Журнал "Перець" якісь криптобандерівці видавали, не інакше)

Здавалося б, Україна має бути провідним світовим центром росієзнавства. Причини настільки очевидні, що й писати про них безглуздо. Але в реальності це не так, і цікаво, чому.

На мою скромну думку – через протиприродне злягання двох протилежних сил.

З одного боку – відверті та приховані русофіли, комуністи, монархісти та радикальні православні. Для них Росія – матушка, росіяни – брати, а раз ми – один народ, то що там досліджувати, краще бігом вступати в Саюзноє гасударство. Нині вони розгромлені в політичному просторі, але інституційну порожнечу після себе залишили (наприклад, хтось же заборонив нашій розвідці працювати в Росії).

З іншого боку (і політичного, і географічного) – ура-патріоти, щирі та на зарплаті, для яких росіяни – генетичні раби, а будь-яке навіть не добре, а просто нейтральне слово про Росію – люта українофобія. З початком повномасштабного вторгнення вони не лише не переосмислили свою позицію, а навпаки – утвердилися в ній (писати «росія» і «путін» з маленької – дуже помічне; і зараз мені навіть за такий пост прилетить, хоча свою русофобію я довів і словом, і ділом).

Коротше кажучи, якщо ми і справді хочемо обернути російські/євразійські студії на Заході собі на користь, ми маємо не лише заперечувати російські наративи, але й самі видавати прийнятний за бугром інтелектуальний продукт.

Так, на щастя, дехто в Україні цим займається. Але без державного замовлення це так і залишиться героїчним подвижництвом одинаків, про яке в Європі та США здебільшого навіть не дізнаються.

Будь-які слова зайві))

Історична колія

Якщо ви думаєте, що ефект колії - це прокляття однієї лише Росії чи України, - не журіться! Польщу це теж не оминуло.

Ось результати недільного голосування, накладені на мапу поділів країни. Колишні підросійська та підавстрійська частини голосували переважно за правлячих консерваторів, піднімецька, а також мегаполіс Варшава - за опозиційних лібералів.

Цікаві винятки. Лодзь, хоч і в підросійській частині, голосувала за лібералів, бо це - майже промислова столиця Польщі. А от чому в піднімецькій частині на північ від Лєґніци - консервативна пляма, і чому такі ліберальні Бялосток і район південніше Перемишля в підросійській частині - загадка. Може, хтось із польских френдів пояснить.

Висновки:
1. Історична колія існує і дається взнаки навіть через 100+ років
2. Історична колія уражає навіть заможні суспільства
3. Урбанізація з освітою та індустріалізацією може допомогти подолати ефект колії (хоча і не завжди)

Коротше, історія має значення! Але історія - не вирок!

Придумав новий логотип для "найнейтральнішої" корпорації в світі))

Всі пишуть про Авдіївку, і я напишу.

Авдіївка - це як повномасштабне вторгнення 2022 року в мініатюрі.

По-перше, домінування ілюзій над реальністю. В обох випадках Путін вірив/вірить у те, що Україна не чинитиме опір, або її військо знищене. У диктаторів завжди так - спочатку ти зачищаєш усі незалежні інформаційні системи, а потім сам починаєш вірити у свою пропаганду. Ну а раз Україна втратила 100500 танків, літаків і хімерсів - то чому б не переходити в атаку?

По-друге, домінування політичних чинників над воєнними. Тоді Путін хотів провчити НАТО, швиденько завоювавши Україну. Облом. Зараз Путіну доповідають, що український літній наступ провалився, і він такий - ага, а зараз ми покажемо, як слід воювати, візьмемо Авдіївку, як Бахмут, умиємо українців. І ніхто не посмів не те, щоб публічно заперечити, але навіть по-тихому саботувати.

Це звісно не означає, що російська армія закінчиться за два-три тижні. Радше навпаки, це означає, що війну Путін з власної волі не припинить - кидатиме м'ясо вперед до останнього, а генерали вестимуть.

З іншого боку, Харківщина показала, що і у росіян є межа міцності, після якої все сиплеться.

В підсумку, Україна виграє, але, певно, ще не завтра.

Чому в сучасному світі так багато антисемітів і так мало справжніх борців з тероризмом та авторитаризмом?

Тому що бути антисемітом безпечніше.

Ізраїльтяни в цілому не стануть підривати ваші будинки, розстрілювати ваші редакції та труїти вас чи відрізати вам голови в прямому ефірі (були лише поодинокі винятки з цього правила, і то без зайвої демонстративності). А терористи чи авторитарна влада - запросто, показово і масово. Тому критикувати нелюдські режими страшно.

А антисемітизм легко сховати за сучасними лівацькими гаслами, і за це нічого не буде (евреї-соціалісти кінця ХІХ ст. перевертаються в трунах). Правда, нещодавно американські хедж-фонди показали, як із цим боротися, але до повної перемоги над ідіотами в кампусах ще далеко, а в Європі - й поготів 🙁

Хом'яки - страшні звірі!

(новина справжня, я перевіряв)

Генерал СВР просто переплутав прізвища, замість "Путін" слід читати "Царьов", (недочув, що то не про царя) а так все правильно!

Четверта Тридцятилітня війна

Перший цикл світового порядку під гегемонією Іспанії тривав 126 років (1492-1618), Тридцятилітня війна - 30 (1618-1648).

Другий цикл світового порядку під гегемонією Голландії тривав 144 роки (1648-1792), "Друга Тридцятилітня" війна - 23 роки (1792-1815).

Хоча якщо за кінець циклу вважати не Французьку, а Американську революцію 1775 року, тоді цикл тривав 127 років, а "Друга Тридцятилітня" війна - 40 років (1775-1815).

Третій цикл світового порядку під гегемонією Британії тривав 99 років (1815-1914), "Третя Тридцятилітня" війна - 31 рік (1914-1945).

Четвертий цикл світового порядку під гегемонією США тривав 69 років (1945-2014), четверта ж війна поки триває лише десятиліття, тож попереду у нас ще від 10 до 20 років.

Однак оскільки жодного іншого справжнього претендента на світову гегемонію не видно, припускаю, що США залишаться на своєму місці ще на один цикл. Якщо їх не розірвуть внутрішні суперечки.

Єдине, що може втішати, що ми вступили у цю війну раніше за інших, отже, можемо і вийти з неї раніше. Але це не точно.

https://gazeta.ua/articles/poglyad/_domovitisya-poseredini-ne-vijde-ce-nasha-tridcyatilitnya-vijna/1162520

Кілька хаотичних думок про історіописання: переписування історії, Мультифронтир, популяризаторів, Снайдера та західних борців з українським антисемітизмом

1. Історію України (а особливо Русі, та й всю решту) слід переписувати, бо раніше її писали сталіністи, а тепер переважно постмодерністи, і хто з них гірший – хз. Принаймні, сталіністи були чеснішими))

З російських постмодерністів, яких я знав, всі, крім (поки?) одного, і абсолютна більшість українських постмодерністів врешті-решт виявилися українофобами (а то і російськими агентами). Не знаю, чи концепція конструктивізму націй, вигадана ліваками у 80-х, так розжижує мозок, чи вони відразу були українофобами, але вдало маскувалися постмодерністським білопальтовством (над сутичкою, істини немає тощо). І як вилікувати сучасну академію від цього – неясно. Короч, стережіться постмодернізму змолоду.

2. Переписати історію не означає замість старої єдино вірної концепції запровадити нову єдину вірну, а незгодних заслати на рудники (хоч спокуса є). Ми ж не Росія) Це означає написати нові концепції, які краще пояснюватимуть минуле, і дозволити їм конкурувати. За майже 20 років професійного досвіду я упевнився, що нікого ні в чому неможливо переконати постфактум, можна лише превентивно вкласти в голови правильну картину або дати поштовх тим, хто і так сумнівається. Тому нове історіописання – це робота на перспективу.

Однією з таких концепції є Мультфронтир. Якщо вам досі цікаво, праця вийшла на фінішну пряму, буде щось сторінок з 450 (хоч треба з 1450 щонайменше, але вже як є).

3. Професійні історики майже завжди будуть писати гірше за професійних дилетантів, тому що постійно будуть змушені зважати на обмеження джерел та методології, про що дилетанти навіть не чули. Тож хуєписці завжди будуть популярніші за сумлінних авторів. Втім, в останній час все активніше формується прошарок професійних популяризаторів з історичною освітою, які вже навчилися достукуватися до свідомості пересічних читачів (В’ятрович, Кіпіані, Зінченко та й навіть я). На Ютубі все могло бути ще гірше, але і там є популярні профі Мараєв і Алфьоров, які тримають двері від навали невігласів))

В коменти під постом на ФБ про Четверту Тридцятилітню приходили люди, які не те, що не читали, навіть не чули про Броделя і Валлерстайна, не кажучи вже про Аррігі, а все одно намагалися дискутувати про цикли світового порядку. Перевитрати свободи слова))

Але якщо вдасться упевнити владу, що слухати треба професіоналів, а не галасунів – можна буде жити, і потім поставити державу на службу реальному просвітництву народу. Хоча як це зробити, особливо з нинішньою – хз.

4. Снайдер оголосив, що напише коротку глобальну історію України. Хоч професіонали навряд чи дізнаються з неї щось нове, все одно чудова новина. Бо не лише поспільство просвітиться, але й академіки пожвавлять дискусії. Хоча в Україні уже є чудова глобальна історія, щоправда лише 15-18 ст. і дуже коротенька (найсоковитіші частини будуть у збірнику про Мультифронтир). А те, що її автора Вирського не знає ніхто поза бульбашкою професійних ранньомодерників – журбинка і бентеженька. Треба вмовити його написати велику популярну книжку.

5. Думаю, після погромів на Кавказі Росія вкине додатково 100500% грошей в «дослідження» українського антисемітизму. Слідкуйте уважно за «вченими», «журналіст(к)ами» та «активіст(к)ами» з Канади та України – хто зараз гучніше волатиме про Шухевича, ті й спалилися))

Валерій Залужний написав колонку для Економіста. Певно, десь є і офіційна українська версія, але я не став чекати і шукати, а переклав з англійської.

Вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року спровокувало глобальну кризу безпеки. Напад на демократію з боку морально хворої імперської держави в самому серці Європи порушив баланс сил в інших частинах світу, включаючи Близький Схід та Азійсько-Тихоокеанський регіон. Неспроможність багатосторонніх органів, таких як ООН та Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), підтримувати порядок означає, що Україна може відновити свою територіальну цілісність лише за допомогою військової сили.

Українці продемонстрували свою готовність покласти душу й тіло за свою свободу. Україна не лише зупинила вторгнення набагато сильнішого ворога, але й звільнила значну частину своєї території. Однак зараз війна переходить у нову стадію: ту, яку ми, військові, називаємо "позиційною" війною, що складається зі статичних і виснажливих боїв, як у Першій світовій війні, на противагу "маневреній" війні, заснованій на русі та швидкості. Це вигідно Росії, дозволяючи їй відновити свою військову міць, що в кінцевому підсумку загрожуватиме українським збройним силам і самій державі. Яким же є вихід?

https://telegra.ph/Golovnokomanduvach-Zbrojnih-sil-Ukraini-pro-te-shcho-potr%D1%96bno-dlya-peremogi-nad-Ros%D1%96yeyu-Tehnolog%D1%96i-ye-klyuchovimi-osk%D1%96lki-v%D1%96jna-11-01

Скільки ворогів загинули на війні?

Окрім есею, Залужний дав Економісту коротке супровідне інтерв'ю. Більша частина змісту - про позиційний тупик і необхідність технологій - іншими словами переказана в есеї, тому я не перекладав весь текст. Натомість я зупинився на одному важливому питанні - про загиблих ворогів.

"Хід контрнаступу підірвав сподівання Заходу на те, що Україна зможе використати його, щоб продемонструвати, що війну неможливо виграти, і таким чином сплутати розрахунки Владіміра Путіна, змусивши російського президента до переговорів. Він також спростував припущення генерала Залужного, що він зможе зупинити Росію, знекровивши її війська. "Це була моя помилка. Росія втратила щонайменше 150 000 осіб загиблими. У будь-якій іншій країні такі втрати зупинили б війну". Але не в Росії, де життя коштує дешево і де Путін орієнтується на першу і другу світові війни, в яких Росія втратила десятки мільйонів людей".
...
"Давайте будемо чесними, це феодальна держава, де найдешевшим ресурсом є людське життя. А для нас... найдорожче, що у нас є - це наші люди", - каже він. Поки що, говорить генерал Залужний, йому вистачає солдатів. Але чим довше триватиме війна, тим важче буде їх утримувати. "Нам потрібно шукати цей вихід, нам потрібно знайти цей порох, швидко його освоїти і використати для якнайшвидшої перемоги. Тому що рано чи пізно ми зіткнемося з тим, що у нас просто не вистачить людей, щоб воювати".

Отже, головком підтвердив те, про що кажуть аналітики, і чого не хочуть слухати блогери. Коли Генштаб публікує добові зведення, він вказує кількість "втрат" ворогів, а не "загиблих", бо це різні речі. У категорію втрат (певно, мова йде про безповоротні, а не санітарні, бо це теж різне) входять і вбиті, і важкопоранені, і полонені, і зниклі безвісти. Таким чином, 300 тисяч - це втрати, а не загиблі, а загиблих - половина.

Направду це дофіга. Це вдесятеро більше за 10 років Афганської війни (не рахуючи, звісно, самих афганців). Ба більше, співвідношення загиблих та поранених 1:1 - це дніще дніщенське за будь-якими мірками, це вирок всій військовій машині РФ. Але цього виявилося недостатньо. І не в останню чергу тому, що мобілізованих і контрактників серед загиблих навряд чи більше половини. Решта - найманці, зеки та, що особливо жахливо, українці з давно окупованих територій.

Але рівень внутрішньої ненависті в російському суспільстві, презирства до нижчих та плазування перед вищими настільки високий, що жодні втрати ніяк на нього не впливають. Ми ж просто не зможемо перебити їх усіх, якщо розмінюватимемо менше ніж 1:5. Тож наша надія - нові технології, бо ліквідувавши технічну перевагу Росії, ми убезпечимося від її м'ясної переваги. Тому у головкома в есеї 4 з 5 пунктів були про техніку.

Однак в тексті є і ще одна деталь. Коментатор пише: "У Першу світову війну заколоти втрутилися раніше, ніж технології змогли змінити ситуацію. Чотири імперії розпалися, а в Росії спалахнула революція". Додам від себе, що Німеччина зазнала повної катастрофи, хоча на її території не було жодного ворожого солдата, навпаки, це Париж був під обстрілами.

Тому попри все, у довготривалій перспективі я залишаюся оптимістом. Ми не тільки виграємо цю війну, але й колись розмежовуватимемо Російську республіку із Поволзьким еміратом.

Крим був на загал проблемним регіоном на початку ХХІ століття, але геть не безнадійним. Ось, влітку 2013 року в парках мініатюр в Бахчисараї та Євпаторії поставили копії пам'ятників "Батьківщини-Матері" та Статуї Свободи.

А цього року гендиректор Бахчисарайского парку, депутат російського "парламенту" Криму від партії ЛДПР Віктор Жиленко облив мініатюру Статуї Свободи томатним соком, зав'язавши перед цим їй очі чорною пов'язкою на знак "сліпоти американського ідола до навколишнього світу". У заході взяв участь також сам голова "парламенту" Криму Володимир Константинов. У жовтні модель демонтували.

Не знаю, як в Євпаторії, але навряд чи Статуя Свободи і там вціліла.

Однак все одно вірю, що шанси на одужання півострова є, якщо Україна правильно лікуватиме хворобу русского міра. І нова "Україна-Мати" з тризубом, і Статуя Свободи знову з'являться в парках мініатюр.

Сьогодні в Росії особливо палко засуджують польських інтровертів!

Цього дня, 5(18) листопада 1914 року, стався бій біля мису Сарич - перша морська баталія Першої світової війни. Тоді ескадра російських броненосців не змогла здолати німецький лінійний крейсер "Гьобен".

Кому цікавий мій перший досвід не лише історика, а ще й аналітика морської тактики - велкам)

https://ua.krymr.com/a/geben-yevstafiy-biy-sarych-mys-viyna/32648078.html

Завершив укладання збірника про Мультифронтир. Понад 1,1 млн знаків - 500 з великим гаком сторінок - і це лише набір окремих розвідок. Вірю, що колись в такому ключі буде написаний 20-томник зі всієї історії України))

Коли я починав цю роботу, я звісно знав, що українські вчені ХХ століття зверталися до проблеми розташування України між Сходом і Заходом. Але я уявити собі не міг, що в одній роботі Стефана Томашівського ще 1919 року буде майже написано про Мультифронтир. Ось, прочитайте цей фрагмент:

"Оглядаючи історію України від її початків, можемо легко доглянути три провідні ідеї в її розвитку. Вони ділають одночасно від найдавніших часів, одначе не з однаковою енергією у всіх моментах; раз перемагає один напрям, те знов инший. Перша ідея випливає з відвічного контрасту між культурно-лісовою і степово-луговою полосою нашої землі й має на меті з одного боку охорону від степових хижаків, із другого здобуваннє землі. Вона слідна однаково, коли культурне життє обмежалося на сам тілько чорноморський беріг й коли осередок культурної енергії був на північнім заході. Боротьба зі степом переходить ріжні фази. До XIV в. вона загалом беручи дефензивна, опісля переважає офензива, у XVIII в. закінчується вона перемогою над степом. Історична трагедія України в сьому, що сей великий перелім в історії східної Европи доконався вже після упадку державної самостійности України. У сій драматичній боротьбі бачимо два методи: воєнний і колонизацийний; перший був переважно уживаний в часах державного життя і виявив повну безуспішність своїх змагань, що тілько підпертий масовою колонизацією рішив остаточно довговікову боротьбу в користь культурного життя. В низовім козацтві маємо перехідний метод, в отсій боротьбі.

Друга ідея української історії випливає із політично-культурної суперечности Заходу і Сходу, якого підкладом церковні окремішности католицтва і православя; на них побудовані окремі культурні типи, західний – латинський і східний – византийський, із окремими зверхніми формами (азбука, календар і т. ин.). Політичний вислів сього контрасту маємо в національній боротьбі між народністю польською й українською. Боротьба сих двох народів виповняє цілі доби української історії, з окрема після упадку державного життя. Довговікова приналежність України до польської держави помагала щоправда відокремленню й індивидуалізації українського народу від инших східно-словянських племен, та з другого боку боротьба із польсько-католицькою ассимилацією розбуджувала і скріпляла культурні спільности зі Сходом. Синтеза в сім змаганню супротивних течій виявилася у витворенню окремого національно-культурного і політичного характеру Українців, який сполучає в собі поодинокі прикмети обох основних типів в одну орґаничну цілість.

В основі третьої історичної ідеї України лежить політично-господарський контраст Півночи і Полудня, скріплений окремішностю расовою і культурною. Ся суперечність слідна від найдавніших часів, одначе до національної самосвідомости прийшла вона найпізніше з усіх, бо що тілько у XIX в., після переходу більшости українських земель під пануваннє Московщини. Так пізно – тому що вона лагодилася чималим засобом обєднюючих сил, найбільше церковної орґанизації. Бо злука з Московщиною викликала противні течії, як було у Польщи. Політичне обєднаннє вело за собою й національно-культурне, натомість боротьба з сим останним пособляла остаточному відокремленню від Московщини і зруйнуванню т. зв. загально-руського національного типу.

Степ, Польща, Московщина – оте є трикутник історично-політичного розвитку України; та вартість його не тілько історична, а й сучасна та ще мабуть на довшу мету у будущині. Тілько що характер першого доволі змінений: Українцям полишається уже лише велике завданнє мирної ассимилації тих елементів, що в ріжних часах встигли в більшій або меншій мірі здобути свою пайку на українських землях".

Українська наука 20-50-х рр. - велика сила! Але як і у випадку з політикою, правом та економікою, через більшовиків ми втратили ціле століття, і мусимо все починати спочатку.