#Підказки

1. Не вбивай Актора, що грає кілька ролей...
2. ***
3. ***
...

#Історія
#Гобкінс

Любий читачу,
Я пишу цю книгу, щоб наступні покоління, що прийдуть після мене не забували своєї історії, свого імені та своїх героїв, що й далі надихатимуть їх рухатися уперед. Звісно, я б волів, щоб мої записи дісталися нащадкам мого сімейства, але не соромтесь прочитати про мої пригоди та про історію мого роду у будь-якому випадку (звісно, якщо ви все ж вмієте читати)…
Мене звати Гекфін Гобкінс, і майже все своє свідоме життя я присвятив пошукам інформації свого родоводу й написанню цієї книжки.
Одразу хочу попросити пробачення в своєї любої дружини Варни та у своїх дітей: Жофі, Бальдо, та Діамани, що, можливо, був недостатньо хорошим батьком і через свої дослідження не приділяв вам достатньо уваги. Без знання свого минулого ми не маємо майбутнього, тож сподіваюся, що ця робота допоможе нашим нащадкам зрозуміти, ким вони були, є, і куди мають іти у майбутньому…

***

- І що, там дійсно так написано?
- Слово в слово.
- Ух, ну хоч зараз дізнаюся, що ж дідусь у тій книженції мені понаписував. Недарма вас у гості запросив, панове!

Вогонь приємно потріскував у невеличкому каміні посеред тіснуватої, але доволі затишної кімнати в будиночку хафлінга-слідопита, вкриваючи все довкола своїм теплим в усіх сенсах світлом. Недалеко від нього з підлоги стирчав широкий пеньок, з якого був висічений стіл, довкола якого, як здавалося, і була побудована хижка. На столі лежала товста книга, переплетена тваринячою шкірою, що була заповнена доволі обережним каліграфічним письмом від руки. Над книгою і столом, впершись в них руками, стояв блідий тифлінґ з обережно підточеними рогами. Закінчивши читати перший абзац, він трохи здивовано перевів погляд на стіну, де висів чималий автопортрет, наче як, автора цієї книги: дужий та кремезний коротун з суворим поглядом, лисий та з довгою кучерявою рудою бородою по груди, що своєю зовнішністю більше походив на дверґа, аніж на хафлінга, одягнений в похідний шкіряний жилет та плащ, а також у кілт; в одній руці він тримав довгий ельфійський лук, що за розмірами був більший за самого хафлінга, а в іншій – короткий бойовий меч. Опісля погляд опустився на рудоволосого коротуна, що тримав дерев’яну тацю й роздавав усім присутнім в кімнаті чашки з трав’яним чаєм. Усміхнене молоде обличчя, прикрашене густими кучерями, що спадали на очі, більш худа статура… Він виглядав таким люб’язним та невинним, що годі було уявити його спорідненість із персоною на картині, хоча все ж можна було впізнати цей орлиний ніс… Та й борода в «діда» була схожа на волосся «онука», таке ж вогняне та хвилясте, хіба що росло з іншого боку голови…

- Кажеш, це він сам себе намалював?
- Так.
- І книжку теж він сам написав?
- Ага.

Тифлінґ продовжував трохи здивовано переводити погляд від напіврослика до картини, коли з тіні ліжка, що стояло у кутку не почувся ще один голос.

- Видно, яблуня добряче так жбурнула яблуко від себе.

Черговий, вже червоношкірий тифлінґ, що розлігся на замалому для себе ліжку, закинувши ноги на дерев’яну спинку й ліниво роздивляючись свої довгі пазурі, ледь помітно усміхнувся краєм губ, явно вдоволений власним жартом, що навіть зміг викликати коротку усмішку у свого блідого сородича, який втім швидко прикрив рота рукою, щоб не засмучувати господаря будинку ще більше.

- Сподіваюся, тобі сподобалася грибна юшка, Владаро?

Крізь зуби процідив напіврослик, відповідаючи на її їдкий жарт, проходячи вглиб кімнати і ставлячи чергову чашку чаю вже біля книжки та руки блідого тифлінґа.

- Сенеко.
- Дякую, Гоббі.

Ще дві чашки з чаєм опинилися на дерев’яній тумбі біля стіни з протилежного боку від ліжка, біля якої сиділо ще двоє гостей: світловолосий трохи похмурий та вдумливий ельф на ім’я Філософ та стриманий та небагатослівний дракононародженний на ім’я Довакін.

- Чай ще гарячий, тому обережніше.

Ставлячи чашки, коротко додав Гоббі. Філософ, трохи випрямивши спину на стільці, зігнувши одну ногу й вмостивши її собі на коліно, був дуже зайнятий якимись своїми думками, вдивляючись кудись у вікно, прямісінько у темряву нічних лісових хащів. Довакін же мовчки кивнув у відповідь, про всяк випадок ще раз перевіривши діжку під собою, яку хафлінг надав йому для сидіння, за відсутності інших меблів, які б могли вмістити його габарити.
Коли таця нарешті спорожніла, хафлінг поставив її біля стола-пенька й сів на заздалегідь заготовлений для себе стілець навпроти Сенеки, що вже от-от мав продовжити читати книжку його діда.
Він вже неодноразово переглядав усю цю товстенну писанину, хоча через своє невміння читати мусив спиратися на ілюстрації, що залишив дід, тому коли з'явилася нагода нарешті розібрати сам зміст, Гоббі був на сьомому небі від щастя, а його очі палали цікавістю дитини.

- Ну то що? Що там далі?

Впершись руками у стіл, напіврослик встав на свій табурет, щоб згори бачити книжку й старі знайомі йому малюнки, щоб починати співставляти їх з тим, що він мав от-от почути. Сенека в черговий раз глянув на рудоволосого своїм поглядом, даючи йому зрозуміти, щоб той не перебивав, після чого трохи промочив горло чаєм, знову взявся за книжку.

***

Мої дослідження поганяли мене майже по всьому континенту Вшегозем'я і вже точно по всіх трьох Ельфійських королівствах. Наше коріння дісталося найвіддаленіших куточків цього світу, але все воно так чи інакше стікається до одного джерела. До єдиного початку роду Гобкінсів. Не знаю, на скільки це буде очевидним, або ж навпаки – неочікуваним, в залежності від того, звідки ви, читачу, самі, і де ви це читаєте, але всі дороги родоводу моєї сім’ї ведуть до Мітлянду, де здавна жили хафлінги різних родів, вливаючись у місцеві поселення й співіснуючи разом з людьми та іншими мирними істотами фермерських комун. Втім, незважаючи на те, як довго вони тут жили і на скільки природньо вони там вписувалися, деякі джерела вказують на те, що навіть у цю місцину напіврослики прийшли звідкись. Ймовірно, вони втікали чи просто шукали кращої долі, переселившись із атолів та архіпелагів довкола королівства Атлантісу. Так-так, того самого міфічного королівства, що зникло під водою за дивних обставин, й пошуками якого зараз марять шукачі пригод. Втім, це було занадто давно, щоб збереглися якісь письмові підтвердження, та й саме слово Атлантіс в нас вже більше асоціюється з казкою чи міфом, аніж з реальною історією, тому повернемося до Мітлянду. А саме до Малої Тарії, куди одного дня разом із групою інших хафлінгів-переселенців прибув один на ім’я Гопп Рудий…

#Адміністрування

Чого б вам хотілося більше в партіях ДнД?
(Варіантів відповіді не буде, пишіть те, що вам би хотілося)

#Історія
#Коли_Знудилися_Боги
#one

- Капітане, рій броненосців прямо по курсу!

Дзвінкий ельфійський голос одного з матросів розбудив молодого юнгу. Звісно, послання було адресоване не йому, але він вже здогадувався, що буде далі, тому поспішив зіскочити з гамака.

- Командо, на реї!
- Прокидайтеся, акулята, здобич знову прямує нам у пащу!

А це вже було адресовано юнзі в тому числі. Білий драконід, вдягнений в одні лиш штані та бандаму, щоб не напекло голову. Його луска за ті декілька тижнів, що він провів на бригу "Посейдон" отримала легку жовтувату засмагу, роблячи її із білосніжної ближчою до мармуру, або ж слонової кістки. Статурою молодий драконід більше походив до ельфійської частини екіпажу, ніж до своїх лускатих побратимів, але це було через вік. В свої 16 років він втратив батьків, і не маючи багато альтернатив, доєднався до екіпажу приватирів, або ж як вони себе кликали: "Сили Самооборони Архіпелагу Свободи". Втім, на скільки йому було відомо, це була доволі розповсюджена історія серед екіпажу. Навіть їх таємничий капітан, якого юнга за всі тижні в морі до сих пір не бачив, кажуть ще був дитиною, коли тільки почав займатися морською справою.

На "Посейдоні" почався справжній фурор: ельфи та драконіди жваво розбирали зброю з арсеналу й наввипередки бігли на палубу. Юнзі також нетерпілося доєднатися до свого першого бою, але на відміну від інших, він відчував деякий страх. Броненосці: страшні машини з металу, які ходили морем вже не на вітрилах, а на двигунах. Їм були не страшні шторми, їх броня здавалася непробивною, а їх гарамти - руйнували все. Один з таких монстрів і зруйнував свого часу риболовецьку шхуну, на якій потонули обоє батьків хлопця. А чатовий доповідав про цілий рій: 10-15 кораблів.
До речі, про гармати: незважаючи на завзяття екіпажу, на "Посейдоні" не було жодної. Хіба що крім старенької мортири на кормі. Але цього було явно недостатньо, щоб протистояти рою броненосців.
На палубі вирував справжній запал. Команді нетерпілося вступити у бій з роєм плавучих металевих островів, до рухалися їм на зустріч проти вітру. Здалеку можна було розгледіти, як засувки на кількох передніх броненосцях відкрилися, оголяючи передні гармати. Судячи за все, вони теж помітили "Посейдон" і от-от планували його затопити. Дерев'яне судно, незважаючи на те, що було більше за шхуну - все одно мало розколотися навпіл від 1-2 снарядів.
Коліна юнги затремтіли. Перед очима вже блимали картинки з невідворотнім кінцем. Йому було все важче і важче розділяти захват команди навколо.
Раптом, довкола роздався гуркіт, ніби грім. І ще, і ще. З боку броненосців звиднілося кілька спалахів, а на фоні ясного синього неба можна було побачити кілька тьмяних цяток. Снаряди.
Ось і кінець... Невже, славнозвісний Посейдон, про якого в селищі складали легенди - затоне ось так швидко і невимушено. Всього за якусь мить, навіть не давши бій? Невже демони з Тарії дійсно такі страшні і непереможні? Невже...
Хвилі ласкаво облизували своїми язиками дерев'яні борти Посейдона, легенько гойдаючи судно з боку в бік. Море було таким спокійним, день - таким сонячним. Було б так прикро закинути саме тут, саме зараз...
Гучний сплеск змусив замружні очі юнги знову відкритися. Один зі снарядів прилетів у воду, в декількох метрів від палуби брига. Здивовано, хлопець глянув у бік броненосців щоб побачити... Як декілька величних хвиль ніби морською рукою ловлять снаряди з неба, відштовхуючи їх з траєкторії руху й приземляючи за декілька метрів від корабля. Ніби сам Посейдон своєю рукою захищав корабель, названий к свою честь.

- Цинга їм в зуби, ці бісові поріддя нам навіть прапор не дали вивісити!

Сильний жіночий голос роздався десь з боку корми... З боку капітанової каюти.
Озирнувшись, юнга нарешті побачив легендарного капітана Шіву. Точніше, легендарну пані капітана Шіву...

На пів-голови вища за ельфа-боцмана, що прибув доповісти, драконідка кольору лазуриту. Її постать була гордовито-прямою, майже аристократичною, руки вона тримала за спиною... А інші дві - на своїй капітанській трикутці та шаблі. Так, Шіва мала 4 руки. Мабуть, тому й отримала таке прізвисько.

- Світоче, доповідай.
- Так, пані! На 12 годину маємо рій броненосців. Згідно опису, схоже на рій капітана Панцифуса "Черепахи". Видно тільки 7 броненосців, але очікується не більше 10.

Ставши струнко, боцман-ельф на прізвисько Світоч рівним тоном та на одному видосі надав капітанці звіт. Вся інша команда в момент стихла, як тільки почула голос Шіви. Було помітно, на скільки її тут поважали, враховуючи як вільні пірати різко ставали вишколеними вояками поруч із нею, одразу вставши у стрій й готуючись до отримання вказівок.

- Всього 10? Дідько, як же заїбала ця зверхність. Хоч би ескадрилью чи дивізіон відправили...

На обличчі капітанеси проступало помітне роздратування, але вона доволі швидко відкинула цю емоцію й перестрибнувши балюстраду опинилася на палубі серед інших матросів.

- Кожен божий день я прокидаюся з надією сказати, що сьогодні нас очікує "відплата", але це не вона. Цей десяток залізних черепах - це навіть не частка того, що ми маємо знищити, щоб отримати її. За все, що нам накоїли демони Тарії. І втім, навіть такі крихти - це те, що ми не маємо права пропускати. Ці 10 корит - це не "справедливість", але це означає, що ці води стануть на 10 корит чистіші. Для нас. І для всіх жителів Архіпелагу Свободи, для наших рідних і для тих, кого ми поклялися захищати. Тож, мої голодні акулята, готуйтесь до нового полювання. Бурда, підняти прапор!
- Підняти прапор!

Варто було пані капітану сказати ці магічні слова, як вся команда заревіла за нею, аж доки прапор не опинився на вершині грот-щогли. Чорний прапор з білим черепом та щупальцями восьминога, який у двох з них тримав два схрещених посейдонівських тризуба.

- Розпускай марселя та бом-брамселя! Повні вітрила!

Боцман Світоч дав команду на диво низьким, але гучним голосом, як тільки прапор замайорів на щоглі. В цей же момент у корму "Посейдона" вдарив сильний вітер, що поніс його прямо на ворога.
Ще кілька спалахів, але нові снаряди "руки Посейдона" вже відбили не в бік. Дві величні хвилі рушили вздовж бортів брига, обганяючи його й збиваючи снаряди назад у броненосці.
Вибух. Перший вибух за цей бій і з пари броненосців піднявся чорний дим. Не той, що здіймався з їх труб, але той, що здіймався від пожежі, яка виникла в результаті влучань снарядів. І разом з вибухами команда Посейдону знову шалено заревіла.
Саме в цей момент юнга помітив, що Шіва рухала своїми руками, коли хвилі збивали снаряди. Це були не руки Посейдона, це були її руки. Руки капітанеси Шіви.
Ще дві хвилі, вже набагато більших розмірів, здійнялася з бортів уражених броненосців, зіштовхуючи їх одне з одним. Ще один вибух і один з броненосців вже йде на дно.
Наступної миті десь в середині ройового строю броненосців нізвідки взявся величезний вир, зіштовхуючи одне з одним ще декілька кораблів. Порядок було порушено і ті декілька броненосців, що все ж встигли вистрілити - аж ніяк не могли влучити у "Посейдона", що на всіх вітрилах нісся на ворогів.
Вогонь. Вогонь пожежі на одному з броненосців відзеркалювався в очах юнги. Страх танув що секунди, а десь всередині розпалювалося полум'я надії. Демони - теж горять. Демони - теж вмирають. Демонів - теж можливо перемогти.
Вихопивши шаблю з піхв, хлопець теж заревів, разом з усією командою. Його руки вже жадали бою, його ноги - готувалися до стрибка, щоб взяти одну з "черепах" на абордаж. Він жадав помсти. Він був готовий до битви.
"Посейдон" увійшов у порядки ворога. Увійшов у вир, що крутив броненосці, немов іграшки, й встав у його центрі. Туди, звідки команда "Посейдону" могла легко обирати свою здобич і атакувати.

З маленького брига у воду полетів рій мотузок, захоплюючи ворожі кораблі й дозволяючи перестрибувати на них. Екіпажі "черепах" були зовсім не готові до такого. Вони взагалі не готувалися до ближнього бою. Бриг мав бути зруйнований ще першими пострілами і місія мала б на цьому закінчитися, але тепер вони були у пастці. Пастці моря. Пастці Посейдона...
Бій дійсно не тривав довго. Всього кілька десятків хвилин. Частина броненосців пішли на дно, частина - були взяті на буксир, як здобич. А капітан Панцифусн своєму підбитому та обезброєному флагмані був відправлений назад у Тарію, аби доповісти про провал своєї каральної експедиції.

Сонце повільно сідало за обрій, а команда радісно ділила здобич.
В той день, юнга нарешті пройшов свій перший бій. Нарешті, став повноцінною частиною Посейдону, став частиною сім'ї. Частиною того, що демони з Тарії забрали в нього кілька років тому. І нарешті отримав ім'я. Одіссей...
Хвилі ліниво лизали борти Посейдона, трохи хитаючи його з боку в бік, а піратський бриг, повний здобичі й завзяття, прямував у бік сходу, повільно зникаючи за обрієм...

#Історія
#Пісня_Ельфів

— Яро, ти можеш просто бути нормальною?!

Нормальною? Але що є нормою? Нормою у цьому гнилому й мертвому світі? Не злитися, коли тарійці кепкують з твоїх гострих вух? Не лізти в бійку, коли тобі нагадують про материн вчинок, називаючи її зрадницею? Не реагувати й просто проходити повз публічні примусові нормалізації? Дивитися на весь цей бридкий натовп людей, що радіють, як комусь із твоїх привселюдно відсікають частину вух, на весь цей бридкий натовп наляканих ельфів та напівельфів, що разом з людьми теж дивляться на це і ніби язики собі у дупи позасовували. Радіють, мабуть, що на нормалізацію попали інші ельфи, а не вони.
Ось це і є бути нормальною, так? Ну то може до бісів, га?

— Яро, ти можеш просто бути нормальною? Хоч сьогодні. Треба в Хрестове Річище сходити за продуктами. Я знаю, що сьогодні там будуть проводити полонених піратів вулицею, але можеш не опинитися в Жандармерії хоч сьогодні?

Ця фраза завжди різала мені вуха. Ще з того дня, коли пана Тадеуша забили палками й камінням, коли той вступився за дітей, що не хотіли йти на нормалізацію. Можливо, різала б і з дня, як загинула моя матір, але цього я вже не пам'ятаю. Не хотілося нічого відповідати бабусі, в мене був список речей, що треба було купити й по тому все. Мугикнувши, я просто вийшла з хати й попрямувала вже добре знайомою дорогою з Загребелля у бік міста.
Важко бути нормальною, коли твоє життя сповнене протиріч. Ти народжуєшся й ростеш у соціумі, що кожного дня тобі говорить, на скільки гидкі, підступні й злі усі, хто не відповідає так званому "тарійському стандарту". Тобі кажуть що твої предки, ті, хто як і ти - почесно носили гострі вуха - зрадники й монстри й ти, як їх нащадок, маєш заслужити право жити на рівні з іншими тарійцями. Важко бути нормальною, коли ти приходиш додому і спокійно собі спілкуєшся з тими, кого весь день тобі називали потворами й виродками, недостойними життя. Важко бути нормальною, коли ті, хто кажуть тобі про це - роблять з твоїм родичами таке, про що б ти сам навіть подумати б боявся. Але при цьому монстрами кличуть саме тебе.

— Допоможіть!
— Та годі тобі. Харе кричати, бо зараз кляпом рот закрию. Все одно тебе ніхто тут не почує, лише на вуха мені давиш.

Щож, черговий день, чергова спроба залишитися нормальною... І знову невдала.
На узбіччі, майже на самій дорозі біля дерев стоїть віз з конем, а поруч - дівчина в оточенні трьох чоловіків. Ні, навіть не так: ельфійка, виродок, якому треба щонайменше відрізати вуха, в оточенні доблесних та статних тарійців, зразкових підданих її високости.
Один з чоловіків дістає з кишені шмат якоїсь тканини, запихуючи його дівчині до рота, заглушуючи її крик. Інший - дістає з воза мотузку, аби прив'язати ельфійку до дерева і вже не тримати її руками, аби звільнити їх для чогось іншого...

— Йо, дивлюся, що величні тарійці вже на стільки пообсиралися від тих клятих ельфів, що тепер втрьох на одного лізете?

Я не можу просто так пройти повз. Не можу бути просто нормальною. Не до тих пір, доки відбувається подібне.
Дзвінкий голос розлітається довкола, явно привертаючи увагу всіх трьох чоловіків. Спершу, вони ніяк не відреагували, ніби моя поява їх взагалі застала зненацька. Вилупки, навіть з дороги не відійшли кудись, а вже дивуються, що до них в когось виникли питання. Але вже скоро всі троє відійшли від дерева та дівчини, розвертаючись до мене й готуючи в руках зброю. Серп, молоток, вила. Мда, явно не бійці якісь. Але від того - не менш огидні. Бачу, як всі троє оглядають мене з ніг до голови, оцінюють.

— Фу боже, в неї якась хуйня з оком.
— Але решта в неї наче непогана. Якщо очі якимись тряпками закрити, то буде теж нічого така.
— Гаразд, гостровуха, ходімо. Нас троє, як ти бачиш, ти - одненька. Якщо поводитимешся чемно, то ми будемо обережними.

Неправильна відповідь. Хоча що вже від них очікувати. Ну, доведеться провчити.
Права рука лягає на руків'я рапіри, що звисає з мого поясу, ліва - стискає дримбу в кишені. Я почергово дивлюся на всіх трьох чоловіків, доки на кутики моїх вуст не згинаються в ледь помітній посмішці. Нарешті зіниця мого здорового ока зупиняється на одному з них.

— А тебе - батя... - роблю невеличку паузу, ніби набираючись сил, щоб закінчити фразу - ... Не любив.

Мої слова в чергове застають чоловіків зненацька, але тепер ще й злить.

— Агов, курво, ти хоч розумієш, у якому становищі знаходишся?

Доки один з них агресивно дивувався моїм словам, інший - той, на кого я дивилася й кому я казала свої попередні слова - раптом завмер на місці. Його шкіра зблідла, а груди перестали рухатися, ніби він різко затримав дихання. Частково, це було правдою. Його тремтячі руки насилу зігнулися, хапаючи свого хазяїна за груди й кидаючи свій молоток на землю. Ще мить і він просто повалився на землю, завмираючи вже навічно. Інфаркт.

— Ха, всього одна образа, а воно вже здохло? Тю, ви мені навіть як практика не згодитися. А такі хоробрі були, до бідної дівчини лізти біля самої дороги.

На це чоловіки вже не знайшли, що відповісти. Один з них із жахом дивився на мертве тіло свого друга, а інший - все ще зло продовжував дивитися на мене, аж допоки його терпець не урвався.

— Покруч! Сране йольфське поріддя!

Замахнувшись своїм серпом, чоловік буквально полетів на мене всією масою свого тіла. Втім, вже за мить він звалився на землю, уткнувшись лицем в калюжу власної крові й кілька секунд здригаючись у конвульсіях, намагаючись вдихнути, але не маючи такої можливості. Так, дихати без горла - дійсно важкувато.

Нарешті, це стало занадто для останнього чоловіка й він просто пустився навтьоки. Звісно, його можна було б і пожаліти, але ж я - не нормальна. Просто жорстока й підступна ельфіка, яку треба або вбити, або відрізати мені вуха. Що з мене взяти?
Діставши дримбу, я затисла її між губ й швидким рухом пальця зіграла кілька нот, що матеріалізували біля мене магічну руку. Махнувши головою у бік утікача, я продовжила награвати мелодію на дримбі. В цей момент магічна рука взяла мою рапіру і доволі швидко полетіла з нею у бік втікача. Всього кілька секунд і він вже теж валявся на землі, проштрикнутий у спину 48 разів.

— Ти в порядку, Маріє?
— Т... Так, дякую, тітко Степанів.
— Дістала вже, я старша за тебе всього на 20 років, яка я тобі тітка?

На секунду ми обидві пересіклися поглядами й застигли так, роздивляюсь одне одного, доки дівчина нарешті не посміхнулася, усвідомлюючи, що вона вже в безпеці.

— Мені на зустріч ніхто не йшов, то дорога додому має бути порожньою. Швиденько збирай речі й вертайся. А в тітки Степанів ще є кілька справ у місті.

Дівчина швидко забрала свої речі з воза, відв'язала коня й підійшла до мене.

— Не знаю, що тітка Степанів збирається сьогодні робити в місті, але... Наваляйте там ще кільком тарійцям. Хоча б за мене.

Посміхнувшись, я поклала руку на голову дівчини, трохи розтріпуючи їй волосся.

— Не переживай, наваляю. Може про мене навіть в газеті напишуть.

Наостанок я підморгнула дівчині, й, забравши рапіру в магічної руки - знову попрямувала у місто. Молода ельфійка трохи зашарілася й швидким кроком попрямувала у Загребелля.
Не знаю, чого я їй це пообіцяла, я ж просто відправилася у місто за продуктами? Та й про газету я навіть не знаю, чого додала. Втім, я відчувала, ніби цей день точно буде не таким, які попередні, ніби сьогодні щось мало змінитися.
Душею розливалася якась гордість за те, що я тільки що зробила. Як все ж таки добре, що я - не нормальна...