Цінуйте недосконале.

Я хотів би, щоб відеоігри з дивними дурнуватими механіками чи невдалими експериментами із формою цінувалися більше, ніж безпечне наслідування трендів і бажання догодити всім. Я хочу щоб кіно із перевантаженими чи незвчними кадрами на некомфортні теми оцінювалось вище за вилизані та стерильні пауер-фантазії білих американців. Я хочу щоб люди розуміли, чому музика може не боятись звучати нерівно та брудно. Я хочу щоб у розмовах про мистецтво люди в інтернеті писали щирі думки та емоції, а не кетчфрази. Але це моє "хочу".

Як казав колись хтось, митець не робить ідеально, бо люди не є ідеальними. І для тих, хто шукає, відчути людське у чужому творінні завжди краще, ніж просто спожити продукт. Тільки через це і потрібно перестати боятися "поганого" чи незручного мистецтва.

Але люди хочуть ідеального. Хочуть фотореалістичну графіку в 120 фпс у 4К із сексуалізованими персонажами-ляльками та відсутність тертя із власними переконаннями та поглядами. Вони виберуть ілюзію ідеального, бо справжнє не таке. Ой, розпродаж у Steam відволікає від тривожних думок, потрібно купити тих п'ять розхвалених тайтлів, які я точно колись пройду. Грати у 6/10? Навіщо, якщо я не пройшов усі 10/10 ігри? Цифри, метрики, бюджет, продажі, успіх, провал. "Я не знаю, але ютубер сказав". Не пройшов популярну актуальну новинку — кидай, вийшла новіша. Там 100 годин опенворлду, механіки як в тої, тієї та іншої, у які так і не грав. "Такого ви ще не бачили" та "це поверне вам ті самі враження" у одному реченні, а все таке знайоме і враження щось не повертаються. Бо враження давно образилися на дорослого, що вбив у собі ту цікаву до всього дитину, і тепер перебувають в полоні дихотомічного алгоритму "любити гарне і ненавидіти негарне" настільки довго, що вже й пояснити важко, що то за "гарне", без абревіатури GOTY та апелювання до популярних інтернет видань. Головне — щоб до тих, що хороші, а не тих, що погані. Бо можна й заплутатися у власній думці про шедевр тижня.

І заводу, що штампує зручне мистецтво, це вигідно. Залиште деконструктивізм дивним фанатами дивного інді, а зараз дивимось чорно-білу катсцену 4:3 на ультравайд моніторі, розводимо руками, "нарешті абсолют сінема і пік фікшн", постимо скріншот у твіттер. Залишається надіятись, що якийсь ютубер пояснить, що треба було відчувати в цей момент. А потім би ще екранізацію, щоб все те саме, та в кінотеатрі. Без думки та розуміння повторюємо не лише баззворди, а й художні прийоми, головне, щоб споживач думав, що він збагачується. Бо ж так було колись. Коли протагоністи були лише сумні, лише білі і лише чоловічої статі, ну літералі мі, чи може раніше. А чим збагачується? Людським та живим? Нехай буде так. Зверху прикрутимо ШІ-слоп-машину 5.0, щоб збагачуватися в реальному часі і будемо надіятись що бульбашка не лопне. Людина повинна мати час на заробляння грошей, самовираження залиште роботам. А навіть якщо й лопне, то споживач уже й не відрізнить мистецтво, штучно створене людиною, і продукт поштучно створений штучним інтелектом. Бо коли то було? Десь між пікселями та 3D? Між жовтим пісс-фільтром та ґеймерґейтом? Між бажанням, щоб твоє хобі сприймали серйозно, та ненавистю до інклюзії всіх бажаючих у цей новий вид медіа? Десь між Ющенком і януковичем, чи між путіном і трампом? Чи, може, рівно до часів, коли це саме мистецтво перестало бути "лиш для мене"? А навіть якщо споживач і відрізнить, то вже пізно. Бо хто там пам'ятає, що було шість чи сім речень тому? А гроші вже заплачено, допис поширено, слово проказано, думку перейнято, алгоритм нагодовано.
А мистецтво? А що мистецтво?