ти памʼятаєш ті чорно-білії картини?
в золотих рамках
висіли на стіні.
а схилені голови птахів,
що шепотілись про життя,
сонце, що відбивало 
своє світло від води?
чи памʼятаєш…
ти?
ті фото. 
ті спогади і кольори?
як чорнилом мурзався папір,
гарячий віск стікав на стіл,
а фіранками ховались очі?
як кроками ми міряли дистанцію,
нитками обмотували ми пальці.
читали безросудні книги,
та не хапались руками за слова.
і сахалась я від друзків діамантів,
тікала геть за кордони 
цих країн.
а ти все зшивала ті дороги і дурнуватії вузли.
хоч золотая тая стрічка
лиш псувала весь фасад.
і море, просякнуте солоним смаком,
змивало хвилями сліди 
любові,
дружби 
і журби.

треба написати петицію про заборону зняття фільму за книгою «полюючи на аделайн», бо я щиро вважаю, що це жахіття

насправді страшно як ця книга буквально романтизує зґвалтування і мільйони людей виправдовують це просто через надпис ʼdark romance’
типу втф😭

«можливо, зараз усе це прикрашене підлітковим колоритом, невинністю та банальною цікавістю, але іноді так приємно забутись у чарівних вигадках, ілюзіях океану та сюжетах із казок. уявляти себе чимось більшим, ніж звичайними деталями у чужих життях. не хвилями морів, а цілим океаном; не лише звичайними хмаринами, а просторим і безмежним небом. поклонятись не богам, а своїми власними руками торкатися святих промінчиків сонця. плести коси із золотих, яскравих пасм і ненароком обпікатись. водою охолоджувати пухирці, а не читати Біблію, віддаючи все у руки невідомим людям із Раю.
на смак спробувати солодкавість усіх гріхів скоєних задля висот. питати себе: «чи воно було того варте? чи був у тому сенс?»
якщо жаль колись охопить моє серце – це лише виявиться слідом життя. коли буду озиратись на мрійливу дівчинку, що сподівалася досягнути чогось величного, я знатиму, що таки жила.

тож зараз я мріятиму. намагатимусь. руйнуватиму усі фортеці страху і буду йти далі.

і обовʼязково стану чимось більше, ніж звичайні хвилі моря.»

я креслю олівцем кордони. 
ламаю лінії й створюю нові.
серед них я вʼюсь зеленими гілками на папері,
ретельно добираю кольори і змішую квіти на палітрі тих емоцій.
а дерева хиляться над моїм обличчям, 
листям ховають у обіймах 
від криків посуду на стінах.
а вмʼятини на холодильнику ніжно шепочуть казочки,
немов нагадування про іржавії ножі.
а я все пливу морями на паперовому човні.
хвилями розтікаюсь по піску, 
домальовую блиск сонця на воді. 
пензлем описую птахів, 
що клекочуть лагідно до неба. 
вони тінями затуляють мої очі 
від страшнючих снів.
і коли я допишу цей пейзаж,
зрозумію, що не маю ні палітри,
ні мольберта,
ні жодних пензлів чи олівців.
і малювати я ніколи не уміла.
лиш романтизуватиму той біль у образах надуманих,
переплітатиму рани з дурнуватими художніми прийомами.
буду називатись поетесою, художницею чи якоюсь чортовою акторкою в театрі,
та мені все болітиме.
і болітиме. 
й жодна словесна прикраса 
не 
вилікує
цей
біль.

з днем незалежності України друзі !🥹🫶🏻