Сто днів воєнної дипломатії: продовження

Ще одну групу сформували країни, які намагалися балансувати на межі «плюс-мінус»: з одного боку, аби остаточно не зіпсувати відносини з росією, керуючись своїми геополітичними та бізнес-інтересами, з іншого – аби не зрадити базовим принципам міжнародного права, основою якого є неприйнятність силової зміни кордонів і повага до суверенітету та територіальної цілісності суверенних держав. До них варто віднести Туреччину, Китай та Швейцарію.

Свій потужний потенціал для підтримки України у протистоянні російській агресії не використали повною мірою ФРН та Франція. Хочеться вірити, що поки що. Всі 100 днів не полишало відчуття, що ці країни намагалися «петляти», засвідчуючи підтримку більше через словесну риторику і обіцянки, аніж за рахунок конкретних дій.

Тому ані Париж, ані Берлін поки не склали залік у питанні ефективної протидії путінському режиму, залишаючи маржу для власних маневрів з кремлем. Важливим чинником, який знівелював їхню підтримку санкцій та надання зброї (заради справедливості варто відзначити історичність рішення Німеччини щодо відмови від табу на постачання зброї Україні), стали спроби загравати з путіним, «врятувати для нього обличчя» та прагнення виступати адвокатами громадян росії, відокремлюючи їх від путінського режиму.

Це ж стосується і Кіпру, який своїми діями явно не сприяв посиленню санкційної політики ЄС (як приклад, вилучення зі списку санкцій заборони на купівлю нерухомості в країнах ЄС громадянами росії).

Окремо – про Угорщину і ООН. Проросійська позиція Угорщини стала прикрою несподіванкою не стільки тим, що підтвердилася навіть за умов війни. Прикрою вона стала через свою відвертість та неприхований цинізм з акцентом на національний егоїзм. Будапешт майже пробив дно не лише підтримки України, а, насамперед, політики європейської солідарності.

Очікувалося, що поведінка Будапешта не буде конструктивною, проте, ситуація, коли Орбан, користуючись агресією кремля, намагався пропагувати реваншистські настрої, вдавався до загравань з путіним під час трагедії в Бучі, нав’язував умиротворювальну риторику щодо агресора, блокував нафтове ембарго і, що обірвало терпець 26 країн ЄС, наклав вето на персональні санкції проти глави РПЦ кирила – перейшло всі адекватні межі. Єдиним промінцем позитиву в позиції Будапешта стало надання прихистку українським переміщеним особам.

Якщо 2014 рік довів, що ООН, передусім її Рада Безпеки, не може більше розглядатися як вагомий чинник міжнародної безпеки і стабільності, то 24 лютого 2022 року стало моментом істини, наочно продемонструвавши всі вади і обмеженість можливостей цієї універсальної організації та її керівництва, коли серед п’ятірки ядерних держав “завівся” божевільний.

Звідси й нерішуча, інколи страусова, та інертна поведінка з таких важливих питань, як ядерна безпека внаслідок захоплення і обстрілів росією українських АЕС, зволікання зі створенням гуманітарних коридорів, конформістська позиція щодо блокування росією українських морських портів. Якщо ООН розраховує повернути свій авторитет, цілком очевидною є необхідність реформи організації і посилення легітимності РБ ООН. Водночас ООН ще не сказала свого останнього слова в питанні запобігання глобальній продовольчій кризі та сприяння у вирішенні гуманітарних питань, передусім посередництві у звільненні українських полонених і заручників.

Варто розставити крапки над «і» й у позиції НАТО, на адресу якої подекуди лунала несправедлива критика з боку української влади. Слід розуміти, що НАТО – це її країни-члени, які активно допомагають Україні, починаючи від палива і амуніції, завершуючи важкою зброєю. Секретаріат НАТО, очолюваний її Генсеком виконував роль координатора зусиль країн-членів. Для того, щоб об’єктивно оцінити роль Альянсу у підтримці України слід просто подивитися, з яких країн Києву постачають зброю, і тоді все стане більш, ніж очевидним, у тому числі і щодо того, де справжні гарантії безпеки для нашої держави та хто їх може забезпечити не пустими і гарними словами, а реальними справами і «залізними» аргументами.

Сто днів воєнної дипломатії: рекомендації

Наступні 100 днів обіцяють бути важливими для боротьби за збереження українського питання в топі світового порядку денного, консолідації міжнародної підтримки та збільшення всебічної, передусім військової, допомоги.

Росія перейшла в режим «почекай, поки Захід втомиться». Відтак всі зусилля російської дипломатії спрямовані на те, щоб максимально посилити «втому від війни» - звідси акценти на продовольчу кризу, підсвічування економічних проблем Заходу, прискореної інфляції, гра на стереотипах, що «росія занадто велика держава, щоб її можна було викреслити з політичної мапи та принизити». Російська дипломатія робитиме все, щоб російські війська отримали оперативну паузу для перегрупування і підготовки до третього з 2014 року наступу.

Зараз важливо утримати існуючу безпрецедентну підтримку і переконати Вільний світ, що лише військовий програш росії в Україні гарантує мир в Європі, а не проміжні тимчасові компроміси, які в результаті закінчаться новою і можливо ще більшою війною.

Тому українська дипломатія повинна сконцентруватися на таких завданнях:
- остаточна формалізація Міжнародної антипутінської коаліції та її розширення за рахунок максимальної кількості країн Азії, Африки та Латинської Америки;
- надання Україні статусу кандидата на членство в ЄС та започаткування передвступних переговорів як свідчення повної консолідації на користь підтримки України та протидія політиці шантажу і диктату з боку росії;
- надання Україні Плану дій щодо членства в НАТО на Мадридському саміті Альянсу наприкінці червня;
- переведення у практичну площину обіцянок щодо масштабного надання з боку партнерів, передусім Німеччини (тепер це символ і приклад для всього ЄС), сучасної важкої зброї та реактивних систем залпового вогню;
- консолідація єдності всередині ЄС як запоруки продовження санкційної політики проти росії, центральним елементом якої має стати запровадження ембарго на закупівлю російських енергоресурсів та повна торговельна і фінансова ізоляція росії;
- визначеність щодо міжнародного механізму для притягнення до відповідальності всіх причетних за злочини, скоєні на території України;
- визнання росії державою-терористом з усіма відповідними міжнародно-правовими наслідками;
- визнання парламентами максимальної кількості країн світу акту геноциду росії проти українського народу з формуванням т.зв. «списку Бучі»;
- запровадження партнерами механізму т.зв. ленд-лізу для надання всебічної прискореної матеріальної та військової допомоги Україні;
- формалізація джерел наповнення майбутнього пакету фінансування плану відновлення України (т.зв. плану Маршала) у пост-воєнний період;
- розблокування українських портів з метою недопущення глобальної продовольчої кризи;
- звільнення українських полонених, в тому числі героїв оборони Маріуполя.

Нарешті, Вільний світ має робити все можливе для підтримки ЗСУ, які завдяки своєму героїзму і самопожертві відіграють вирішальну роль у визначенні умов, на яких будуватиметься світоустрій майбутнього.

І ще одне: дипломатія має бути про дипломатію, а не про війну, і цього елементу в діях Києва наразі явно бракує. Від реактивної позиції представлення своїх відповідей на підходи російської сторони Києву вже час запропонувати свій власний план мирного врегулювання та припинення війни саме на українських умовах. І план такий попередньо мав би бути проговорений і погоджений із столицями країн з оцінкою “супер-плюс” та “плюс”, а також окремими країнами “на шляху виправлення” з групи “плюс-мінус”. Саме на рубежі 100 днів такий план був би потрібен не лише для того, щоб зафіксувати нову ситуацію на полі бою і в світі щодо ізоляції росії, а й для того, щоб відмова кремля йти планом Києва не викликала у світі втоми чи зайвих запитань, чому слід і далі нарощувати санкційний тиск на путіна.

Віримо у Збройні Сили України, незламну світову єдність і солідарність з Україною, внутрішню єдність і стійкість в нашій державі та уважно слідкуємо за розвитком подій.

Історично важливе рішення Європейської Ради щодо відкриття європейської перспективи і надання Україні статусу кандидата на членство в Європейському Союзі підвело риску під першим формальним етапом процесу вступу нашої держави до ЄС. Україна стала рекордсменом у політиці розширення, встановивши унікальне досягнення в надскладних умовах війни, — подолала шлях від заявки до статусу кандидата за 116 днів!

Які основні причини українського «феномену»?
Що змінює статус кандидата на членство в ЄС?
Які фактори визначатимуть швидкість руху до членства в Євросоюзі?

Читайте у статті «Україна — кандидат в члени Євросоюзу: п’ять речей, які варто знати» на Дзеркалі тижня

Нещодавно говорили з Дмитром Тузовим про євроінтеграційний шлях України.

На мою думку, єдність всієї України, консолідація суспільства навколо мети є необхідною передумовою для успішного поступу на шляху євроінтеграції.
Вступ України до ЄС має найбільшу історичну підтримку на європейському континенті. Схоже, що навіть під час майбутніх виборів партії та політичні сили будуть демонструвати та складати свої програми, виходячи з того, який шлях набуття повноправного членства буде найефективніший.

Які з 7 пунктів «матриці фон дер Ляйн» - матриці євроінтеграційних реформ є найважливішими?
Скільки часу може зайняти процес вступу України в ЄС?
Яка найпотужніша геопоразка путіна?

Дивіться відео-розмову за посиланням https://www.youtube.com/watch?v=AOviGEeqgmE

Підписання «зернової» угоди - вимушений компроміс, який необхідний, в першу чергу, для консолідації проукраїнської міжнародної коаліції, підриву російської отруйної пропаганди й дезінформації та посилення економічного здоров’я нашої держави.

Як відповідальний міжнародний гравець, Україна робить свій внесок у зниження гуманітарних та безпекових ризиків у регіонах світу, що вкрай потребують українського зерна. Це і є те підтвердження, що російська війна не лише про Україну, а має значно ширші руйнівні наслідки для всього світу. І саме про це маємо посилено доводити найбільшим споживачам українського зерна - вони мають розуміти, що Росія заради своїх агресивних планів готова була спровокувати внутрішньополітичні кризи в їхніх країнах.

Відновлення експорту зерна також дозволить Україні повернутися на глобальний ринок та зберегти там свою долю, що важливо як для валютних надходжень, так і для розвитку українського агропромислового комплексу.

Якими б не були первинні плани росіі, блокада не спрацювала.

Водночас, так і немає жодної впевненості у дотриманні російською стороною будь-яких «зернових» домовленостей, бо для путінського режиму ризик голоду для мільйонів людей - це лише розмінна монета у його потворних геополітичних іграх.

«Стамбул-1» не знімає головної загрози для безпеки України - морської блокади нашої держави. Вирішення цього завдання є можливим лише через військову перемогу та нейтралізацію російського флоту в Чорному морі. Ключем до свободи судноплавства є прискорене постачання та ефективне використання новітніх важких далекобійних озброєнь.

«Референдуми» та спроби анексії українських територій: як протидіяти?

В умовах триваючої повномасштабної агресії Росії проти України важливе значення мають конкретні події, які змінюють як хід війни, так і геополітичний контекст навколо неї.

Рішення російської влади організувати ближчим часом т.зв. «референдуми» на тимчасово окупованих територіях України, зокрема в Донецькій, Луганській, Запорізькій та Херсонській областях, свідчить про намір Кремля, по-перше, зафіксувати проміжні територіальні здобутки за результатами російської військової кампанії проти України, по-друге, використати це для можливого одностороннього тимчасового припинення вогню та пропозиції для Заходу щодо проведення переговорів стосовно нової міжнародної архітектури безпеки.

Курс на анексію тимчасово окупованих територій доводить міжнародному співтовариству те, що справжньою метою путінського режиму у т.зв. "спеціальній військовій операції" є не "демілітаризація", "денацифікація" і "деНАТізація" України, а повне поглинання української території, знищення української незалежності, державності, ідентичності.

Вочевидь, історія з "референдумами" 2022 року пройде за сценарієм, схожим до «кримського референдуму» 2014 року, оскільки зустрівши масовий опір українських громадян, Росія не змогла провести ані воєнний, ані псевдо-правовий бліцкриг. Однак, у випадку практичної реалізації ініціативи щодо анексії нових тимчасово окупованих територій Кремль спробує нав’язати об'єднання «кримської» та «південно-донбаської» проблематику в одне досьє, аби таким чином зняти з порядку денного майбутніх можливих переговорів питання дилеми між поверненням російських військ чи на кордони 23 лютого 2022 року, чи 20 лютого 2014 року, чи 24 серпня 1991 року на користь останнього варіанту.

Відтак, і відповідь України та міжнародного співтовариства щодо "референдумів" 2022 року має базуватись на принципах та уроках Криму. У цьому плані важливим для української сторони є чітко артикулювати міжнародним партнерам та союзникам такий системний базовий підхід вже на наступному саміті "Кримської платформи". В цілому цей форум варто використати для координації позицій та подальших спільних дій як ДО референдумів, так і ПІСЛЯ них, якщо вони все ж таки відбудуться. У цьому тексті ми зосередимось саме на дипломатичних кроках. Водночас визнаємо важливість успішних дій ЗСУ на фронті для мінімізації ризиків подібних російських ініціатив щодо анексії українських територій.

«Референдуми» та спроби анексії українських територій: як протидіяти? (продовження)

Серед ключових дипломатичних дій, які могли б супроводжувати проблематику "референдумів", варто розглянути такі:

⁃ фіксація у заключному документі саміту «Кримської платформи» чіткої спільної позиції щодо засудження намірів РФ провести незаконні «референдуми» на тимчасово окупованих територіях на Донбасі та Півдні України, визнання незаконними та протиправними будь-яких їх результатів та принципової готовності запровадження нових потужних комплексних санкцій, які б, ураховуючи наміри Росії й надалі руйнувати архітектуру європейскої безпеки, дійсно стали б пекельними для Кремля й зняли б нарешті табу з окремих сфер (включали повний аналог діючого «кримського санкційного пакету» для незаконно анексованих територій) та додаткові індивідуальні й економічні санкції щодо росії та країн, які визнають результати так званих «референдумів» та наступних політичних рішень росії щодо анексії південно-донбаських територій України;

⁃ у разі фіксації процесів з підготовки «референдумів» та незаконної анексії опрацювати з Венеціанською Комісією та, можливо, БДІПЛ питання схвалення спільного висновку щодо незаконності запланованих дій;

⁃ звернутись до США щодо оновлення «Декларації Помпео», що фіксує довгострокову позицію невизнання факту анексії Криму Російською Федерацією, з метою поширення такої позиції на нові незаконно анексовані території, а також закликати країни Групи Семи, ЄС та НАТО схвалити аналогічні політичні заяви;

⁃ скоординувати з країнами-партнерами організацію публічних викликів послів росії до зовнішньополітичних відомств для оголошення демаршів щодо протиправних дій з анексії українських територій, а також оголошення відповідних спільних заяв у рамках інституцій ОБСЄ, Ради Європи, Європейського Союзу, НАТО, Групи Семи, а також інших міжнародних та регіональних майданчиків;

⁃ ініціювати засідання Ради Безпеки ООН до та після проведення росією «референдумів» на окупованих територіях з метою публічного засудження дій путінського режиму щодо протиправної анексії українських територій;

⁃ враховуючи гарантоване блокування росією рішення РБ ООН з використанням права вето, винести питання «референдумів» на спеціальне засідання Генеральної Асамблеї ООН з ухваленням відповідної резолюції, а також скоординувати із західними союзниками, щонайменше з кола країн-учасниць «Альянсу демократій», якнайширше використання майданчику щорічних загальнополітичних дебатів на пленарній сесії ГА ООН у вересні для засудження дій путінського режиму;

⁃ активно використати факт проведення росією протиправних «референдумів» для підвищення кількості та розширення номенклатури надання Україні важких озброєнь, літаків та танків, систем протиповітряної і протиракетної оборони, а також посилення санкційного тиску, включаючи санкції проти російського енергетичного комплексу та ужорсточення візового режиму для громадян росії;

⁃ адекватним та стратегічно вірним рішенням союзників на чергову протиправну анексію українських територій стало б невідкладне надання Україні Плану дій щодо членства в НАТО або практичний розгляд питання щодо прийняття України у члени НАТО за «формулою Расмуссена».

Проблема «референдумів» вимагає активної наступальної позиції української дипломатії та наших союзників як на етапі їх підготовки для можливого попередження, так і на етапі після їх проведення для максимізації ступеню покарання відповідальних за цей міжнародний злочин.

При цьому слід враховувати, що питання анексії чужих територій та зміни державних кордонів є чутливим для багатьох країн світу, в тому числі тих, що симпатизують росії, чи тримаються нейтралітету у питанні запровадження санкцій проти країни-агресора. І цю чутливість варто використовувати по-максимуму для посилення глобального тиску на злочинний путінський режим та його усунення.

І, безумовно, найефективнішим способом перекреслити всі загарбницькі плани Кремля може стати динамічна зміна лінії фронту на користь України завдяки невідкладним та достатнім постачанням зброї українським Збройним Силам.

Сьогодні о 20-00 на Телеканалі «Київ» у проекті Валерія Калниша "Я не можу не спитати" будемо обговорювати такі питання:

- Як швидко Україна може стати членом ЄС?
- Чи отримає Україна ПДЧ зі вступу до НАТО на саміті НАТО у Литві в 2023 році?
- Про "стамбульські" перемовини з Росією треба забути як страшний сон.

Підключайтесь до перегляду ефіру за посиланням: https://www.youtube.com/watch?v=pJuLYQceEzQ

На які питання ви б хотіли почути мою думку у наступних інтерв’ю? Пишіть у коментарях 👇

Вчора у проекті Валерія Калниша "Я не можу не спитати" обговорили декілька актуальних питань порядку денного зовнішньої політики. Основні тези моєї позиції 👇

Тема 1. Євросоюз:
⁃ 5 років тому набула чинності Угода про асоціацію, яка створила умови для надання Україні статусу країни-кандидата на вступ до ЄС.
⁃ Важливо прискорити роботу над виконанням 7 умов (т.зв. «Сімки фон дер Ляєн») для початку передвступних переговорів. Реально з усього списку умов виконано на 100% лише призначення Голови САП. Сподіваємось, що 5 вересня на засідання Ради асоціації Україна – ЄС сторони відкоригують  та скоординують позиції по проблемним питанням, визначать сфери, що потребують більшої уваги. Не варто сподіватись, що ЄС закриє очі на ці умови через політичну доцільність.
⁃ Не є коректним закидати в публічний простір будь-які прогнози щодо термінів вступу до ЄС. Треба виконувати інтеграційний порядок денний і системно тиснути на європейські столиці для схвалення політичних рішень. Україна зможе стати членом ЄС, коли відновиться мир та національна економіка, а ЄС буде організаційно готовий прийняти таку велику державу як Україна.
⁃ Важливо, що зберігається політична воля і вимога українського народу щодо реалізації євроінтеграційного курсу. Статус кандидата вимагає від влади відповідати за свої обіцянки і бути більше підзвітною суспільству.
⁃ Україна 23 лютого і Україна 25 лютого з точки зору євроінтеграції не змінилась, це та сама країна. Водночас саме героїчна боротьба українського народу за демократію, за суверенітет та територіальну цілісність забезпечила щирі симпатії абсолютної більшості громадян ЄС. І з такою позицію громадськості вимушені рахуватись і лідери країн ЄС, схвалюючи політичні рішення щодо України.

Тема 2. НАТО:
⁃ Українська влада має виконувати конституційні положення щодо євроатлантичної інтеграції. На жаль, ми не достатньо використовуємо потенціал міжнародних подій, наприклад Лондонського саміту НАТО в грудні 2019 року, Мадридського саміту влітку цього року.
⁃ Важливо скористатися можливостями Вільнюського саміту НАТО 2023 року. Доцільно, як мінімум, працювати над отриманням Плану дій щодо членства. Не треба нівелювати значення ПДЧ, бо його отримання – це як статус кандидата на вступ до ЄС. Військові спроможності ЗСУ на 100% відповідають критеріям. Наші партнери готові працювати над тим, щоб саме Вільнюський саміт НАТО мав для України додану вартість і став самітом імені України.
⁃ Про нейтралітет варто забути. Більш дієвих гарантій безпеки ніж стаття 5 Вашингтонського договору немає. Тому, коли говорять про якісь ефемерні двосторонні, тристоронні, чотиристоронні гарантії, не потрібно витрачати час.
⁃ Росія досягла протилежного результату – НАТО зміцнює свої позиції і розширюється.
⁃ Якщо ми хочемо зафіксувати нашу справжню перемогу, фінальним акордом має стати саме членство України в НАТО.

Тема 3. «Стамбульські» переговори:
⁃ У березні на переговорах в Туреччині російська сторона пропонувала деякі документи, в яких не лише повністю виключалась можливість вступу України в НАТО, а й навіть без згоди росії неможливо було набути статусу країни-члена в ЄС. Тому потрібно забути ці документи та переговори як страшний сон.
⁃ На будь-які переговори потрібно йти з власним документом і пропонувати свої умови.
⁃ На сьогодні головний переговорник з боку України – це Збройні Сили України. Саме ЗСУ на полі бою пишуть владі українські переговорні директиви.

Тема 4. Антиросійські санкції:
⁃ Скасування дії Угоди про спрощений порядок видачі віз ЄС – РФ - правильне рішення Євросоюзу. Не виключено, що це лише перший крок. Кінцева мета – повна заборона на видачу віз. Чому це важливо? Це питання принципу та справедливості. Російський народ підтримує агресивну політику Путіна і саме на це спирається політика Кремля. Тому громадяни мають відчувати свою відповідальність за дії держави. Крім скасування дії Угоди про спрощений порядок видачі віз також, по суті, будуть скасовані багаторазові візи, підвищені ціни на візи і кількість необхідних документів зросте. Відбудеться суттєве ускладнення процедури.
⁃ Санкції мають бути більш глобальні, в першу чергу енергетичні санкції. Захід доводить, що може обійтися без російських енергоносіїв. Вже діють санкції щодо заборони використання російського вугілля, скоро будуть діяти санкції щодо російської нафти, і, сподіваємось, буде нарешті досягнуто домовленості по російському газу. Лютий-березень наступного року будуть трагічними для росії, бо прийде розуміння, що вона вже не є потрібною для Європи.
⁃ Західні країни мають вийти на новий рівень санкцій – санкції, що матимуть транскордонний характер. Тобто, якщо ЄС застосовує санкції проти росії, то і будь-яка інша компанія, наприклад з Індії, яка працює з російським ринком, автоматично має підпадати під дію санкцій. Такі прецеденти є в історії США. Третя країна або компанія за співпрацю з росією має становитися об’єктом санкцій з боку західного світу.
⁃ Восьмому пакету санкцій бути. Там мають бути питання енергетики, фінансів, секторальні обмеження, які матимуть системний вплив на економіку росії. Багато російських банків ще не відрізані від системи SWIFT – це має стати елементом чергового пакету санкцій.
⁃ Санкції не дають миттєвого ефекту, але системно підривають економіку країни-агресора і їх наслідки відчуватимуться роками.

Тема 5. Світ після війни:
⁃ Після 24 лютого світовий порядок змінився. На жаль, глобальні міжнародні організації довели свою безпорадність.
⁃ Після перемоги слід переглянути всі глобальні інституції на предмет ефективності.
⁃ Потрібно будувати антипутінську коаліцію, яка і буде створювати новий порядок денний. На сьогодні неформально вона вже існує, але потребує свого розвитку і формалізації і у цьому процесі Україна має відігравати роль лідера і виносити це питання на міжнародні майданчики.

Буду вдячний за ваші коментарі та запитання 👇

Що не так з ініціативою Київського безпекового договору?

На днях Президент України Володимир Зеленський оголосив про завершення роботи експертної групи Єрмака-Расмуссена з підготовки так званих міжнародних гарантій безпеки України, який отримав кодову назву "Київський безпековий договір".

Незважаючи на успіхи Збройних Сил України і злам у війні на користь української сторони, Банкова не змогла виявити політичну гнучкість та відчуття геополітичного моменту, щоб скоригувати ідеї перших днів вторгнення про формулювання комплексу безпекових гарантій поза членством в НАТО, які, за задумом Зеленського, могли б стати компромісним елементом мирних домовленостей з Росією в рамках Стамбульських переговорів. Стамбульські переговори та компроміси опинились в минулому, але Банкова все ще намагається чіплятись за ідею, яка видається сумнівною з точки зору як перспективності реалізації, так і її дієвості.

По-перше, за своєю філософією так званий Київський безпековий договір - це не про міжнародні гарантії безпеки, які унеможливлять нову війну, а про гарантії міжнародної допомоги Україні для здійснення самооборони у відповідності до Статуту ООН. КБД - це не про мир та безпеку, на що очікує українське суспільство, а про кращу підготовку України до нової війни. Вочевидь, таке завдання більш дієво могло б вирішуватись на треку євроатлантичної інтеграції та членства в НАТО.

По-друге, найкращою та найефективнішою безпековою гарантією - є членство в НАТО. Прямий і безальтернативний шлях до членства в НАТО - це Перемога у війні з Росією, яку забезпечать наші героїчні ЗСУ та потужна глобальна антипутінська коаліція. Але над всім цим треба системно працювати, а не втрачати час і дипломатичні зусилля та політичні ресурси для укладення нових формальних міжнародних угод. Варто також звернутись і до історичних уроків, адже спроба створити аналогічну систему двосторонніх угод в першій половині минулого століття не змогла відвернути глобальну трагедію і, попри наявність двосторонніх безпекових зобов'язань, не попередило політику умиротворення агресора перед Другою Світовою війною. Висновок один - будь-які двосторонні безпекові угоди залежатимуть від політичної кон'юнктури і політичних рішень.

По-третє, ініціатива так званого Київського безпекового договору (КБД) буде використана державами-скептиками для запобігання членству України в НАТО. Бо якщо КБД вже задовольняє безпекові потреби Києва, тоді навіщо вести мову про членство в НАТО?
По суті, ми даємо гольовий пас тим, хто поки вагається у питанні членства України в Альянсі.
Такі пошуки альтернативної реальності вже мали місце на треку інтеграції України до Євросоюзу, коли замість угоди про асоціацію нам пропонували асоційоване партнерство, а замість розширення і статусу кандидата - європейське політичне співтовариство. І таку генерацію альтернатив щодо членства в Альянсі тепер, на жаль, ми робимо своїми руками.

По-четверте, запропонована схема дає підґрунтя для різночитань, а багаторівневість та складність угод закладає основи для пробуксовування механізму гарантій. Як приклад, зверніть увагу на лаконічність Вашингтонського договору, який заклав фундамент колективної безпеки НАТО. До того ж спільний механізм оцінок та обміну розвідувальними даними підніматиме чималий комплекс правових питань. Не знімаються також складні питання політичної доцільності, коли партнери вирішуватимуть чи визнавати потенційну загрозу агресії. Попри правильність задекларованих намірів, в результаті запропонований механізм навряд чи зможе вивести Україну із так званої "сірої зони" безпеки.

Натомість, видається доцільним предметно просувати конституційно закріплений курс України на вступ до НАТО та нарешті формалізувати глобальну антипутінську коаліцію на базі Рамштайну, яка має сприяти як ліквідації путінського режиму, що становить загрозу незалежності і суверенітету України, так і депутінізації світу. Ідеологічною основою такого формату має стати Баварська формула «підтримувати Україну стільки, скільки потрібно».

Що не так з ініціативою Київського безпекового договору? (продовження)

Саме в рамках такої коаліції і здійснюватимуться заходи підтримки України, про які йдеться у пропозиціях щодо т.зв. безпекових гарантій. Як відомо, питання надання Україні сучасної зброї і амуніції та тренування ЗСУ вже розглядається в рамках формату Рамштайну.

Українська безпекова формула має бути простою: запорука нашої Перемоги - героїчні ЗСУ та потужна глобальна антипутінська коаліція. Наша Перемога - прямий та безальтернативний шлях до членства в НАТО. Членство в Альянсі - найнадійніша гарантія нашої національної безпеки. Навряд чи варто витрачати час та дорогоцінні ресурси на заздалегідь тупикові ініціативи. Час готувати підґрунтя до інтеграції України в Альянс у контексті проведення Саміту НАТО у Вільнюсі 2023 року.

“Не можна собі уявити ефективних безпекових гарантій для України за нинішніх умов поза рамками членства в НАТО. Адже якщо ви скажете, що ми вам обіцяємо, що якщо на вас знову нападуть, то ми вам надамо більше допомоги, це не безпекові гарантії”.

Це слова з нещодавнього інтервʼю для Economist відставного чотиризіркового генерала США Веслі Кларка та вичерпна формула про те, якими і мають бути гарантії безпеки для України. Він визнає, що найбільш ефективним шляхом забезпечення України безпековими гарантіями було б надання членства в Альянсі. “Протягом тривалого часу ми таким чином забезпечували безпеку Східної Європи без розміщення там наших сил”.

Досвідчений генерал не розкриває жодних таємниць та каже про те, що, здавалося б, і не потребувало доведення. От і виходить, що той, хто хоче справжніх гарантій безпеки для України, думає про членство в НАТО і як цього досягти. А той, хто про членство України в НАТО не думає, каже про “Київський безпековий договір”.

Посилання на інтерв'ю (англійською мовою): https://www.economist.com/podcasts/2022/09/15/could-vladimir-putin-lose-the-war-in-ukraine

Биті карти Кремля

Так звані “референдуми” на окупованих територіях Донецької та Луганської областей обʼєктивно стали темою номер один для обговорення. На другий інформаційний план відійшли набагато більш значущі історії, як от успішний контрнаступ українських військ, від якого агресор так і не оговтався. Чи трагедії на звільнених територіях, передусім в Ізюмі, які нагадали світові про варварство російської війни. Впізнається рука кремлівських стратегів, які завжди невігідні для себе та загрозливі події намагаються перебити іншими, більш резонансними. Цього разу все дещо не так.

Новин є дві - погана й добра.

Погана новина полягає в тому, що Росія вирішила зафіксувати територіальні загарбання. Знов. Нахабно і без розкачки. Ні, це не “кримський референдум”. І навіть не “референдуми” на тимчасово окупованих територіях Донбасу взірця 2014 року. Йдеться більше на нашвидкоруч спланований тактичний маневр, який мав би створити нові політико-правові обставини на цих територіях і ускладнити подальший розвиток бойових дій з боку України. Кремль хоче озброїтися “папірцем законного приєднання” і спробувати переконати світ у тому, що все відбулося на підставі вільної волі населення окупованих територій. Знаючи, наскільки слухняною є російська дипломатія, та й загалом вся влада в Росії, там і справді будуть вперто просувати майбутні події як fait accompli. А ще, підкреслювати, що ці території віднині територія Росії, напад на яку, як думають в Кремлі, становить червону лінію для колективного Заходу. Площадка 77-ої сесії Генеральної Асамблеї ООН, куди прибув і голова МЗС Лавров, підходить для цього якнайкраще. І це погано.

Однак є й добра новина. Справа у тому, що кожного разу, коли Росія “ходить” окупованими територіями, це означає, що у Кремлі розуміють, що можуть їх втратити. А в контексті останніх перемог української армії ця втрата може виявитися бойовою. Найвищому керівництву Росії конче треба бодай ситуативна перемога та її фіксація в моменті. Знаючи настрої на колективному Заході, де такі кроки сильними не сприймуть, Кремлю треба продемонструвати силу для свого власного населення, створити переможну картину для внутрішнього вжитку. А отже війна, яку Росія розпочала проти України та всього світу, остаточно перекинулася в саму Росію. І епізод з референдумами вказує на те, що визнають це і в Кремлі. Подальший перебіг подій почали визначати вже не в білокамʼяній, і слід було знайти бодай щось, щоб зіграти з позиції сильного та спробувати перехопити ініціативу. Так звані “референдуми” саме про це.

Іронія в тому, що все, до чого в останній час вдається Кремль, вже було, а отже - перестало спрацьовувати за первісним задумом. І щодо України, і щодо міжнародних партнерів. В арсеналі креативності кремлівських стратегів явно криза жанру, і там вимушені буквально ходити по колу попередніх “перемог”, навіть не помічаючи як воно звужується в поразку. Зафіксувати територіальні загарбання чи змінити міжнародно-визнані кордони України штучні “волевиявлення” не могли раніше, і тим більше не зможуть зараз. Як і багато інших - газова, нафтова чи електрична, продовольча, військова чи ядерна - ця кремлівська карта не козирна. Вона вже бита.

Як Путін відшмагав сам себе

Звернення Путіна могло бути про все, що завгодно, але не про зізнання у поразках Росії. Хай і поміж строк. Своїм одним виступом Путін зміг зруйнувати все, або майже все, що будувала російська цинічна пропаганда роками. А обраний для виступу момент - Міжнародний день миру 21 вересня - став взірцем безглуздості. Якщо, звісно, в Кремлі свідомо не хотіли ще більше зміцнити міжнародну коаліцію проти себе. Тоді все бездоганно.

Тепер про парад “зізнань”.

Росія програє війну. Можна собі уявити, як складно пошукачу на імператорський трон було вдатися до такого публічного зізнання. Дозволити собі програти Путін не хоче. От лише зізнався він у тому, що програти може. Інакше навіщо натякати, що спецоперація, яка мала стати моментом тріумфу для країни та віхою для “великої історичної Росії”, такою вже не є. І коли це спецоперація з мети “звільнення Донбасу” більше переключилася на “захист суверенітету і територіальної цілісності Росії”?

Росії бракує зброї. І саме тому Путін скомандував запустити військово-промисловий комплекс на посилену роботу. Маленька виграшна війна “на чужій території, малою кровʼю” обертається перспективою великої поразки. Дивно чути як кремлівський диктатор жаліється на те, що Україні допомагає весь світ - і зброєю, і всім необхідним. А збройна перевага російської армії на фронті просідає під дією високоточної техніки країн Альянсу. Навіщо так неприховано зізнаватися на весь світ, якщо це не про безпорадність та відчай?!

Росії бракує військ. Спроби міністра оборони Шойгу заспокоїти росіян тим, що десь понад 5 тисяч військовослужбовців загинули в Україні, навряд чи спрацюють. Якщо так, то навіщо тоді скликати 300 тисяч нової крові в рамках «часткової мобілізації»?Очевидно інше - без залучення військовозобовʼязаних росіян “із запасу” фронт провалюється. Зрозуміти це з думки експертів - це одне. А от зі слів Путіна - інше. І це провал.

Росія без союзників. А отже в міжнародній ізоляції. Саміт ШОС у Самарканді став для Москви провальним, де навіть Китай дивився на кремлівського прибульця з підозрою. Тепер це визнає і Путін. В іншому разі в такому серйозному виступі знайшлося б місце для того, щоб сказати, що Росія не на одинці. Що Москва діє в союзі з іншими. Нема згадки - нема союзників. Для світу це не новина, а от для росіян, яких намагаються мобілізувати, - так. Навіть для найбільш відсторонених.

Росії загрожує розпад. “Якщо у 1991 році змогли розколоти Радянський Союз, то зараз прийшов час і самої Росії. Вона має розпастися на велику кількість смертельно ворогуючих між собою регіонів та областей”. Якими б фантастичними не були подібні сценарії, вони залишалися уявними до проголошення їх керівником Росії. Однак, якщо вже Путін сам про це заговорив, то загроза і справді реальна. І це найбільш серйозне з усіх “зізнань”. Як би там не було, готуватися треба. І не лише Україні.

Однак недооцінювати ворога не можна. Росія все ще залишається потужною силою та з великими ресурсами. А в світі все ще є багато скептиків перемоги України та можливості програшу Росії. Після вдалого наступу наших військ - час і для наступу дипломатичного. Своїм виступом, особливо ядерним шантажем, Путін заохотив визначатися навіть тих, хто сумнівається. Українська дипломатія має цій категорії країн допомогти визначитися і долучитися до глобальної антипутінської коаліції. Після “зізнань” Путіна саме час.

Ядерний неблеф Путіна

Впертість, з якою Москва намагається повернути до міжнародного порядку денного ядерну загрозу, більше страху не викликає. Якщо російські стратеги ядерним неблефом хотіли знайти найслабкішу ланку в єдності колективного Заходу, то своєю граничною нерозсудливістю досягли зворотного результату. Відповідь країн Групи семи, ЄС, ключових країн світу - саме про це.

Однак цього засудження з боку Заходу замало.

⁃ Світ має не лише засудити дії Путіна, а й нагадати про зобовʼязання Москви. Ще у 1995 році Рада Безпеки ООН ухвалила резолюцію №984, за яку голосувала і Росія. У Кремлі, мабуть, забули, але у додатку до цього рішення РБ, разом з іншими ядерними державами, вони теж додали свою окрему заяву про надання гарантій незастосування ядерної зброї проти неядерних держав (т.зв. негативні гарантії). Україна точно в переліку, як і більше 170 держав світу, які стали учасниками Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Погроза одній - погроза всім.

⁃ Слід нагадати, що на початку січня 2022 року пʼять ядерних держав уклали спільну заяву, в якій і Росія також зобовʼязалася уникати ядерної війни. Там же Кремль визнав, що “ядерна зброя, допоки вона існує, має слугувати цілям захисту, стримання агресії та уникнення війни”. В Кремлі навіть ці гранично чіткі і зрозумілі рядки читають на свій манер, очевидно вбачаючи в ядерній зброї засіб здійснення агресії та проведення військових дій. У чотирьох з пʼяти підписантів заяви є підстава вдарити Путіна по руках.

⁃ “Воливиявлення” під дулом автомата у виконанні Москви світ вже бачив. Однак, «референдум» під ядерною загрозою - це новий російський винахід за межами будь-якої розсудливості. Статут ООН чітко каже про те, що жодна держава не має вдаватися до загрози силою чи її застосування як проти територіальної недоторканості або політичної незалежності будь-якої держави, так і в будь-який інший спосіб, несумісний з цілями ООН. Цей принцип Росія вже давно розтоптала. І от ми стаємо свідками того, як Кремль намагається запровадити нове правило під назвою “ядерна зброя як індульгенція на територіальні загарбання”. З таким підходом жодна держава по периметру Росії не може почуватися у безпеці. І не лише по периметру.

Ядерний неблеф Путіна розколоти колективий Захід не зміг. Однак, це не означає, що цією стійкістю можна і обмежитися. Посилені санкції - відповідь правильна, але недостатня. Загнаний вправністю і героїзмом української армії у кут Путін все ще тягнеться до ядерної кнопки і цілком може думати про тактичний удар по безлюдній території України без жертв, чи по будь-якому місту з людськими жертвами, чи навіть просто зробити показове ядерне випробування десь в себе на території. Колективний Захід, і, в першу чергу, ядерні держави, мають продемонструвати, що не лише не піддаються на неблеф Путіна, а й самі не блефують.

І наостанок: в практичному плані, важливим сигналом, що російський блеф помножений на нуль, стало б пришвидшення надання Україні військового обладнання і потужної зброї. А зняття всіх табу на надання Україні всієї необхідної зброї та запрошення до НАТО і тим паче показало б несприйняття російських погроз.

Підписані в Кремлі документи не мають жодної юридичної сили і не будуть визнані ані Україною, ані цивілізованим світом. Насправді жодної анексії не відбулося. Території і Донецької, і Луганської, і Херсонської, і Запорізької областей, і Криму - це суверенні території України, наразі тимчасово окуповані, але ті, які обов’язково будуть звільнені ЗСУ. І це доводить приклад Харківської області.

Важливо, що церемонія зафіксувала черговий міжнародний злочин путінського режиму скоєний в режимі реального часу та з особливим задоволенням. У свій час піде як вагомий доказ до Гааги.

Набагато цікавішим видається аналіз власне промови Путіна, що розкриває і психологічно-емоційний стан російської верхівки, і хід думок кремлівських вождів.

По-перше, це виступ переможеного. Як утопленик, він хапається за останню соломинку, оголошуючи ще голосніші ультиматуми і виставляючи нові нереальні умови. Ми чули емоційний роздратований виступ, а отже - для путінського режиму ситуація складається погано. Повторює «кримське заклинання» - ніби питання приналежності нових територій закрите і не обговорюється, але путінські чари вже давно не працюють. Як і його погрози. Світ прокинувся і мобілізований.

По-друге, виступ був явно не про Україну. Путін намагається змінити образ ворога. З України на колективний Захід.
Захід - зло. Для внутрішньої стабільності Путіну конче потрібне цей добре знайомий образ «оточеної фортеці». Так Путін ще розраховує мобілізувати росіян на основі старих але закоренілих у підсвідомості радянських страхів. Але й діє як рядовий радянський партдіяч, який готовий закидати окопи людськими життями. Паралельно ще заспокоює, що повернення в радянське минуле не буде, але для росіі воно вже наступило.

По-третє, путінський режим кидає прямий виклик Заходу, оголошує курс на жорстку конфронтацію і боротьбу за виживання. Але час і ресурси на таку конфронтацію існують хіба лише в ілюзорному світі путіна, який уже давно втратив зв’язок з реальністю.

По-четверте, вочевидь Кремль має власний альтернативний викривлений погляд на систему міжнародного права та архітектуру міжнародної безпеки. І це має почути і зрозуміти світ. І дати належну відповідь, в тому числі і на майданчику ООН, від якого кремль зухвало відвертається і сам біжить на вихід.

По-п’яте, квазімирні ініціативи путіна не заслуговують на увагу і до того ж небезпечні. Це манівці для тих у світі, хто хоче швидше домовитись і закінчити війну. Ніби Росія пропонує мир. Це - фарс. Це пауза перед наступними наступами.
І наостанок найнебезпечніше. Путін окреслив бачення горизонту нових завоювань власного імперського проекту - це простори великої історичної росії. А це означає, що це війна не проти України, а проти всієї Європи.

Сподіваємось, що промова путіна закриє рота тим на Заході, хто ще вірить у його здоровий глузд та налаштованість на мир.

Рішення подати заявку на членство в НАТО у прискореному режимі - стратегічно вірний крок до нашої Перемоги.
Час єднатись та депутінізувати росію і світ. Падіння путінського режиму - це гарантія безпеки світу у 21-му столітті.

Про що промовчали у Вашингтоні

Візит Президента Зеленського до США апріорі потрапляв “у десятку”. Як перший закордонний візит з початку широкомасштабної агресії, та ще й у Вашингтон, сам по собі він неодмінно ставав знаковим, адже провокував глобальний інтерес до ситуації в Україні новим маневром - міжнародним вояжем Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України. Коли б не стався такий візит, атмосфера навколо нього була б тріумфальною.
І все таки, чому Зеленський опинився у Вашингтоні саме наприкінці 2022 року?

По-перше, фіксація завершення символічного 300-денного першого етапу в протистоянні Росії. Світу та союзникам слід було нагадати, що Україна вистояла та міжнародна антипутінська коаліція зміцнилася. Що жоден з планів Путіна не спрацював. Що перспектива поразки України змінилася перспективою поразки Росії. Допомогли цьому обнадійливі новини з українських фронтів - успішне звільнення Херсона, деокупація більшої частини Харківської області, твердість українських воїнів на східному фронті, остаточна втрата Росією будь-якої стратегічної ініціативи.

По-друге, досить позитивні для Байдена результати проміжних виборів до Конгресу, де всупереч песимістичним прогнозам, демократам вдалося зберегти визначальний вплив у Конгресі. Візит Зеленського був не менш потрібний Байдену, аби зміцнити свої позиції як успішного лідера демократичного світу перед новим виборчим циклом в США, який стартує на початку 2023 року.
По-третє, за останні кілька місяців завдяки інтенсивній дипломатії по лінії Вашингтон-Київ, до якої залучилися і урядовці, і парламентарі, і представники громадянського суспільства було створено міцний та сприятливий фундамент для переговорів і прийняття важливих рішень.
Безумовно, під час зустрічей обговорювали і чутливі питання – від пошуку “exit strategy” до обміну таємною інформацією про плани ЗСУ та російського агресора. Можна передбачити, що сторони розглянули ситуацію на фронті і крізь призму глобальної системи міжнародних відносин, включаючи роль Китаю та Ірану.
Попри визнану важливість та високу емоційну навантаженість візиту до Вашингтону за формою, він все ж не дотягнув до історичного за змістом. І для цього висновку є цілком конкретні 5 показників. Зафіксуємо кожен.

По-перше, членство України в НАТО та які гарантії безпеки отримає Україна? Це питання публічно зависло, хай навіть і повинно було обговорюватися за лаштунками. Звертає на себе увагу, що обійшли мовчанням і улюблену тему Банкової про укладення Київського безпекового договору та декларацій про підтримку членства України в НАТО (на зразок документа підписаного наприкінці листопада з Бельгією).

По-друге, перспектива надання військових літаків на кшталт F16 і започаткування програми підготовки українських пілотів. Справа не так у самих літаках. А в тому, наскільки далеко готові йти союзники у своїй підтримці України. F16 став би символом не стільки формули “підтримувати Україну стільки, скільки потрібно”, а й зафіксував би еволюцію до підходу “підтримувати Україну всім, що потрібно для перемоги”.

По-третє, перспективи надання американської артилерії і ракет середнього та далекого радіусу дії, аби знищувати російські склади амуніції та боєприпасів у далекому тилу. Наразі фіксуємо, що союзники і далі намагаються тримати потенціал українського наступу на відстані можливості пострілу вглиб території окупованої України. Поки ще не Росії.

По-четверте, про механізми прискореної відбудови та зміцнення демократичної стійкості України через проведення важливих реформ.

По-п’яте, перспективи створення спецтрибуналу для притягнення до відповідальності Путіна та його поплічників і визнання Росії спонсором тероризму. Хочеться вірити, що зафіксована за результатами Саміту країн Групи семи 12 грудня формула “ми притягнемо президента Путіна та всіх причетних до відповідальності відповідно до міжнародного права” була предметно обговорена за зачиненими дверима у Білому домі. Це принципово, і мало б бути публічним.

Згідно з існуючим неписаним правилом, перед виступом лідера іноземної держави на засіданні Конгресу, його текст заздалегідь передається американській стороні, яка висловлює свої побажання та пропозиції, або американська сторона передає міркування щодо бажаних акцентів у промові. Так було і у 2014 році, коли до Конгресу прибув тодішній Президент Петро Порошенко. Промову було підтримано за один винятком: запропонували прибрати речення, в якому Порошенко закликав Обаму надати Україні летальну зброю для відсічі агресору і зазначав, що не може боронити країну від другої армії світу лише простирадлами. Тоді Порошенко вирішив не прибирати цю фразу і її виголосив. Можливо і цього разу українську сторону люб’язно попросили не згадувати у виступі вищезазначені чутливі питання, і Київ погодився? Питання риторичне.
Візит Зеленського до Вашингтона відкрив нову сторінку у глобальному протистоянні з путінським режимом. Відтепер український президент має знайти правильний час і здійснити результативні візити і до інших важливих союзників і партнерів України, в тому числі на Вільнюський саміт НАТО. Бо 2023 рік має стати роком нашої спільної перемоги над російським агресором та його союзниками, перемоги демократичного світу над агресивними диктатурами.

Чому ініціатива МЗС про делегітимізацію статусу Росії в Раді Безпеки ООН є важливою?

Україна зробила вірний дипломатичний крок, ініціювавши процес, спрямований на виключення Росії з числа постійних членів Ради Безпеки ООН та ООН в цілому.  Чому?
По-перше, в умовах триваючої повномасштабної агресії та чисельних військових злочинів путінського режиму проти України наша держава мала повне морально-політичне право порушити та очолити вирішення питання про статус РФ в ООН, в тому числі як країни-агресора, як країни, яка зневажає Статут ООН.
По-друге, офіційне звернення України до ООН щодо статусу Росії в РБ ООН може суттєво послабити позиції російської дипломатії як в структурах ООН, так і багатосторонній дипломатії, а також її вплив на діяльність Організації Об’єднаних Націй.
По-третє, ініціатива стане потужним елементом дипломатичного наступу на російського агресора та інструментом подальшої міжнародної ізоляції путінського режиму.
По-четверте, ця ідея матиме важливий політико-психологічний ефект для мобілізації підтримки західного демократичного світу та додатковим майданчиком для засудження агресії та загарбницької політики РФ щодо України та інших держав.
По-п’яте, міжнародна дискусія, яку спровокує це звернення, закладе підвалини для модернізації системи глобальної безпеки та системи ООН після перемоги України та нищівної поразки РФ.
Разом з цим, не варто очікувати на швидкі та історичні позитивні рішення щодо статусу РФ в РБ ООН. Слід визнати, що в сучасних умовах шанси на вигідне Україні вирішення цього питання є незначними, в тому числі через політичні позиції окремих потужних глобальних гравців. Крім цього, прибічникам такої ініціативи треба буде знайти аргументоване пояснення і для експертів-правників на питання чому міжнародна спільнота більше 30 років не опротестовувала статус Росії як постійного члена РБ ООН.
Тому, українській дипломатії варто активно розвинути факт офіційного звернення і разом з союзниками та партнерами з Групи Семи та ЄС невідкладно опрацювати питання про підготовку та схвалення відповідної Резолюції Генеральної Асамблеї ООН. Також важливо скоординувати з країнами-партнерами схвалення на національних рівнях відповідних резолюцій на підтримку виключення РФ зі складу РБ ООН та ООН на зразок проекту Резолюції Конгресу США, а також відповідних заяв з боку Групи Семи та Євросоюзу. Видається доцільним активізувати й міжнародну експертну дискусію серед науковців, правників із залученням відомих провідних українських науковців з міжнародного публічного права.
Україна сьогодні цілком заслужено користується глобальною увагою в усіх куточках світу і було б невірно не спробувати конвертувати її в конкретні глобальні ініціативи. Вигнання РФ з Радбезу ООН як раз і є такою ініціативою, яка здатна вивести Москву на новий рівень токсичності у світі.

Про Посла та три “П”

Не збирався реагувати на м’яко кажучи неординарне призначення Президентом України нового посла нашої країни в Болгарії. Сподівався, що будуть надані переконливі роз’яснення мотивів такого вибору Банкової або будуть усунуті непорозуміння шляхом скасування відповідного Указу (в чому немає нічого небезпечного) або добровільної відмови кандидата від такої посаді. Але, на жаль, цього не сталося. Більше того, ОПУ і МЗС рішуче стали на захист такого рішення. Тож вимушений відреагувати.

По-перше, дійсно, як зазначає МЗС, йдеться про політичне призначення посла, яке також має прецеденти в дипломатичній практиці України. Наприклад, свого часу керівниками дипустанов призначалися колишні губернатори, урядовці чи політичні діячі країни. Але в практиці нашої держави ще не було такого, щоб на посаду глави дипломатичної місії призначалася кандидатура без досвіду роботи у виконавських, у законодавчих чи інших державних структурах держави. Судячи з досьє нової глави дипмісії у Софії, вона не має ані досвіду державної служби, ані жодного стосунку до Болгарії, ані володіє мовою країни перебування.
І це вже про демотивацію для всієї української дипслужби.

По-друге, є очевидним, що хоча і подання пакету документів для цього призначення готувало МЗС, зовнішньополітичне відомство жодним чином не мало відношення до такого вибору. Тому прикро, що ані воно, ані фахові дипломати в ОПУ не висловили своєї принципової позиції на етапі підготовки рішення. І це непрофесійно. В дипломатії лояльність добре, але професійність, компетентність і принциповість – понад усе. Тим більше коли йдеться про призначення, яке по суті компрометує не лише дипломатичну службу, але й шкодить національним інтересам.

По-третє, про ставлення до громадянського суспільства та експертного середовища особи, яку призначили на цю посаду, свідчить і те, що незважаючи на цілий шквал негативної реакції і критики громадськості, активістів та професіоналів, вона не спромоглася у будь-який спосіб публічно захистити свою кандидатуру, наприклад через інтерв’ю, публікацію з викладенням своїх можливо унікальних підходів та ідей до болгарського напрямку зовнішньої політики України. У цих умовах вважав би, що єдино правильним рішенням з її боку було б відмовитися від посади, аби не ставити під загрозу реноме країни та не кидати тінь на правильність рішення Президента Зеленського. Адже тепер вся діяльність Посла в Болгарії буде під особливим мікроскопом відстежуватись українськими зовнішньополітичними експертами. І хто б не підсунув Президенту папку з її кандидатурою, далі за це політичне призначення та її помилки відповідальність нестиме виключно Глава держави.

По-четверте, не розкрию таємниці, якщо скажу, що кожна іноземна країна отримуючи від іншої країни запит на агреман для призначення посла, уважно аналізує бекграунд кандидата, його реноме, попередній досвід роботи, займані посади, позицію з ключових міжнародних питань. Скажу більше, у провідних дипломатичних службах навіть складається психологічний портрет кандидата, його сильні і слабкі сторони.

Виходячи зі статусу кандидата на посаду посла, іноземна країна робить висновок щодо її місця в пріоритетах політики іншої держави. Нагадаю, що йдеться про країну-члена НАТО та ЄС. Про країну, яка знаходиться в списку тих, які балансують у своїй політичній позиції щодо Росії. Про країну, де ще потужним є російський вплив і безліч російських ФСБшників. Це вже про безпекові ризики. Не виключено, що потенційно пані Посол вже стала об’єктом для розробки провокацій.