«А що змушує гнатися за науковими ступенями людей, які насправді не займаються ані наукою, ані освітою? Світлана Благодєтєлєва-Вовк називає три мотиви: гроші, авторитет і страховка.
Гроші – це насамперед про доплати за ступінь. Приміром, нещодавно видання NGL.media виявило, що майже 20% українських суддів мають науковий ступінь. Кандидатська дисертація додає їм 15% до зарплати щомісяця, а докторська – 20%.
"Минулого року надбавки за наукові ступені суддів обійшлися українському бюджету щонайменше в 123 мільйони гривень, а за останні чотири роки загальна сума сягнула майже 490 мільйонів гривень", – зазначає видання.
…
На думку Благодєтєлєвої-Вовк, змінити ситуацію з плагіатом у науці можна простим рішенням: скасувати ці доплати. І тоді значна частина людей поза академічним середовищем втратить мотивацію гнатися за ступенями.»

Більшість українців (61%) живуть у передчутті великої війни в Європі. Можливо, суспільство практично втратило віру в те, що кордони ЄС чи парасолька НАТО є абсолютним запобіжником від прямого зіткнення.

Українське суспільство демонструє межі мілітарної стійкості. Хоча 16-18% залишаються готовими до боротьби «в довгу», падіння показника вже залучених до служби (з 7% до 5%) сигналізує про кризу довгострокового планування служби. Частина громадян не бачить можливості перебувати в армії десятиліттями. Це створює серйозний виклик для держави: як утримувати обороноздатність, якщо тривалість війни вимиває навіть тих, хто вже перебуває в системі.

Мобілізаційний потенціал України має статичний характер. Суспільство поділене на стійке ядро захисників (16-18%) та велику групу тих, хто не бачить себе у війську за жодних умов (40-42%).

Війна в Україні перестала бути «подією з новин» – вона стала частиною сімейної історії для 67% громадян (тих, хто відмітив хоча б один пункт втрат). Найбільш масовими є втрати людських життів на фронті та вимушена еміграція. Такий високий рівень особистого болю пояснює безкомпромісність українців у питаннях перемоги та справедливості, оскільки ціна, сплачена кожною третьою родиною, є занадто високою.

Ідея економічного бронювання має високий рівень підтримки (сумарно 65,5%), якщо враховувати як прихильників прямої справедливості, так і тих, хто виставляє додаткові умови. Суспільство схиляється до думки, що «гроші в обмін на бронь» – це прийнятний компроміс. Категоричне несприйняття через страх соціальної нерівності залишається в меншості, що відкриває простір для впровадження таких рішень на державному рівні.

Українці вибудовують екстернальну модель відбудови: основний тягар має нести зовнішній суб’єкт (росія як винуватець та Захід як союзник). Внутрішній ресурс розглядається переважно через призму великого капіталу та інвестицій. Категорично низька підтримка підвищення податків для населення (7%) сигналізує державі: будь-які спроби перекласти фінансування відбудови на плечі широких верств населення сприйматимуться як вкрай несправедливі та соціально небезпечні.