Гендер в деталях
2.61K subscribers
423 photos
6 videos
1.24K links
Download Telegram
​​Як впливають західний та російський фемінізми на український?

ЦЕЙ ТЕКСТ БУВ ПІДГОТОВЛЕНИЙ ДО ПОВНОМАСШТАБНОГО ВТОРГНЕННЯ рОСІЙСЬКОЇ фЕДЕРАЦІЇ

Чи фемінізм вільний від імперіалізму?
Як дивляться на своїх сестер з інших країн західні феміністки?
Чи є порозуміння між українським і російським фемінізмом?
Зрештою, якими є постколоніальні клопоти, як ми бачимо самі себе, та чи виробляємо власну критику і знання?

Відповіді на всі ці питання шукала Гана Гриценко o у матеріалі за посиланням https://bit.ly/3O1MHex

Зокрема, чи «західний фемінізм» підходить всім?

Адже:
🟣 Попри тривалу дискусію, західний фемінізм, зокрема і в академічній сфері, де людям не бракує доступу до знань, і досі часто ставиться зневажливо до проблем жінок з-поза глобального Заходу.

🟣 Лінія нерівності полягає не лише між білими та чорними американками, а й між народженими у країнах Першого світу та тими, що туди емігрували, між жительками цих країн та жительками країн Другого та Третього світу.

🟣 У парадигму «трьох хвиль» західного фемінізму не вписується «жінологія» — теорія та практика емансипації жінок Курдистану, чи іспанський жіночий анархістський рух часів громадянської війни Mujeres Libres («Вільні жінки»).

🟣 Дослідниці та активістки — і ті, що працюють на глобальному Заході, і ті, що лише контактують з ним — стверджують, що їхні екзотичні прізвища та зовнішність сприймаються з тривожністю і як запрошення до практикування стереотипів, спроби виробити власний стиль письма сприймаються як брак академічної культури.

Місцеві дослідниці, які глибоко занурені у контекст досліджуваної теми, у кращому разі сприймаються як «респондентки», а не як партнерки, у гіршому — стають постраждалими від плагіату, коли їхні думки подаються як свої власні.

У наступних постах ми розповімо про вплив Рунету на український фемінізм та чи є власний голос у нашого фемінізму.

З усіма цими аспектами ви вже можете ознайомитися у повній статті за посиланням https://bit.ly/3O1MHex

Ілюстрація Олександра Грехова
This media is not supported in your browser
VIEW IN TELEGRAM
Нагадуємо, що маємо стікерпак у телеграмі 😎
This media is not supported in your browser
VIEW IN TELEGRAM
​​Пройшов червень – прайд-місяць. Цього року прайду в Україні не було, втім українці були на багатьох прайдах. Їхні голоса звучали в усіх просторах, аби знов привернути увагу світу до подій війни та потреби свободи.

🏳️‍🌈 ВаршаваПрайд – щорічна одна з найбільших подій ЛГБТ-спільноти в Європі – цього року пройшов сумісно із Київ Прайд.

Із загальних 120 000 людей, українців було майже 3000. Вони стояли окремою колоною, несучи українські стяги над головами.

Українці у Варшаві виходили не тільки за права ЛГБТ, а за саму Україну та проти російської агресії. КиївПрайд напередодні події опублікували цілий маніфест, серед основних положень якого позиція української нації як рівноправної серед європейських, заклик надавати нашій державі, нашому народові, війську та урядові максимально можливу підтримку у боротьбі за свободу та цілісність, та заклик рахування з потребами та інтересами спільнот ЛГБТІ+ як невід’ємної складової української нації.

💬 «Звичайно, війна дуже вплинула на права ЛГБТ-людей в Україні. По-перше, як в принципі впливає будь-яка криза на права людини. Зараз дуже багато сервісів є недоступні. Наприклад, транс-люди не можуть отримати у повній кількості терапію. Складність у ВІЛ-позитивних людей, у тому числі, і на окупованих територіях, адже вони теж не можуть отримати терапію», - Тіна Собко, спеціалістка з комунікацій ЄКОМ, ЛГБТ-активістка

🏳️‍🌈 Всі різні – всі рівні. У колоні зустрілися ті, в кого більше немає дому; ті, хто тікав від ракет та артилерії; ті, хто солідарні із ними. Польша надала простір для усіх голосів.

💬 «Я вийшла на українсько-польський Прайд у Варшаві, щоб вимагати свободи для України. Тому що "рускій мір" з його жорстокістю і ненавистю до всього, що не вписується в єдино правильну парадигму, не має мати шансів для існування», - Dzvenyslava Shcherba, координаторка з росту та активізму в Amnesty International Ukraine

🏳️‍🌈 На вимогу КиївПрайду, будь-яку російську символіку під час ходи було заборонено. Тим не менш, представники росії із умовно опозиційними прапорами все одно були присутніми, що сильно суперечило цьогорічним гаслам.

💬 «Поки я тут – мій дім розносять ракетами. Як далі жити в цьому світі – я не знаю. Мій план – битися до останньої краплі крові, так, як я можу, на тих фронтах, на яких вмію. Всім, хто забуває про війну, танцюючи на вулицях Європи, я ткну її прямо в обличчя», -Edward Reese, квір-активіст, проєкт-менеджер КиївПрайд.

Огляд цьогорічних прайдів готує для Гендер в деталях Альона Грузіна
Чи існує секс у плюс-сайзі?
Авторка: М .

Якось я наштовхнулася в фейсбуці на одне обговорення: чергові «експерти зі схуднення» полоскали дружину актора Пірса Броснана. Чого я тільки не начиталася про цю жінку! «Товста корова», «не вміє одягом приховувати свої вади», «не носить утягувальної білизни, а з її вагою це обов’язково!», «розпустилася і постаріла», «безсоромно демонструє свої пишні форми», «замолоду була тонкою тростинкою, а тепер утричі товща».

І тут виникає питання: а чому мене так хвилює обговорення тіла чужої жінки? Усе просто. Не обов’язково бути дружиною кіношного агента 007, щоб суспільство постійно тебе осуджувало й ганьбило. Якщо ти раптом перестала бути молодою, втратила ідеальне тіло з різних причин чи ніколи його не мала, то все, ти не маєш права на різні види задоволення. Ти не заслужила.

Якщо подумки повернутися в моє минуле, то тепер я розумію, що була нормальною. Не худою і не товстою — плюс-мінус звичайна середньостатистична дівчина з розміром М. Та після своїх 25 років я почала чути, як буквально з кожної праски транслюється одне: жінка повинна бути худою.

Тоді, у 25 років, почалися мої гойдалки з вагою. З 55 кг схудла до 53, потім поправилася до 58, тоді знову відкат, а потім ще п’ять разів туди-сюди і так до сьогодні, коли у свої 39 я важу 89 кг.

І от у черговому витку схуднення на гречці й кефірі з купою спорту влітаю я на повному ходу в нездорові стосунки. Пригадую, як на одному з перших побачень романтично варю каву на кухні, на мені красива білизна, а мужчина видає: «Ти не носила б панчохи, вони так негарно перетягують твої товсті ноги». Тепер я вилила б йому каву на голову, послала нахєр і забула б цього хлопця за тиждень. А тоді, у свої 28, я перестала повертатися до нього спиною, коли була гола, не носила короткі шорти і намагалася займати поменше місця в просторі.

Не знаю, скільки років я думала, що зі мною якісь проблеми, бо я не те що кінчити з чоловіком не могла — навіть нормально розслабитися не вдавалося. А як розслабишся? Тут складка, в тій позі живіт, а ззаду взагалі зад! Як можна отримати хоч якесь задоволення, коли ти щосекунди контролюєш своє тіло? Який секс? Які до чорта оргазми?

На щастя, мені вистачило сміливости припинити тривалі не дуже здорові стосунки. З них я винесла майже тридцять зайвих кілограмів, клінічну депресію і залізобетонну впевненість, що мене не можна хотіти. Щоправда, через півроку целібату я таки вибралася на побачення. Хоча глибоко в душі була переконана: всі чоловіки, які звертають на мене увагу, — збоченці. БО ЯК МОЖНА ХОТІТИ МЕНЕ? Секс — для худих.

Так от, через два з половиною роки вільного життя можу нарешті сказати: секс — для всіх, хто хоче ним займатися. А якщо хтось із чоловіків починає доносити мені свою дофіга цінну думку про моє життя, секс, стосунки, вагу, тіло, коханців, він дуже швидко валить куди подалі.

Я вже не соромлюся своїх фотографій у білизні. І без білизни теж. Тепер я бачу спокусливі вигини і живе красиве тіло. Перестала думати, що в житті більше не буде класного сексу. А ще я собі дозволила нарешті вибирати таких чоловіків, які справді подобаються, а не плюс-мінус підходять. І яким подобаюся я — із задом, грудьми, бісиками в очах і з абсолютною впевненістю, що жінка, яку бачу в дзеркалі, офігенна.

А ще мені неймовірно допоміг бодіпозитив. Основний його посил — відчепіться від чужих тіл і від свого тіла насамперед. Дайте можливість собі й іншим бути щасливими з тим тілом, яке є. Люди мають право жити так, як їм хочеться, і ви теж маєте таке право. Вони мають право бути товстими, худими, високими, низькими, білявими, чорнявими, рудими, лисими, з ластовинням, з акне, надто блідими, супертемними, з кривими ногами й тонкими губами. І нікого це не повинно обходити.

Текст опрацювала Вікторія Борисенко.
​​У 2018 році в Україні почали створювати інклюзивно-ресурсні центри для дітей з особливими освітніми потребами.

📚 Фахівчині, які працюють у цих центрах, у воєнних умовах не просто виконують свої основні функції, а й узяли на себе нові виклики.
Серед таких людей — Мар'яна Палагнюк, директорка одного із закладів на Івано-Франківщині.

Як психологи
ні, котрі досі працювали тільки з дітьми, навчилися допомагати дорослим людям з травмами й горем?
Як вони працюють з дітьми в таких умовах і водночас щодня думають про розвиток закладу й громади?
📚Читайте в новому інтервʼю серії «Освіта і гендер під час війни» авторства Ірини Дєдушевої.

📍Серію підготовлено «Гендер в деталях» за підтримки Швейцарії в межах Швейцарсько-українського проєкту DECIDE, що його впроваджують Консорціум ГО DOCCU та Pädagogische Hochschule Zürich.
Впливові: українські політикині різних епох
Авторка: Мар’яна Байдак

Історія українських політикинь — це переважно історії окремих жінок. «За спиною» в цих жінок дуже часто стояли чоловіки, які виховували у них чітку суспільну позицію чи підтримували цю роботу. До того ж, незважаючи на противників активної політичної діяльності жінок, серед чоловіків були і є її прихильники.

Найвідомішою політикинею києворуської доби вважають княгиню Ольгу. Нині у багатьох Ольга асоціюється хіба зі страшною помстою древлянам за смерть свого чоловіка, цю легенду переказують в усіх підручниках з історії України.

Поза легендами слід нагадати, що Ольга як правителька відзначалася дипломатичним хистом та запам’яталася реформами внутрішнього життя держави в різних напрямах — економічному, ідеологічному, культурному.

Сьогодні княгиню Ольгу вважають першою українською святою, яка захищає весь народ, а також допомагає матерям синів і вдовам. Її малюють на іконах, їй моляться і ставлять пам’ятники (найвідоміший — у Києві на Михайлівській площі).

Життя і діяльність княгині Інгігерди (у хрещенні — Ірина) в більшості історичних розвідок показують крізь призму життя її чоловіка, давньоруського князя Ярослава Мудрого. Разом з Ярославом відбула походи на Новгород і Київ. Інгігерда мала власне військо, яке утримувала своїм коштом. Відомо, що Ярослав Мудрий довіряв дружині політичні справи.

Гюррем Султан (бл. 1505 — 15 квітня 1558), або Роксолана відома українським читачам за однойменними творами Осипа Назарука і Павла Загребельного, а глядачі знають цю історію ще й завдяки українському телесеріалу Бориса Небієрідзе, у якому головну роль зіграла Ольга Сумська.

Роксолана зіграла важливу роль у дипломатичних відносинах Османської імперії з Польським королівством. Вона підтримувала дружні зв’язки із Сигізмундом І і його наступником Сигізмундом ІІ Августом. Дослідники вважають, що завдяки Роксолані зменшилася кількість набігів на українські землі, які перебували у васальній залежності від Османської імперії.

Серед небагатьох політичних діячок ХІХ століття слід згадати і письменницю Лесю Українку, — хоч вона й не брала безпосередньої участі в політичних процесах, але була політично ефективною. Вона вважала інтелігенцію засадничою рушійною силою політичної боротьби, виступала за мирну боротьбу без залучення зброї, агітувала за покращення умов життя для народу, за реалізацію ідей соціальної справедливості та за державну самостійність.

Революційні події 1917 року зробили молоду дівчину Марію Нікіфорову з Олександрівська (нині — Запоріжжя) впливовою політичною особою на українських землях у складі Російської імперії. Нікіфорова уславилась як лідерка найрадикальнішої гілки революційного руху — анархістів-безмотивників, котрі виступали проти влади й закону, діяли дуже радикально й жорстоко. Відомо, що її вважали харизматичною ораторкою, яка вміло представляє анархістські ідеї.

Яскравим прикладом поєднання політичної кар’єри і захисту жіночих справ стала діяльність Мілени Рудницької. Головною метою своєї діяльності в Союзі українок Рудницька вважала піднесення політичної свідомості жінок та активізацію їх у політичному житті Галичини. Сама вона була активною членкинею коаліції поміркованих демократичних сил — Українського народно-демократичного об’єднання.

Ціле життя Оксани Мешко пов’язано зі спротивом радянській каральній системі. Оксана Мешко ніколи не вела відкрите політичне життя і до кінця своїх днів була в опозиції до офіційної влади. Політична і громадська діяльність Оксани Мешко тісно пов’язана з її особистим життям. Постійна потреба захищати і захищатися через «неправильне» походження, ідеї й дії визначили її місце й місію в історії українського суспільства.

Як показують історії українських жінок, політична активність вимагає багато праці і рішучості, а часом і жертв. Наступні політичні діячки мають брати на себе відповідальність за непопулярні дії, усвідомлювати, що не все вдається одразу, бути готовими до нерозуміння й осуду.

Текст опрацювала Вікторія Борисенко
​​У Ольги Осташ 31-річний стаж роботи в освітянській сфері. За цей час вона побувала на різних сходинках кар’єрної драбини.
Нині пані Ольга завідує Маріямпільською філією Дубовецького ліцею на Івано-Франківщині.

Як невеликий заклад освіти функціонує в нових воєнних реаліях?
Як вдається знаходити опору й підтримку серед односельчанок?
Як виховується патріотизм і любов до свого села серед школяр
ів?
Як у маленькому населеному пункті сприймають перші кроки на шляху до гендерної рівности?

📚 Про все це читайте в новому інтервʼю серії «Освіта і гендер під час війни» авторства Ірини Дєдушевої

📍Серію підготовлено «Гендер в деталях» за підтримки Швейцарії в межах Швейцарсько-українського проєкту DECIDE, що його впроваджують Консорціум ГО DOCCU та Pädagogische Hochschule Zürich.
​​Анна Довгопол – людина без якої не було б Гендер в деталях 😎😱🤩
Аня завершує роботу над нашим проєктом 😢, але продовжує працювати в сфері!

💬 «Це інтерв'ю Tamara Martsenyuk взяла у мене більше року тому. Була весна і карантин 2021, що здавалося найбільшою бідою (так, золоті часи були). Ми гуляли ВДНГ, пили каву і говорили про фемінізм, активізм і спасіння світу. Насправді це дуже приємно - коли хтось ось так уважно розпитує тебе про те. Згадувала початок свого активізму, навчання в різних країнах, людей, які на мене вплинули. Всіх тут не затегаєш, але про них багато в тексті і я з великою вдячністю і любов'ю про них згадую. Хоч звісно, це далеко не всі. І мене особливо приємно, що інтерв'ю вийшло саме зараз, як підсумок певного етапу шляху. Хоча, звісно, я нікуди з "поля" не діваюся, і буду продовжувати писати про фемінізм та інші важливі речі», – написала Аня у своєму пості на фейсбуці.

❤️ Ми будемо дуже сумувати за Аніним «космосом»: зваженими та прогресивними ідеями, слушними порадами та зауваженнями, далекоглядністю, та, звісно ж, фоточками її кішки Мухи в робочому чаті 😻

Ми командою сьогодні дружно читаємо інтервʼю з Анею, і вам теж радимо https://cutt.ly/GLJmzdL

👉 Воно не лише про життя Ані, а й про те, як створювався ресурс Гендер в деталях, як Аня здобула освіту з гендерних студій, чи вважає вона, що чоловіки можуть бути феміністами і чи існує в Україні порозуміння між феміністичним рухом та ЛГБТ-активізмом 🧐
Прикріплюємо архівні фото нашої команди і щиро сподіваємося, що наші шляхи будуть обовʼязково пересікатися!

🔻 Примітка
Анна Довгопол — експертка і тренерка з гендерних питань, феміністична та ЛГБТ активістка. Координаторка програми «Гендерна демократія» представництва Фонду імені Гайнріха Бьолля в Україні. Співзасновниця і співредакторка ресурсу «Гендер в деталях», модераторка багатьох дискусій і презентацій книжок на гендерну тему. Магістерка з гендерних студій (2004) Центральноєвропейського університету (Будапешт). Працювала в таких організаціях, як Labrys (2004–2006), «Інсайт» (2008–2010), Amnesty International Україна (2011–2012) та ін.
Коли народжувати? Як змінився вік материнства за останні сто років
Авторка: Олена Стрельник

Суспільство регулює репродуктивну поведінку через низку механізмів, серед них суспільні очікування від материнської ролі та конструювання вікової норми материнства. Ці очікування створюють умовний життєвий календар, «розклад», відповідно до якого багато жінок вибудовують свої життєві траєкторії, зокрема планують материнство.

Вік жінки вписано в систему «репродуктивного тиску», у якій материнство розглядається як ядро жіночої ідентичності. Обговорення репродуктивних планів поширено в нашій культурі: жінок можуть питати про дітей, про плани їх народити родичі, колеги, ледь не випадкові знайомі.

У домодерних суспільствах жінки народжували протягом усього фертильного віку внаслідок відсутності контрацепції і можливості втручання в репродуктивний цикл. Відтак вік материнства здебільшого не проблематизувався, а дискурсивно груп «молодих» чи «зрілих» матерів не існувало. Проте суспільство опосередковано регламентувало вік материнства, регулюючи насамперед вік вступу у шлюб. Отож «раннє» й «пізнє» материнство — конструкти сучасних суспільств, для яких вік — важливий критерій соціального поділу. Унаслідок складних процесів суспільної модернізації й інституціалізації материнства протягом ХХ століття формуються уявлення про «норму» материнства, його «розклад» та «ідеальний» вік.

Існує низка досліджень соціального конструювання вікових норм материнства на прикладі неповнолітнього (підліткового) материнства. Татьяна Арчакова, спираючись на англомовні дослідження, зазначає, що ця тема часто опиняється в центрі уваги на хвилі «моральної паніки»; нерідко спричиняє стигматизацію юних матерів, навіть якщо вони адекватно адаптуються до своєї ролі; крім того, її подають у невідповідних масштабах через некоректне висвітлення в медіях із використанням надто емоційних означень на зразок «діти ростять дітей».

Частка народжень, які припадають на вікову групу жінок 30–40 років, за період незалежності України зросла майже вдвічі. Очевидно, що цивілізаційні демографічні зміни, передусім збільшення тривалості життя, спричиняють зміни «життєвого розкладу» і підвищення віку дорослішання, закінчення навчання, виходу на ринок праці та народження дітей.

Сучасне життя дедалі частіше перетворюється на «проект», а батьківство стає результатом індивідуального вибору жінок і чоловіків, узгодженого з іншими життєвими проектами. Рефлексованість і планованість батьківства зумовлюють так зване «відтерміноване (відкладене на пізніші терміни) материнство/батьківство».

Життя сучасної людини підпорядковано інституційним моделям, які регулюють настання певних життєвих подій: вступ до школи і її закінчення (12 років), 4–6 років навчання у виші (в окремих випадках більше), зрештою, вихід на ринок праці і здобуття самостійності, що внаслідок функціонування інституту освіти і збільшення років навчання припадає вже на 25–30 років. Відтак для сучасної жінки народження дитини перетворюється на життєве завдання, проект, що його вона мусить вписати в низку інших життєвих подій, балансуючи між медичними приписами («кращий вік для материнства — 2 років»), соціальними приписами («батьківство — це відповідальний крок») та власними життєвими прагненнями, можливостями, доступними ресурсами. І поки точаться дискусії на зразок «материнство після тридцяти — це ризиковано, а до 25 — безвідповідально», тисячі українських жінок намагаються майже самотужки вирішити дилему «кар’єра або материнство», бо в гендерованому суспільстві тільки жінка стоїть перед цією дилемою. І замість покладати на жінок відповідальність за «неправильні» репродуктивні стратегії, за «раннє» і «пізнє» материнство, треба створити такі умови, щоб не змушувати жінок робити такий часом драматичний вибір між материнством і професійною самореалізацією.

Текст опрацювала Вікторія Борисенко.
​​З початком повномасштабної війни на багатьох освітян(ок) лягло додаткове волонтерське навантаження.

Владислав Качур — вінницький педагог, який буквально жив у стінах школи, бо не встигав повернутися додому до комендантської години.

З паном Владиславом ми поговорили:
🟣 про воєнні виклики для української освіти,
🟣 про нові підходи, потрібні нашій державі для стрімкого розвитку, серед яких і створення гендерно нейтрального освітнього середовища.

📚Читайте нове інтервʼю серії «Освіта і гендер під час війни» авторства Ірини Дєдушевої за 👉🏻 посиланням 👈

📍Серію підготовлено «Гендер в деталях» за підтримки Швейцарії в межах Швейцарсько-українського проєкту DECIDE, що його впроваджують Консорціум ГО DOCCU та Pädagogische Hochschule.
Попдіви: як фемінізм змінив індустрію музики
Авторка: Олександра Козлова

У шоубізнесі жінки відносно недавно відвоювали свої позиції та здобули право відкрито висловлювати свої думки через власну творчість.

Леслі Гор (1946–2015) — одна з найулюбленіших співачок в історії США. Ліричний герой її пісень – це хлопець Джонні, проте ніяких «Джонні» у житті співачки не було. Леслі була не тільки феміністкою, а й лесбійкою і багато років проживала з партнеркою.

Відкрито розповісти про себе в піснях Леслі не могла, адже все регламентували контракти із студією — від текстів пісень до обкладинок альбомів, одягу та образу на сцені.

До 1970-х років хітами ставали пісні у яких сценічні героїні страждають від розбитого серця, проте не всі виконавиці слідували «моді». Ванда Джексон – самобутня «кантрі-дисидентка», яка хотіла нормалізувати образи сексуальности й розкутости жінок у рок-н-ролі, відома сміливими мотивами своїх пісень. Наприклад, її композиція «Fujiyama Mama» містить безліч жаргонізмів 1940–1950-х років, як-от «blow one’s top» (англ. «отримати оргазм»).

На початку 1970-х стрімко зросла кількість жінок у таких жанрах, як рок, панк та в інших «важких» стилях музики. При цьому жінки, котрі досягали популярности автоматично позиціонувалися як попзірки, незалежно від того, у якому жанрі вони виконували пісні. Як пояснює дослідниця Норма Котес, рок завжди асоціювався з автентичністю й маскулінністю, а попмузика — зі «штучністю» й жіночністю.

Все змінюється з появою MTV – новою культурною силою, яка зробила красу і сексуальність головними чинниками в кар’єрі співачок. Жінкам в шоубізнесі доводиться постійно міняти образ — вдягнути сукню з м’яса чи перебратися в своє маскулінне альтер-его Джо Кальдероне (як це робила Леді Гага) – головне не бути нудною.

У1980-ті на сцені з’являються культові співачки — Мерайя Кері, Шер, Джанет Джексон, Вітні Х’юстон, Стіві Нікс і, звичайно ж, Мадонна, яка користувалася шаленою популярністю у 1980–1990-х. Однак суспільство виявилося неготовим до епатажу співачки. Мадонну звинувачували в «штучності», «сексуальному туризмі» і «збоченні», а згодом ще й у сексуальній об’єктивації. Творчість Мадонни перевернула уявлення патріархального суспільства про жіночу сексуальність як пасивну рису.

Говорячи про 1990-ті, варто згадати і феміністську течію Riot grrrl у хардкорному панку, яка порушувала теми домашнього насилля, зґвалтування, расизму, сексуальности, патріархату.

Жінки добивалися права показувати реальних себе, розкриваючи свою сексуальність. З іншого боку, сексуальність стала капіталістичним товаром для обміну на глядацькі симпатії. У своїй промові з нагоди отримання нагороди «Жінка року» Мадонна говорить: «Немає жодних правил, якщо ти хлопець. І є правила, якщо ти дівчина». Співачка згадала письменницю-феміністку Каміллу Палью, яка критикувала її «об’єктивуючий» образ. «Отже, я подумала, що якщо ти феміністка, у тебе немає сексуальности. Я інший тип феміністки. Я “погана” феміністка». Зал вибухнув оваціями.

У 2014 році Бейонсе виступила на церемонії MTV Video Music Awards на тлі з яскравим словом «Феміністка». Пісня «--- Flawless», яку тоді виконала співачка, містить уривок із монологу феміністки Чимаманди Нгозі Адічі на TED «Чому ми всі маємо бути феміністами(-ками)?». Її перформанс привернув увагу світової спільноти до фемінізму та проблем, якими він опікується.

Попри пройдений шлях, попдівам досі доводиться долати безліч гендерних бар’єрів. З 2013-го по 2020 рік на премію «Греммі» номінувалися переважно чоловіки; вони ж керують лейблами і звукозаписувальними компаніями, і ця сфера, на жаль, так само малодоступна для жінок.

В Україні попкультура резонує з тим, що відбувається у світі. На українські музичні премії часто номінують жінок. Серед них Alyona Alyona, ONUKA, Maruv, KAZKA, «Hardkiss», Аліна Паш. У 2019 році вперше в Україні RespublicaFEST уклав міжнародну угоду KeyChange, згідно з якою фестиваль зобов’язується дотримуватися гендерного балансу не лише серед учасників/-ць, а й серед лекторів/-ок та всіх, хто бере участь в організації.

Текст опрацювала Галина Котлюк
​​Як впливають західний та російський фемінізми на український?

ЦЕЙ ТЕКСТ БУВ ПІДГОТОВЛЕНИЙ ДО ПОВНОМАСШТАБНОГО ВТОРГНЕННЯ рОСІЙСЬКОЇ фЕДЕРАЦІЇ

Чи фемінізм вільний від імперіалізму?
Як дивляться на своїх сестер з інших країн західні феміністки?
Чи є порозуміння між українським і російським фемінізмом?
Зрештою, якими є постколоніальні клопоти, як ми бачимо самі себе, та чи виробляємо власну критику і знання?

Відповіді на всі ці питання шукала Hanna Hrytsenko у матеріалі за посиланням https://bit.ly/3O1MHex

Зокрема, чи «західний фемінізм» підходить всім?

Адже:

🟣 Попри тривалу дискусію, західний фемінізм, зокрема і в академічній сфері, де людям не бракує доступу до знань, і досі часто ставиться зневажливо до проблем жінок з-поза глобального Заходу.

🟣 Лінія нерівності полягає не лише між білими та чорними американками, а й між народженими у країнах Першого світу та тими, що туди емігрували, між жительками цих країн та жительками країн Другого та Третього світу.

🟣 У парадигму «трьох хвиль» західного фемінізму не вписується «жінологія» — теорія та практика емансипації жінок Курдистану, чи іспанський жіночий анархістський рух часів громадянської війни Mujeres Libres («Вільні жінки»).

🟣 Дослідниці та активістки — і ті, що працюють на глобальному Заході, і ті, що лише контактують з ним — стверджують, що їхні екзотичні прізвища та зовнішність сприймаються з тривожністю і як запрошення до практикування стереотипів, спроби виробити власний стиль письма сприймаються як брак академічної культури. Місцеві дослідниці, які глибоко занурені у контекст досліджуваної теми, у кращому разі сприймаються як «респондентки», а не як партнерки, у гіршому — стають постраждалими від плагіату, коли їхні думки подаються як свої власні.

У наступних постах ми розповімо про вплив Рунету на український фемінізм та чи є власний голос у нашого фемінізму.

З усіма цими аспектами ви вже можете ознайомитися у повній статті за посиланням https://bit.ly/3O1MHex

Ілюстрація Oleksandr Grekhov
Конкурси краси і фемінізм: завжди вороги?
Авторка: Уляна Мовчан

Історія конкурсів краси нараховує вже кілька століть — прототипи таких конкурсів відомі ще в давніх цивілізаціях – у стародавній Греції проводилися фестивалі краси під назвою «каллістея», а також фестиваль на честь Афіни, у якому брали участь лише чоловіки. Регулярно такі конкурси проводяться лише з 1921 року, а батьківщиною цієї індустрії слід уважати США. Тоді ж вони набирають економічного характеру – їх проводили для приваблення туристів, а ініціаторами виступали підприємці.

У 1950-х роках у конкурсів краси з’явилися ознаки класичного шоу та зв’язок із шоу-бізнесом. Наприклад, Ерік Морлі — організатор «Міс світу» — вигадав цей конкурс для просування модних нічних клубів і танцювальних майданчиків. А конкурс «Міс Всесвіт», який 1996 року придбав Дональд Трамп, заснувала компанія з виробництва одягу і купальних костюмів «Catalina».

Нині існує «велика четвірка» конкурсів краси: «Міс світу», «Міс Всесвіт», «Міс Інтернешнл» та «Міс Земля», кожен з них має свою франшизу – правила, відповідно до яких конкурс проводять в різних країнах світу.

Крізь призму фемінізму такі конкурси сприймаються як комерціалізація зовнішности жінок. Офіційні вимоги конкурсу та його багатолітні традиції сприяють формуванню певного образу жінки, який зручно «продавати». Фінансові переваги з цього отримують світові бренди й корпорації, особливо індустрія краси. Об’єктивація та сексуалізація жінок на конкурсах краси — ще один поширений аргумент «проти». Також конкурси краси сприяють поширенню нереалістичних стандартів зовнішности, як серед глядачок, так і серед безпосередніх учасниць конкурсів.

Серед вимог до зовнішности учасниць конкурсу «Міс Україна» — зріст від 170 см, відсутність шрамів/пірсингу. В офіційних правилах немає інших обмежень, але в інтернеті є чимало «порад»: видалити зайве волосся на тілі, поводитися максимально жіночно. Довге волосся — теж фактично обов’язковий «атрибут» учасниці конкурсу.

У 2019 році спалахнув скандал на конкурсі «Міс Індія», де всі конкурсантки були зі світлим кольором шкіри і дуже схожі на вигляд. Користувачі інтернету масово обурювалися, що в країні з населенням 1,3 млрд не показано різноманітність населення.

Конкурси краси стверджують, що надають молодим жінкам глобальну платформу для самовираження й розвитку лідерського потенціалу. Ненсі Ред, учасниця конкурсу «Міс Америка 2004», зазначала: «… коли мені було 22 роки, організація “Міс Америка” дала мені потужну, хоч і незвичайну платформу, для того щоб поділитися своїми надіями щодо майбутнього молодих жінок і для того, щоб бути собою — афроамериканкою, про-чойс, .... І феміністкою».

Конкурси краси дають можливість висвітлювати соціальні проблеми. Наприклад, ще 1974 року переможниця конкурсу «Міс Америка» Ребекка Кінг активно висловлювалася на підтримку прав жінок та їх професійної реалізації, а у 2017 році учасниці конкурсу «Міс Перу» наводили статистичні дані про насилля стосовно жінок у своїй країні.

Конкурси частково сприяють розвитку прав жінок. Вони стали одним із майданчиків підвищення видимости темношкірих жінок та представниць різних етнічних груп. З 1970 року темношкірі жінки нарешті почали виступати в конкурсах краси і це змінило сприйняття стандартів краси. В останні роки стала видимою участь у таких конкурсах трансгендерних жінок, що активізувало дискусії про інклюзивність.

Конкурси краси досі виключають жінок, у яких є діти. Проте саме участь у конкурсі дала можливість, наприклад, українці Вероніці Дідусенко («Міс Україна 2018», яку позбавили титулу через наявність в неї сина) актуалізувати проблему дискримінаційних правил конкурсу і почати боротьбу за права жінок, які мають дітей, у конкурсах на світовому рівні.

Фемінізм наголошує на можливості вибору для жінки і право обирати — брати чи не брати участь у таких конкурсах і не зазнавати осуду за свою позицію. Саме такий осуд можна вважати нічим іншим, як мізогінією. Натомість певні аспекти конкурсів краси як індустрії справді заслуговують на критику. Але точно не критику учасниць.

Текст опрацювала Галина Котлюк
​​Робота з дошкільнятами під час війни — один із найбільших викликів для системи української освіти.

🤔 Навчальні заклади повинні або мати укриття, які відповідають усім нормативам, або ж мусять переводити освітній процес в онлайн-режим. Це два головні завдання для виховател(ьок) дитячих садків.

Як їм вдається з цим упоратися, а ще одночасно волонтерити, допомагати ВПО, бути включеними в розвиток освіти в Україні та впроваджувати гендерні підходи — про це все розповіла директорка закладу дошкільної освіти на Одещині Олена Стрельченко.

Читайте в новому інтервʼю інтервʼю серії «Освіта і гендер під час війни» авторства Ірини Дєдушевої за посиланням

📍Серію підготовлено «Гендер в деталях» за підтримки Швейцарії в межах Швейцарсько-українського проєкту DECIDE, що його впроваджують Консорціум ГО DOCCU
та Pädagogische Hochschule Zürich.
Домагання у спорті: як справа Ларрі Нассара зрушила лавину з тисяч свідчень та вироків
Авторка: Катерина Макаревська

Ларрі Нассар – лікар-педофіл, який ґвалтував гімнасток починаючи з 1990-х. У 2017–2018 роках його визнали винним у зберіганні дитячої порнографії та в десяти випадках сексуальних злочинів проти неповнолітніх. «Десять» — це формулювання для офіційного вироку. За даними на початок 2020 року, Нассар зґвалтував щонайменше 517 дівчат і жінок.
24 червня на Netflix вийшов документальний фільм «Athlete A», а канал HBO випустив «At the Heart of Gold: Inside the USA Gymnastics Scandal» про цю справу.

Чому ж спорт є таким сприятливим майданчиком для паразитування насильників/ць?

«Насильство» досі часто є синонімом до слова «спорт». Крики, лайка, удари — це «норма», яку виправдовують як частину «дисциплінування». Сексуальному насильству часто передують психологічне й фізичне — ідеальне підґрунтя, щоб додати до цього набору ще один вид гарасменту. Наступні причини — закритість і непоінформованість. Часто діти можуть елементарно не знати, що є сексуальним насильством. Ну, й одна з головних причин — повага і страх перед авторитетом. Тут працює типова установка «тренер — закон».

Ларрі Нассар був головним лікарем збірної США зі спортивної гімнастики і працював остеопатом у Мічиганському університеті. 18 років ця людина була національним медичним координатором усієї федерації гімнастики США.

Домагання відбувалися в його кабінеті, будинку, у номерах готелів. Нассар встромляв пальці у вагіну й анус, торкався грудей, мастурбував. Часто він ґвалтував дівчат у присутності їхніх батьків, стаючи так, щоб ті не могли бачити його маніпуляцій.

Заяви про насильство з боку Нассара надходили до керівництва федерації гімнастики десятиліттями, але дієвою виявилася лише та, яку 2015 року подала тренерка гімнастки Меґі Ніколс. Нассара звільнили з USAG, проте він продовжив працювати в «Мічигані».

У 2016-му році Рейчел Денголландер — юристка і колишня гімнастка — подала заяву в поліцію і розповіла свою історію про те, як Нассар почав ґвалтувати її, коли їй було 15, «The Indianapolis Star». Керівництво «Мічигану» не поставилось до звинувачень серйозно. Брук Лемон, одна з лікарок-колег Нассара, заявила, що дівчині це все здалося. Схожі аргументи чули й інші дівчата, які намагалися повідомити про насильство.

Через три місяці після виходу статті Нассара заарештували. ФБР знайшло в його будинку понад 37 тисяч порнографічних фото з дітьми та відео сексуальних актів з неповнолітніми дівчатами.

Нассар не єдиний, кого покривала USAG. Організація роками ігнорувала скарги про домагання ще півсотні тренерів.

Найбільшим зрушенням унаслідок скандалу з Нассаром стало ухвалення у США закону «Про безпечний спорт» 2017 року і створення незалежного центру SafeSport.

Хвиля #MeToo, що припала якраз на пік розгляду справи Нассара, мотивувала інших спортсменок/ів розповісти про пережите насильство. Про свій гіркий досвід розповіли білоруська чотириразова олімпійська чемпіонка 1970-х Ольги Корбут й українська олімпійська чемпіонка — гімнастка Тетяна Гуцу. Південнокорейські шорттрекістки звинуватили тренерів у сексуальному й фізичному насильстві. Полетіли голови й у французькому фігурному катанні.

За щонайменше 45 випадків сексуального насильства над неповнолітніми хлопчиками відбуває термін екстренер з американського футболу Джері Сандаскі, чиї злодіяння довго замовчувало керівництво університету. Про насильство над дітьми заговорили й в британському футболі. Усього було ув’язнено 12 осіб. Число постраждалих вимірюється сотнями. Торік ФІФА назавжди відсторонила президента федерації Афганістану через домагання й насильство над спортсменками збірної.

А що в Україні? Скелелаз Павло Векла заявив, що коли був неповнолітнім, його багато років домагався тренер Артур Печій. На початку 2020-го Веклу підтримали колеги по команді і добилися звільнення тренера з федерації.

У нас ще немає свого аналогу SafeSport, та незалежно від сфери, у якій відбулося насильство, ви можете звернутися до поліції або до громадських організацій.

Текст опрацювала Галина Котлюк
​​Дві війни
#висічені

Я була дуже маленькою, коли не стало мого дідуся і двох бабусь. Я була дуже юною й легковажною, коли не стало другого дідуся. Тепер шкодую, що не мала можливости й усвідомлення розпитати, яким було їхнє життя під час Другої світової війни.

Я лише знаю переказані уривки сімейної історії, як одна моя бабуся народила тата 1943-го під обстрілами, коли дідусь воював, і як вона вижила з двома малими дітьми.

Як інша бабуся на Донбасі жила з трьома малими дітьми в домі, який зайняли німецькі солдати. Як дідуся з прізвищем Харченко, котрий опинився на Кавказі, після війни примушували змінити прізвище на Харченков. А інший дідусь, щоб прогодувати шістьох дітей, у повоєнні голодні роки їздив по харчі на дахах потягів.

Кожен і кожна з них залишилися в моїх спогадах світлим промінчиком дитинства. Один дідусь так і стоїть, посміхаючись, притулившись до паркану, другий сидить під великим розлогим горіхом на чолі великого накритого столу, за яким зібралися всі його діти й онуки.
У спогадах зринає смак трояндового варення і величезних пиріжків моїх бабусь.

Навряд вони толерували б гасла «Можем повторіть», які так часто лунають на сучасній росії. Навряд чи вони могли уявити, що це «повторення» станеться так швидко і що всі європейські країни разом із Німеччиною допомагатимуть Україні.

Маріуполь, Харків, Чернігів, Буча, Ірпінь... Думаю, добре, що мої Ба і Дідо не побачили, на що здатні росіяни — виродки, вбивці, мародери і ґвалтівники. Однак є ті, хто побачили...

Як воно — пережити дві війни за одне життя?

Від людей, які встигли евакуюватися, дедалі частіше можна почути: «Навіть нацисти такого не робили». Для декого ці слова не просто метафора, бо не всі з тих, хто пережили нацистську навалу, змогли вижити в російській м’ясорубці.

Страшна іронія долі, що подекуди людей, які пережили Голокост, евакуюють з України до Німеччини, щоб урятувати від рашизму. Хочу присвятити цю витинанку їм, чиє життя зламала одна війна на початку, а друга наприкінці.

Героїнею витинанки стала 86-річна Ельвіра Борц із Маріуполя. Вона народилася в сім’ї українки і єврея. Під час окупації німцями Маріуполя в роки Другої світової війни 38 родичів Ельвіри розстріляли нацисти.

Маленька Ельвіра переховувалася в підвалах Маріуполя і врятувалася.
Після війни дівчина вивчилася на геоінженерку й повернулася в рідне відбудоване, гарне місто. Сучасне й прогресивне місто, аж до російського вторгнення в лютому 2022 року.

Разом з Ельвірою врятувався її 94-річний чоловік, який пережив 870 днів блокади в Лєнінґраді під час Другої світової війни. «Блокада Маріуполя — це набагато гірше, ніж блокада Лєнінґрада», — каже він.

Ельвірі та її чоловікові вдалося вижити в російській блокаді Маріуполя. В Ельвіри була подруга дитинства Ванда Об’єдкова. Їй теж пощастило вціліти під час Голокосту, але, на відміну від подруги, вона не пережила російську окупацію — Ванда загинула в Маріуполі.

За плечима цих людей війни, Голокост, геноцид. Проте ми віримо, що і в цій жорстокій війні здобудемо перемогу.

Авторка тексту та витинанки Олена Марчишина
Переклад тексту англійською за посиланням
​​*💬 «Коли мене питають, яка я тепер феміністка, я кажу, що практична. Ситуативно-практична»
*Світлана Дубина, Громадська організація ВІСЬ м.Вінниц
я

Ми недарма починаємо текст з цієї цитати, адже феміністичний рух завжди орієнтується на потреби жінок, які найбільш актуальні у конкретний проміжок часу.

Ми недарма публікуємо і цю ілюстрацію від Олександра Грехова, адже ще до 24 лютого феміністки та інші активіст(ки), які боролися за права людей, часто могли почути в свою адресу звинувачення, що займаються чимось неважливим.

Проте коли деякі чоловіки гостро відчули один із негативних наслідків існуючої патріархальної системи під час війни (зокрема, обовʼязок йти воювати), почали звинувачувати у цьому активіст(ок), яким довго затикали рота.

Це та реальність у якій ми живемо.

Та ми не маємо часу та ресурсів, аби на це гостро реагувати, хіба що зіронізувати в картинці до цього поста 😁

Адже правозахисні організації продовжують робити власний внесок у нашу боротьбу. І мова не лише про інформаційну діяльність, а й про й допомогу переселен(цям) та іншим соціально незахищеним групам населення.

Більше про це можете прочитати за посиланням - https://bit.ly/3PBRrZv

У статті розповідаємо, що саме зараз роблять Феміністична Майстерня, Центр "Жіночі перспективи", Громадська організація «Інсайт» Марш Жінок, Sphere, Women Association KharkivPride Ла Страда-Україна/La Strada-Ukraine Асоціація жінок-юристок України "ЮрФем" Громадська організація ВІСЬ, Український Жіночий Фонд, Gender Zed KyivPride

У статті також є детальна інформація та контакти, куди і за якою допомогою ви можете звернутися, якщо потребуєте матеріальної або психологічної підтримки.

А також, як саме можна підтримати жіночі та ЛГБТ організації, які продовжують працювати - заради захисту прав і заради перемоги України водночас.

Авторка тексту Альона Грузіна

Цей текст англійською тут https://bit.ly/3PpTY8H
Як фемінізм очищає науку від упереджень та «сліпих плям»
Авторка: Вероніка Пугач


Гендерні стереотипи так глибоко вкорінено в нашій свідомості, що вони спрацьовують автоматично, якщо ми не докладаємо зусиль для їх переосмислення. Ми схильні сприймати людину як істоту чоловічої статі за замовчуванням. За цим ідуть і стереотипні уявлення про «типово чоловіче» як сильне, велике й розумне. Керолайн Кріадо Перес називає це «male-unless-otherwise-indicated» («чоловік, якщо не зазначено інше»).

Це проблема для наукових досліджень, які часто стають заручниками цінностей й переконань дослідни(ць). Наприклад, довгий час вивчали патріархальних шимпанзе і тому обґрунтовували такий соціальний лад як природний. Водночас менше уваги приділяли матріархальним бонобо, адже це розхитує уявлення про природність патріархальних відносин.

У 1990-х Гелен Лонґіно звернула увагу на те що, коли дослідження ведуть науковці з одного соціального середовища, то їхні цінності викривлюватимуть дослідження і ніхто не може викрити ці упередження, бо вони властиві для всіх. Попереднє визнання таких цінностей робить наукові дослідження об’єктивнішими.

Фемінізм змусив переглянути базові переконання і підважив «очевидні» інтерпретації результатів досліджень. Одна з галузей, де було викрито упередження — археологія, де діяв принцип «male-unless-otherwise-indicated». Відома історія про воїтельку з Бірки, яку довгий час уважали чоловіком. У її похованні були зброя, щит і коні, тому останки вважали чоловічими — це відповідало загальному уявленню про те, що воїнами були чоловіки.

У 2009 році було знайдено могилу, де два скелети тримаються за руки. Поховання, датоване IV–VI ст. нашої ери, назвали «коханцями з Модени» і вважали, що там чоловік і жінка. Коли у 2019 році виявили, що обидва скелети чоловічі, робочою гіпотезою стало припущення, що ці чоловіки були військовими побратимами або друзями, оскільки припущення про поховання гомосексуальної пари не відповідає нинішнім твердженням про те, як у ті часи ставилися до гомосексуальности.

У програмі ЗНО з історії України неважко побачити, наскільки вона однобока. Програма включає вивчення 175 персоналій, серед яких лише вісім жінок. Це трохи менше як 5% персоналій за більше ніж тисячу років. В історії різних країн уже сформувався канон, у якому важко знайти місце для жінок.

Соціологія теж довгий час зосереджувалася на чоловіках. До 1970-х років жінок вивчали хіба в питаннях материнства чи виховання дітей, а у дослідженнях економічних, політичних і релігійних інституцій вони були невидимими.

В еволюційній біології популярна теорія батьківського внеску: стать, яка витрачає більше ресурсів і часу на дітей, більш вибіркова й пасивна щодо партнер(ки) протилежної статі. В її основі дослідження Анґуса Бейтмана, проведене на дрозофілах, згідно з яким самці борються за самок, натомість самки перебірливі і не такі охочі вступати в сексуальні відносини. Це стало загальною моделлю сексуальних ролей «у природі»: самці змагаються між собою за більшу кількість самок, бо їм нічого втрачати. Проте це зовсім не універсальна модель: в морських коників вагітніють і турбуються про потомство самці, а самки лише віддають яйцеклітини. Самці ж змагаються за самок більше, ніж самки за них.

В антропології ще в другій половині ХХ століття було помічено відмінність між спостереженнями дослідників і дослідниць.

Аргументація про важливість фемінізму присутня й у фізиці, де гендерний розрив до сьогодні один із найбільших серед усіх наук і де так і не сформувалася спільнота дослідниць/ків з іншими поглядами. Можливо, фізика під впливом фемінізму теж суттєво зміниться.

Щоб викрити упередження, а також заради справедливости жінок має бути активно залучено в дослідження. Важливо переглянути навчальні матеріали на предмет упереджености, пропонувати спеціальні програми і тренінги, щоб зацікавити дівчат дослідженнями. Такі ініціативи з’являються і в Україні: 2019 року пройшов конкурс статей про науковиць для української Вікіпедії, 2020-го відбулася онлайн-конференція НАН України для жінок у STEM.

Текст опрацювала Галина Котлюк