Путінський поцілунок Юди

Ініціатива Москви про “різдвяне перемир’я” навряд чи є епізодом чи християнським жестом доброї волі та відкритості з боку кремлівського диктатора. Радше, йдеться про спробу змінити правила гри у триваючій російській війні проти України. Дозволимо собі стверджувати, що ця спроба останньою не буде. І ось чому.

По-перше - російська окупаційна армія безпорадно програє на фронтах в Україні. Нові західні зобовʼязання щодо зброї для нашої держави, про що буде оголошено вже під час наступної зустрічі у форматі Рамштайн цього місяця, роблять перспективу військового протистояння для Путіна цілком очевидною. Перемоги не буде, а сором програшу невпинно наближається. Оголошення перемирʼя - це визнання.

По-друге - за час своєї неспровокованої та злочинної війни Кремль сповна відчув наслідки ізоляції в світі. Кількість друзів Путіна наближається до нуля. Та й тих, кого можна назвати партнерами, тепер в Москві рахують по пальцях однієї руки. Північна Корея та Іран, де збирає хоч якусь допомогу російський диктатор, яскраве свідчення самотності росії у світі. І хоча так, ще можна говорити про окремі країни віддалених регіонів як Африки чи Латинської Америки, важливішою є тенденція. І тенденція ця - до звуження ролі росії на міжнародній арені. Заяви Москви про те, що витіснити РФ з, наприклад, близькосхідного врегулювання не вдасться - як раз про це.

По-третє - окрім розʼязаної війни проти України та всього колективного Заходу Путін ще вмудрився розвʼязати і війну всередині самої росії. Своєрідний другий фронт, на який, цілком очевидно, путінський режим не розраховував ще 24 лютого 2022. Якою б закритою не була росія, і як би не контролювали потоки інформації, путінська війна в Україні увійшла не лише в кожне російське місто і селище, але й в кожну російську родину. В іншому разі не було б лавиноподібного бігства тисяч росіян з країни на фоні часткової мобілізації, численних випадків здачі у полон чи появи руху партизанського спротиву всередині самої росії.

По-четверте - путінський режим втрачає джерела стримування внутрішньої єдності, а отже і керованості. Цілком очевидно, що пробуксовують і фейкова денаціфікація України, і вигадана російською пропагандою ідея вітчизняної війни, і навʼязуваний суспільству наратив про війну проти всього колективного Заходу. Щоб всі ці штучні ідеї почали наповнюватися змістом, Кремлю потрібен “запальник”, який би був здатен створити ланцюгову реакцію та додати легітимності діям росії.

По-пʼяте - “запальник” Путіну потрібен і для зовнішньої аудиторії, де останні залишки міжнародної рукопожатості невпинно розповзаються від набутої за останній рік токсичності росії.

І саме в цей момент Путін оголошує про одностороннє “різдвяне перемирʼя”, цілячись у росії в тих, хто сумнівається в справедливості цієї війни Путіна. Та тих за межами росії, хто не глибоко в матеріалі та готовий купитися на її імідж як такої, що насправді готова до перемовин з Україною. Це добре продумана пастка як для України, так і для західних союзників.
Згода на неї - це початок гри за кремлівськими правилами та сценарієм. Путінський режим покаже, що володіє стратегічною ініціативою та в подальшому використовуватиме цей прецедент за першої ліпшої нагоди. У будь-якому разі російська пропаганда намагатиметься виставити Київ недоговороздатним, підступним та агресивним. Це і є ключова проблема, яку слід вирішувати.

На наступному тижні планується засідання Ради Безпеки ООН для розгляду українського питання. Не виключено, що під це засідання Путін і виходить у світ із своєю версією “поцілунка Юди”. Завдання вітчизняної дипломатії розʼяснити найвищий рівень підступності і цинізму Москви (не переконаним, а тим, хто готовий "почути Путіна"), від якої годі чекати християнських жестів і справжньої готовності до миру.

Корисна конкуренція

Раптовий візит Президента Євроради Шарля Мішеля до України за два тижні до запланованого саміту Україна-ЄС на початку лютого в Києві міг здивувати або створити завищені очікування від можливого чергового «євроінтеграційного прориву».

Водночас, результати зустрічей та сигнали у виступі Президента перед депутатами Верховної Ради України не вийшли за межі традиційної політичної підтримки та особистих заяв Мішеля на користь посилення військової допомоги Збройним Силам України.

Тоді якою ж була мета візиту?

Дозволимо собі припустити, що ключем до розуміння ситуації все ще залишається гостра конкуренція за зовнішньополітичне досьє Євросоюзу між Президентом Європейської Ради та Президентом Європейської Комісії, яка вийшла у публічний простір відомим «скандалом зі стільцями». Нагадаємо, що тоді 6 квітня 2021 року під час спільного візиту до Туреччини під час протокольної зйомки з Президентом Туреччини Ердоганом Президенту Єврокомісії Урсулі фон дер Ляєн не знайшлося третього стільця, яка сприйняла це як спробу образи та приниження з боку Шарля Мішеля. І хоча лідери нібито владнали конфлікт, його відголоски простежуються і до сьогоднішнього дня.

Звичайно, попередній візит Президента Єврокомісії до Києва та липневий виступ у Верховній Раді не міг пройти повз увагу Президента Євроради, який мав дати належну публічну відповідь. До того ж до очікуваного саміту Україна-ЄС під головуванням Президента Євроради та Президента Єврокомісії за ініціативою Урсули фон дер Ляєн додався ще один важливий та яскравий політичний захід - спільне засідання Колегії Європейської Комісії та Уряду України. Можливо, цим засіданням Президент Єврокомісії робить спробу підвищити додану вартість свого перебування в Україні у порівнянні з Президентом Євроради, який буде тільки на саміті.

Як наслідок, Мішель зробив крок на випередження і здійснив окремий символічний візит до Києва з гідною програмою, включаючи виступ перед українськими депутатами.

Для України така гостра конкуренція між лідерами інституцій ЄС може бути корисною і при вдалому використанні може сприяти більш динамічному просуванню нашого євроінтеграційного досьє. Змагання у тому «хто більше зробив для України?» лише гратиме на користь Україні. Хоча, звичайно, було б набагато важливіше аби Президент Шарль Мішель та Президент Урсула фон дер Ляєн працювали в єдиній команді як колись добре відомі всім українцям президенти Дональд Туск та Жан-Клод Юнкер.

Що очевидно зараз, то це те, що єдність команди в Брюсселі з «українського питання» залежатиме виключно від того, на скільки добросовісно Україна виконуватиме критерії для повноправного членства в ЄС. А це вже залежатиме від єдності як між гілками влади, так і між політичними силами заради єдиної мети. Така внутрішньополітична єдність є запорукою того, що Києву не доведеться ризикувати та грати на конкуренції між командами в Брюсселі.

Кандидатський Саміт як нова точка відліку євроінтеграції України

Коли вщухли емоції та хвилі популістичних заяв, є можливість прагматично та професійно оцінити результати 26-го Саміту Україна - ЄС - унікального та глибоко символічного.

По суті це був дводенний форум солідарності та кандидатства, перший після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну та отримання нашою державою статусу країни-кандидата на членство в Євросоюзі.

Ще до заходу було зрозуміло, що саміт є приреченим на успіх. Сміливе рішення лідерів ЄС провести саміт саме в Києві в умовах війни та загрози ракетних ударів по столиці та на додаток безпрецедентно широкий склад учасників з боку Європейської Комісії вже продемонстрували глибокий символізм унікальної довіри до України та міцної всебічної підтримки з боку Європейського Союзу. Це був чіткий та потужний політичний сигнал і українському народові, і російському агресору, і всьому світові.

Саміт став новою точкою відліку у процесі європейської інтеграції України. Статус кандидата суттєво підвищив рівень відповідальності як України, так і Євросоюзу для досягнення спільної історії успіху.

По-перше, на найвищому політичному рівні були формально закріплені якісно нові чіткі формули щодо європейської перспективи України, майбутнього членства в ЄС та статусу країни-кандидата. Офіційно залишилися в минулому обмежуючі скептичні формули рішень Євроради 2016 року після катастрофічного референдуму щодо ратифікації Угоди про асоціацію в Нідерландах.

По-друге, формули заключного документу Саміту про умови початку передвступних переговорів та офіційний аналітичний звіт Єврокомісії про стан відповідності України правовому доробку ЄС, оприлюднений 2 лютого, створили змістовний фундамент - точку відліку - для подальшої практичної роботи та обговорення наступних кроків для реалізації стратегічного курсу на вступ до ЄС.

По-третє, крім узагальнюючого та цементуючого ефекту, саміт став і певним «холодним душем» для тих політиків, чиновників та популістів, які «вже практично все виконали і адаптували» (на фоні більш, ніж стриманої оцінки прогресу з боку ЄК в аналітичному звіті) та які «вступлять до ЄС за 2-3 роки». Стало очевидно, що турборежим, в якому Україні дали статус кандидата, не буде застосований у випадку набуття членства в ЄС. Процес вступу не стане спринтом, але Україні варто не перетворити його на довгий та болісний марафон.

Кандидатський Саміт як нова точка відліку євроінтеграції України (продовження)

В цілому, після Саміту окреслюється таке орієнтовне бачення календаря передвступних процесів:

1) навесні Єврокомісія підготує так звану проміжну оцінку прогресу України у виконанні семи умов, визначених для розгляду питання про початок передвступних переговорів, та сформулює перелік конкретних проблемних питань, які українська сторона має вирішити до вересня-жовтня;

2) у жовтні Єврокомісія готує офіційну комплексну доповідь про прогресу України в рамках так званого «пакету розширення», в якій буде надано офіційну оцінку ЄК щодо належного/неналежного виконання Україною згаданих умов. Саме ця оцінка буде покладена в основу пропозиції на адресу Європейської Ради щодо схвалення рішення про початок передвступних переговорів з Україною;

3) орієнтовно на жовтневому (за найоптимістичнішого сценарію) або на грудневому (більш реалістичному варіанті) засіданні лідери держав-членів ЄС розглянуть рекомендації Єврокомісії та мають одноголосно схвалити рішення про початок передвступних переговорів та доручити Єврокомісії підготувати та представити на розгляд Євроради проект директив на переговори з Україною. У цьому контексті українській дипломатії було б варто вже на цьому етапі вести переговори з ЄК щодо можливості підготовки такого проекту директив заздалегідь, передачі їх на розгляд Євроради разом з оцінкою прогресу за сімома умовами і просувати питання щодо схвалення відповідних рішень Євроради наприкінці жовтня. Враховуючи унікальний рівень підтримки України з боку керівництва інституцій ЄС, зокрема Президента Європейської Ради Шарля Мішеля та Президентки ЄК Урсули фон дер Ляєн, цілком можливо розраховувати на конструктивний підхід до такого алгоритму дій. Водночас, шанси на успіх залежатимуть від того, наскільки українська влада буде здатна врахувати позиції Єврокомісії та Венеціанської Комісії Ради Європи у питаннях реформи Конституційного суду, медіа, забезпечення прав національних меншин, а також в цілому рухатися в руслі стандартів ЄС за так званими «фундаментальними» питаннями - правосуддя, права і свободи, антикорупційна політика, тощо. У цьому аспекті заслуговує на увагу пункт 16 резолюції Європарламенту від 2 лютого 2023 року, в якому міститься заклик до української влади «продемонструвати свою політичну рішучість діяти відповідно до європейських амбіцій свого народу шляхом значного прискорення прогресу у реалізації важливих реформ, …наголошує на необхідності захисту незалежності всіх антикорупційних інституцій, зміцнення свободи ЗМІ, посилення ефективності та відповідальності судової системи, усунення недоліків у функціонуванні правоохоронних органів та забезпечення політичного та партійного плюралізму всередині та за межами Верховної Ради України; закликає Україну утримуватися від ухвалення законодавства, яке не відповідає законодавству ЄС або ставить під загрозу досягнення у процесі реформ і боротьби з корупцією»;

4) після одноголосного схвалення Європейською Радою директив Єврокомісії на передвступні переговори з Україною, які мають врахувати всі побажання та позиції всіх держав-членів ЄС, переговорна команда ЄК і розпочне переговорний процес по 6 кластерам і 33 досьє. Кожне досьє та кластер відкриваються та закриваються за окремою бюрократичною процедурою, яка, на жаль, має небагато спільного з турборежимом, оскільки всі європейські столиці мають дати згоду на відкриття/закриття кожного досьє згідно з власними оцінками прогресу України;

5) за результатами переговорів Єврокомісія готує загальний Висновок щодо стану готовності України взяти на себе обов’язки держави-члена ЄС та можливості вважати переговорний процес завершеним, який має схвалити Європейська Рада та Європарламент;

6) виконання цих етапів дає змогу укласти Договір про вступ України до ЄС, який підлягатиме ратифікації всіма сторонами відповідно до визначених процедур.

Кандидатський Саміт як нова точка відліку євроінтеграції України (продовження)

Крім цього складної та тривалої обов’язкової програми, варто нагадати про те, що наступний 2024 рік - рік європейських виборів. У травні громадяни ЄС обиратимуть новий склад Європарламенту і ці результати безпосередньо впливатимуть на формування нового керівництва інституцій ЄС у жовтні-листопаді 2024 року. Тому в 2024 році фокус уваги в Євросоюзі буде суттєво зміщуватись у бік внутрішньої політики та виборів. Разом з цим, «українське питання» буде одним з визначальних під час виборчих перегонів для багатьох європейських політичних сил. Не виключається, що результати виборів та позиція нових лідерів ЄС щодо швидкості інтеграції України до ЄС залишаться вельми сприятливими.

Відтак, залишаючи осторонь популістичні історії про турбовступ, кристалізується розуміння необхідності максимальної концентрації зусиль української влади, опозиції та громадянського суспільства для належного якісного виконання семи умов Єврокомісії і створення фундаменту для початку передвступних переговорів до європейських виборів - за найоптимістичнішими прогнозами до кінця 2023 року, за оптимальними - у червні 2024 року, оскільки чинне керівництво ЄС прагнутиме увійти в історію такими важливими політичними рішеннями.

Успіх України на шляху ЄС - це наша спільна відповідальність.

Про що сказав кремлівський диктатор?

Того, хто, можливо, очікував побачити в сьогоднішньому посланні путіна російському парламенту світло в кінці тонелю війни та прагнення до миру, цілком логічно чекало розчарування. Путінський режим чітко зафіксував переведення російської держави та суспільства на рейки довгострокової конфронтації із Заходом.

Які ж головні сигнали хотів надіслати Кремль Україні та світові?

По-перше, путінський режим розглядає нинішній конфлікт із західним світом як екзистенційний, оскільки, за словами путіна, справжня мета Заходу - це стратегічна поразка та підкорення росії. Такими тезами Кремль намагається заручитись підтримкою росіян для довгострокового виснажливого протистояння і, відповідно, налаштовує на ці цілі російську економіку та російське суспільство. Адже, як пам’ятаємо, основою так званого суспільного договору путінського режиму з російськими громадянами була стабільність та безпека. Зараз відчуттів ані стабільності, ані безпеки не залишилось. Тому в кращих радянських традиціях Кремль повернувся до образу «оточеної фортеці», а путін прагне запропонувати себе як гаранта та запоруку збереження росії. Крім цього, піднімаючи рівень конфронтації на екзистенційний, путін фактично дає сигнал західним лідерам та світу про потенційну можливість та готовність задіяння і ядерних аргументів. Інструмент «ядерного шантажу», який, на думку Кремля, мав би налякати демократичний світ, був задіяний і в рішенні призупинити участь у Договорі про стратегічні наступальні озброєння, і в обіцянках відновити ядерні випробування. Водночас, варто пам’ятати, що «ядерний блеф» супроводжує російське вторгнення в Україну практично з самого початку і через ядерні навчання, і через підвищення боєготовності ядерних сил тощо. Відтак, черговим вкидом «ядерної карти» вже нікого не здивуєш і не налякаєш.

По-друге, Кремль продовжує просувати власний наратив щодо виправдання агресії та покладення всієї відповідальності за конфлікт на Захід, який «обманював» росію, не пішов на «мирні ініціативи» путіна у грудні 2021 року та «готував» Україну до «військової кампанії проти Донбасу у лютому 2022 року». Цим сигналом путін, ймовірно, дав зрозуміти, що «м’яч мирних ініціатив» на полі Заходу, а його пропозиції від грудня 2021 року щодо «капітуляції НАТО» залишаються на столі. Ймовірно, ця теза стане спусковим гачком для багатьох «корисних ідіотів», які почнуть просувати ідею так званого припинення вогню та безальтернативність мирних переговорів з росією. Тактична пауза вкрай важлива для Москви для переозброєння, накопичення сил та ресурсів для продовження війни з Україною та Заходом.

По-третє, путін чітко і недвозначно окреслив справжню мету вторгнення в Україну - знищення української державності, яку він вважає «штучною, неонацистською та антиросійською», а також анексія українських територій або, за його словами, «возз’єднання історичних російських земель». Кремлівський диктатор підтвердив, що він налаштований на тривалу війну проти України, свідченням чому є наголос на готовності до «акуратного та послідовного вирішення всіх поставлених завдань» та ініціатива про запровадження «двотижневої відпустки для російських військовослужбовців на кожні півроку військових дій».

По-четверте, путін продовжує спроби зробити росію центром тяжіння для слаборозвинених країн та країн, що розвиваються, які відчувають історичні образи та реваншистські настрої проти країн Заходу за період колоніалізму та «спроби західного світу нав’язати цим країнам ліберальні тоталітарні цінності та вгамувати жагу до влади та збагачення».

Про що сказав кремлівський диктатор? (продовження)

По-п’яте, згадкою про безперервність виборчого процесу в росії та заплановані на 2024 рік президентські вибори путін окреслив зміст власної президентської кампанії щодо того, що так звана «СВО» - це боротьба за право росії бути сильною і її успіх залежить від участі та відповідальності кожного російського громадянина. Відтак, війна проти України та продовження боротьби з Заходом стане основним елементом президентської кампанії путіна і механізмом консолідації російського суспільства та російських політичних та економічних еліт навколо нього. Це фактично дедалі більше робить російське суспільство та еліти співучасниками міжнародного злочину агресії росії проти України, які мають бути притягнуті до відповідальності.

Відповідь Заходу на путінські погрози має бути очевидною. Необхідно забезпечити перемогу України на полі бою через надання всіх необхідних озброєнь, включаючи бойові літаки та далекобійну артилерію та ракети, а також посилення санкційного тиску на росію та її союзників для знищення економічного потенціалу агресора. Путін вкотре довів, що подальші очікування окремих західних лідерів на можливість досягнення справедливого миру з його режимом позбавлені сенсу та підстав, а відтак оптимальний шлях до миру - це поразка росії, депутінізація та притягнення режиму до міжнародної відповідальності. Майже двогодинний виступ вкотре довів брак креативу і нових ідей в Кремлі, а війна - єдина можливість збереження влади в руках путінського режиму. Наше завдання - викинути цей агресивний та небезпечний режим на смітник історії.

На Польському радіо для України у програмі «Розмова тижня» говорили про євроінтеграційне майбутнє України та роль Польщі у наближенні Києва до Брюсселя.

Україна вже давно заслужила статус кандидата на вступ до ЄС, підписавши Угоду про асоціацію і виконавши її на майже 60-70%. Ще до минулорічного лютого почались процеси інтеграції України до внутрішнього ринку ЄС.
На сьогодні ми пройшли вже 3 з 9 етапів на шляху до членства в Європейському Союзі.

Повне інтерв’ю слухайте за посиланням

Україна у геополітичній грі Сі

Тривалий час складалося враження, що Пекін визначився із своєю позицією стороннього спостерігача, який у питанні війни росії проти України і далі залишатиметься поза грою. Так було до моменту, поки не зʼявилися так звані мирні ініціативи щодо врегулювання ситуації навколо України. До висловлених принципів можна ставитися по різному. Проте, позиція Китаю як глобального гравця, як постійного члена РБ ООН, як ядерної країни та однієї з найвпливовіших країн світу заслуговує на особливу увагу.

По змісту ініціатив очевидно, що цей документ не можна вважати спільною позицією Пекіну та Москви, оскільки містить принципові положення (що однак, легко пояснюється тим, що ініціатива має містити пункти, які б були привабливими для України та стали своєрідною наживкою) - це і повага до принципу територіальної цілісності, і ядерна безпека, і заклик припинити обстріли цивільної інфраструктури (однак, маємо також чітко усвідомлювати, що росія добре відома своїми вміннями перекручувати навіть найбільш принципові речі). Водночас, є також моменти, які відверто збігаються з стратегічним баченням Кремля - нерозширення безпекових альянсів, відмова від менталітету холодної війни, відмова від односторонніх санкцій. У такому підході ми бачимо ширший контекст та наміри Пекіна, в першу чергу, крізь призму Тайваня.

Так, вочевидь є сенс розглядати позицію Пекіна у комплексі з політикою дружби “без меж” між Китаєм та росією. І саме цей контекст змушує нас і союзників з підозрами ставитись до ініціативи Сі Цзіньпіна, адже у глобальному протистоянні, розпочатому повномасштабною агресією Кремля, вирішив відкрити карти (принаймні частково) додатковий (і чи не головний?) гравець, геополітичну вагу та значення якого не можна недооцінювати. Донині не очевидно, скільки у китайському «рецепті миру» щирості, а скільки лукавства. Проте цілком зрозуміло, що Пекін діє прагматично і найперше захищає свої національні інтереси та просуває своє бачення глобального устрою (яке навряд чи влаштовує Україну). Маємо розуміти, що Пекін зацікавлений у послабленій росіі (яка стає джерелом дешевих ресурсів і контрольованим голосом в міжнародних організаціях), і не виключено, що у розумінні Пекіна росія досягла достатнього послаблення, щоб виступити з відповідними мирними ініціативами та зіграти на руку росіі, ініціювавши переговори та відповідно замороження конфлікту, чого так прагне Москва. Тим паче поразка росіі не в інтересах Пекіна, оскільки це значною мірою підриває плани самого Китаю на майбутнє домінування. Однак, якщо Пекін зголосився грати у серйозну гру, то треба грати. Китай має розʼяснити всі деталі своєї ініціативи і підходів, а головне - яким він бачить алгоритм відновлення миру. Можливо у цьому словесному спарингу аргументів “за і проти”, щонайменше, вдасться втримати Пекін від більш «активної» підтримки Москви, зокрема від летальних поставок, про що останнім часом активізувалися дискусії, як і додатково підкреслити деструктивність ядерних погроз росіі для позицій самого Китаю.

Згідно із повідомленнями ЗМІ, ближчим часом лідер Китаю Сі планує здійснити візит до Москви. Безперечно, «українське питання» як складова ширшого протистояння Китаю та росії із демократичним світом стане одним з головних питань порядку денного зустрічі Сі-Путін. Після цього слід очікувати на кристалізацію спільних стратегічних підходів Пекіну та Москви до врегулювання питання України та формування спільної позиції у діалозі із Заходом. Залишатись осторонь цього процесу для України дуже небезпечно та недалекоглядно.

Для того, щоб залишитись суб’єктом, а не об’єктом ретельно зрежисованої партії у форматі Сі-Путін, Україна має нав’язати Пекіну свою дипломатичну гру. Так, певний важливий час було втрачено, бо, на жаль, китайський напрямок був несправедливо недооцінений.

Україна у геополітичній грі Сі (продовження)

Це і необгрунтована тривала відсутність українського посла, і різка популістична риторика на адресу китайського керівництва, і дилетантські ігри у «привітай-не-привітай», і фактичне замороження механізмів двосторонньої співпраці, які життєво необхідні в часи жорстокої боротьби за виживання української держави.

Водночас, час на державницьке лідерство та відповідальні рішення все ще є. Згаяне треба надолужувати у турборежимі.

Що робити?

- Для України оптимальним алгоритмом контактів за участю Сі є організація результативного та відвертого діалогу по лінії Зеленський - Сі (найкраще наживо, а не відеоформаті) до візиту китайського лідера до Москви. Сі мав би їхати до Москви з київським наративом, а не навпаки.

- Якщо ж таку зустріч не вдасться організувати перед московським вояжем, варто невідкладно відрядити уповноваженого посланника від Президента України до Пекіну для змістовного обміну думками та координації позицій з дипломатичним оточенням лідера Китаю.

- Китай зголосився вступити у конфлікт між Україною та Росією, поки що у якості миротворця. Наше завдання - по максимуму використати ініціативу Сі та не підштовхнути Пекін пристати на бік Кремля.

І наостанок. Всі звернули увагу на т.зв. миротворчу ініціативу Китаю щодо України. Проте поза увагою пройшла інша, можливо, навіть більш серйозна заявка Китаю - Глобальна безпекова ініціатива Сі, концепція якої була оприлюднена за кілька днів до позиції по Україні. Насмілимося стверджувати, що перший документ є повʼязаним із другим, тоді як обидва спрямовані на те, щоб спробувати утвердити Китай в світі у новій якості. Замахнувшись на лідерство у питанні України, Пекін прагне проштовхнути і свою концепцію глобальної безпеки, вбачаючи в українському кейсі своєрідний трамплін. Використати енергію та потенціал Китаю в інтересах України - завдання не тривіальне, але цілком можливе за умов системного підходу на засадах єдності дій Києва. Водночас, серйозність затіяної Китаєм гри вимагає також активного діалогу і координації із Заходом - будь-який діалог з Китаєм має бути достатньо транспарентним та не залишати ніяких можливостей для різночитань.

Топ-посли воєнного часу

Вже понад рік українська дипломатія разом зі Збройними Силами героїчно та самовіддано дають відсіч брутальній російській навалі проти української держави та міжнародного порядку. Наші дипломати та воїни показують максимум здібностей та розкривають увесь наявний потенціал для захисту нашої держави, незалежності і свободи. І коли, як не зараз, видно справжню сутність та ефективність кожного солдата та командира, кожного дипломата та посла.

Вважаємо, що рік після повномасштабного вторгнення є достатнім терміном, аби зробити попередню (хоча і суб’єктивну) оцінку державницької роботи керівників закордонних дипломатичних установ. Можливо, для певних послів така оцінка стане добрим заохочуюючим словом підтримки, а для інших - мотивацією для активнішої діяльності.

Готуючи наш «топ-ліст» десятки найпотужніших послів України воєнного часу брали до уваги як наявну у відкритому доступі інформацію про динаміку роботи посла, його доступ до вищих кабінетів та вплив на формування політики країни перебування щодо України, комунікаційну діяльність, виявлену креативність, рівень допомоги країни чи організації на цілі протидії російській агресії, так і відгуки про роботу послів від закордонних контактів, представників експертних та громадських кіл. Свідомо не підсумовували діяльність послів, які перебували на посаді менше півроку, даючи певний шанс на майбутнє.

Отже, наш рейтинг (в алфавітному порядку, бо всі вони - сучасний цвіт української дипломатії):

- Василь Боднар, Посол України у Туреччині. “Потрапити у десятку”. Саме такими словами можна охарактеризувати ефективність нашого посла в Анкарі, яскравого представника молодої генерації та одночасно класичної школи дипломатії. Тримати під контролем увесь вир дипломатичних маневрів у Туреччині та одночасно бути активним учасником відстоювання інтересів України є свідченням справжнього професіонала з перспективами.

- Наталія Галібаренко, Представник України при НАТО. Військова допомога Україні кується не лише у Рамштайні, а й, передусім, у Брюсселі. З викликами необхідності забезпечення високого рівня координації контактів та каналів допомоги впорається далеко не кожен, і це заслуговує на відзначення.

- Андрій Дещиця, Посол України у Польщі. Встановив найвищу планку ефективності своєї діяльності в надзвичайних умовах, рівень доступу до вищого керівництва держави та високе визнання приймаючою стороною. Зрештою не кожен посол удостоюється честі бути нагородженим Командорським хрестом із зіркою ордена «За заслуги». І це вищий пілотаж. Він дійсно показав майстер-клас дипломатичної роботи із забезпечення інтересів тимчасово переміщених осіб громадян України та сприяння доставці необхідних для нашої держави військових вантажів.

- Сергій Кислиця, Постійний представник України при ООН. Немов народжений для цієї посади, він чудово розкрив свій непересічний талант майстра влучного слова. Довів, що є найкращим, що має Україна в своєму дипломатичному арсеналі для відстоювання національних інтересів на площадці ООН саме у часи війни. На посту в Нью-Йорку він поза конкуренцією як професіонал та карʼєрний дипломат. Його діяльність - найстрашніший сон російських дипломатів.

- Оксана Маркарова, Посол України в США. У поєднанні з військово-дипломатичною «командою мрії» якісно та ефективно використовує увесь багаторічний багаж знань і контактів із представниками американського політичного та фінансового істеблішменту для консолідації та спрямування двопартійної підтримки не лише в Конгресі, урядових структурах і політологічних центрах, але й у міжнародних фінансових інституціях.

- Андрій Мельник, Посол України у ФРН. Він зміг довести, що українська дипломатія може бути (і насправді є) різноплановою та готовою до нестандартних і креативних підходів. Там, де приймаюча сторона уникає більшої амбітності, завжди є аргумент українського посла. Еволюція підходів Берліна щодо підтримки України - це і його заслуга, яку не применшити. Сьогодні він чи найбільш медійно розкручений посол.

Топ-посли воєнного часу (продовження)

- Ярослав Мельник, Посол України в Італії. Попри зміну еліт та традиційно специфічне ставлення Риму, він зміг не лише втримати підтримку України в Італії, але й розвинути її в цілком конкретні рішення та обсяги. Все це завдяки інтелігентності та професійності, глибокому розумінню тонкощів дипломатичного мистецтва, ефективність і продуманості кожного кроку та слова.

- Олександр Міщенко, Посол України в Латвії. Майстер системної роботи з центральними та місцевими елітами та яскравий доказ того, що українського посла мають знати у всіх кабінетах влади. Активно сприяв потужній латвійській допомозі українським волонтерам та силам ТРО ще з перших пекельних лютневих днів. Під його дипломатичним напором і наполегливістю Рига ще активніше робила все, що може, для перемоги України.

- Вадим Пристайко, Посол України у Великій Британії. Йому не вдалося розкритися ані на посаді Віце-премʼєр-міністра, ані міністра закордонних справ, ані заступника Глави Офісу Президента. Водночас він, здається, знайшов себе у Лондоні, де хист професійного дипломата та мовна вправність увійшли в унісон із завзятою принциповою підтримкою з боку британського уряду. Незважаючи на зміну політичного ландшафту в Британії, зміг швидко зорієнтовувати його на захист інтересів України. Результат - найвищий рівень союзництва між Києвом та Лондоном.

- Всеволод Ченцов, Представник України при ЄС. Кулуарна дипломатія, в якій все вирішується за лаштунками, - це Брюссель, де чужий буде довго прокладати шлях коридорами Євросоюзу. Як писав метр української дипломатії Анатолій Зленко, “дипломатія - досить невдячна робота”, адже “дипломатичні перемоги” як правило “привласнюють інші”. Проукраїнський голос чутно з кожного брюссельського кабінету, видно в кожному документі та резолюції. Як результат, кандидатський статус в ЄС та потужний рівень всебічної, в тому числі військової підтримки.

Прикметно, що переважна більшість із названих десяти найкращих послів України є професійними та карʼєрними дипломатами, народженими і вихованими дипломатичною школою України. Вдячні всім українським дипломатам і всім воїнам ЗСУ за самовіддану службу на захисті України.

Що залишилося за кулісами візиту Прем’єр-міністра Японії в Україну

Візит Прем’єр-міністра Японії Фуміо Кішіда до України прийшовся дуже на часі, фактично влучивши у десятку. Кращого політичного балансу на фоні одночасного перебування у Москві лідера КНР Сі Цзіньпіна годі й було шукати. Тим більше з урахуванням того, що очільник японського уряду прибув до Києва не лише у національній якості, а й як головуюча у Сімці країна. Сам по собі це вже потужний сигнал і для Москви, і для Пекіна, і для всього світу.

За нашою інформацією, Фуміо Кішіда давно планував відвідати Україну, проте умови безпеки цього не дозволяли. Цей візит був потрібен як і Києву із зрозумілих причин, так і Токіо, зокрема, через внутрішні чинники - шанси підвищити падаючі політичні рейтинги японського Прем’єра. Не виключено, що саме через останній чинник цей вояж був названий “першим візитом” Глави Уряду Японії до зони бойових дій. Насправді він є другим - після відвідин Прем’єр-міністром Абе Києва ще у червні 2015 року.

Водночас, звернемо увагу на погоджену за результатами візиту Спільну заяву про особливе глобальне партнерство між Україною та Японією. Як консолідований результат проведених перемовин, вона містить низку елементів, непомітних з першого погляду, проте визначальних з точки зору перспектив розвитку взаємин.

Тепер конкретно.

- Передусім, Україна високо оцінила “схвалення нової Стратегії національної безпеки Японії” у грудні 2022. Як відомо, фундаментальною зміною у стратегічному курсі країни стала офіційна фіксація Японією можливості завдання превентивних ударів по ворожих базах та командних пунктах. Відповідно до згаданого вище документа, ракетні атаки проти Японії «є реальною загрозою», а здатність контрудару є «ключовою» для стримування таких сусідів, як Китай і Північна Корея.

- Далі, спільним документом України та Японії фактично фіксується статус-кво щодо Тайваню, адже підкреслено “важливість миру та стабільності в районі Тайванської протоки як незамінного елемента безпеки та процвітання міжнародної спільноти”. Це цілком конкретна політична заява, і додатковий сигнал для регіону з боку України.

- Наступне, разом з попередніми двома сигналами у спільній заяві міститься також заклик до “дотримання свободи судноплавства та польотів” у відповідності до “міжнародного права, зокрема Конвенції ООН з морського права”. Тут, як і в попередній позиції, йдеться про Індо-Тихоокеанський регіон. А це доволі серйозний крок.

- Не менш вагомим кроком є фіксація спільної позиції щодо ситуації в Східному та Південно-Китайському морях. Раніше такі елементи не потрапляли до спільних заяв, засвідчуючи обережне рівновіддалене ставлення Києва до ситуації в регіоні.

Якщо звернути увагу на елементи, які мали б, але чомусь не потрапили до тексту спільної заяви, то їх також декілька. І вони так само важливі.

- По-перше, двостороннє партнерство залишилося “глобальним”, проте не “стратегічним». Хоча розмова про важливість фіксації рівня стратегічного партнерства між нашими країнами велася роками. Зараз був слушний момент це зафіксувати.

- Далі, немає згадки про Північні території Японії. Обгрунтованим було б побачити це у тексті, адже Верховна Рада своєю Постановою у жовтні 2022 року чітко зафіксувала позицію України, яка полягає в тому, що Північні території, які належать Японії, продовжують перебувати під окупацією рф. Тим більше що наша перемога - це була б і перемога для Японії, з відповідними наслідками.

Що залишилося за кулісами візиту Прем’єр-міністра Японії в Україну (продовження)

- Наступне, попри світову збройну підтримку Україні, у т.ч. з боку Японії, у заяві не міститься жодного слова про розвиток співпраці у сфері ВТС. Свого часу, у 2018 році, дві країни підписали Меморандум у сфері оборони. Здавалося б, що прийшов момент, коли закладені засади можна було б вивести на більш високий рівень.

- У документі також відсутня позиція про спільність дій для притягнення особисто путіна до відповідальності за злочини в Україні. Тим більше після заяви G7 у грудні 2022 року з таким закликом, та на фоні ордеру МКС про його арешт.

Також слід констатувати відсутність у тексті сигналів про підтримку замороження російських активів, що, здавалося, мало б стати «залізним спільним знаменником».

- І нарешті, важко пояснити чому в тексті спільної заяви на знайшлося місця для фіксації теми деокупації Криму.

Замість висновку: візит японського лідера став знаковим у контексті підкреслення глобальних наслідків російської агресії проти Украіни. А це, безумовно, важливо у боротьбі за підтримку глобального Півдня. Візитами індонезійського лідера як головуючої в G-20 і тепер Японії складається добра традиція врахування позиції України у глобальному політичному ландшафті. Візитом Прем’єр-міністра Японії до Києва завершено цикл візитів лідерів Сімки в Україну напередодні Саміту G7 в Хіросімі. Отже, будемо сподіватися на нові перспективні рішення, добру основу для чого вже створено.

Україна у геополітичній грі Сі

Увага! Матеріал не розрахований на прихильників чорно-білого світу, дипломатії ідеалізму та популізму. Щоб вижити, треба думати та чіплятись за кожну можливу соломинку.

Державний візит лідера Китаю до Москви дав багато роботи міжнародним політичним та бізнес колам, дипломатам та аналітикам, журналістам та різного роду експертам.

Московське турне Сі стало точкою відліку, увертюрою нової геополітичної гри Піднебесної, одне з провідних місць в якій відведене і Україні.

Ті, хто чекав від візиту чіткої простої відповіді на питання «на чиєму боці Сі? Росії чи України?», так її і не отримав. Бо у дилемі «війна з Заходом в Україні» чи «війна з Росією за Україну та вільний світ» Китай не знайшов себе, не побачив свій інтерес. Бо у Китаю своя війна і свій глобальний фронт.

І у цій війні Україна Китаю не ворог, але і не друг. І якщо оцінити прагматично, то наразі і Китай для України - не друг, але і не ворог.

І враховуючи всі можливі фактори, нам важливо зберегти цей баланс. Бо результати цієї війни і наша перемога залежать не лише від Вашингтону, Брюсселю, Парижу чи Берліну. І не лише Рамштайну. Вони залежать і від позиції, а головне дій Пекіну.

Для Сі «українське питання» має свою особливу геополітичну цінність у трьох вимірах.

По-перше, Пекін через Україну прагне продемонструвати зростання китайського впливу на світові процеси і утвердження як альтернативного до США центру геополітичного тяжіння.

Із завершенням періоду консолідації особистої влади в Китаї Сі намагається нав’язувати США свій темп конфронтації та боротьбу за глобальний вплив. Ціла низка останніх наративних документів - і “Глобальна безпекова ініціатива” 2022 року, і “Глобальна цивілізаційна ініціатива” 2023 року, і публічні формалізовані демарші щодо гегемонії США та її так званих «загроз» (зрозуміло, у китайському прочитанні) для світу (лютий 2023 року), і оціночний звіт про стан демократії в США (березень 2023 року) - спрямовані саме на підрив американського іміджу як глобального демократичного лідера та пропонування власних ціннісних і світоглядних орієнтирів для наслідування.

Пекін перейшов і до практичних ініціатив із консолідації свого образу «ефективного миротворця» через нормалізацію саудівсько-іранських відносин та презентацію китайської Політичної позиції щодо України. Вочевидь, і Україна, і Іран з Саудівською Аравією виступають у цьому процесі не об’єктами уваги та піклування «дипломатії Сі», а інструментами для досягнення власних геополітичних цілей. Тому для Пекіну важливий хоча б факт початку переговорів, запуск процесу під егідою Сі, що вже само по собі покаже світові лідерство та т.зв. миролюбність Китаю у питаннях глобальної безпеки. Доказом цьому є те, що на саміті у Москві не прозвучало жодної нової конкретики щодо змісту китайської ініціативи поза загальними фразами Позиції від 24 лютого 2023 року.

По-друге, працюючи над «українським питанням», Сі екстраполює його на Тайвань та відповідність китайським інтересам в регіоні. Звідси і схожість з кремлівськими наративами про блокове протистояння, логіку холодної війни, розширення безпекових альянсів чи неподільність безпеки.

Безперечно, Китай непокоїть дедалі більша консолідація західного світу під лідерством Вашингтону, збільшення військових бюджетів та перезапуск військово-промислового комплексу західних країн, а також НАТОізація Індо-Тихоокеанського регіону. Російська агресія проти України фактично «розбудила» демократичний світ і змусила його «накачувати» власні військові спроможності, зміцнювати політичні та військові альянси, що у довгостроковій перспективі загрожує й успіху експансіоністської політики Китаю.

З точки зору власних безпекових інтересів Пекіну важливо спробувати прискорити завершення, а краще замороження війни в Україні. Відтак, Пекін ймовірно вирішив спробувати заспокоїти процес консолідації та мілітаризації Заходу, в тому числі через сприяння швидкому врегулюванню «українського питання».

Україна у геополітичній грі Сі (продовження)

Ці цілі відповідають також і інтересам Кремля, а тому є зрозумілим чому Путін дав публічну принципову згоду з принципами Сі щодо України та певний дипломатичний пас в бік Пекіну спробувати сприяти переговорному процесу як у діалозі з Заходом, так і з Україною. Знаковим у цьому аспекті є динамічне втягування «дипломатією Сі» ключових європейських лідерів у вир реалізації китайської мирної ініціативи. Як результат, протягом наступних тижнів лідери Іспанії та Франції прямують до Пекіну для обговорення, в першу чергу, «українського питання». Сі свідомо нав’язує світу діалог «про Україну без України та США», прагнучи підірвати трансатлантичну єдність та заморозити активну фазу війни. Бо так вигідно, в першу чергу, Китаю.

По-третє, розуміючи важливість політичного та ресурсного потенціалу Росії для ефективного протистояння зі США, Китаю доцільно у будь-який спосіб запобігти нищівній поразці путінського режиму.

Сам факт візиту після оголошення рішення Міжнародного кримінального суду щодо арешту Путіна, а також всі публічні заяви Сі під час поїздки, а це і про переобрання Путіна президентом Росії на виборах 2024 року, і про те, що «ми разом рухаємо процеси яких не було вже сто років», свідчить про те, що китайське керівництво розглядає збереження путінського режиму і продовження взаємодії з ним у зв’язці як невід’ємний елемент просування власних геополітичних інтересів. Це були і сигнали для Заходу і Глобального Півдня про те, що Путін не в ізоляції, а Сі та Путін разом діють та діятимуть на міжнародній арені. І це в принципі теж не про Україну, а про глобальне протистояння із Заходом під керівництвом США.

Тому, стратегічним завданням Пекіну у агресії путіна - на короткострокову перспективу сприяти «замороженню конфлікту» для забезпечення можливостей російської сторони для «зализування ран», відновлення наступального потенціалу та роботи над помилками, а на довгострокову перспективу - забезпечити Кремлю достатню економічну стійкість для виграшу у війні на виснаження як з Україною, так і з силами НАТО.

Протягом року протистояння по вісі Україна-РФ здавалося виключно двостороннім, і багато вважали, що ті, хто не приєдналися до жодної зі сторін, або і далі залишатимуться осторонь, або з часом свою сторону оберуть. От лише сталося не так, як гадалося. Китай вирішив стати третьою стороною. І це слід визнати. Як постійно наголошують в Пекіні, саме Китай став єдиною країною, що не є стороною конфлікту, що запропонувала «конкретний мирний план врегулювання» (хоча насправді представлений перелік принципів під назвою Політична позиція не можна вважати «мирним планом»).

Якими б банальними не уявлялися підходи Пекіна, вони дають легку відповідь на складну ситуацію щодо України для тих, хто не глибоко в матеріалі. А таких у світі достатньо. І для яких мир означає відсутність війни. А припинення вогню - перспективу миру. І для яких першопричини війни Росії проти України чи, давайте бути чесними, будь-які фото звірств у Бучі, Маріуполі чи знищених міст та людських доль, не є визначальними, адже “гарна війна завжди гірша за поганий мир”. І саме такий «погляд з висоти», прагматичний та беземоційний, продовжуватимуть просувати китайські дипломати.

Якщо запущена динаміка збережеться і посилиться, то цілком обʼєктивно ми можемо стати свідками оформлення третього табору країн, які у китайському підході можуть побачити перспективну гавань для очікування. На таку консолідацію, передусім країн Глобального Півдня, і розраховує Сі.

Україна у геополітичній грі Сі (продовження)

Погана новина для майбутніх ініціатив по Україні на глобальному майданчику ООН, де табір наших прибічників доведеться зміцнювати дедалі більшими зусиллями. Китай натомість обʼєктивно намагатиметься навернути до своїх підходів всіх охочих, одночасно нарощуючи потенціал для майбутніх змагань.

Логіка Пекіна зрозуміла: отримати якнайбільше дивідендів від нинішньої ситуації протистояння найменшими зусиллями. І це не лише про ресурси Росії, в чому схоже солідарні всі. Це також і про ЄС, з яким Китай і далі буде пробувати грати на полі спільних вигод. І про США, які для Китаю не менші стратегічні суперники, ніж для Вашингтону Пекін. Кожна із сторін захищає свої національні інтереси, і, бажано, з мінімальними втратами.

Що у цій ситуації робити Україні, яка обʼєктивно є у самому центрі великого геополітичного протистояння? Де знайти місце для імплементації свого національного інтересу, коли навколо великі гравці думають більше про свої інтереси, аніж українські?
Досі не підтвердились гучно анонсовані чутки про контакт по лінії Зеленський-Сі. Хоча, після певним чином незбалансованих та хірургічно невивірених пасажів українсько-японської декларації про спільне глобальне партнерство в частині Тайваню, Південнокитайського моря та японської Стратегії національної безпеки є підстави для скептичного ставлення до перспектив організації розмови ближчим часом.

Варто зрозуміти, що бути в центрі не означає мати визначальний вплив і керувати процесами. Таке розуміння могло ще працювати у двосторонньому вимірі. Коли зʼявився третій вимір - не працює. А відповідно, слід думати над новими креативними підходами.

Дозволимо собі стверджувати, що, замахнувшись на пакетну домовленість та мир в Україні одразу, Китай починає розуміти, що ситуація насправді набагато складніша. І що спільного знаменника, на якому вдалося проштовхнути саудівсько-іранське урегулювання, у питанні України немає. Що на самому лише запрошенні до миру і столу переговорів завершення війни не станеться. А отже і очікуваних політичних дивідендів Пекін не здобуде, якщо не продемонструє бодай якогось поступу.

Саме цей елемент і є важливим - дати китайському інтересу зануритися в матеріал та спробувати діяти за “філософією малих кроків”, а не великих стрибків. Висловивши свою політичну позицію по Україні, Пекін розраховував на успіх, і він цілком можливий на окремих треках. Як-от посередництво Китаю у питаннях звільнення полонених та повернення викрадених українських дітей. Чи, навіть, залучення Китаю до гарантування безпеки на Запорізькій АЕС через усунення російської присутності на атомній станції. Є й інші ніші, які можуть виявитися перспективними, а крім цього, що важливо, співпадають з пунктами «Формули справедливого миру» України.

Україна у геополітичній грі Сі (продовження)

Днями глава МЗС України оголосив про подання кандидатури на посла України в КНР. Крок правильний, однак занадто запізнілий. Знадобиться не один місяць перед тим, як пройдуть всі узгоджувальні процедури і наше посольство в Пекіні отримає керівника. Якщо розрахунок Києва на це рішення як панацею, то змушені розчарувати.

Видається нагальним до акредитації та початку роботи Посла вирішення питання про визначення уповноваженого спеціального посланника Президента України для невідкладного відрядження до Пекіну з особистим посланням Зеленського і передачі його китайському керівництву.

У контексті очікуваних контактів китайського керівництва з лідерами європейських країн варто організувати особисті розмови Президента України з Президентом Франції Макроном та Прем’єр-міністром Іспанії Санчесом для координації позицій та підходів щодо китайської миротворчості. Цю тему також варто включати у діалоги з лідерами ЄС.

Та навіть такі, на перший погляд, ініціативи як публікація програмних статей Президента Зеленського у китайських ЗМІ, або відновлення роботи корпункту українських медіа у Китаї, як колись існувало представництво Укрінформ у Пекіні.

Проте, не маємо займати пасивну позицію і чекати на дзвінок з Пекіна. Треба діяти та в координації з нашими західними партнерами виробляти стратегічні підходи до діалогу та залучення Пекіну, а не ігнорувати та вступати у жорстку конфронтацію. Бо антиукраїнський альянс Сі та Путіна - це точно не в інтересах України.

І наостанок, подальша динаміка процесів та позиція всіх сторін буде залежати виключно від результатів майбутнього українського контрнаступу. Сторони зробили свої ставки. Світ завмер в очікуванні. Світ любить сильних.

На Прямому говорили про
- реформування світової системи безпеки, і зокрема Радбезу ООН;
- ядерний шантаж росії;
- роль Китаю у світі;
- забезпечення свободи слова в Україні;
- українські євроінтеграційні кроки.

Дивіться за посиланням