Послання про розвиток Євросоюзу на 2021-2022 роки: де Україна?

Останні дні європейські політичні та експертні кола живуть обговоренням змісту і сигналів щорічного послання Президента Єврокомісії про перспективи розвитку Європейського Союзу на 2021-2022 рр.

На жаль, і це вже стає сумною традицією, жодного слова про Україну, поглиблення інтеграції нашої держави до ЄС чи підтримку Києва у відсічі російській агресії чи просування Кримської платформи згадано не було. Шкода, що Банкова продовжує втрачати чудові можливості для закріплення України серед пріоритетів міжнародного порядку денного та фіксації «українського євроінтеграційного інтересу» на найвищих європейських майданчиках. Хотілося б вірити, що, як це робилося раніше, нинішні очільники Банкової та МЗС хоча б активно працювали з офісом Урсули фон дер Ляйєн та структур ЄС для відображення у посланні українських інтересів.

Разом з цим, важливо звернути увагу на окремі елементи послання, які б мали бути враховані при підготовці до Київського саміту Україна-ЄС 12 жовтня.

По-перше, євробюрократи чітко усвідомлюють, що світ та власне Євросоюз «вступає в еру гіперконкуренції,… еру регіональних суперництв та загострення уваги великих гравців одне проти одного». Вочевидь, це означає, що ближчим часом євроінституції поринуть у процес переосмислення місця і ролі Євросоюзу в глобальних та регіональних політичних, безпекових, економічних процесах, змісту та майбутнього бачення відносин ЄС із союзниками, партнерами, третіми країнами, аналізі наявних та потенційних ризиків та загроз. Відповідно українська сторона мала б «вловити цю хвилю» і вийти на жовтневий саміт з комплексним аргументованим баченням доданої вартості України для Євросоюзу в майбутній конкурентній геополітичній боротьбі. І тут було б дуже недалекоглядно і помилково вдаватись до погроз та образ у стилі «якщо не надасте нам перспективу членства, то ми підемо на схід». Зараз не час для геополітичних шантажів, а час для серйозних партнерських дискусій щодо спільного майбутнього і спільних перемог у глобальних протистояннях.

По-друге, події в Афганістані, загострення відносин Заходу з Росією та Китаєм надали друге дихання ідеї створення Європейського оборонного союзу. Принципово важливо, щоб Україна не залишилась осторонь цього процесу, а продовжувала наполягати і просувати максимально широке залучення нашого оборонного та військово-технологічного потенціалу. Вже кілька останніх років Україна просуває ідею залучення до реалізації проектів в рамках Постійного структурованого діалогу ЄС (безпека та оборона). До цього варто додати і участь України у реалізації ініціативи Спільного центру ситуаційного спостереження, Європейської політики кібербезпеки та активізацію військових навчань для підвищення взаємосумісності. Президент ЄК права, коли каже, що завдяки своїй географії "Європа знає краще за будь-кого, що якщо вчасно не вдатися до вирішення кризи закордоном, криза прийде до нас”. У цьому контексті Банкова і особисто Зеленський мають докласти зусиль для забезпечення участі української сторони у будь-якому форматі у Європейському безпековому саміті під час головування Франції у Раді Євросоюзу.

По-третє, цікавою з геополітичної та геоекономічної точок зору є ініціатива Єврокомісії щодо формування та імплементації стратегії Глобальних Воріт як альтернативи китайським геоекономічним проектам. З цією ініціативою ЄС вступає у глобальну економічну боротьбу з Китаєм за відновлення вирішального впливу на світові процеси. І вже на жовтневому саміті Україна-ЄС Банкова могла б детально обговорити з лідерами інституцій роль України у реалізації цієї важливої для Європи, а відтак і нашої держави, стратегії. Така чітка позиція звісно зняла б всі непорозуміння щодо справжньої орієнтації представників нинішньої влади.
Логічно, що всі ці ідеї та домовленості могли б бути включені до заключного документу за результатами саміту, робота над яким вже ведеться.
Варто активно і наполегливо просувати вигідні для України положення, а не лише погоджуватися на банальну, вже відому бюрократичну риторику.

Насичений вийшов ефір. Для тих, хто цікавиться актуальними питаннями зовнішньої політики і шукає не менш актуальних відповідей на ці питання. Чому Україна не в ЄС? Які перспективи інтеграції в НАТО? Плюси і мінуси дипломатії доби Зеленського? Вибори в РФ і до чого тут Україна? Розбираємо до дрібниць зовнішньополітичні підходи адміністрації президента України. Долучайтесь за посиланням: https://m.youtube.com/watch?v=tF2VctkLIgU

AUKUS: дзвінок прокинутися Україні?

Нещодавно світ сколихнула новина про формування нового безпекового альянсу в Індо-Тихоокеанському регіоні. Під абревіатурою AUKUS об’єднати свої технологічні потенціали вирішили США, Велика Британія та Австралія. Ця подія одразу збудила кілька ключових столиць. Від Пекіну, який побачив у новому альянсі загрозу для себе, та Росії, яка ніколи не нехтує нагодою погратися на розбіжностях інших, тим більше у трансатлантичному таборі. До Парижа, який в цій історії виявився у найбільшому програші, поки що, втративши багатомільярдний контракт на побудову підводних човнів для Канберри. Здавалося б, події ці як регіонально, так і політично є далекими від Києва та заслуговують хіба що на побіжну увагу. Навпаки.

Висновки для України:

- Вашингтон вчергове демонструє світове лідерство і готовність до неконвенційних дій. Там, де Білий дім бачить можливості для просування власних інтересів, жодні “контакти з іншими” (навіть союзниками, тим більше опонентами) його не зупинять. Добре бути на місці Австралії, яка отримує і першокласні підводні човни на ядерній тязі, і першокласних союзників для просування своїх національних інтересів. А от на місці Парижа бути погано, адже там нині вимушені задовольнятися запевненнями у незламному партнерстві. Урок для України.

- Ефективний захист власних інтересів не забезпечити з позицій національного егоїзму. У нинішньому світі гіперконкуренції перемагають ті, хто вміють формувати взаємовигідні союзи. Те, що Київ теж іде цим шляхом і останнім часом запустив Люблінський трикутник, Асоційоване тріо та Квадригу, - це добре. Саме час долучити до означених формувань європейські “центри сили”, без яких складно розраховувати на ефективність подальших дій і перспективу.

- Світ міжнародних відносин не стоїть на місці, постійно виникають нові теми і гарячі точки. Хай би скільки кілометрів не віддаляли AUKUS від Києва, частину увагу партнерів від подій в Україні це відволікло. Адже сучасні дипломатичні відносини визначаються також і конкуренцією за увагу.

- Паризька істерія навколо AUKUS несподівано підкинула гольову передачу Києву. Під час свого брифінгу речник французького уряду зазначив, що в історії AUKUS йдеться “про стратегічні питання, перед комерційними”, “а також про ”стратегічний баланс в Індо-Тихоокеанському регіоні”, де мають місце і французькі інтереси. Назвати це вчасним одкровенням було б замало. Києву слід нагадати Парижу, де саме нині перебувають найкращі інтереси миру, безпеки і стабільності всієї Об’єднаної Європи - на Донбасі та в Криму. Без вирішення цих питань стратегічні інтереси у віддалених регіонах світу і далі будуть віддаленими. Як і перспективи безпекової самодостатності ЄС, саміт щодо чого планується у наступному році за головування Франції в Союзі.

- Банковій варто активніше та системніше працювати над залученням Вашингтону до мирних зусиль по Україні. Історія з AUKUS не має справити помилкове враження в Кремлі, що Донбас і Крим для США не такі вже й стратегічні питання. Це важливо у тому числі з погляду блокової дисципліни в НАТО і ЄС, адже Москва точно спробує посіяти більше розбіжностей між союзниками, тим більше на фоні ображеної національної гордості Франції.

- Не варто зневажати потенціалом і можливостями розвідки і спецслужб. А надто виставляти іх у невигідному світі, як у випадку з «вагнеровцями» в Україні. Їхня роль, професіоналізм і оперативність значно зростають в сучасному світі, особливо з т.з. прогнозування і попередження несподіваних кроків, які шкодять національним інтересам країни.

Як підсумок: помиляються ті, хто намагаються змальовувати подальші перспективи в темних тонах, адже нинішня ситуація більше про “вихід із незручного становища”, аніж про “вхід”. Почекаємо на телефонну розмову президентів США і Франції, очікування від якої вже визначаються за формулою: “після перших шоку та люті” завжди приходить “час для руху далі”. І це теж урок для України.

По гарячих слідах візиту Зеленського на Генасамблею ООН

Площадка Генеральної Асамблеї ООН завжди виступає зручною нагодою та прекрасною трибуною для активної дипломатії будь-якої країни. Нехтувати такими шансами не можна, а надто в умовах коронавірусної пандемії, яка надовго відправила світову політику класичного зразка на самоізоляцію. А тому добре, що президент Зеленський таки вирішив відвідати Нью-Йорк. Хоча, і це слід визнати, не без вагань, судячи із спроб відіграти цей епізод на рівень віртуального звернення. Шкода, що максимально використати всі можливості візиту до США і майданчика ООН Банковій, схоже, так і не вдалося.

Що не так?

- Перебування Зеленського у Нью-Йорку не змогло вийти за рамки класичної обов’язкової програми. Проведені зустрічі, зокрема, з генсеком ООН, президентом 76-ї сесії ГА ООН, президентами Єврокомісії та Туреччини, представниками української діаспори і бізнес та інвесткіл США, є гранично базовими. Не зарадять зміні цієї оцінки й анонсовані зустрічі з лідерами Молдови, Грузії та Польщі. Це своєрідна найнижча амбіція президентського візиту без родзинки. Коли навколо сотні лідерів світу на одній території - коло спілкування могло і мало б бути значно ширшим. Адже це в інтересах України.

- Президент Зеленський так і не зміг розширити географію підтримки України в світі. Число лідерів, з якими відбувся контакт у Нью-Йорку, залишилося регіональним та обмеженим виключно колом “зручних співрозмовників”. Переконувати переконаних - не підхід. Україні і далі бракує більшої уваги до своєї боротьби за Крим і Донбас з боку країн Азії, Африки та Латинської Америки. Саме для налагодження діалогу з цими партнерами і використовуються нагоди ГА ООН. Як приклад, можна поглянути на програму візиту керівників інституцій ЄС, які за тиждень встигають охопити інтересами чи не всі регіони світу - від Азії до Африки, від протидії коронавірусу до нерозповсюдження зброї масового знищення.

- Президентській команді не вдалося переконати партнерів у необхідності проведення спецдебатів з «українського питання» у рамках Ради Безпеки ООН. Фактично, втрачено “золоту нагоду” дружнього ірландського головування в РБ ООН. Тим більше, коли тем для обговорення чимало: від збільшення світової підтримки Кримської платформи деокупації до засудження злочинів Кремля на території Криму і Донбасу. Не кажучи вже про зміцнення фронту санкцій проти Кремля.

- Візит до Нью-Йорка поки що не позначився поверненням теми розміщення миротворців ООН до переговорного порядку денного. В умовах, коли мирний процес по Донбасу продовжує бути ціллю для обстрілів” з боку російських окупаційних сил, а не “метою для досягнення”, лідер Української держави має бути першим, хто про це чітко і однозначно говорить.

- Президент Зеленський так і не доїхав до Вашингтону “доробити недороблене”. Там вже розпочав роботу Конгрес США, який, на жаль, був у відпустці у перші дні вересня, коли глава держави завітав до Білого дому. Якщо “План трасформації України” та збільшення військової підтримки України з боку США чи протидії Північному потоку-2 є реальними, а не піарними, то працювати треба не лише з позицій їх презентації, а й просування. Головний майданчик сьогодні - найвищий законодавчий орган США. А президент України - головний лобіст інтересів держави і “перший” співрозмовник для американських законодавців.

Як висновок: фіксуємо відсутність чи не вперше за останні роки будь-якої згадки про Україну в ключовому виступі на 76-їй сесії ГА ООН - зверненні президента США до світу. Тим більше, що для визнання прогресу сусідньої Молдови місце у виступі Байдена знайшлося. Але це вже тема для окремого “розбору польотів” та серйозних висновків на Банковій.

“Прокинутися” треба і Зеленському

На межі президентського екватору в риториці Зеленського продовжує домінувати форма замість змісту. Рівно як і основна мета - сподобатися українському виборцю, а не посилити міжнародну підтримку і довіру. Черговим підтвердженням цього став виступ глави держави на ГА ООН. Попри свою феєричність та ефектність у стилі стендапшоу з дипломатичним фльором до лідерського він так і не дотягнув.

Що не так?

- Зеленський спробував замахнутися на лаври вершителя долі світу, глобального мислителя і винести вирок багаторічній історії ООН. Виглядало, м’яко кажучи, зухвало. Організація Об’єднаних Націй і справді стикається з проблемами та потребує реформування. Скільки вона існує - стільки про це говорять. І це не новина для держав-членів. Але, схоже, це стало новиною для президента Зеленського, який вирішив “хайпанути на цій темі”. Чи справді допоміг виступ президента реформі Організації? Навряд чи, бо конкретики від нього так і не почули. Чи допоміг Україні? Так само, адже міжнародні партнери знов стали свідками популізму, розрахованого на внутрішню аудиторію в Україні, замість зваженої і мудрої поведінки справжнього лідера на зовнішній арені.

- Глава держави, схоже, не помітив як образив одразу кількох партнерів України. Йдеться про всіх тих, хто від часу винаходу вакцин проти коронавірусу надавав Україні неоціненну, в багатьох випадках безоплатну допомогу. Від Сполучених Штатів до Євросоюзу. Від Німеччини, Данії, Румунії, Литви, Естонії та Польщі до COVAX. Завдяки цій допомозі в Україні вакциновано мільйони осіб і за це партнерам слід було б подякувати. Точно не Україні устами президента держави з найвищої трибуни світу говорити про ліки проти коронавірусу як “знаряддя дискримінації”. Київ таким почуватися не може. Якщо звісно не пробувати перекладати відповідальність за власні помилки і злочинну бездіяльність влади в Україні на міжнародних партнерів.

- Президент Зеленський не вимовив слів про важливість посилення санкцій проти брутального порушника міжнародного права - Росії. Так само він оминув тему застосування інструментів міжнародних судових інстанцій для притягнення агресора до відповідальності. Саме на цій темі мала б бути сфокусована увага світу, і глава Української держави має всі політичні і моральні підстави про це говорити. Добре, що у виступі Зеленський згадав про Лігу Націй, хоча історичну паралель провів сумнівну. Погано, що не нагадав, як саме з Ліги Націй у 1939 році було виключено Радянський Союз за агресію проти Фінляндії. Якщо Путін хизується своїм “можем повторить”, то може і світу варто “повторить”?

- Зеленський так і не повернув до міжнародного порядку денного тему застосування миротворців ООН для врегулювання ситуації на окупованій частині Донбасу. Даремно. Керуючись лексикою шостого президента України, “щоб оживити ООН”, потрібні не стільки “правда”. Потрібна “історія успіху”. Такою історією успіху для ООН може і повинна стати Україна. Для цього є всі інструменти. Водночас, політичної волі на Банковій, схоже, і далі бракує, де продовжують більше сподіватися на зустріч на двох з Путіним, ніж на консолідацію єдності і солідарності з Україною в світі.

- Зеленському так і не вдалася запропонувати ООН як ефективних механізмів деокупацї Криму, так і важелів для інтернаціоналізації Кримської платформи. Тому поки не проглядається черга бажаючих приєднатися до Платформи після «зворушливого» виступу. Так само, як і передача партнерам списків українських заручників не означає, що роботу виконано і тепер вся відповідальність за результат - на інших.

Як висновок: президент Зеленський продовжує експортувати внутрішні кліше наззовні. Це помилка, як і ноу-хау щодо перекладення відповідальності за власні прорахунки на інших, як це було у випадках з ЄС, ФРН, Францією, США. Відтепер ООН винуватий у проблемах з пандемією в Україні. Якщо твердження “до мене в Україні 30 років нічого не робили” ще можна зрозуміти, то кидати в ООН слова “що ж ви робили всі ці 76 років?” недоречно. Замість змусити «прокинутися світ» Банкова ризикує остаточно приспати увагу світу до України.

Не опинитися останнім у марафоні світових проблем, і без партнерів. Київ має прокинутися.

Друзі Кремля активізуються, і це не може не турбувати. Не повинно не турбувати передусім Київ. Від Мінська та його самопроголошеного лідера іншого можна було і не очікувати, він міцно включений в обойму Москви на правах сурогату. Навряд чи іншого розвитку варто було очікувати і від Будапешта, там авторитарні уподобання почалися задовго до газового контракту з Газпромом. Не відстають від них і прихильники діалогу з РФ у країнах ЄС, від яких багато в чому залежить пошук миру для України - Німеччині і Франції. Тренд не надихаючий, а надто на фоні самозакоханості та віри у власну виключність і геніальність Банкової та навколобанкових кіл.

На межі президентського екватору дипломатії Зеленського хизуватися нема чим. Перспектива миру, здається, ще більш віддаленою, ніж у березні 2019 року. Кордон з агресором ще менш захищений, а надто після відмови РФ продовжити мандат спостережної місії ОБСЄ на кордоні з Росією. Не наблизив момент деокупації окупованих територій і саміт Кримської платформи, кількість підтримки під Київською декларацією виглядає замороженою на рівні кількості учасників зустрічі в серпні. Українська боротьба повільно, але впевнено ховається під килим інших світових проблем.

Погана новина ще й в тому, що кількість нових викликів і загроз безпеці у перспективі не зменшуватиметься. Навпаки. З’являтимуться чергові гарячі точки, які немов спеціально забиратимуть на себе увагу, яка колись акумулювалась Києвом. Чим цих проблем більше, тим менше шансів для України, і більше можливостей у Кремля маніпулювати слабкостями колективного Заходу.

Наприклад, загострення безпекової ситуації на сербсько-косовському кордоні вочевидь є цілеспрямованою провокацією Кремля і черговим викликом Росії на адресу Західного світу. Кремль прагне скористатись переорієнтацією безпекових пріоритетів Вашингтону після виведення американських військ з Афганістану та відчутним браком політичної волі Адміністрації Байдена та американського суспільства до активних військових дій, а також післявиборчою дезорієнтацією у Берліні як ключовому гравці на європейському континенті на балканському напрямі.

Зрозуміло, що ключовими цілями Росії залишаються підрив іміджу Заходу на міжнародній арені як гаранта безпеки та світової потуги, враховуючи, що Албанія є членом НАТО; підвищення ставок через ескалацію конфлікту та прагнення змусити Захід домовлятись з Москвою про врегулювання ситуації; відновлення напруження в регіоні Західних Балкан і тим самим спротив процесу європейської інтеграції регіону.

Ближчим часом Росія знову розіграє свої гібридні козирі на безпековому фронті, а Україна ризикує знову спуститись ще нижче у міжнародному порядку денному.

Партнерство чи “партнеронезалежність”?

Слова важливі, тим більше коли йдеться про зовнішні зносини і спілкування між столицями. Жодних сумнівів, що за кордоном почули слова Києва про бажання відмовитися від “партнерозалежності” та відтепер вибудовувати свою політику на засадах «партнеро(не!)залежності», виходячи лише з інтересів України, а не реакції союзників. Бачимо оформлення своєрідної “доктрини Зеленського”, яка винайшла сумнівний неологізм. Неологізм знайшла, а партнерів можна втратити.

Що не так?

1- “Партнеронезалежність” суперечить логіці повоєнного розвитку. Інакше не з’явилися б на світ ні Європейський Союз і НАТО, ані ОБСЄ і Рада Європи, і багато інших об’єднань. Індивідуальні учасники світового змагання шукають своїх природніх партнерів, і з часом визрівають до союзництва, будучи свідомими ефективності делегування частини своїх привілеїв, навіть суверенітету, в спільних інтересах. Це своєрідна «залежність на благо». Хіба у Люблінському трикутнику, Асоційованому тріо чи Квадризі інакше?

2- “Партнеронезалежність” притаманна авторитарній логіці. В міжнародних стосунках також є індивідуальні країни, які прагнуть унезалежнення від інших і всього. А насправді «узалежнення» всіх інших на догоду виключно власним інтересам. Путінська Росія як раз про це, і точно бажала б перетворити «партнеронезалежність» України від інших на «партнерозалежність» лише від Москви. Унезалежнення також існує як спроба відмовитися чути думку інших, діючи виключно на власний розсуд, ігноруючи поради. Яскравий приклад - Північна Корея. Саме проти таких тяжінь і закликає «доктрина Байдена-Блінкена», які протиставляють демократію автократії, розсудливість - свавіллю, «силу права» - «праву сили». Не хочеться думати, що винахідники українського неологізму натякають на місце України по інший бік інтересів Вашингтону і колективного Заходу.

3- “Партнеронезалежність” кидає виклик довірі до України з боку партнерів. Певне, в Києві забули, що «говорити правду» - це привілей саме партнерства, від якого Київ чомусь і відмовляється. Парадокс. Хочеться вірити, що є й ті, хто розуміють, що самотужки українській дипломатії навряд чи вдастся вистояти у світовому змагання рівноправних за мірками ООН, але нерівних за мірками Кремля. Навіть «нейтральність» України не втримала Москву від територіальних зазіхань. Що ж казати про добровільну відмову Києва від партнерства з іншими (читай, колективним Заходом) і спільної боротьби з викликами Україні. Партнерство - це не лише про правду, це і про довіру.

4- “Партнеронезалежність” кидає тінь сумнівів на справжність політики європейської і євроатлантичної інтеграції України. Хіба не з Києва надходить сигнал про те, що тут (читай, на Банковій) втомилися постійно зважати на думку і оцінку партнерів? Жертвою такого підходу неодмінно стає стратегічний вибір України щодо членства в ЄС та НАТО. Союзники поділяють спільні цінності та інтереси, але зовсім не завжди мають спільні погляди. У цьому цінність партнерства, яке знову ж таки будується на довірі, а не на партнеронезалежності.

5- “Партнеронезалежність” не відповідає викликам перед Україною. Протидія агресії вимагає спільної роботи з партнерами і союзниками на засадах співпраці, взаємодії та взаємосумісності. Доля України і боротьби за відновлення її суверенітету і територіальної цілісності залежить від справжнього партнерства з нашими союзниками. Партнеронезалежність штовхає навіть друзів до вирішення питання «про Україну без України». Партнеронезалежність - прямий шлях до скасування міжнародних санкцій проти агресора.

Як висновок: офіційному Києву варто припинити протиставляти себе всім навколо, кидаючи виклик друзям і відштовхуючи від себе партнерів. Як і слід було б припинити шукати виправдання своїм невдачам у намірі знайти «цапа відбувайла» серед партнерів, не роблячи критичних оцінок власних дій і власної поведінки. Не слід перетворювати нещодавніх партнерів на опонентів і навіть супротивників. Лише через наведення мостів з партнерами, тонкій, професійній і розумній дипломатії розбудовується потужна проукраїнська коаліція в світі.

Київський Саміт Україна-ЄС: “вікно можливостей” чи “втрачена нагода”?

Коли дипломати домовлялися про дату 23-го Саміту Україна-ЄС, мало, хто міг уявити, наскільки політично та іміджево складним для української влади може виявитися початок жовтня. Тоді максимум, що обговорювалося, то це точкові перестановки у владній команді для її “оздоровлення” та надання нового імпульсу роботі “зелених реформаторів”. Проте, все змінилося.

Що не так?
⁃ Президент Зеленський обрав чи не найгірший час для “владних ігор” на Печерських пагорбах. Тепер годі мріяти про “серйозні грунтовні дискусії" з лідерами ЄС щодо перспектив членства України в Союзі, якими ще не так давно інтригував Зеленський. Враховуючи прогрес України в реалізації Угоди про асоціацію з початку її виконання, такі наміри потенційно сприятливо лягали у пан’європейську дискусію про розширення ЄС. Тим більше на фоні в цілому позитивних для Західних Балкан рішень Саміту в Брдо 6 жовтня. Прикро, але, в кращому випадку, мова Київського саміту тепер точно не перестрибне штатні формули попередніх років щодо України.

- Зеленському “вдалося” посіяти серед партнерів сумніви щодо рівня відданості верховенству права в Україні. Цей іспит влада “успішно” провалює. “Рожева картинка” щодо стану реформ та демократичного розвитку держави на чолі з “кришталево чистим” некорумпованим керівництвом, здається, розбилася від випробування реальністю і прозорістю. Емоційна особиста вендетта Зеленського проти номеру 1 свого списку - спікера Разумкова - у прагненні підконтрольності парламенту згенерували парламентську кризу. Зайве нагадувати, що повага до правил і процедур, законодавства - це ті речі, які становлять основу європейських демократичних цінностей. Натомість, напередодні Саміту маємо кулуарні сумніви європейців про здатність Києва виконувати політичні критерії підготовки до членства в ЄС. Схоже, що запитання від Зеленського “Чому ми досі не в ЄС?” перетворюється з наступального в риторичне.

⁃ Перед лідерами ЄС у Києві сидітиме не “Зеленський зразка 2019 року”, а “Зеленський зі скриньки Пандори”. Антикорупційний козир Банкової, як ніби ключова чеснота влади, обнулився після резонансних публікацій «досьє Пандори». У той час, як інші країни оголосили про початок розслідувань щодо фігурантів викриття, Банкова вустами кишенькових органів і безвідповідальних спікерів поспішила одразу “відбілити” офшорні схеми Зеленського та його команди. Такий підхід дисонує з позицією ЄС, про що докладно йшлося 6 жовтня у Страсбурзі на площадці Європарламенту. На виході - питань з боку ЄС до Києва побільшало, на додаток до існуючого занепокоєння станом судової реформи, незалежності антикорупційних органів і структур корпоративного управління. Заключна декларація за результатами Саміту це безумовно зафіксує.

⁃ Свобода слова завжди розглядалася візитівкою України як приклад для наслідування й іншими країнами регіону. Не цього разу. Нищівного удару по “демократичному образу” України доби Зеленського завдала ситуація навколо варварського нападу на журналістів “Радіо Свобода” з боку особи, яка є наближеною та пов’язаною із керівництвом “зеленої влади”, а також свідоме та відкрите ігнорування позиції Венеційської Комісії при ухваленні “деолігархічного закону”, який загрожує черговою спробою наступу на незалежність ЗМІ в Україні. Безперечно, питання медіасвободи знайде одне з важливих місць на порядку денному Саміту.

Вочевидь, напередодні Саміту з ЄС Банкова опинилася у шаленому вирі практично щоденних політичних та іміджевих скандалів, які загрожують суттєво підірвати довіру західних партнерів до українського керівництва та вплинути на атмосферу Київського Саміту. Ті “хмари”, які проявилися за закритими дверима зустрічі Зеленського з Байденом у Білому домі у вересні, цього разу, схоже, будуть і в Києві. На брюссельській бюрократичній мові про такі ситуації часто кажуть як про “несприятливий клімат”. Але, зазвичай, такі відверті розмови ведуться не в тексті заключних документів, а під час закритих частин самітів.

Далі буде …

Київський Саміт Україна-ЄС. Інтелектуальне змагання.

Як правило, саміти між Києвом та Брюсселем фіксують черговий етап у відносинах. За «правилами жанру” на таких заходах відбувається своєрідне інтелектуальне змагання між сторонами, ключовим елементом якого є аргументованість і твердість, але, одночасно, і партнерський підхід. А головне - здатність дослухатися до позиції і очікувань іншої сторони.
На чому зосередити увагу?

- Зеленському варто було б не вдаватися до “зухвальства” щодо очільників ЄС. Недипломатичні випади будуть не лише зайвими, а й шкідливими. Високі гості з Брюсселя мали б побачити навпроти себе не “нахабного керівника із паростками авторитарності”, а справді “відданого європейській інтеграції державника”. Ніхто в делегації ЄС не матиме мандату відповісти “коли Україна стане членом ЄС?”, а тому й Зеленському не варто хайпувати на цій темі. Більш ефективним і конструктивним буде продемонструвати глибоке володіння проблематики та уважність до слів іншої сторони. Цим, власне, і визначається двостороння хімія, якої у відносинах між Києвом і Брюсселем поки бракує.

- На зустрічі з брюссельськими друзями Зеленському слід було б утриматися від демонстрації “партнеронезалежності”. Не відкриємо таємницю: подібні випади не викликали захоплення серед партнерів, і не лише в Брюсселі. Хай би скільки не викручували з Михайлівської цей посил через позитив, ніби ніхто не збирається відмовлятися від партнерських відносин, поваги до Києва ця “доктрина Зеленського” не додала. Навпаки. Замість “партнеронезалежності” Банкова ризикує поглибити втому від України, для якої “поради - не поради” і “партнери - не партнери”. Саміт Україна-ЄС у Києві надає вчасну нагоду збалансувати зазначені підходи і розвіяти сумніви щодо дрейфу України у море багатовекторності.

⁃ Під час Саміту Зеленський має запропонувати оновлені підходи до політики з протидії агресії РФ. Та, одночасно, застерегти від занадтої довіри до Кремля з боку самого ЄС. Путінський режим не має наміру відступати і будь-які жести відкритості з боку ЄС сприймає як слабкість. Безперечно, важливим завданням Саміту має стати координація кроків з подальшої протидії РФ, продовження і посилення (!) санкційної політики, невизнання анексії Криму, підтримка та практичні кроки із впровадження Кримської платформи (важливо, щоб Банкова вже надала партнерам чіткі кроки в напрямку реалізації потенціалу платформи).

⁃ Енергетичних дивідендів від Росії через Північний потік-2 не отримають ані ЄС, ані Україна. Київ має все аргументовано роз’яснити, оскільки загроза «зимового російського реваншу» є реальною. Прикро, але на зустріч з лідерами ЄС Київ виходить з послаблених позицій, особливо на фоні значного підвищення ціни на газ. Заклики Києва щодо унеможливлення запуску ПП-2 зустрінуть з боку європейців лише роздратування. Тому Банковій важливо спромогтися по-максимуму “витиснути" з ЄС у питанні інтеграції України до енергетичного ринку, використання потенціалу Європейської зеленої угоди для модернізації України. Формула наступна: з Україною енергетична безпека ЄС міцніша, ніж без України. Треба бути готовим, що ЄС відмовиться включати до тексту Спільної заяви Саміту засудження ПП-2.

⁃ Майбутнє миру, безпеки і стабільності Об’єднаної Європи вирішується саме в Україні. Цей напрям важливий і з точки зору відходу Меркель з посади Канцлера. Варто зафіксувати прагнення України приєднатись до Європейського безпекового союзу, започаткувати т.зв. військову місію ЄС в Україні, про яку в Україні почали говорити ще з 2015 року в контексті відсічі російській агресії.

І наостанок: інтелектуальне змагання щодо змісту Спільної заяви за результатами Саміту триватиме до останнього моменту. Хочеться побажати українським переговірникам відстояти наші інтереси з позицій прагматизму і реальної доданої вартості для забезпечення євроінтеграції України.

Саміт Україна-ЄС: у пошуках історії успіху

Завершився 23-й Саміт Україна-ЄС, опубліковано Спільну заяву із значною кількістю позитивних новин для євроінтеграції України. Це і прогрес у реалізації раніше започаткованих, і запуск нових інтеграційних секторальних ініціатив, і підписання угод про спільний авіаційний простір, і програми «Горизонт» та «Креативна Європа», і визначення Росії як сторони конфлікту та заклик до виведення російських військ і техніки з Донбасу, і макрофінансова допомога та кредитні лінії Європейського інвестиційного банку, і визнання українських електронних Ковід-сертифікатів, і оновлення додатків Угоди про асоціацію. Грунтовна заява, над реалізацією положень яких тепер працюватимуть фахівці та державні органи.

Разом з цим, спробуємо прочитати «між рядків» атмосферу Саміту та розтлумачити досягнуті домовленості.

Що не так?

⁃ Вочевидь, на фоні складних геополітичних і внутрішніх процесів навколо Євросоюзу, які негативно впливають на його імідж як якоря стабільності, процвітання та демократії, керівництву ЄС треба було продемонструвати історію успіху брюссельської «м’якої сили». Тому в ЄС у публічній площині і далі підтримують «романтизований образ України доби Зеленського», надаючи Банковій чергові аванси та прагнучи через позитив вказувати на проблемні питання. Такий лояльний підхід показово контрастує з агресивним тоном Кремля, який прагне за будь-якої нагоди принизити українське керівництво, знецінити контакти з офіційним Києвом, як це засвідчила опублікована напередодні резонансна стаття Дмитра Медведева. У цьому зв’язку конструктивний підхід Брюсселя має на меті показати різницю і зафіксувати Зеленського та його оточення в полі європейської гравітації.

⁃ Мінімум критики, улесливі епітети та возвеличення лідерства демонструють, що в ЄС знайшли ефективний підхід до Зеленського особисто, який продовжують використовувати для його заряджання на втілення необхідних внутрішніх реформ. За підсумками президентського екватора у доробку Зеленського всього кілька знакових законів, серед яких земельна реформа, цифровізація, Виборчий кодекс. За багатьма іншими ключовими для євроінтеграції напрямами, зокрема судової реформи, забезпеченні незалежності та ефективності антикорупційних і правоохоронних органів, реформи СБУ, виконанні зобов’язань перед МВФ, Банкова загальмувала або відкотилась назад. Тому і виникає потреба знову і знову стимулювати «особисту відданість та персональне лідерство» Зеленського. А це, насамперед, про брак реальної довіри.

⁃ Вимір енергетичної безпеки виявився невиразним і найслабкішим результатом Саміту. Ми так і не почули конкретних спільних кроків у відповідь на цілком очікуваний газовий шантаж Росії цієї зими. Навіть включення до підсумків Саміту окремих положень заяви Меркель-Байден не стане запобіжником від використання Кремлем газу як політичної зброї. Зі змісту дискусій та заключних документів стало зрозуміло, що Північний потік-2 став реальністю, з якою очевидно всі змирилися.

⁃ Вкотре звертає на себе увагу, що напередодні важливих форумів Банкова продовжує хибну практику генерування завищених очікувань від їх результатів. Так і цього разу багато говорилося про неминучі «проривні» досягнення, навіть вигадки про зміну позиції Нідерландів щодо згадки про референдум 2016 року тощо. Натомість, з подивом відзначили, що Банкова не скористалась можливістю, аби ознайомити європейських партнерів з т.зв. «планом трансформації України» на 277 млрд. доларів чи предметними пропозиціями щодо подальшої реалізації Кримської платформи, не запропонувала розглянути можливість нової програми макрофінансової допомоги чи долучитись до обговорення Європейського оборонного союзу та надання ЄС рекомендацій державам-членам щодо постачання Україні оборонного летального озброєння (такі прецеденти в практиці ЄС існують).

Саміт закінчився і тепер настав час для консолідації зусиль влади, опозиції, громадянського суспільства для просування євроінтеграційного курсу, бо виконання критеріїв членства - це не про піар чи шоу, а про копітку системну багаторічну і злагоджену роботу.

Криза мирного жанру Зеленського

Події останніх тижнів змушують замислитися над перспективами миру на Донбасі і чи правильний шлях обрала дипломатія Зеленського. Очевидною відповіддю буде негативна, на жаль. Адже дотепер все було зроблено саме для того, щоб цю перспективу не наблизити, а віддалити. Дається взнаки філософія Банкової відмовитися від традиційного для демократичних суспільств “наступництва” на догоду “ми повністю переглянули попередні підходи”. Та банального піару на злобу дня і, головним чином, для внутрішнього вжитку. Плюс какофонія ініціатив від Банкової щодо форматів - Женевський, Будапештський, Віденський, спроби встановити прямий діалог з маріонетками Кремля, заяви про безліч сценаріїв врегулювання, тощо. Такий і результат.

Що не так?

1- Замість всеохоплюючого припинення вогню маємо його ілюзію. Те, що не змогла чесно вимовити дипломатія Зеленського, вимовив спецпредставник ОБСЄ в ТКГ Кіннунен. Лише початок вересня зафіксував найбільшу кількість жертв від запуску “перемир’я” в липні 2020 р. Агресор змінив тактику з “контролю тиші” на “контрольовану ескалацію”. Чого лише вартує захоплення в заручники спостерігачів СММ ОБСЄ. Ті, хто давно слідкують за розвитком подій, можуть впізнати у цій зміні сигнал Кремля про відсутність там будь-яких мирних намірів. Щонайменше, йдеться про запрошення Києва до поступок.

2- Замість обміну заручниками маємо піар-акцію “список 450”. Передавати його і президенту США, і Генсеку ООН, і президенту Туреччини (до речі, чомусь не передали керівникам ЄС під час саміту в Києві) хай навіть всім на світі, означає відсутність бачення як реанімувати звільнення українських бранців. Банкова бездумно здала свої козирі в особі того ж підозрюваного у трагедії МН-17 Цемаха чи беркутівців, чи злив операції вагнерівців, і тепер вимушена смиренно сидіти в очікуванні на добру волю Путіна або пробувати сюрреалістичні сценарії “торгівлі Медведчуком” за хоч якийсь позитивний натяк з боку Кремля. Цілком логічне завершення хайпу на звільненнях без стратегічного бачення.

3- Замість виведення російських окупаційних військ з Донбасу маємо лише збільшення збройних сил РФ на кордоні з Україною. Багатотисячне скупчення збройної присутності РФ на сході і півдні України мало б стати тривожним дзвінком для Києва. Сигналом пробудження. Добре, що міжнародну хвилю підняли. Погано, що Банкова так і не спромоглася капіталізувати це у справжню стратегію збільшення світового тиску на агресора. А свідоме і несправедливе ігнорування ініціативи про миротворчу місію ООН на Донбасі кричить про непрофесійність підходів Банкової.

4- Замість перспективи повернення контролю над кордоном маємо віддалення будь-яких шансів його повернути. Якось непомітно зникла з порядку денного - публічного і переговорного - тема про створення окремої робочої підгрупи ТКГ з питань кордону. Хоча до 2019 р. це питання послідовно просувалося. Водночас дуже помітно завершилася місія ОБСЄ на російських пунктах пропуску “Гуково” і “Донецьк”. Москва просто відмовилася продовжити мандат - крок, який важко було ще донедавна уявити. Так, моніторинг був символічним, бо охоплював 2 з 11 пункти перетину. Але навіть така присутність була основою для дискусії про поширення моніторингу.

5- Вже тривалий час відкладається перспектива проведення нового Нормандського саміту. Скільки б Париж і Берлін не клялися у підтримці ініціативи Києва, ключове інше: Байден не прагне втягуватись у патову ситуацію, а потенціал Меркель і Макрона змусити Путіна сісти за стіл переговорів стрімко випаровується на очах. Тоді як сам Зеленський цей потенціал втратив, схоже, у грудні 2019 р. в Парижі. А заразом і шанси на нову динаміку переговорів. Зневажливі сигнали з Москви - від Медведєва до Пєскова - якраз про це.

Як висновок: криза мирного жанру Зеленського віщує недобре. Як і його обмовка по Фрейду в останньому інтерв’ю, де він заявив про готовність “робити кроки вперед” заради Нормандського саміту, читай “йти на поступки”. Йдеться, очевидно, про імплементацію російського варіанту формули Штайнмаєра в українське законодавство. А це вже буде зовсім інша історія.

Молдовські ігри Газпрому

Далеко не всі рішення дипломатії Зеленського заслуговують на позитивну оцінку. Банковій і далі бракує стратегічного бачення, твердості у просуванні національних інтересів, дорослого, не інфантильного підходу до справи, без піару і самозакоханості. На цьому фоні рішення РНБО України допомогти сусідній Молдові у газовому протистоянні з Росією стало своєрідним променем надії. Що б не стояло за цим проявом жертовності і солідарності, крок є абсолютно правильним, адже «молдовський газовий етюд» і спосіб його розв’язання має стосунок і до України.

За що бореться Кишинів? І що повинна підтримати Україна?

- Довести обмеженість газового ресурсу Кремля. Від зростання цін на природний газ, спровокованого російським монополістом, охололо в домівках та серцях багатьох в Європі. Натомість у Москві побачили «вікно можливостей» для своїх стратегічних агресивних планів. Наразі щодо Молдови. У Кремлі відчули слабкість і обмеженість ресурсу стійкості Кишинева та вирішили «витиснути по максимуму». Кидаючи на стіл переговорів і економічні, і політичні вимоги, Москва хизується непереборністю своєї газової зброї та прагне показати, що ніхто не зможе зарадити скруті Кишинева. А виявилося, що є. Нині Молдова демонструє стійкість і мужність, не піддаючись на шантаж Газпрому, і поки готова боротися за власну енергетичну незалежність, аби уникнути газової кабали Кремля, зберегти Угоду про асоціацію з ЄС, убезпечити євроінтеграційне майбутнє. Міцність та рішучість гідні підтримки і України, і ЄС.

- Уникнути боргового зашморгу Газпрому. Йдеться про близько 700 млн. дол. США, які ніби винен Кишинів за газ для Придністров’я від “Газпрому”. Цей випадок може виявитися показовим і для України. Якщо на Кишинів хочуть «повісити» боргові зобов’язання окупованого Придністров’я, то Україні можуть спробувати нав’язати “борги” окупованої частини Донбасу. Цілком очевидно, що вимоги Кремля і в першому, і в цілком можливому другому випадку є штучними. Однак, надуманість підстав ніколи не позбавляла Москву прагнень і через такі гібридні інструменти спробувати заякорити іншу сторону у своїй політичній орбіті. Чи є борг окупованої території (фактично під пануванням Кремля) і хто має його погасити - питання далеко не риторичні. І цілком показовим є те, що переговори ведуться за участю віце-прем’єр-міністра Молдови, відповідального за реінтеграцію (тобто за Придністров‘я), та сумнозвісного кремлівського геополітичного махінатора Козака. Вистоїть Молдова сьогодні - більше шансів вистояти і Україні завтра.

- Продемонструвати солідарність європейського зразка. Одна з найвищих цінностей Євросоюзу полягає у спільності дій і солідарності партнерів. Не таємниця, що вся ідея створення Східного партнерства від початку базувалася, у тому числі і на розбудові з боку ЄС здатності східноєвропейських партнерів до таких саме дій, як і в ЄС. На рівні всіх шести не вийшло. А ось зв’язка Київ-Кишинів виявилася найефективнішою і перевіреною часом. Те, що сьогодні робить Україна, надаючи руку підтримки Молдові, безперечно належить до кращих прикладів спільних дій. Колись у 2009 році, у розпал газової кризи, Київ так само допомагав Кишиневу «не змерзнути». Добре, що традиція і тяглість політичних підходів Києва зберігається.

Як висновок: як влучно відзначають молдовські друзі, Молдова сьогодні як той канатоходець. Не зірватися і не впасти у прірву не дає Україна, вчасно підставляючи таке необхідне плече допомоги. Будь-який порив вітру може зруйнувати баланс і спровокувати найгірший сценарій. Саме цього хоче Москва. Добре, що Україна продовжує протидіяти цим намірам. Тепер ще й на молдовському фронті.

«Газове перемир‘я» між Кишиневом та Кремлем: до чого готуватись Україні?

Укладення нового п’ятирічного газового контракту між Молдовою та Росією на деякий час зняло енергонапругу на одному з флангів Східної Європи та тимчасово мінімізувало загрозу енергетичної катастрофи у регіоні. Проте, враховуючи, що ця угода стала результатом не стільки комерційних, скільки політичних домовленостей, існують всі підстави вважати її скоріше «перемир’ям» перед новими енергетичними баталіями на континенті. Вочевидь, наступним майданчиком боротьби має всі шанси стати саме Україна.

Які висновки з «молдовського кейсу» слід зробити нашій державі?

⁃ Всупереч поширеним наївним переконанням у європейському істеблішменті, зокрема у контексті запуску Північного потоку-2, Москва налаштована і надалі використовувати газ як зброю для досягнення максимально можливих політичних поступок з боку контрагентів. Для цього Кремль на додаток до комерційних опцій щодо обсягів, ціни та термінів постачання енергоресурсів формує перелік політичних позицій-вимог, згода з якими впливає не лише на комерційні показники, але і можливість укладення контракту взагалі.

У випадку Молдови, за відкритою інформацією та від наших європейських джерел, такими політичними умовами стали втручання Москви до переговорів з ЄС щодо оновлення поглибленої та всеохоплюючої зони вільної торгівлі, (те, що Україна вже проходила у 2014 році), відмова Кишинева від імплементації Третього енергопакету ЄС, що є одним з ключових зобов’язань в рамках Угоди про асоціацію, а також згода на сплату боргів за постачання Росією природного газу Молдові, в тому числі Придністров’ю.

Наразі все ще бракує конкретної інформації про рівень політичних компромісів з боку Молдови. Але є окремі сигнали про те, що принаймні у питанні Третього енергопакету Кишинів «почув» Москву, заморозивши на п’ять років процес анбандлінгу. А це вже певна ерозія відданості Кишинева курсу на інтеграцію до ЄС, а також небезпечний дзвінок і для України. Також нечітким є розуміння щодо духу аудиту боргів, зокрема чи включено до аудиту питання боргів Придністров’я. Це створює небезпечний прецедент на майбутнє.

⁃ Обмежена допомога з боку Євросоюзу. В умовах енергетичної невизначеності на європейському континенті у зв’язку з коливанням цін та залежності обсягів енергопостачання в зимовий період «від доброї волі» Москви, ЄС утримався від надання Кишиневу чітких, а головне достатніх фінансових гарантій щодо забезпечення енергетичної безпеки. Рекомендації Брюсселя не йти на підписання довгострокових контрактів з РФ та дотримуватись зобов’язань щодо Третього енергопакету не були підкріплені потужною ресурсною базою, з якою Кишинів міг би протистояти Кремлю.

Як наслідок, практично за результатами жовтневої Ради асоціації Молдова-ЄС Кишинів дав «зелене світло» укладенню нової п’ятирічної газової угоди з Газпромом з прихованими додатковими домовленостями політичного характеру.

⁃ «Попереду другий тайм» - за підсумками укладеного контракту кожна з сторін досягла певних політичних цілей. Якщо Молдова убезпечила себе на цей зимовий період від енергетичного, а відтак і економічного колапсу, то Кремль здобув своєрідну перемогу на фронті боротьби з ЄС за долю «східних партнерів» - Кишинів поступився в частині енергопакету, а ЄС не вступився за союзника (надані в авральному порядку Брюсселем 60 млн євро не стали достатнім стимулом для відмови від угоди). Кремль відчув потенціал для більших перемог. Тому слід очікувати на новий раунд газових баталій в наступному році, в тому числі на фоні боротьби за запуск Північного потоку-2 і початку перегляду угод про асоціацію з Євросоюзом.

Що зробить Банкова за такого сценарію? Чи готує політичні компроміси з Кремлем за газові знижки дипломатія Зеленського? Чи знову заглядатиме в очі агресору? Все це ми можемо побачити вже незабаром. Хоча факт недавньої авральної закупівлі Києвом електроенергії у Білорусі, а фактично у РФ, є тривожним сигналом, і хочеться вірити, що владі вистачить стійкості і далекоглядності, аби не піддатися на газовий шантаж Кремля.

Між рядками нової редакції Хартії стратегічного партнерства Україна-США: оновлення чи обнулення?

Відносини між Києвом і Вашингтоном, їхній рівень та амбітність, пріоритети і “стан здоровʼя” належать до фундаментальних елементів світового позиціювання України. За “американськими лекалами” у підходах до України та подій навколо неї відточують свої підходи й інші світові столиці. Саме у цьому контексті підписання 10 листопада у Вашингтоні «оновленої» Хартії стратегічного партнерства має визначальне значення на тривалу перспективу. Це той сигнал, з яким ще можна погодитися з речниками дипломатії Зеленського щодо історичності події. От лише цього разу із знаком мінус.

Що не так?

- Стратегічне партнерство з США оновленою Хартією насправді не оновлюється. Парадокс, але в тексті документа не знайшлося місця для домовленостей, над якими довго працювали як до, так і за часів Зеленського. Лише мрією так і залишилися перспективи дієвого залучення Вашингтону до Нормандського формату чи високотехнологічна безпекова допомога (і на землі, і в повітрі), чи вихід на зону вільної торгівлі з США (попри анонси після зустрічі з Байденом у вересні), чи лібералізація візового режиму зі Сполученими Штатами. Не дає відповіді нова Хартія і на питання про безпекове партнерство (союзництво в чи поза НАТО) між Україною і США. Немає згадки і про співпрацю у сфері ППО/ПРО. І все це у перспективі на 10 років вперед! Як не прикро констатувати, але за цими аспектами попередня Хартія дає мові документа зразка 2021 року фору.

- Дипломатія Зеленського не змогла розʼяснити сутність і подальші перспективи Кримської платформи. А заразом і стратегію деокупації Криму. Далі стандартних кліше про невизнання анексії півострова потяг деокупації за Зеленського не пішов, так і залишившись на рейках піару без змісту. Якщо головна ідея платформи була “для координації міжнародних зусиль з подолання гуманітарних і безпекових наслідків російської окупації Криму” (як зафіксовано у новій Хартії), то, схоже, Кримська платформа від початку заблукала в часі. Долають наслідки окупації після де(!)окупації. Однак, про це і як туди дістатися - ані слова.

- Регіональне лідерство України звужено до … України. Такий висновок напрошується через факт відсутності у пакеті Хартії домовленостей про взаємодію між Києвом і Вашингтоном у сфері регіональної безпеки. Натомість документ зразка 2008 року фіксував такі напрями партнерства як придністровське врегулювання і взаємодію з врегулювання інших регіональних конфліктів, заохочення поширення демократії в Білорусі та Україну як лідера ГУАМ. Нині, як виглядає, ці теми - вже не теми, з відповідними наслідками для потенціалу регіонального лідерства України.

- Оновлена Хартія не зберегла Україну як кандидата на членство в НАТО. Логіка оновлення засадничого документа, прогрес на шляху євроатлантичної інтеграції та досвід протистояння зовнішній агресії, здавалося, мали б призвести до потужнішого сигналу підтримки перспектив членства України в НАТО з боку Вашингтону. Натомість бачимо лише готовність США підтримувати зусилля Києва щодо “максимального підвищення статусу як партнера НАТО з розширеними можливостями”, а не як кандидата. Це не нюанс, а вагома відмінність.

Серед інших недоліків - відсутність згадок про:
⁃ спільну позицію щодо протидії Північному потоку-2;
- перспективи посилення санкцій проти Кремля у разі подальшої ескалації агресії;
⁃ історичну декларацію Помпео щодо Криму, відстоювання прав кримських татар;
⁃ підтримку міжнародного визнання та становлення Православної церкви України;
- програми наукових, освітніх і культурно-гуманітарних обмінів (як це було у попередній Хартії).

Як висновок: поки що нова Хартія більш схожа не на “оновлення”, а “обнулення” - новий відлік стратегічного партнерства. З акцентом на внутрішні реформи (протидію корупції, стійкість і незалежність інститутів держави на засадах стримувань і противаг, корпоративне управління). Чому дипломатія Зеленського пішла шляхом “заміни”, а не “змін до” чи модернізації попередньої Хартії (в ній окремі формулювання справді випереджали час), залишається питанням.

Минулої п’ятниці у програмі "Час за Гринвічем" на "5 каналі" говорили про актуальні для України питання міжнародного порядку денного.
Підписання Хартії стратегічного партнерства Україна-США є важливою подією, що свідчить про розвиток двостороннього співробітництва. Аналізуючи укладений документ, звертаю увагу на декілька гострих питань та їх викладення, а саме: співпраця з НАТО, проведення реформ в Україні, енергетика як зброя нового часу .
Концентрація російських військ на кордоні України та міграційна криза на кордоні ЄС - Білорусь є елементами однієї великої гри Російської Федерації. Обидві критичні ситуації фактично розгортаються вздовж українського кордону й Україна має відповідно реагувати на ці загрози та активно діяти. Залучення міжнародної спільноти, консультації на найвищому рівні вже мали бути ініційовані.
Наскільки доречним є використання Нормандського формату в умовах сьогодення для вирішення ситуації?
Про все це дивіться у відео: https://youtu.be/TvJF1zN9PYM?t=1075

Публікація від безвиході: про що свідчить переписка щодо врегулювання ситуації на Донбасі

17 листопада МЗС РФ вдалося до нестандартного за дипломатичними канонами кроку - сенсаційно опублікувало закриту дипломатичну переписку з главами дипвідомств Франції і Німеччини. За задумом Смоленської, нібито для публічної демонстрації своєї конструктивності і відданості миру на Донбасі. Хоча навряд чи варто очікувати на офіційне підтвердження автентичності публікації з Парижа та Берліну, але зміст листів дає можливість зробити кілька висновків.

1- Публікація мала на меті ще раз окреслити основні підходи Кремля до врегулювання ситуації на Донбасі. Підході старі і добре відомі, що зводяться до тези про так званий «внутрішньоукраїнський конфлікт». Злиття переписки було потрібне Москві не для якихось іміджевих здобутків. Смоленська достатньо прагматично оцінює свою ізольованість по підходам щодо України. РФ потрібно було ще раз публічно нагадати про свою позицію. Замість нормандської зустрічі, де їй довелося б вчергове опинитися під політичним та дипломатичним тиском.

2- Доброю новиною для України є те, що Париж та Берлін займають чітку проукраїнську позицію щодо ролі Росії на окупованому Донбасу. Навіть у закритій переписці. Нагадаю, що міністр закордонних справ ФРН Г.Маас є членом соціал-демократичної партії, представник якої очікувано може зайняти крісло канцлера.

3- Позиція Берліна і Парижа ще раз доводить цінність посередницьких зусиль і допомоги з боку наших партнерів та серйозність ризиків будь-яких двосторонніх контактів Києва з Москвою, якими марить Банкова. Україні необхідно боротися за збереження нормандського формату як пріоритетного майданчика для переговорів. Треба розуміти: Росія найперша зацікавлена у його знищенні.

4- Справжня мета, яку переслідує Росія, - формалізація роботи Тристоронньої контактної групи та встановлення прямого діалогу між Києвом та маріонетками ОРДЛО, визнавши їх сторонами конфлікту.

5- Москва продовжує розглядати врегулювання ситуації на Донбасі і майбутній статус цих територій крізь призму недопущення інтеграції України ані до ЄС, ані до НАТО. Росії не дає спокою діюча Угода про асоціацію Україна-ЄС, як і непокоїть політика відкритих дверей Альянсу щодо України.

6- Крок російського МЗС підводить жирну риску під майже трирічними миротворчими зусиллями президента Зеленського. Його політика умиротворення Росії очікувано провалилася. Москва ні на йоту не змінила свою позицію, не оцінивши реверанси з боку Банкової.

7- Зустрічей в нормандському форматі не буде до наступних президентських виборів в Україні, якщо збережеться нинішня динаміка і не буде серйозних військових провокацій з російського боку.

Таким чином, у найближчій перспективі доля миру на Донбасі вирішуватиметься не в нормандському форматі чи у рамках ТКГ. Північний потік 2, успішність реформ в Україні, прогрес у просуванні до ЄС та НАТО, розбудова довірливих відносин з партнерами, готовність посилювати санкції і тиск на Росію тощо будуть значною мірою визначати перспективи і параметри врегулювання на майбутнє.

У понеділок на Радіо НВ говорили про останні події в міжнародній політиці.

Минулого тижня публікація переписки РФ з Німеччиною та Францією спонукала до обговорення як стану справ щодо врегулювання ситуації на Донбасі, так і ефективності різних форматів вирішення цього питання. Після такого кроку Росії вже очевидно, що Нормандський формат не влаштовує російську сторону. Водночас для України він був одним з найдієвіших інструментів, незважаючи на численні спроби запровадження інших модальностей ведення переговорів з відновлення миру на Донбасі. На сьогодні важливо, незважаючи на певні об’єктивні та суб’єктивні складнощі, підтримувати роботу Нормандського формату, посилювати співпрацю з країнами ЄС та США, продовжувати консолідувати проукраїнську коаліцію в світі.

Під час міжнародної безпекової конференції, яка відбулась в Галіфаксі (Канада) 19-21 листопада, Україна була серед основних тем обговорення. Учасники заходу говорили про загрози вторгнення РФ в Україну найближчим часом, можливість запровадження додаткових санкцій щодо РФ і, зокрема, Північного потоку-2.

Вступ України до НАТО – що це означає для України і для РФ?

Наскільки реальна зустріч Байден-Путін до кінця року?

Про ці та інші питання дивіться більше у відео: https://www.youtube.com/watch?v=evHaNIA0UyE

Крим і Донбас: як захистити людей і звільнити від ворога окуповані території?

Останнім часом активізувалися дискусії про безпекову ситуацію на кордонах України. Росія дає для цього достатньо підстав - діє з позиції сили. Кремль, зосередивши свої війська біля кордонів України, надсилає сигнал, як Києву, так і нашим партнерам – «ми можемо повторити те, що вже зробили у 2014 році». Зараз усі оцінюють поведінку Путіна крізь призму 2014 року. Тоді, як нещодавно визнала канцлер Ангела Меркель, ніхто не вірив, що Путін порушить базові правила міжнародного життя. Але він на це пішов. І такі дії – окупація Криму і Донбасу – зараз працюють на нього. Тобто, якщо у 2014 році ніхто не вірив, що Путін нападе, то зараз навпаки.

Як це сталося?

- Кремль вдався до низки демаршів, які залишилися без адекватної реакції з боку міжнародної спільноти. Згадати хоча б закриття Місії ОБСЄ на російських прикордонних пунктах в Донецьку/Гуково. Чи оприлюднення в ЗМІ листування Нормандської четвірки, чим Росія повільно вбиває Н4. Чи фактичне замороження Москвою Нормандського формату переговорів. Як і підписання Путіним указу про економічний аншлюс ОРДЛО, регулярне блокування діяльності СММ ОБСЄ на окупованих територіях. Не кажучи вже про спецоперацію з провокування кризи нелегальних мігрантів на кордонах з Польщею та Литвою. Стабільності це все не додає, як і перспектив врегулювання.

- Вдруге за рік активізувалася тема нарощування військ РФ на кордоні паралельно із загостренням ситуації на контактній лінії. Випадковостей жодних нема. А є демонстрація намірів Кремля на далеку перспективу. Цей елемент і далі залишатиметься постійно присутнім, загострюючись за вказівкою з Кремля. Це те, до чого треба готуватися на довгі роки.

- Росія вирішила піти на подальшу ескалацію військової ситуації навколо України, адже бачить слабкість колективного Заходу. Такі вікна можливостей не є частими. Нині в Обʼєднаній Європі бракує справжнього лідера, який міг би повести за собою. Там поки вагаються в дилемі, що важливіше – ціна чи цінності. Тим більше Росія від загострення ситуації навколо кордонів України у квітні отримала те, чого прагнула: і «зелене світло» на завершення і фактичний запуск Північного потоку-2, і поглинула Білорусь під мовчазну згоду Заходу; і зустріч Путіна з Президентом Байденом 16 червня в Женеві), і соромʼязливе зняття з порядку денного питання швидкого членства України в НАТО, про що наочно свідчить текст нової Хартії про стратегічне партнерство між Україною та США.

Таким чином, вимушені констатувати, що Москва максимально використала останній період для вирішення наболілих питань у власних інтересах. Що з цим робити Україні, аби не зникнути з актуального порядку денного світу і відстояти власні національні інтереси? Про це трохи згодом.

Далі буде …

Крим і Донбас: що робити?

Україна знову перебуває на вістрі агресивних випадів Кремля. Від того, що буде зроблено, або ні, саме в ці дні, залежить розвиток ситуації на майбутнє. І не лише у мирному врегулюванні та триваючих зусиллях із відновлення суверенітету та територіальної цілісності держави. А й демократичного розвитку європейської України. За досвідом років протистояння єдино вірним на цьому етапі є підхід з позиції сили. Однак, це не означає, що треба виставляти рівнозначні сили по периметру.

Далі по пунктах:

1- Не варто бавитися у переформатування переговорних форматів. Краще думати про посилення існуючих. Пріоритетним залишається консолідація проукраїнської міжнародної коаліції - це своєрідний глобальний формат. Слід посилювати тиск на Росію для відновлення роботи Нормандського формату. Не можна забувати про розвиток паралельного каналу на американському напрямку. Ключовим має залишатися активна координація Києва з партнерами, спільне формування сигналів і вимог перед Москвою.

2- Росія має зрозуміти, що ціна будь-якого агресивного кроку буде значно вищою, ніж в 2014 році. Санкції були і залишаються інструментом тиску на Кремль і стримування його агресивних апетитів. Всі інші інтерпретації - від лукавого. Лише через посилення санкцій можна розраховувати на зміну поведінки Москви, в тому числі і щодо існуючих переговорних форматів, звільненню наших громадян, і взагалі відсічі російській агресії. Власне, в ідеалі Захід має довести Москві чіткий сигнал – подальша агресія проти України буде розглядатися як напад на країни Заходу.

3- Варто активізувати напівзабуту тему звільнення українських громадян з російського полону. Світ починає забувати, що має справу з терористом. Зараз у заручниках Кремля перебуває фактично все населення тимчасово окупованих територій. Вони всі - потенційні полонені. Адже звільнивши одних, Росії нічого не заважає захопити нових заручників, збільшуючи таким чином т.зв. обмінний фонд. Тому вирішити питання звільнення українських заручників можна лише після деокупації Криму і Донбасу та повного відновлення територіальної цілісності України.

4- Деокупація Криму не може і не повинна бути справою виключно піару. Історія із запуском Кримської платформи – це правильний крок. Її створення стало подразником для путінського режиму, і в цьому плані вона спрацювала. Однак ефект від запуску може випаруватися її подальшим пробуксовуванням. Зараз важливо зосередитися на змістовному наповненні, бо за своїм характером вона є рамковою ініціативою. Поки що.

5- Зміцнення опірної здатності України. Це не лише про обороноздатність та, відповідно, нові взірці летальної зброї для нашої держави, джерела передачі яких не мали б обмежуватися Вашингтоном. Йдеться і про інших союзників. Це також про прискорені темпи інтеграції України до ЄС та Північноатлантичного альянсу, коли Київ позиціонується як “свій для колективного Заходу” проти “чужого в особі агресивної Росії”. Це ще не ст. 5 Договору НАТО, але крок в цьому напрямі. Кремль має розуміти з ким має справу, і з чиєю обороною у разі ескалації зіткнеться. Опірна здатність - це і про активну роботу української влади для зміцнення проукраїнської коаліції в світі. І Вашингтон, і Брюссель мають зрозуміти, що стабільні і передбачувані відносини з Росією неможливі у відриві від України. Поки Україна перебуватиме у сірій зоні невизначеності, доти у Кремлі буде спокуса “вирішити українське питання”.

І наостанок, у 2014 році Путін напав на Україну в момент, коли наша держава була максимально внутрішньо розбалансована. Це має залишатися ключовим уроком для будь-якої української влади. Керівництво держави має згуртувати навколо себе всі проукраїнські сили, припинити нападки на опозицію, на свободу ЗМІ, перестати зводити рахунки направо і наліво, шантажувати світ т.зв. путчами в Україні, діючи за путінськими лекалами. Дії влади не мають підривати довіру до неї. Максимально консолідоване українське суспільство є одним із ключових запобіжників проти нової ескалації.

Між рядками онлайн зустрічі президентів Байдена та Путіна: що не так?

Дуже добре, що розмова відбулась, а надто якщо згадати про безпековий фон її проведення. Скупчення російських військ вздовж кордонів України, викрите і опубліковане західними розвідками, визначило Україну найпершою темою перемовин. І це є виразний контраст, якщо порівняти з “женевським рандеву”, де український файл був одним з-поміж багатьох інших. Під другу зустріч Байдена і Путіна за півроку ситуація змінилася. Пріоритети вишукувалися в своєму природному порядку. І саме тому Україні не слід почивати на лаврах світової уваги. Далеко не все під контролем.

Що не так?

- Не лише Північноатлантичниа інтеграція України стає елементом торгу між Вашингтоном і Москвою, але і навіть питання співпраці України з НАТО. Добре, що американська сторона позначила відсутність будь-яких зобовʼязань Байдена перед Путіним на цю тему. Водночас погано, що, словами Салівана, Вашингтон “почув”, що Росія бачить для себе “стратегічні загрози”. Навряд чи це не про НАТО, адже сам Путін за результатами зустрічі з Байденом вказав, що “саме НАТО застосовує небезпечні спроби освоєння української території та нарощує військовий потенціал” поблизу російських рубежів.

- Про Україну говорять всі навколо спершу між собою, і лише потім з Україною. Роль останнього в черзі - невигідна позиція. Це однозначно стратегічне недоопрацювання Банкової, адже президент Байден телефонуватиме Зеленському лише після його перемовин із союзниками - Парижем, Берліном, Римом та Лондоном. Якби нашу думку і справді хотіли почути та врахувати за підсумками розмови з Путіним, то з європейськими союзниками Вашингтон говорив би після координації з Києвом. Поки що все навпаки.

- Вашингтон і союзники й надалі утримуються від негайного запровадження «нестерпних» санкцій проти РФ за визнану ескалацію. Це поганий знак, який не додає впевненості у врегулюванні. Москва читає між рядками краще за будь-кого. І там точно помітили, що у своїй риториці Вашингтон далі позначає лінію зіткнення східним флангом Альянсу, не Україною. Банковій варто не ховатися за дипломатичними формулами та етикетом і чітко називати речі своїми іменами. Кремль вже давно заслугував на санкції, і не в майбутньому.

- Банкова продовжує з вдячністю спостерігати за дипломатичним процесом, а не впливати і задавати тон дискусії по Україні. Зараз треба бути на сцені, а не в партері. Зустріч G7 у Ліверпулі, засідання Ради МЗС і саміт Євроради у Брюсселі не мали б відбуватися без залучення України. Хіба не так?

Як висновок: 9 грудня Байден набиратиме Зеленського і помилковим було б обмежуватися компліментами. Вашингтон має почути від України чіткі рішучість, бачення і підходи до подальшої стратегії для стримування та протидії російській зухвалості. Київ має включитися у процес на перших ролях. Головним сигналом з Києва має бути неприпустимість поступок Росії в частині євроатлантичного майбутнього нашого держави. Це стане першим реальним кроком до повернення України до орбіти Москви. І це є тест на міцність та державницьку позицію Зеленського. Цілком очевидно, що онлайн бесіда Байден-Путін стала лише першим кроком до деескалації, і стабільності та передбачуваності не додала. Партію поставлено на стратегічну паузу - час для сторін все усвідомити, оцінити опції та ціну, яка буде заплачена за потенційний вибір. Україна понад усе, а її майбутнє має вирішуватися за безпосередньої участі України при підтримці міжнародних партнерів.

Жодних домовленостей про Україну без України або Україна в епіцентрі важливих рішень

Україна знов у топі ключових питань світу. Тому варто скористатися цим моментом в інтересах держави. Водночас небезпечним було б віддати цю нагоду вирішити все за нас без нас іншій стороні. Слід пам’ятати, що багато хто все ще бореться зі спокусою умиротворення та поступок, лише б заспокоїти Кремль. Це наслідки випробування Путіним “карти ескалації” у квітні. Тоді Захід не осягнув всіх масштабів небезпеки, а Київ - недопрацював. Як результат, Путін отримав Женевський саміт, “зелене світло” на Північний потік-2, без жодної реакції Заходу зробив ашлюс Білорусі, запустив енергетичний тиск на Європу та використав “міграційну зброю” проти Польщі та країн Балтії. Йому сподобалося і він іде далі.

Найближчими днями епіцентром формування і прийняття рішень щодо протидії російській загрозі стане “колективний Брюссель”. Не всі столиці ЄС однаково ставляться до нинішніх подій. Саме час для креативності української дипломатії в режимі “овердрайв”. На кону – відстоювання суверенітету та вільного вибору України. Від виходу з кризи залежить і євроатлантична перспектива, і доля України як незалежної держави. Важливо зберегти суб’єктність і не дозволити перетворитись на об’єкт гри інших країн. Як ніколи актуальним є збереження принципу "жодних рішень і дискусій про Україну без участі України”. “Йдеться більше, ніж про Україну” має стати принциповим підходом для всіх.

Що робити?

- Формувати єдиний голос вимог світу до РФ та задіяти всі міжнародні майданчики протидії Кремлю. Весь світ має бачити агресивність Москви, знати про хижі плани Путіна, бути готовим до відсічі військових авантюр Кремля. Йдеться, зокрема, про скоординований демарш з викликом на килим послів РФ у ключових столицях, про негайне скликання засідання Ради Безпеки ООН, про ініціювання консультацій щодо проведення спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН, участь Президента України у сесії Європарламенту та засіданні Європейської Ради.

- Зміцнювати санкційний фронт і заблокувати Північний потік-2. Путін погроз не боїться. Там, де він не бачить супротиву, він йде далі. Санкціями слід не погрожувати, а карати. Саме час вдарити по найближчому оточенню Путіна. Та готовим на столі мати відключення РФ від SWIFT, навіть з перспективою блокування кореспондентських рахунків російських банків. Кремль має зрозуміти, що агресія і терпіння світової спільноти мають межі.

- Отримувати зброю для відсічі агресора на суші, у повітрі, на воді. Цілком ймовірні перспективи і тверді аргументи є, приміром, щодо передачі Україні тих озброєнь, які передбачалися Афганістану. Країни G7 і ЄС мали б нарешті зняти із “гальма” цей процес і в своїх країнах.

- Відновити роботу над міжнародним миротворчим контингентом ООН для Донбасу. Цей інструмент як ніколи актуальний. Агресор більше не посміє грати мʼязами на кордонах України. Це сприятиме виконанню безпекової частини Мінських домовленостей і створить умови для політичного треку. Негативна реакція Росії лише дезавуює її химерні наративи про нібито підготовку наступу чи так званого “геноциду”.

- Нормандський формат має бути не паризьким чи берлінським вояжем для Путіна, а холодним душем. Давно потрібно висунути Кремлю вимоги, серед яких - припинення паспортизації та відміна “листопадового указу” Путіна про економічний аншлюс окупованого Донбасу. І заодно познайомитися з новим Канцлером ФРН “у бойових умовах”.

- Активізувати можливості міжнародних судових інстанцій для притягнення Росії до міжнародно-правової відповідальності за скоєні злочини. Правило має бути таким: жодного злочину Росії проти України без позову чи справи.

І найголовніше: ступінь вірогідності нової військової авантюри Кремля проти України залежить від рівня внутрішньої консолідації в державі.