки в майбутньому? Навряд. Зате донька Фаріон, а також ми і наші діти, а, можливо, навіть онуки, платитимемо гроші за його утримання в ізоляції. Справа тут, звісно, не в доцільності використання податків, а в тому, чи залишається в цій системі бодай крихта здорового глузду.

Люди не вбивають інших людей не тому, що бояться бути покараними, провівши решту життя за ґратами. Тих, хто намірився здійснити умисне вбивство, не зупинить примарна санкція закону. Чимало вбивств скоюють у стані афекту, під впливом речовин, за великі гроші або за ідею. І навпаки, ідея про те, що суворість закону здатна сама по собі зменшити кількість "злочинів", засновується на крихкій антропологічній концепції, буцімто людей слід дисциплінувати, ляскаючи батогом інших людей, які завинили перед системою суспільством. Довічне ув'язнення має під собою застаріле припущення, мовляв, деякі люди від народження або в силу виховання особливо схильні до "злочинів".

Як анархісти, ми виступаємо за відмову від каральної системи правосуддя та її заміну на реабілітаційну. Крім запровадження повноцінного суду присяжних, це потребує повного заміну підходу "злочинець має понести покарання" на модель компенсаторну (для постраждалих) та реінтеграційну (для "злочинця"). Той, хто нашкодив громаді або окремим її членам, має бути оточений особливою увагою з боку фахових психологів, які допомогли б йому або їй осягнути причини й наслідки своїх дій, альтернативні варіанти, способи компенсувати шкоду й примиритися з постраждалими (якщо це можливо).

Крім того, у суспільстві прямого народовладдя та усуспільненого господарства чимало мотивів для нинішніх "злочинів" просто зникнуть, адже вони укорінені в несправедливій та максимально нерівній системі розподілу благ, в якій люди не мають іншого способу вижити або реалізувати себе.

Навіть якщо Зінченко сповідував ультраправі ідеї (вочевидь, іншого ґатунку, ніж Фаріон), його покарання видається максимально абсурдним і несумісним із людською гідністю. Зрештою, це стосується будь-якого довічно ув'язненого у будь-якій країні світу.

У наступних дописах ми розкриємо детальніше, як можна було би інакше розв'язувати або, що важливіше, запобігати конфліктам у громаді без державного примусу.

На вихідних представники "Гуляйморя" долучилися до вшанування нещодавно полеглої Іванки "Гайки" Куценко - переконаної анархістки, веганки, феміністки, освітянки, морської піхотинки. На превеликий жаль, вона загинула під час артилерійського обстрілу 1 жовтня.

На її честь одеська ініціатива Street Aid Daily вирішила влаштувати, окрім щонедільної роздачі одягу, ліків та інших предметів першої необхідності безхатькам, також і "годівничку", яку колись створила Гайка.

"Годівничка" Іванки щотижня готувала, доставляла і роздавала веганську їжу потребуючим. Вона існувала цілий рік, аж доки Іванка не приєдналася до Сил Оборони. Цього разу для "годівнички" приготували борщ для більш ніж сотні безхатьків, які слухали спогади наших товаришів про Іванку, а також обговорювали з нами цінності, які були такими близькими Гайці.

Ми не були особисто знайомі з Іванкою, однак були щиро раді допомогти влаштувати спомини та розділити біль її товаришів.

Висловлюємо свої щирі співчуття близьким, друзям, посестрам і побратимам Іванки.

У Львові праворадикальні тіпи побили Владислава Стародубцева. Просто перед лекцією «Лівий Львів: історія довгої традиції» неонацисти напали на ветерана війни. Просто за те, що він відкрито висловлює ліві погляди…

Хочемо нагадати, що «декомунізацію» придумали для того, аби тотально перейменувати вулиці та заплутати логістику російським окупантам у разі великої війни.

І не тільки для того.

Звісно, очищення наших вулиць від імен катів та диктаторів - це теж важливий поінт.

Та головне - це побудова нової лівої традиції, яка не матиме звʼязку з колишніми більшовицькими катами.

Але сам факт того, що кремлівські чекісти катували людей, творили геноциди, використовуючи при цьому ліві ідеї, автоматично не робить соціалізм, анархізм та будь-яку іншу ліву ідею шкідливою та ворожою.

Хочемо нагадати всім: якщо ви за Незалежну Україну, якщо ви апелюєте до української незалежності й вважаєте радянську більшовицьку владу окупантами, то це правда. Але знайте: Українська Народна Республіка - це теж ліваки. Щобільше: саме УНР першою намагалася створити щось подібне до радянського союзу, бо саме українські ліві організували «Зʼїзд поневолених народів» у Києва.

Українська ідея - ліва, анти авторитарна, демократична, антифашиста.

Праворадикальні погляди - це смітник історії.

Друзі, не ставайте нацистами, фашистами.

Вважаєте себе націоналістами? Дохуя радикальні ? Ставайте анархістами, змінюйте свої погляди!

Головна ідея анархізму проста: підприємства мають належати робітникам, а не власникам, бюрократам чи мажорам. Ті хто працюють на заводі, у школі чи в банку - мають керувати цим заводом, цією школою, цим банком!

Чому я маю платити податки сраному чиновнику, що вкраде ці гроші - я можу сам донатити на ЗСУ, на лікарні, на школи, спортивні гуртки.

Націоналісти, ви ж розумієте, що ця країна не буде належати вам! Алло! Бюрократи, чиновники, бізнесмени вкрадуть у вас перемогу! Ви маєте свою ідею нації, але ви не дивитеся в корінь - націоналізм не має рецепту боротьби з головним злом світу: імперіалізмом, бюрократією та капіталізмом.

Бо ця боротьба апріорі інтернаціональна.

Вашу локальну перемогу над цим злом задушить інше зло з іншої країни.

Ну це ж тупо відбивається зараз.

Люди з революційним потенціалом мають прокинутися. Досить гратися у вождів, лідерів нації, провідників, білих рексів.

Анархісти та ліві краще за націоналістів можуть вирішити національне питання: дати людям реальну владу, а не ілюзію.
Поки ви бʼєте незалежних істориків та нормальних проукраїнських лівих, поки ви водите смолоскипні хороводи, бюрократи, корупційні та «щирі державники» тупо пиздять ваші ж гроші та будують вілли в Іспанії.

Вам слабо набутилити відвертого корупціонера, а от натовпом бити адекватного українця лівих поглядів - тут ви герої та рекси.

Класична тактика фашистів та нацистів.

Владу Стародубцеву - велика повага та підтримка! РАЗОМ І ДО КІНЦЯ!

18 жовтня представники "Гуляйморя" взяли участь у публічній дискусії "Народовладдя NOW: перспективи прямої демократії та демократії участі". Разом із представниками інших лівих, лібертарних, анархістських груп та організацій ми вийшли на спільне розуміння прямої демократії, обмінялися думками та досвідом. Нижче публікуємо доповідь, яку ми представили під час дискусії.

Ми хотіли б звернутися до певного парадоксу, який часто можна зустріти на практиці: люди, які більше за всіх виграли б від прямої демократії, сумніваються та часом навіть обурюються, коли говориш їм про можливість такого устрою.

Уявімо собі в якості прикладу середньостатистичного чоловіка близько 40 років, який має освіту та робітничу професію, достатньо активну життєву позицію. Припустимо, він усе життя прожив у невеликому селищі на березі Чорного моря чисельністю до 7 тисяч мешканців. У таких селищах майже завжди існує конфлікт між місцевою громадою та забудовниками, власниками крупного капіталу, які бажають загарбати узбережжя і звести на ньому якийсь прибутковий готель. Чоловік із однодумцями намагається відстоювати узбережжя в міру своїх можливостей, звертається до органів місцевого самоврядування, однак ті повністю куплені забудовниками. І при цьому всьому єдина альтернатива, яку бачить цей чоловік, - зняти "поганого" голову громади й обрати "хорошого", "аби крав, але в міру, й не забував про інтереси мешканців".

Якщо йому зауважити, що він сам разом із сусідами вкупі здатні були б набагато краще подбати про свою громаду, ніж будь-який "хороший" голова із числа професійних політиків, то чоловік безумовно знітився би або задав би низку типових питань:

- Як зібрати асамблею із 7 тисяч або хоча б 3 тисяч повнолітніх та дієздатних мешканців?

Насправді кожне село і селище ділиться на "кутки", "вулиці", мікроспільноти сусідів. У місті це дорівнювало би "двору" або одній ОСББ. У його селищі 200 людям цілком можливо було би очно зібратися й обговорити питання, важливе для їхнього співжиття. Далі вони могли б висунути по 1-2 делегати на рівень всього селища: 7000 мешканців у такому випадку представляли б 70 делегатів (по двоє від сусідської спільноти). Повноваження цих делегатів можна було би жорстко обмежити. Якщо делегат домовлявся би з іншими не про те, задля чого його висунула асамблея, то він міг би бути негайно відкликаний і позбавлений права висуватися знов протягом певного часу. Вже сьогодні можна було би розробити мобільний застосункок, який відслідковував би процес прийняття рішень у громаді та розподіл її бюджету в режимі реального часу.

У місті делегати від "двору" могли би висуватися на рівень кварталу, а звідти - на рівень району (щоправда, районування міста мало би бути в такому випадку значно дрібнішим, ніж зараз). Якщо в населеному пункті є важливе підприємство - до ради делегатів могли би так само добиратися і його працівники (або представники галузевої профспілки).

Пояснюючи такі речі людям з-поза "двіжу", важливо робити такі акценти:
🌼 дроблення населеного пункту на менші, органічніші одиниці;
🌼 поняття про імперативний мандат (суворе обмеження прав делегатів);
🌼 перспектива мобільних застосунків (з урахуванням усіх ризиків).

- Як цього досягти?

Сусідські асамблеї можуть збиратися навіть зараз, це не заборонено жодним державним законом. Тож це питання слід переформулювати - як підбурити людей на зібрання та спільне обговорення? [Ми розкриємо відповідь на нього в наступних дописах] Якщо ж асамблея зібралася й вирішила щось донести до чиновників, наприклад, нинішнього голови громади - він буде повним політичним самогубцем, якщо відмовиться реагувати на таке звернення.

- Мені здається, люди на асамблеї пересваряться і ніколи не дійдуть спільної думки.

Насправді це питання технічного порядку. На даний момент уже розроблено чимало методик досягнення консенсусу й фасилітації громадських обговорень. Варто спонукати людей знайомитися із ними.

Безумовно, територіальний принцип є лише однією з форм прямої демократії, хоча він - на ряду із професійним (синдикальним) - видається наріжним для творення нового, більш справедливого устрою.

Сподіваємось, що практичним результатом таких публічних дискусій стане видання посібників для активістів - як пояснювати людям суть прямої демократії.

ПРОТЕСТИ ЛІЦЕЇСТІВ У ФРАНЦІЇ: ПРОМІЖНІ ДУМКИ

Уже близько більше 20 днів тривають протести ліцеїстів та студентів у Франції, які стали каталізатором масових заворушень у багатьох містах країни. Для тих, хто не слідкував за новинами, коротко нагадуємо: у кінці вересня французькі ліцеїсти та студенти за підтримки профспілок (зокрема викладачів) оголосили страйк — не пішли на заняття та почали займати будівлі навчальних закладів. Читати далі...

КІЛЬКА СЛІВ ЩОДО ПЕРЕМИР'Я В ОЛЕШКАХ

Безумовно, це унікальний момент в історії повномасштабної війни. Такого перемирʼя в нас не було роками, та воно врятує (вже врятувало) сотні людей від подальшої блокади й численних смертей.

Чому люди не виїхали раніше?

На це є чимало причин. Серед них - здоровʼя (коли люди похилого віку можуть не пережити довгих поїздок), привʼязаність до тварин (яких часто не приймають в нові житла будь-де або не допомагають врятувати), родичі, а також чимало психологічних аспектів. Останні є особливо критичними, оскільки, зважаючи на весь попередній досвід ВПО, інші люди обирали нікуди не рухатися, оскільки не могли сподіватися на фінансову допомогу держави або стабільні виплати від міжнародних організацій. У звичному оточенні своїх друзів та рідних вони вбачали більше шансів принаймні не зʼїхати з глузду.

А як щодо 4 автобусів які поїхали «до рф»?

Перш за все, треба нагадати, що пропагандисти з рф часто називають своїми територіями й ті, що окуповані. На одному з останніх опублікованих ними відео, де, як заявляється, кілька напівпустих автобусів прибули до рф, мова йшла, наприклад, про окупований Скадовськ тієї ж Херсонської області. Не про Сибір із вічною мерзлотою.

Тож навіть якщо серед пасажирів тих небагатьох автобусів і є якісь любителі «русского мира», то їх, вочевидь, меншість. Здебільшого мова йде про людей, які й надалі їдуть до своїх друзів, де б вони не були. Дехто з них живе в Україні, дехто на окупованих територіях, а дехто відправиться до них за кордон. Навряд чи, як пишуть деякі словоблуди, ті автобуси були переповнені чоловіками призовного віку, які не хотіли потрапити до ТЦК в Україні тільки-но перетнувши кордон. Зрештою, як виявилося, люди навіть не проходили фільтрацію на вʼїзді, й це стосувалося не тільки людей з Олешок, а й тих, кого підібрали по дорозі.

Більше того, ми, вочевидь, могли б побачити навіть більше людей, які б забажали виїхати з суміжних населених пунктів, однак дорогу до них ворог не сильно волів розміновувати.

Як ми оцінюємо це перемир'я?

За пів години перемирʼя офіційно скінчиться, та ніхто не може сказати, якими будуть його віддалені наслідки. Однак думаємо, що і ви, і мешканці Херсона погодяться в одному: ці дні тиші на українському Півдні були варті того. Обстріли правобережної Херсонщини давно стали звичною справою, і щоразу вони супроводжуються жертвами серед мирного населення. Вірогідно, вони триватимуть і надалі. Однак сьогодні, серед усіх цих трагедій, ми можемо й порадіти, оскільки ці кілька днів принесли гарні новини. Були врятовані сотні життів, які зможуть продовжити свій шлях у майбутнє. Мова йде не тільки про мешканців Лівобережжя, але також і про заблокованих раніше мешканців Правобережжя: під час припинення вогню з червоної зони вдалося вивезти 167 осіб, серед яких 22 дитини.

Про що ми досі можемо і маємо хвилюватися, так це про те, як і де розселять врятованих людей в Україні та по світу. Бо немає жодних гарантій, що навіть якщо вони отримають гідне житло й виплатами, наступного дня в якомусь в магазині їх не почнуть стигматизувати через мову. Отже, будьте поблажливі, будьте людяними. Якщо зустрінете десь людину з окупованих територій, будьте дружелюбними. Цілком імовірно, що ці люди хочуть поділитися своїми історіями й довіритись комусь ще в своєму житті, знайти розраду за останні роки, - і саме ви можете цьому посприяти.

Щодо тих, хто лишився і далі на тих територіях… ймовірно, вони більше не шукають спасіння й охоплені безнадією. Хтось не зміг би пережити дорогу, хтось не зміг би пробачити собі покинутий дім. Хтось після історій друзів про смерті ВПО взимку на вулиці без домівки обрав лишатися у своїй напіврозбитій хаті. Причин цього вибору може бути багато. Та попри все, більшість людей, імовірно, досі сподівається побачити близьких людей після деокупації. Усі вони - люди не якогось іншого «сорту», це ми самі в інших обставинах.