Чи такий вже страшний чорт?

Коли мова заходить за пограничні стани або пограничний рівень організації особистості, довкілля часом починає тривожно здригатися.

Справа в тім, що “пограничності” надають змісту чи то хвороби, чи то аж такого складного процесу, с яким годі впоратись, якщо він, боже збав, вигулькне з якихось підсвідомих закутків.

Я вважаю, що ми набагато краще пристосовані до своїх і чужих пограничних станів, аніж нам здається. Аргументую: в здоровому циклі контакту раніше чи пізніше настає мить, коли “вмикається” функція Self, відома як ego-функція. Суть і наслідок її включення - реалізація вибору. Вибір передбачає наступне: зупиняючись на одній з можливих альтернатив, ми відмовляємося - принаймі на якийсь час - від протилежної можливості розвитку процесу - діяльності, переживання, мислення, тощо.

І це дуже схоже на те, яким є пограничний стан - неможливістю інтегрувати протилежності, здатність переживати світ лише в чорно-білих, полярних кольорах і не-здатність сприймати всілякі відтінки сірого, рожевого і які там ще є. Саме це і викликає у людини сильні емоційни стани, що розвиваються до рівня афективних і руйнівних щодо подальшого розвитку контакту.

Пліткують, що з такого стану складно виборсатись самому, з ним складно щось вдіяти людям, що опинились поруч, і взагалі з “пограничниками” хай мають справу лише психотерапевти.

Однак повсякденні і розмаїті сутації вибору, на деякий час “втягують” кожного з нас у цей самий пограничний стан, що поріс недбалою щетиною неприємних асоціацій.

За моїми спостереженнями, вражаюча більшість з нас досить вдало з цим обходиться. Тож, може, не такий страшний чорт, як його малюють?..