“Саміт з вбивцею” або чому Києву не слід заспокоюватись?

Дзвінок Байдена Путіну дозволив багатьом учасникам протидії нарощуванню Росією військової потужності на кордоні з Україною видихнути з полегшенням. На фоні запрошення Путіна до переговорів на нейтральній території було б помилковим думати інакше. Однак так само помилковим буде вважати, що тепер все позаду. Навпаки, все лише починається.

Чому не слід заспокоюватись?

1- Путін домігся свого і отримав сатисфакцію, “напросився” на прямі переговори з американським лідером. Однак, як би не намагалися з Кремля представити дзвінок як свою тактичну перемогу, ніби Вашингтон визнав “неможливість у світових справах обійтися без Росії”, насправді це не так. Продати її назовні Москві не вийде, максимум для внутрішніх потреб, зокрема у роботі з електоратом напередодні думських виборів у вересні. Розуміють це і в Кремлі. Інакше не кинулися б виправдовуватися через те, що Путін взагалі підняв слухавку від того, хто назвав його вбивцею, а потім терміново набирав Гельсінкі, щоб спробувати забронювати місце для переговорів.

2- Байден вміло скористався бажанням Путіна привернути до себе увагу лідера трансатлантичного світу. Відповівши на дзвінок “без вибачень”, Росія мимоволі опинилася не на своїй території. Попереду переговори. Погрожувати силою далі було б ознакою безпорадності. Як безпорадним було б Кремлю відмовитися від саміту з США. Судячи з інформаційної хвилі, яку здійняли російські інформаційні війська, останнє слово щодо подальшої відповіді Росії з боку Заходу залишив за собою саме Байден. Інакше не з’явилися б сигнали околокремлівських рупорів про те, що запровадження зараз санкцій проти РФ звело б нанівець всі можливі перспективи майбутніх перемовин і поставило б під сумнів їх проведення взагалі.

3- Телефонним контактом кожна із сторін отримала додатковий час. Росія - коротку перспективу без посилених санкцій та для посилення військового контингенту на українських кордонах. США - вікно можливостей для консолідації трансатлантичної єдності, завершення формування Байденом своєї команди у Вашингтоні, вироблення шляхів нейтралізації російського наступу.

4- Після дзвінка світ буде жити в очікуванні саміту Байден-Путін. Всі світові проблеми стають його контекстом, вишикуються по ранжиру у передчутті майбутніх «пакетних домовленостей». Це стосується і “українського файлу”, де слід очікувати на активізацію пошуку потенційних розв’язок. Інакше під час розмови з Байденом Путін би не “викладав базовані на мінському “Комплексі заходів” підходи до політичного врегулювання”. Це лише додає значущості зустрічі Зеленського з президентом Франції у п’ятницю та необхідності твердих роз’яснень “другу Макрону” позиції Києва проти компромісів на догоду Москві.

5- Саміт Байдена з Путіним стане етапним і потенційно може визначити траекторію розвитку світу на роки вперед. Не таким важливим є сам саміт, скільки підготовка до нього. Недаремно в кремлівському релізі за результатами розмови з Байденом зафіксовано домовленість “надати вказівки відповідним відомствам опрацювати порушені в ході телефонної розмови питання”. Погана новина в тому, що, знаючи Путіна, віднині його пріоритетом буде “наповнення переговорного фонду” для торгів. Для України вкрай важливим є не лише не опинитися у кошику з найнижчим номіналом (мета Путіна), а вийти на саміт як стратегічний актив Заходу не для продажу.

Як підсумок: контакт з Байденом відбувся, але від цього меншим вбивцею Путін не став. Напруга не спадатиме. Мета Кремля залишається незмінною і полягає у тому, щоб зафіксувати свої амбіції на рівні “вершителя долі світу”, де контроль над Україною є для Москви призовим фондом. Києву в жодному разі не можна опинитися в ролі об’єкта, а натомість довести, що єдиний ефективний підхід у протистоянні путінській Росії є стратегічна далекоглядність Заходу щодо України - європейська і євроатлантичні перспективи. Все інше російську агресією не обеззброїть і не зупинить. У Гельсінкі чи у Відні, чи будь-де на мапі Європи чи світу Байден має вийти на поле проти Путіна “у жовто-блакитній краватці”. Час ще є.

Весняний психоз Путіна: уроки для України

Весняне загострення безпекової ситуації вздовж кордону України з Росією мало б змусити протверезіти всіх тих, хто вірив в адекватність путінської Росії. Що з нею можна домовитися “на двох”. Це не стільки про партнерів України з ЄС і НАТО, де розуміють, з ким мають справу. Це більше про президента Зеленського. Млявість реакції перших днів на очевидну загрозу з боку Кремля продемонструвала втрату відчуття моменту і небезпечний рівень самозаспокоєння на Банковій, де до останнього заспокоювали себе згадками про “мир в очах Путіна” та ефемерний “режим тиші”. Західні тривожні дзвінки “до Києва” змусили повернутися на тлінні українські землі з арабських вояжів, і це добре.

Які уроки для України? По пунктах:

1- Робота над зміцненням міжнародної коаліції на підтримку України має бути щоденною і системною, а не авральною. Очолювати її і задавати тон має перша особа держави.

2- “Миротворчий спам”, яким зловживали на Банковій два роки, веде не до миру, а до перспектив загострення. “Заглядати в очі Путіну”, “просто перестати стріляти” чи “треба поговорити”, чи створення “консультативних рад” з ОРДЛО вивело ситуацію з-під контролю. Ефективним є виключно стратегічний “силовий” підхід за підтримки міжнародних партнерів.

3- Нагальність розміщення миротворчої місії ООН на окупованій частині Донбасу. Лише розгортання такої операції здатне забезпечити безпеку і стабільність на кордоні з РФ, вгамувати агресивні апетити Кремля і вивести мінський процес у прогнозоване русло на основі принципу “спершу безпека”. Кремль зробить все, щоб така місія не відбулася, і це не зайве свідчення актуальності цієї опції.

4- Підтвердження важливості Плану дій щодо членства в НАТО для України. Добре, що президент Зеленський і його команда зрозуміли це, хай і з запізненням, і тепер не будуть пропускати повз вуха такі нагоди як ювілейний саміт з нагоди 70-річчя створення Альянсу. Погано, що замість витонченої системної дипломатичної роботи по столицях на Банковій кинулися в іншу крайність, спустилися майже до політичного шантажу, прагнучи “наскоком” отримати ПДЧ.

5- Києву слід активно працювати над нарощуванням військової і оборонної стійкості України. А це саме про міжнародну допомогу, яка, на жаль, так і зупинилася на “досягненнях попередників”. Джавеліни, Байрактари від Туреччини і катери берегової охорони від США - це з минулого, і добре що вони є. Погано, що перелік новітніх високотехнологічних взірців зброї у замороженому стані. Це не лише про системи “Петріот”, поцуплені з тез п’ятого президента. Є й інші.

6- Північний потік-2 є больовою точкою Кремля і там двічі подумають про подальше загострення до завершення проекту. Введення його в експлуатацію остаточно девальвує українську ГТС і як енергетичний маршрут, і як стратегічну гарантію від військових авантюр Кремля. Запуск ПП-2 фактично означатиме запрошення Кремля до агресії проти України. Це виклик, над яким слід думати вже сьогодні.

7- ЄС все ще не сприймається Кремлем як потужна і консолідована політична та безпекова сила. Коли наростало загострення і Вашингтон розвернув активну дипломатію, керівники Євросоюзу не знайшли нічого іншого як займатися “диванними розбірками”.

8- Києву слід більше уваги приділяти зміцненню оборонних рубежів ще й на північних кордонах України, а саме з Білоруссю. Після останніх подій у внутрішньому житті цієї держави, цей фронт навряд чи можна назвати дружнім і захищеним.

9- Незважаючи на “качелі” у відносинах Анкари з Москвою, Туреччина не закриватиме очі на агресію РФ проти нашої держави. І це варто цінувати.

Поки світ готується до саміту між США і РФ (Байден розминається, а Путін напружується), Києву не можна залишатися стороннім спостерігачем і перетворитися в об’єкт міжнародної політики. Час не для попкорну чи чергових Оманливих відпусток, а для вдумливої і активної роботи також і всередині держави. Тут теж є перелік завдань, про які далі буде …

Увага всього світу прикута до українсько-російського кордону та нарощування Росією своїх військових підрозділів. Наскільки велика загроза військового загострення? Яку мету насправді поставив собі Кремль? Як діяти Україні? Наскільки дієвою є підтримка України міжнародними партнерами і зокрема США?
Про це говорили в інтерв’ю DW https://bit.ly/3ssLhPk

Десять кроків для Володимира Зеленського

Поки світ завмер в очікуванні наслідків телефонної розмови Байдена-Путіна і чи все ж таки відбудеться саміт, Україна отримала дорогоцінний час для внутрішньої консолідації та посилення стійкості проти гібридних атак Москви. Останніми днями українська дипломатія діяла правильно, пропонуючи нашим партнерам конкретний перелік дій для деескалації ситуації на кордоні. Зокрема, десятьма кроками позначився вояж міністра Кулеби до штаб-квартири НАТО.

Добре, що тепер у наших партнерів є список очікувань України. Але такий самий список з десяти пріоритетних кроків мав би лежати і на столі украінськоі влади. Ці кроки повинні вписуватися в логіку наших очікувань від партнерів, найперше - щодо отримання європейської та євроатлантичної перспективи, а також на підтвердження незворотності стратегічного курсу нашої держави.

Запропонуємо свою версію такого списку в надії на те, що на Банковій встигли над цим задуматися і в Париж президент Зеленський поїхав не без бачення на цю тему. Йдеться про наступні пріоритети, від оперативного вирішення яких залежить як подальший розвиток подій, так і ефективність відсічі російській агресії:

- врегулювання конституційної кризи;
- проведення дієвої судової реформи відповідно до кращих європейських стандартів;
- вирішення ситуації навколо націоналізації «Приват-банку» та притягнення до відповідальності його колишніх власників;
- припинення нападів на антикорупційні інституції та забезпечення їх незалежності;
- відновлення співпраці з МВФ;
- здійснення кроків в напрямку демонополізації впливу олігархів;
- відновлення кращих європейських практик у системі державної служби та корпоративного управління;
- зміцнення енергетичної безпеки, в тому числі перегляд рішень про закупівлі білоруської електроенергії;
- підвищення обороноздатності держави шляхом впровадження дієвої системи управління в оборонній сфері, стандартів НАТО, поліпшення технологічного, логістичного та фінансового забезпечення Збройних Сил України;
- об’єднання проєвропейських політичних сил з метою відсічі російській агресії та відновлення територіальної цілісності держави.

Не таємниця, що будь-яка зовнішньополітична перемога кується на внутрішньополітичному ковадлі. Жодний дипломат не приведе іноземного інвестора, допоки не запрацюють справедливі суди, а членство в ЄС і НАТО залишатимуться примарною мрією, поки союзники і партнери не переконаються у дієвості верховенства права і демократії в Україні.

Що не так з паризьким вояжем Зеленського?

1- Показово, як Париж і Берлін не поспішали з контактом з Зеленським, навіть попри загострення на кордоні України з РФ. І навіть після розмови на трьох з Путіним. Це тривожний сигнал Києву, адже кратно збільшує ризики, що домовитися про Україну можуть без України.

2- Візит підтвердив, що Зеленського викликали фактично на паризький килим. Від самого початку це був візит одного питання. Як би, зокрема у Макрона, не намагалися акцентувати увагу на “гарні відносини з Києвом”, це не більше, ніж політес.

3- Прикметною стала відсутність згадок про перспективи обіцяного вже два роки Банковою візиту президента Франції в Україну. Це не другорядне питання. Для дипломатії Зеленського витягнути “друга Макрона” в Київ завжди було однією з фішек. Навіть креативні твіти Макрона українською мовою про добрі відносини з Києвом не компенсували відсутність домовленостей про перспективи взаємин.

4- Поганий знак, що не відбулося спільної прес-конференції президентів України і Франції. Йдеться не про банальний пункт у програмі перебування. Це сигнал про те, що виходити Макрону з Зеленським до загалу було ні з чим. Тоді як українська сторона не змогла його переконати для “виступу з Парижа на двох”. Цього вимагали як зміст паризького виклику, так і контекст візиту, передусім безпековий.

5- Сухий звіт по результатах Паризького саміту вказує, що перемовини тривають. Тепер центр уваги зміщується на зустріч політрадників у понеділок. Знак не надихаючий, адже на цьому рівні і раніше не змогли вийти на мирну перспективу із спільним підходом. Після переговорів у Парижі і відсутності «сигналів на трьох» (з Меркель) до Росії, ці перспективи далі примарні. Прогнозую, що у понеділок ввечорі ми станемо свідками підсумкової заяви на кшталт «домовилися домовлятися», а Кремль буде бризкати злобою із звинуваченнями в бік Києва. Причому Банкова вдасться до вже традиційних піар-історій про те, якими важкими і виснажливими були перемовини, як агресивно і нахабно себе поводила делегація РФ, і як українська делегація мужньо відстоювала національні інтереси.

6- Домовленість про кластери повертає переговорний процес на етап до «зливу Козака». Це не гарантує успіху українській стороні.

7- Досить недолуго пролунала ініціатива Зеленського про підписання з Фрацією декларації про визнання перспективи членства України в ЄС. Знаючи скептичні настрої Парижа з цього питання, було б логічніше, аби Зеленський представив Макрону перелік успішних реформ, які свідчать про наближення до критеріїв членства в ЄС.

8- Париж досить нервово сприйняв слова Зеленського про те, що Франція «підтримала ідею про надання Україні ПДЧ щодо НАТО».

Як підсумок: паризькі перемовини не стали сенсацією чи проривом на шляху відновлення територіальної цілісності України. Зеленський так і не запропонував свого порядку денного щодо Донбасу, рівно як і проігнорував проблему блокування Росією акваторії Чорного моря. Ні Макрон, ані Меркель не підтвердили готовність своїх візитів в Україну, а також промовчали про перспективи своєї участі у саміті Кримської платформи. Чекаємо на зустріч політрадників 19 квітня.

Нормандський формат «одного питання»?

Останні події навколо мирних перемовин із Росією не вселяють надій на подальший прогрес. Після паризького вояжу Зеленського й перемовин на трьох (з Меркель) дива не сталося. Як не сталося його й після зустрічі політичних радників Н4 у понеділок.

Що знов не так?

1- Колись широкий порядок денний нормандських переговорів звузився до одного питання. Сторони витрачають дорогоцінний час і ресурс на обговорення модальностей лише «режиму тиші». Уже не йдеться ні про виведення російських окупаційних військ з окупованої частини Донбасу, ні про перспективи відновлення контролю над кордоном, ані про доступ ОБСЄ до всіх районів ОРДЛО, ані про відновлення української податкової і грошової системи.

2- Остаточно загубилося колись «проривне» питання про звільнення «українських заручників». Анонсований командою Зеленського ще минулого року обмін «найближчим часом» безкінечно затягнувся. Про це з Банкової сьогодні ані слова. Водночас, саме цей елемент є визначальним, і за прогресом на цьому треку традиційно читається настрій Росії йти далі.

3- Зависла в повітрі підтримана в усьому світі міжнародними партнерами вимога щодо негайного відведення російських військ від кордону України до місць їх постійної дислокації. Українська сторона не змогла конвертувати міжнародну підтримку в переговорний тиск на Москву.

4- «Кластерний» підхід подарував Росії нове дихання, якого її позбавляли перспективи «дорожньої карти». З відома або нерозуміння Києва, по суті, відбувається гібридний перезапуск прогресу в переговорах. До слова, у «дорожній карті», про існування якої нинішні керманичі нібито нічого не чули, справа дійшла до майже включення елемента про миротворців ООН для Донбасу як гарантій належної імплементації мінських домовленостей. Кластери до цього не доросли.

5- Російській стороні вдалося змінити течію переговорного процесу. Іншими словами, перехопити ініціативу. По суті, Кремль вирішив поставити «донбаське питання» на малий вогонь. Довести до кипіння йому не дадуть, але й охолонути також. Скоріш за все, переговорний процес балансуватиме на межі між новим блокуванням переговорів та зрежисованими сплесками активності «на замовлення Кремля». Чим ближче до саміту з Байденом, тим «цікавіше». Хай скільки б зустрічей не відбулося на майданчиках ТКГ, чи нормандських радників.

6- Можна сприймати як даність те, що віднині російська сторона принципово не шукатиме спільних точок дотику. В умовах підняття Росією до максимуму ставок, коли над кордонами України фактично нависли ударні російські сили, не варто очікувати на інший розвиток і «проривні», а тим більше корисні для нашої держави результати переговорів. Надто відмінні інтереси переслідують Україна та Росія. Так буде й надалі.

7- Своїми останніми діями й заявами з Москви (від Пєскова до Лаврова), Росія поклала карти на стіл, показавши, що єдине, що її цікавить — це швидка капітуляція України.

За цих умов, єдино вірним рішенням для Києва було б глянути «правді у вічі». З нинішньою командою в Кремлі не буде ніякого рівноправного сталого мирного договору. Уже зараз слід думати над подальшою стратегією в умовах, коли Росія буде періодично контрольовано загострювати безпекову ситуацію і блокувати переговори. Києву слід зосередитися на зближенні з ЄС та НАТО і внутрішній єдності для протидії зовнішнім викликам. Це посилить аргументи перед партнерами, яким треба нагадувати, що агресія на Донбасі й мінські переговори тривали, коли Київ і Брюссель підписували й ратифіковували Угоду про асоціацію. Коли Київ і Брюссель запускали поглиблену і всеохоплюючу зону вільної торгівлі з ЄС. Цим шляхом і треба йти для виходу на новий рівень амбіцій і стратегічних рішень, які змусили б Росію адаптуватися до нової геополітичної реальності.

Криза в жанрі Зеленського

Це якщо коротко про звернення президента Зеленського до Путіна зустрітися «в будь-якій точці Донбасу, де йде війна». Знову штанга, яка доповнила й без того «багатий» перелік імпровізацій Банкової в сторону Кремля без ефективного результату. Після двох років митарств у пошуках «власного велосипеда» можна було б зрозуміти, що те, що мабуть не погано спрацьовує в шоу бізнесі, не працює в дипломатії. Тим більше коли йдеться про протистояння агресору.

Що знов не так?

1- Своїм новим відеороликом президент Зеленський дав шанс Кремлю принизити не стільки самого Главу держави, скільки Україну. Даремно було б розраховувати на те, що Путін цього разу погодиться на контакт та ще й на території окупованого Донбасу. Логіка останніх подій без додаткових аргументів доводить, що Зеленського в Кремлі поки що поставили «на паузу». Там більше не бачать опонента, а лише «гарного актора».

2- Звернення президента України до Путіна унаочнило брак креативу на Банковій щодо подальших перспектив мирного процесу. Подібне відеозвернення вже було, у липні 2019 року про «треба ж поговорити», і ні до чого не призвело. Замість актуалізації широкого спектру проблемних питань — від виведення російських військ і доступу СММ ОБСЄ до звільнення заручників і повернення контролю над кордоном, Зеленський знов шукає мир «в очах» того, кого всі у світі визнають вбивцею — в очі й позаочі.

3- У Зеленського знов забули, що зустріч на двох із президентом Росії ні до чого гарного в інтересах України не призведе. Навпаки, такий контакт надав би можливість Путіну остаточно девальвувати переговорний процес, самого президента Зеленського та маніпулювати результатами зустрічі з ним на свій розсуд. Присутність партнерів України за столом переговорів завжди була гарантією від такого розвитку, про що самому Зеленському кажуть із перших днів його каденції.

4- Пропозиція зустрічі з Путіним на окупованому Донбасі рясніє своїм популізмом і непрофесіоналізмом. Це не лише про традиційні канони дипломатії, де подібного роду зустрічі готуються не експромтом, а за офіційним запитом. Це також про питання безпеки, яку у цьому разі не забезпечить і не гарантуватиме жодна зі сторін. Це також про банальну логістику самої зустрічі, де проблемними є всі питання — від перетину кордону до переговорного мандату на зустріч із «вбивцею».

5- Своїм черговим відеозапитом до старожила білокам’яної президент Зеленський дозволив собі (і Україні) виступити в ролі прохача. На Банковій немов забули, з ким мають справу, і вперто продовжують «йти назустріч агресору», а не змушувати його шукати зустрічі з Україною.

Як висновок: для правильної оцінки якості чергового стендапу не так важливо, що саме сказав чи запропонував Зеленський Путіну. Важливо як йому відповіли з Кремля, а саме: поблажливо, але без емоцій. Кремль дає зрозуміти, що готовий зустрітися з Зеленським лише за умови капітуляції України. Жодними відео у виконанні президента цю обставину не змінити, виключно чіткою стратегією, якої й далі бракує на Банковій. Внутрішньою єдністю в Україні, яка б виходила за межі монобільшості. А також на засадах дій, скоординованих із міжнародними партнерами України, які не мали б дивуватися черговим імпровізаціям Банкової.

Дипломатична війна з Росією як тест для Заходу

Дипломатична війна, що розгортається між країнами Заходу та Росією, відкриває «вікно можливостей» для євроатлантичного співтовариства та наших союзників.

По-перше, вона є слушною нагодою для вичищення дипломатичних установ Росії в країнах Заходу від джерел диверсій та тероризму, деструктивної пропаганди та антиурядових дій. Роздутий персонал російських посольств вже давно перетворився в справжнє «зміїне кубло» на території європейських столиць.

По-друге, ця безпрецедентна ескалація є тестом на союзництво та взаємопідтримку у кризову хвилину, якими так пишається Альянс. Відтак, координація та синхронізація дій з Прагою стане потужним сигналом на адресу Росії та іншим геополітичним суперникам Заходу.

По-третє, російська істерична реакція на дії Праги з використанням образливих літературних порівнянь на адресу фактично всіх без виключення союзників США стане для багатьох західних лідерів та політиків ефективною вакциною проти проросійського політичного вірусу замирення з Москвою за будь-яку ціну. Сигнал чіткий: «або Ви з Росією, або Ви - лякливі шакали». Про жодну рівність та партнерство чи повагу до інших країн немає й натяку.

По-четверте, дипломатична ескалація не має обмежитися виключно висилкою дипломатів-розвідників країни-агресора. Вона має допомогти консолідувати спільну санкційну політику ЄС в координації з Вашингтоном. Як поле битви з Москвою, Брюссель не має права ховатись. Тим більше, на фоні заяв про наміри розвинути в собі геополітичну самодостатність.

Одержимість Путіним

Здається, що Банкова вже давно мала б відмовитися від імпровізацій і «сирих» ініціатив у процесі мирного врегулювання. Але новини останніх днів говорять про зворотнє. Миротворчий спам та «поговоріть» не відпускають.

Перше, відеозвернення глави держави, яке дійсно було на часі і мало підбадьорити і консолідувати суспільство, схоже, переслідувало іншу ціль - реалізувати нав’язливу ідею про двосторонню зустріч з Путіним. Не дивно, що Москва скористалася з пасу і виставила ультиматум, позначивши, що шлях до зустрічі - капітуляція України і давши зрозуміти, що ні Донбас, ні Крим вона не збирається обговорювати. Своєю невдалою імпровізацією Київ дав можливість Москві говорити з позицій сили та змінити фокус уваги.

Друге, черговий ультимативний лист Козака з конкретною датою наступних переговорів дипрадників на Донбасі став продовженням методичних зусиль Москви з дискредитації нормандського формату, легітимізації своїх маріонеток і нав’язування прямого діалогу між Києвом та Донецьком/ Луганськом. Він, очевидно, мав би підсилити сигнали Путіна щодо очікувань від Києва. Кремль незмінно нав’язує свій порядок денний і користується з усіх непродуманих кроків Банкової, кількість яких не зменшується.

Третє, Київ забув про відносини з партнерами, а це завжди про довіру, особливо коли йдеться про таку річ, як мирні переговори і посередництво. Публічні заяви про звернення до Ізраїлю про посередництво навряд чи додадуть довіри до відносин з Парижем і Берліном. Неправильною є оцінка і характеру відносин між Тель-Авівом і Москвою, де йдеться не стільки про рівноправність відносин, скільки про прагнення тримати Росію на відстані витягнутої руки через її активну залученість у справи вибухонебезпечного регіону. У таких умовах, наврядчи посередництво Ізраїлю посилить позиції нашої держави. Там і раніше ввічливо відмовлялися.

Четверте, ключі від мирного врегулювання і надалі перебувають у Москві, водночас це не означає, що шлях до цієї мети є прямолінійним. Апелювати до Кремля без підтримки (і попередження) міжнародних партнерів веде до миру на умовах капітуляції, адже саме це в Кремлі готові продати Києву у будь-якій точці чи то Донбасу, чи на контактній лінії, чи будь-де, та однозначно у Москві.

П’яте, активність Банкової щодо двосторонніх переговорів з Кремлем виглядає нав’язливою ідею президента Зеленського. Хочеться вірити, що після зверхньої пропозиції зустрічі у Москві, яку дозволив собі Путін, та ще й вимог поступок у питаннях мови, церкви, боротьби з пропагандою та російським економічним впливом, на Банковій заспокояться і припиняти шукати мир в очах Путіна. Правда, тепер повернути ситуацію на кілька кроків назад, відновити позиції Києва, буде складно.

Через безсистемність дій Банкової, відсутність єдиної продуманої стратегії, гонитва за красивими фішечками знову призвело до просідання позицій України в переговорному процесі та примари капітуляції.

Авантюри Банкової у мирному процесі - між “спамом” і “шкідництвом”

Початок тижня «порадував» черговою порцією миротворчих ініціатив з вуст президента Зеленського. Нічого нового - і про зміну формату, і Будапешт-2, і перегляд Мінська, і зустріч лише з Путіним. Це вже було раніше. Попри ризики, про які не втомлюємося нагадувати, форма для Банкової продовжує переважати над змістом.

Нагадаємо, що не так.

Перше, давно час усвідомити, що мир на Донбасі залежить не від переговорних форматів, а від Кремля, який тримає ключі від миру на Донбасі і не полишає надій зробити це на власних умовах. Варто шукати формули посилення спільного тиску на агресора, а не розпорошувати зусилля партнерів авантюрними неузгодженими ідеями.

Друге, Зеленський, закликаючи до перегляду, а фактично відмови від Мінських домовленостей, може несвідомо, але підігрує російській пропаганді. Тепер очікувано з Москви в посольства РФ за кордоном піде чергова депеша доносити столицям про провокативність поведінки Києва і небажання йти мирним алгоритмом. І замість того, щоб разом з партнерами шукати нові шляхи тиску на Москву, муситимемо заспокоювати партнерів про відданість Києва політико-дипломатичному врегулюванню.

Третє, підведення нових військ Росії під український кордон аж ніяк не свідчить про готовність Москви до змін у Мінських домовленостях. Скоріше, це демонструє намір Кремля переписати їх повністю під себе. Навіть натяк з Києва на можливий вихід з цього формату буде для них зручним приводом для ініціювання нового витка ескалації і агресіі для виходу на «Мінськ-3». У вирі «спаму» важко буде знайти і місце підписання, крім Москви, і гарантів на заміну Берліну та Парижу. Тому за поточної стратегії Банкової «Мінськ-3» за змістом має всі шанси стати Переяславською угодою-2.

Четверте, будь-які ініціативи, перш ніж озвучувати, слід узгоджувати з партнерами, щоб не втратити довіру одних і мати гарантовану готовність участі інших. На жаль, після одкровень про посередництво Ізраїля, додалися ідеї про залучення до нормандського формату США, Британії, Канади. Навряд чи Берлін і Париж готові дати на це згоду, адже йдеться про їх реноме як посередників. Своїми заявами, глава держави ніби ставить під сумнів їх ефективність. Для чого підривати довіру партнерів?

П’яте, хто сказав, що пропозиція Києва доповнити переговорний формат своїми гравцями не зустріне дзеркальну реакцію Москви. Який сенс Росії давати згоду на місце за широким столом Вашингтону чи Лондону? Навряд чи в інтересах України було б побачити “друзів Путіна” за столом переговорів, що точно не прискорило б переговорний процес.

Шосте, США завжди були ефективно присутні у мирному процесі. На жаль, через одержимість авантюрними ідеями на американському треку був втрачений такий важливий актив, а занурення в українські справи стало токсичним. Будемо сподіватися, що США знайдуть прийнятну форму участі у перемовинах і призначать спецпредставника по Україні. І чекаємо на таку ж несамовиту жагу Зеленського до зустрічі з Байденом на європейських полях у червні, як зараз з Путіним.

Сьоме, Путін насмілився поставити низку передумов для зустрічі з Зеленським. Нагадаємо, що свого часу Банкова виконала невигідні для України умови заради проведення Нормандського саміту у Парижі у 2019 році. Не хотілося б, щоб таке сталося і сьогодні через одержимість Зеленського сепаратною зустріччю з Путіним.

І ще одне, креативщикам з Банкової слід пам’ятати ще й те, що мінські домовленості прив’язані до санкційного тиску на Кремль. Це формула примушення агресора до миру, яку розбудували “попередники”, яким було не “какая разница”. Своїми непродуманими ініціативами Банкова, не створивши нічого нового за два роки каденції, фактично ламає існуючий, хоч і не зовсім досконалий, формат перемовин щодо миру на Донбасі.

Зустріч Зеленський-Путін: мислити по-державницьки

Одержимість Зеленського побачити Путіна виявилася непереборною. Ми швидко рухаємось до, схоже, неминучої зустрічі віч-на-віч. Те, що починалось з шоу-пропозиції «поговорім на Донбасі», поступово і під диригуванням Кремля стало «полюванням на зустріч». Як наслідок, Зеленський перетворився із «мисливця» у «здобич», загнану в кут, коли ніби єдиний вихід - приїхати туди і коли вкаже Путін. Тому залишимо на совісті Зеленського вибір часу та місця зустрічі (сподіваємось, що не Москва!). Важливо як український президент зможе по-державницьки скористатись «побаченням з Путіним», не потрапити до кремлівської пастки і не зрадити національним інтересам.

По-перше, на Банковій мають розуміти, що переговори Зеленський-Путін вже фактично розпочались. Російська дипломатія вміло розставляє фішки на переговорному столі, намагаючись обмежити українській стороні поле для маневру нав’язуванням власного бачення правил гри та порядку денного. У зв’язку з цим, єдина вірна директива Зеленського: будь-які перспективи українсько-російських відносин залежать виключно від припинення російської агресії та відновлення суверенітету і територіальної цілісності України, включаючи Донбас та Крим.

По-друге, слід уникати сприйняття Банковою зустрічі як «а поговоріть» чи «зазирнути в очі» - це заздалегідь програшна позиція. Це той момент, коли і організаційна, і змістовна, і комунікаційна підготовка до зустрічі є навіть важливішими за саму зустріч. Кремлівські «яструби» мають побачити і зрозуміти, що Україна Зеленського, як і Україна Порошенка, не збирається капітулювати і не буде поступатись національними інтересами. Для цього Банковій важливо забезпечити належний діалог з суспільством, консультації з проукраїнською опозицією, провести зустрічі, які засвідчать чітке розуміння главою держави «червоних ліній», пов’язаних з українською ідентичністю та цивілізаційним курсом розвитку держави. Як результат, за переговорним столом має сидіти не Володимир Зеленський, а Президент України - гарант українських національних інтересів.

По-третє, зустріч Зеленський-Путін слід розглядати складовою стратегічних дискусій по лінії Захід - РФ. Тобто вона має лягати в контекст саміту Байден-Путін у червні та дискусій найвищого рівня щодо «російського питання» в Євросоюзі, НАТО та Сімці.

По-четверте, принципово важливо скоординувати підходи з основними партнерами, зокрема під час запланованої на початок травня зустрічі Зеленського з держсекретарем Блінкеном, а також контактів з канцлером ФРН, президентом Франції, прем’єр-міністром Британії, тощо. Путін має розуміти, що напроти нього сидить не лише Президент України, але і представник колективного демократичного західного світу.

По-п’яте, українській стороні слід бути готовими і до провокацій та шантажу. У арсеналі Кремля, безсумнівно, будуть заготовлені фішечки «а-ля Боррель» і, напевно, в сусідній кімнаті вже зарезервовані стільці для ватажків терористів з ОРДЛО. Або пригадую зустріч Путіна з вірменським візаві в 2013 році, «КДБ-істське досьє» і, як наслідок, відмова Єревану від євроасоціації. Стовідсотково, переговорна тактика Путіна полягатиме у тому, щоб зламати та дискредитувати Зеленського, а в його особі і всю Україну.

По-шосте, Банковій слід одразу викреслити із своїх темників і стратегічних планувань наміри зустріччю з Путіним перехопити проросійський електорат в Україні. Якщо і зустрічатись з Путіним, то виходити з позицією про захист національних інтересів, а не про майбутню виборчу кампанію.

І наостанок, вже зараз варто планувати наступні кроки та ініціативи Зеленського у контексті зустрічі з Путіним. Зокрема, слід наполягати на запрошенні президента України на засідання Європейської Ради та червневий саміт НАТО, а також проробити можливість його зустрічі з президентом Байденом у рамках його червневого турне в Європі. Бо лише єдиним фронтом із Заходом Україна має шанс дати відсіч загарбницькій політиці Кремля і відновити свою територіальну цілісність.

Зустріч з Путіним: досить шарахання

Події розвиваються стрімко і щодня з’являються нові інсайди та ідеї про майбутню зустріч Зеленський-Путін. Не дискутуватимемо про доцільність самої ініціативи, адже ризики і далі переважають над всіма потенційними перевагами. Погано інше: як непродумано і непрофесійно наразі поводить себе Банкова.

Що саме не так?

1- Омріяні Зеленським переговори на двох з Путіним по суті розпочалися. Але замість справжньої системної підготовки до зустрічі з ворогом, дії Банкової виглядають як спроба «створити гарну картинку» і «написати цікавий глядачам сценарій чергової серії». Як приклад, географія пропозицій Зеленського про місце зустрічі - від Ватикану до Відня - поки що схожа на “тицяння пальцем у глобус”.

2- Банковій бракує чіткої візії з чим і навіщо Зеленський йде на побачення з Путіним. Президент України почав бійку, вдарив першим, але однозначно так і не відповів, що в Москву за будь-яких умов не поїде, і що обговорювати інші питання, окрім звільнення українських територій з-під російської окупації, не збирається. Саме це дає Кремлю можливість казати, що конфлікт на Донбасі - це «справа внутрішньоукраїнська». Що «місце зустрічі - Москва», адже де ще говорити про відносини між Україною та РФ, яким нібито саме «Київ завдав непоправної шкоди». Що «шукати Зеленському мир треба на Донбасі у діалозі з маріонетками Кремля», а «питання Криму закрито і не обговорюється». Відповіді з Банкової мають бути такими ж конкретними і чіткими, як і сигнали з Кремля. Не знаєте як - візьміть за взірець Байдена і його грунтовний системний підхід до підготовки розмови з Путіним.

3- Маневри Києва навколо зустрічі з Путіним схожі навіть не на «миротворчий спам», а на «шарахання наосліп». Це вірний спосіб дискредитувати найкращу ідею та ініціативу. Останні дипломатичні ходи (пропозиції щодо місця зустрічі чи нових паралельних переговорних форматів) з боку Зеленського були «повз ціль». Можна позаздрити холоднокровності наших партнерів, які публічно виявляють стриманість, а за кулісами буквально хапаються за голову. Чимало локацій готові були б прийняти таку «вікопомну зустріч», але ніхто б не хотів дізнаватися про це з газет чи відосіків без попереднього погодження. Хто від цього отримує зиск - зрозуміло. А дивлячись на безсистемність дій Банкової, про якість підготовки до зустрічі, яка, за словами глави Офісу Президента, може стати «історичною», думається із глибоким занепокоєнням. Як за формою, так і за змістом. Тим більше з позицій «мислити по-державницьки».

Як висновок: якою б невдалою не здавалася наразі шоу-постановка про зустріч Зеленського з Путіним, ця історія має стати повчальною. Нормальні відносини з Москвою будуть неможливі, допоки в Кремлі не визнають свою агресію проти України, не звільнять окуповані територіі Донбасу і не повернуть Крим. До того будь-які спроби «розмов на двох з Путіним» завжди наражатимуться на зверхність Кремля, який всяку відкритість вважає слабкістю. А будь-які двосторонні переговори з Путіним викликатимуть обгрунтовані підозри в капітуляції і здачі інтересів України за закритими дверима. І тоді навіть “місце і час зустрічі не матимуть значення”, перефразовуючи Зеленського, адже це буде інша реальність.

Візит Блінкена в Україну: деталі поза кадром

Візит Державного секретаря США Ентоні Блінкена в Україну був анонсований заздалегідь і цим заслужено спричинив інформаційний ажіотаж в українських ЗМІ, експертних і позаекспертних колах. До коментування долучитися всі - і експерти, і псевдоексперти. Зі свого боку звернемо увагу на деталі, які залишилися поза кадром.

1- Ентоні Блінкен є давнім союзником чинного Президента США Джо Байдена. Їхні професійні відносини вимірюються трьома десятками років. Ця, здавалося б, незначна обставина, насправді є вкрай визначальною, адже вказує на близькість Блінкена до Байдена. Прикметно, що у своєму недавньому інтерв’ю для “60 minutes” він визнав, що в тій чи іншій формі спілкується з Президентом США “практично щоденно”. Те, що почув Блінкен в Україні - почує і Байден.

2- Візит Держсекретаря США логічно вкладається у контекст телефонного дзвінка Байдена Зеленському. По суті, в Україну прибув особистий посланець Президента США, сигнали якого були погоджені з першою особою Білого дому для “особистої передачі” в Києві. Нагадаємо слова Байдена за результатами телефонної розмови, де він чітко вказував на реформи, які є визначальними для євроатлантичних прагнень України. Вашингтон очікує на розбудову в Україні справді “міцної і дієвої демократії” на засадах незворотності реформ та без впливів олігархів чи бізнес-партнерів. Те, що сказав Блінкен - сказав Байден.

3- Блінкена в ході візиту до Києва супроводжувала, по суті, перший заступник Держсекретаря Вікторія Нуланд. Факт включення другої особи Держдепу до складу делегації є нетиповим для американської дипломатичної практики. Відтак йдеться про чіткий сигнал. Це і визнання важливості стратегічного партнерства з Україною. І підкреслення досвіду Нуланд, який значно поповнює арсенал американської дипломатії. Це також натяк, що Торі знову буде в грі в українських справах, незважаючи на те, що традиційно питанням України займався помічник Держсекретаря у справах Європи та Євразії.

4- Держсекретар США мав окрему зустріч з Предстоятелем Православної церкви України Епіфанієм. Як окремий пункт програми перебування в Києві. А значить йдеться про офіційну позицію Вашингтона на підтримку ПЦУ. В США визнають історичне значення отримання Томосу про автокефалію української церкви і що це значить для духовного відродження України. Бачимо повноцінне “наслідування політики попередників”, і це той приклад, який варто наслідувати і українській владі, яка чомусь сторониться підтримувати становлення ПЦУ і в Україні, і в питанні боротьби за її міжнародне визнання.

5- Головний дипломат США прибув в Україні на політико-інформаційній хвилі підтримки України, створеної зустрічами Блінкена з “Сімкою”. Те, що Держсекретар провів бесіди з G7, окремо з колегами з ФРН та Франції, додає консолідованої ваги його сигналам на підтримку України. Це, передусім, стосується відсічі російській агресії та неминучості відповіді на будь-які нові спроби шантажу Києва з боку Москви.

6- Візит Блінкена в Україну є елементом змістовної підготовки в США до саміту Байден-Путін. Це символічний сигнал Кремлю, що США стоять пліч-о-пліч з нашою державою у боротьбі за відновлення територіальної цілісності. Те, що Блінкен почув і побачив в Києві, безумовно, стане елементом переговорної позиції Вашингтона. Нічого про Україну без України.

Як підсумок: візит в Україну став кінцевою зупинкою європейського вояжу Блінкена, яким американська дипломатія ставить виразний акцент - саме в Україні. Цим кроком Вашингтон символічно фіксує Київ у сфері трансатлантичних інтересів. Наскільки Київ зможе скористатися таким шансом залежить від подальших дій української влади з імплементації сигналів і порад, озвучених Блінкеном як на камери, так і поза.

Сумнівів поки що більше. Їх додалося після сумбурної прес-конференції на Банковій, де схоже так і не помітили як образили заслуги і самого Блінкена, і Нуланд на тему реформ в Україні. Саме за їхньої підтримки з 2014 року закладалися основи того, що нині болить критикам всього-і вся зробленого «попередниками». Зеленського треба було хоча б попередити.

Україна-США: quo vadis?

Після знакового візиту Держсекретаря США Ентоні Блінкена в Україну логічним є питання: чого слід очікувати в українсько-американських відносинах на ближчу перспективу. Спробуємо включити дипломатичну інтуїцію і на основі пост-візитних коментарів та оцінок дати прогноз розвитку українсько-американських відносин протягом 2021 року.

1- Розбудова двосторонніх відносин
⁃ Варто очікувати на системну роботу на різних рівнях без найвищого (про це згодом).
⁃ Активізується робота Комісії стратегічного партнерства та функціонування її робочих груп (там є і про верховенство права).
⁃ Розвиватимуться контакти на рівні керівництва як зовнішньополітичних та оборонних відомств, так і парламентських та конгресових делегацій.
⁃ Можна передбачити регулярні контакти заступника Держсекретаря Вікторії Нуланд в Україні, яка мотивуватиме реформаторські зусилля української влади.

2- Комунікатори з Україною
⁃ Наважуся спрогнозувати, що США не поспішатимуть з призначенням спецпредставника по Україні на кшталт нового Курта Волкера.
⁃ Очевидно роль американського комунікатора в процесі звільнення окупованих територій України візьме на себе Нуланд, яка непогано володіє не лише Мінським досьє.
⁃ Варто очікувати, що американська сторона активно долучиться до Кримської платформи і візьме участь у Київському саміті у серпні на досить високому рівні (як максимум, Віце-президент США, як мінімум – заступник Держсекретаря США).
⁃ Водночас Держсекретар Блінкен і далі залишатиметься ключовим рівнем взаємодії по лінії Вашингтон-Київ (вискочити вище наразі не вийде).

3- Відсіч російській агресії
⁃ Тут змін не буде. Вашингтон продовжуватиме на всіх міжнародних майданчиках підтримувати суверенітет і територіальну цілісність України.
⁃ Продовжуватиметься скоординований тиск на Москву припинити агресію на Донбасі та звільнити окупований Крим.
⁃ Санкційна політика США буде залишатися вагомим важелем впливу на поведінку Кремля. При цьому, не варто очікувати на підтримку з боку США радикальних обмежувальних заходів проти РФ, на кшталт відключення від міжнародної платіжної системи SWIFT.
⁃ Водночас у питанні протидії Північному потоку-2 Білий дім вибудовуватиме позицію, виходячи з пріоритетності зміцнення євроатлантичного альянсу, де роль Берліна є і залишатиметься ключовою.
⁃ Визначеність Білого дому залежатиме від результатів парламентських виборів у Німеччині: якщо переможцями будуть «зелені», Вашингтон буде активно протистояти побудові ПП-2, якщо інша політична сила – позиція стане м’якішою.

4- Підтримка реформ в Україні
⁃ На цьому треку діятиме аксіома: чим більше прогрес у реформах – тим потужніше рівень підтримки з боку США.
⁃ Свої амбіції в підтримці України американська сторона ставитиме в залежності від відданості української влади в проведенні ключових внутрішніх реформ, серед яких маркерами будуть:
• боротьба з корупцією,
• незалежність судової гілки влади,
• повага засад корпоративного управління держпідприємствами,
• реформа СБУ та оборонного сектору,
• дотримання принципу незалежності Нацбанку, припинення дій, якій ставлять під сумнів націоналізацію Приватбанку,
• проведення і завершення кримінального розслідування щодо їх колишніх власників.
⁃ США будуть в авангарді підтримки відновлення співпраці України з МВФ, якщо українська влада демонструватиме прогрес у відповідних сферах.
⁃ Можна очікувати і рішення про надання нових кредитних гарантій Україні з боку США, що значно збільшить привабливість нашої країни для американських інвестицій.
⁃ Не маю сумніву, що Вашингтон через програми USAID надасть посильну допомогу в справі боротьби з пандемією коронавірусу.
⁃ Тому прогнозую ближчим часом візит в Україну делегації цієї інституції та її керівника Саманти Пауел (симпатика нашої країни ще за часів її роботи на посаді Постпреда США при ООН).

Про євроатлантичний трек, оборонну співпрацю і чи відбудуться візити найвищого рівня, трохи згодом. Далі буде …

Україна-США: quo vadis? Продовження.

Відносини між Києвом і Вашингтоном у ближчій перспективі будуть продовжувати залишатися в тіні набутих проблем. Токсичність нікуди не зникатиме і, не виключено, що з наближенням проміжних виборчих перегонів в США набуватиме нового звучання.

5- Контакти найвищого рівня
⁃ Шанси на візит президента США в Україну на запрошення Зеленського дорівнюють нулю (хотів би помилитися).
⁃ Причиною цього є не тільки і не стільки завантаженість Дж.Байдена внутрішньоамериканським порядком денним, вирішенням глобальних пріоритетів та пандемією коронавірусу, що значно обмежує подорожі глави Білого дому.
⁃ Серед важливих причин є й відсутність відчутного прогресу в реформах в Україні, передусім у питанні боротьби з корупцією і протидії олігархам та російським агентам, що не сприяє позитивному клімату для такого візиту.
⁃ Ще однією перепоною є продовження розслідування українським правосуддям сумнозвісних плівок Байден-Порошенко та причетність окремих представників владних структур до токсичної справи Джуліані.
⁃ Відразу зауважу: від американської сторони ми не почуємо жодних докорів чи тим більше звернень. Але ці справи продовжуватимуть бути чорною міткою для атмосфери довіри у стосунках, передусім на рівні лідерів країн.
⁃ Рівною мірою марно сподіватися й на досить бажаний візит президента Зеленського до Білого дому. За нинішніх умов максимум, на що може розраховувати українська влада, це на двосторонню зустріч з президентом США на території однієї з центральноєвропейських країн у рамках європейського турне Дж.Байдена у червні поточного року.
⁃ Причому така зустріч може відбутися до запланованого американсько-російського саміту, що відповідатиме запевненням Блінкена про дотримання принципу «нічого про Україну без України».

6- Євроатлантичний трек
⁃ Це буде одним з ключових викликів для Києва у відносинах з Вашингтоном.
⁃ Як не прикро констатувати, але Вашингтон у ближчій перспективі не буде в авангарді підтримки надання Україні Плану дій щодо членства в НАТО і навіть більше, використовуватиме цей інструмент у торзі з Кремлем, аби його переконати бути більш конструктивним у міжнародних справах.
⁃ Ритуальних заклинань з Банкової про “питання ПДЧ буде обговорюватися” під час найближчого саміту Альянсу тут замало.
⁃ Українській владі треба готувати комунікаційну стратегію з метою роз’яснення причин відсутності позитивного рішення щодо отримання ПДЧ, як мінімум, протягом поточного року.

7- Оборонна співпраця
⁃ Досить непоганими виглядають перспективи оборонної та безпекової підтримки України з боку США.
⁃ Дива не відбудеться – таких високотехнологічних систем як Петріот, Київ поки не отримає.
⁃ Проте, шанси на отримання нових видів летальної зброї та найважливіше – американських технологій, підвищення та інтенсифікація рівня військових навчань на території України є досить високими.
⁃ Все це може бути юридично оформлено у двосторонній оборонній (безпековій) угоді, укладення якої є цілком реалістичним до кінця поточного року.

І наостанок, для когось цей прогноз виглядає занадто оптимістичним, для інших може здатися песимістичним. Але це є цілком реалістичний сценарій розвитку і поглиблення двостороннього діалогу між Україною та США за умови, якщо офіс на Банковій зможе вміло дешифрувати тональність дипломатичних сигналів під час візиту держсекретаря та дослуховуватиметься до корисних порад наших ключових партнерів.
Важливе значення матиме й ефективна і креативна робота Посла України в США, яка має стати двигуном стратегічного партнерства і зміцнення двопартійної американської підтриміки.

Чого не варто робити, то самовтішатися відсутністю різкої публічної критики. Далі діалог між нашими країнами проходитиме перевірку не словами і обіцянками, а конкретними діями й результатами.

​​Шановні читачі, пропоную звернути увагу на ряд телеграм-каналів людей, що публікують достовірну інформацію та своє бачення різних подій, що відбуваються в Україні та світі.

❗️ SUPERROMA – Роман Цимбалюк кореспондент УНІАН в Москві, висококласний український журналіст, справжній боєць на інформаційному фронті проти кремлівських пропагандистів.

❗️ КАНАЛ АРКАДИЯ БАБЧЕНКО – військовий журналіст, письменник, який вільно висловлює свою думку щодо сучасної Росії, а також про те, що відбувається в Україні.

❗️ NACHTIGALL – журналіст і міжнародний аналітик Ігор Соловей, який знає і розуміє практично все про події у зовнішній політиці та сфері нацбезпеки, а, головне, щиро вболіває за успіхи України.

❗️ ЧОРНА ЛАМПА – канал гуру журналістики, інтелектуала та телеведучого Валерія Калниша: про українську та американську політику, а також про найцікавіші та найважливіші книжкові шедеври.

❗️ БЕРЕЗОВИЙ СОК – екс-депутат та діючий політик Борислав Береза, який щиро та емоційно, але тим не менш об’єктивно оцінює та роз’яснює дії нинішньої української влади.

❗️ ДЕНИС КАЗАНСЬКИЙ – журналіст і блогер, який подає огляди подій в ОРДЛО та в Україні, а також публікує свої спостереження та аналізує актуальні факти.

Цінуйте свій час та читайте людей, які володіють інформацією і яким можна довіряти.

Що не так із зустріччю Єрмака з послами «Сімки», Швеції та ЄС?

Така зустріч і справді напрошувалася, адже забагато назбиралося питань без відповідей. В останні тижні команда Зеленського рясно фонтанувала мирними «ініціативами», які складно назвати серйозними. Узяти хоча б постановочний запит на зустріч із Путіним. А заразом нишком била по реформах, як-от корпоративне управління. На цьому фоні зустріч із послами на Банковій стала своєрідною «явкою з повинною». Й ось чому.

1- Виходить, що зустріч політрадників Нормандського формату ще цього місяця, а може і двічі, і не планувалася на етапі, коли про це 6 травня заявив Глава Офісу президента України. Інакше як сприймати повідомлення, що запит на її проведення був надісланий лише напередодні розмови з іноземними послами. Це дивна поведінка, яка підтверджує стихійність дій і «мирних» анонсів із Банкової. Аби щось пообіцяти.

2- Ідея про залучення до Нормандського формату «експертів із політичних, військових і юридичних питань» нагадує шарахання наосліп. Висновків одразу кілька. По-перше, чи слід розуміти, що до роботи над позицією України раніше не залучалися такі експерти? Це складно уявити, знаючи як формується будь-яка переговорна позиція. По-друге, невже в представника України бракує компетенції? Це також складно уявити як для «другої за вагомістю» особи в державі. По-третє, чи може зазначена ініціатива бути спричинена бажанням затягнути переговорний процес, розділити відповідальність? Цілком. У тому числі за провал. Банкова грається деталями, які не мають значення й точно не наближають, а віддаляють «обіцяний Зеленським мир».

3- Вкинута в інформаційно-політичний простір ініціатива зустрічі Зеленського з Путіним дедалі більше виглядає серією в мильній опері. Як епізод задля красного слівця, а не продуманий крок у рамках вдумливої стратегії. Такі рішення в гонитві за короткими дивідендами дискредитують Україну назовні. А тому може й на краще, що перспективи цієї зустрічі виглядають дедалі примарнішими. Без належної підготовки і продуманості з боку Києва її результати були б катастрофічними.

4- Дивно чути про пропозицію Банкової щодо спільного звернення «Сімки» до РФ щодо проведення чергового Нормандського саміту. У черговий раз бачимо маніакальне бажання президента Зеленського зазирнути в очі Путіну, хоча ні до чого путнього ця історія не призведе. Варто хоча б згадати Паризький саміт 2019 року, виконання рішень якого, якщо вірити повідомленню Глави офісу президента, наразі «заблоковано Росією». І так буде далі, якщо на Банковій форма превалюватиме над змістом, а справжня робота над консолідацією міжнародної підтримки підмінятиметься пошуком нових форматів.

5- Банкова по суті «вистрілила собі в ногу», шукаючи виправдання за відступ від реформи корпоративного управління. Добре, що проблему визнали, хай і запізно та не повністю. Погано, що замість серйозної оцінки скоєного пропонуються аморфні «гарантії збереження конструктивного діалогу». Отримавши жорстку реакцію і з Вашингтону, і з Брюсселя, включаючи практично замороження макрофіну ЄС та перенесення саміту Україна-ЄС на кінець року, Банкова хоче мирової так, ніби нічого не сталося. Майже як Путін після злочинної анексії Криму. Так міжнародну довіру не розбудовують, а знищують. Водночас саме довіра до України з боку партнерів є ключем до внутрішніх успіхів та перемог у протидії російській агресії.

Як висновок: правильним кроком на цьому етапі було б «конфідентам Зеленського» поїхати до Вашингтону, де побачитися з ключовими фігурами та зарядити президента Байдена до зустрічі з Путіним українськими підходами. А дорогою до Вашингтону заїхати в Берлін і Париж. Це був би класичний хід у розвиток візиту Блінкена до Києва, який не компенсувати лише зустрічами в Києві на Банковій.

Про міфи мирного процесу на Донбасі

У продовження теми про перипетії навколо мирного процесу зі звільнення територій Донецької та Луганської областей та після цілого ряду коментарів, включаючи президента Зеленського, керівника його офісу і представників ТКГ, найперше, що на себе звертає увагу, це низка міфів, які активно розкручуються.

Міф перший: «Вдалося усунути загрозу ескалації». Інформація не лише неточна, але й небезпечно заспокоює партнерів. Лише потім уточнюється, що підведена Росією військова техніка залишилася в безпосередній близькості до кордону, що відведена лише незначна кількість військовослужбовців. Але хто читає далі новинних заголовків.

Міф другий: «Снайпери значно менше стали стріляти». Останні зведення з фронту показують, що постріли, які забирають життя наших захисників, не припинилися. На жаль, цей міф добре вписується в старіший міф, який своїм корінням сягає передвиборчих обіцянок Зеленського, що «для припинення війни достатньо перестати стріляти».

Міф третій: «Росія підтвердила територіальну цілісність України». Показовим було тиражування цієї тези наприкінці квітня, нібито російський високопосадовець у ТКГ (читай Козак) заявив про визнання територіальної цілісності України. Цікава, але доволі небезпечна маніпуляція. Хто менш-більш відслідковує російські заяви добре знає, що Москва послідовно наголошує на визнанні територіальної цілісності України. Але тут є дуже важливий нюанс. Без Криму. Розуміння цієї маніпуляції краще розкривається через іншу страшилку, про яку далі.

Міф четвертий: «Росія хоче приєднати Донбас». Особливо ця тема активізувалася під час нарощування російських військ на кордоні з Україною й напередодні звернення Путіна до федеральних зборів, де мало не очікувалося проголошення приєднання Донбасу. Важливим є уточнення, Росія не має на меті приєднувати Донбас де-юре, але Москва буде далі працювати над тим, щоб усіма можливими зв’язками прив’язати Донбас до Росії, при формальному перебуванні в складі України. Саме тому й далі триватиме паспортизація, повне замикання економічних процесів на Росію, на додаток до вже раніше запроваджених рубльової й банківської системи РФ. Стратегія Росії полягає в створенні троянського коня для України для блокування будь-якого поступального руху нашої держави, у тому числі до ЄС та НАТО. Натомість юридичне входження Донбасу до Росії повністю б перетасувало колоду карт, і не в інтересах Москви. Не виключено, що ця страшилка запускається руками самої Москви, як елемент тиску на Київ для отримання нових поспішних поступок, щоби «не втратити момент».

Міф п’ятий: «Двостороння зустріч Зеленський — Путін необхідна, бо Україні треба мир і треба використовувати всі можливості». І без додаткових аргументів зрозуміло, що така зустріч миру не принесе. Але мета полягає в нав’язуванні суспільству консенсусу щодо такої зустрічі, наслідки якої можуть бути непередбачувані.

Мета таких міфів не більше, ніж гра на рейтинг та створення ілюзії про контролювання ситуації. Але така свідома невірна оцінка ситуації перешкоджає виробленню ефективної стратегії реагування на реальну ситуацію, що склалася на Донбасі.

Про це згодом. Далі буде …

Про міфи мирного процесу на Донбасі: продовження

Актуальна ситуація навколо врегулювання на Донбасі живиться не лише міфами, а й реальною політикою. Щодня додаються нові елементи, які команда Зеленського або ігнорує, або применшує їхнє значення, або просто не помічає. Візьмемо на себе сміливість підказати.

По-перше, останні одкровення Путіна про Україну як «антипод Росії» та «про готовність Росії реагувати на загрози з України» потребують адекватної оцінки з боку Банкової. Росія залишатиметься перманентною загрозою для України. Без шансів на мир без капітуляції, згідно з філософією Москви. Йдеться не про окремі роки чи окремих президентів. Йдеться про світоглядний підхід Кремля.

По-друге, нинішня трагічна ситуація на Близькому Сході добре ілюструє, що означає на практиці перманентна загроза і який має бути рівень готовності відповідати на таку загрозу. Україні потрібен свій «залізний купол», що включає й ракетний щит, й антиснайперський захист, і реалізацію реальних реформ, й економічне зростання. І, головне, тверда підтримка й розуміння партнерів.

По-третє, очевидно, що поведінка Росії потребує якісно нової комунікації з друзями України. Збереження посиленої воєнної загрози на кордоні з Україною, що помножено на заходи зі створення російського анклаву в Україні (а не на фізичне приєднання) потребує нової спільної стратегії України та партнерів, а не заспокоєння Заходу тим, що обстрілів стало менше й загроза ескалації минула.

По-четверте, Росія здійснила атаку проти України, коли наша держава була не готовою до прямої збройної атаки. Росія адекватно оцінює якісне посилення збройних сил України, для послаблення яких російські диверсанти підривали навіть цілі склади в європейських країнах. Новий наступ може відбутися лише тоді, коли з боку України буде гарантовано мінімально низький спротив. Через це важливо не лише зміцнювати збройні сили, але й не допустити деградацію державного управління.

І наостанок: війна не припиняється разом із пострілами. Росія (принаймні в нинішній конфігурації) не припинить підривну діяльність проти державності України. У таких умовах Банковій варто зробити акцент на консолідації патріотичних і проукраїнських сил. Найбільший жах Кремля — це політично консолідована й економічно та соціально стійка Україна. Думайте.

НАТО «галас» заважає ?

Майже місяць залишається до чергового саміту НАТО вже за часів Зеленського. Цього разу важливим буде все. І його очне проведення, включно з участю президента США Джо Байдена. І перелік винесених питань для обговорення. І контекст його проведення. За час, що минув з ювілейної зустрічі Альянсу у 2019-му, безпекових проблем не поменшало. Російська агресія стає більш зухвалою. Знов горить Близький Схід. Розморозився Кавказ. Кіберпростір з віртуального набуває ознак реального поля бою. Трансатлантичний світ збиратиметься розмірковувати як реагувати на всі ці виклики. Схоже, що знов без перспектив для України.

Час задуматися про "що не так" із підходами влади щодо НАТО і ПДЧ?

По-перше, невже другий з 2019 року саміт НАТО відбуватиметься без України. Це був би не просто збіг, а майже за крок до вироку. Виклики світової пандемії, звісно, внесли свої корективи у плани лідерів багатьох країн. Разом з тим, списувати провали на цю обставину завжди неможливо. До першої нагоди реальної, не віртуальної зустрічі Альянсу, слід було б активно готуватися і будь-що вибороти право бути присутніми. Якщо провалюватися на таких дрібницях, то що говорити про перспективи євроатлантичної інтеграції?

По-друге, два роки шарахань навколо ПДЧ з одних крайнощів в інші. Ці три літери команда Зеленського смогла вимовити не одразу. Спершу про пріоритетність цього завдання зовнішньої політики України говорили не з Банкової. Наслідувати підходи «попередників» було не в тренді, хай би що не говорив Основний закон. Лише після двох років нагадувань і переконань ця тема, схоже, нарешті закріпилася в лексиконі глави держави і тепер виринає за будь-яких нагод - від вдалих до не зовсім. І знову влада діє в традиційному стилі ексцесів - від цілковитого замовчування до відвертого шантажу. Про “чому Україна досі не в НАТО?” можна було не питати.

По-третє, майже два роки без посла України при НАТО. Про пріоритетність цього напряму зовнішньої політики для Києва союзники судять не лише за заявами та діями з реформування армії, переведення ЗСУ на рейки взаємосумісності. Не менш важливим є призначення повноцінного посла України при НАТО. Саме цей представник глави держави, слову якому вірять як голосу президента України, і мав би розтлумачувати євроатлантичні рухи Києва, згладжувати гострі кути та просувати інтеграційний порядок денний. Вакантна посада посла демонструє ставлення держави до членства в НАТО “викривальніше” за будь-які заяви.

По-четверте, дипломатія Зеленського необачно і доволі довго «захоплювалася» Програмою розширених можливостей. Попри важливий крок, спроби продати її як альтернативу були зайвими. І лише після того як на Банковій “розібралися”, що без ПДЧ Україні членства не бачити, включили задню. Водночас дорогоцінний час було втрачено, як і історичну нагоду саміту НАТО з нагоди 70-річчя Альянсу. Певне забули, що найважчим є чекати і наздоганяти.

По-п’яте, брак владних зусиль (і пропозицій) щодо об’єднання здорових парламентських сил навколо досягнення ПДЧ. Хай би яким факультативним не було додаткове звернення про План дій щодо членства, слід було б продемонструвати євроатлантичну єдність по лінії Президент-Уряд-Парламент по відношенню до НАТО. Без такого символічного кроку, в Брюсселі і правда можуть витягати з шафи страшилки типу «галасу щодо ПДЧ» в Україні.

І наостанок: відданістю євроатлантичній інтеграції на рівні «віце» і «заступників», навіть «міністрів», не підмінити наявність політичної волі рухатися до НАТО на найвищому рівні. Без оглядок на «злякати чи спровокувати Москву». За наявності такої волі - не на словах, а на справах - не було б враження про те, що команда Зеленського поступово готує плацдарм перекласти відповідальність за провал на шляху до НАТО на інших. Якщо так, то «галасом» не обійдеться.

Зеленський 2.0: сигналів, яких не мало бути

Сфера зовнішньої політики не у фокусі Зеленського. І це є найбільшим розчаруванням після прес-конференції президента України. Особливо враховуючи його конституційні повноваження. Жодних програмних настанов і стратегічного бачення для мобілізації світу на підтримку України. На Банковій і далі панують імпровізація і форма без змісту. Неприпустима “розкіш” для воюючої держави.

Що не так з міжнародними сигналами Зеленського з тих крихт, що були озвучені?

Перше - “будуємо Україну без війни”. Попри легкість слів, цей сигнал не мав права існувати, тим більше у риториці глави держави. У гонитві за красивими образами, креативщики з Банкової не помітили як знов підіграли російському наративу про “внутрішній конфлікт в Україні”. Бренд України - миролюбність та добросусідство, тоді як війна прийшла лише із зовнішньою агресією Кремля. Про це Зеленський сором’язливо промовчав.

Друге - “паралельна розмова з Путіним”. Президент Зеленський вперто продовжує шукати мир в очах президента Росії, легковажучи порадами міжнародних партнерів. Будь-які паралельні розмови з Путіним не мали б мати місця без попереднього погодження позицій з Парижем і Берліном, а також без їх присутності. Складається враження, що у пошуках нових форматів перемовин, нібито через розширення, Зеленський насправді прагне “формату на двох з Путіним” через звуження і виведення з гри друзів України. На Банковій схоже забули, що опинитися Україні сам-на-сам з Росією - давня мета Путіна і прямий шлях до капітуляції. При цьому Зеленський промовчав про важливість зустрічі з Байденом.

Третє - Франція і Німеччина “послаблюють свої позиції щодо Росії”. Левова частина відповідальності за таке визнання президента Зеленського лежить на Києві, який очевидно не зміг втримати позиції, щоб ані Париж, ані Берлін «не розслаблялися». Президент держави не має права бути статистом і лише фіксувати проблему. Треба бути і вирі подій та рішень, впливати і задавати тренди, зрештою просувати національні інтереси. Тяжіння до послаблення позицій щодо Росії було й раніше, але це ніколи не стояло назаваді дипломатичній активності Києва. Так і народився принцип “нічого про Україну без України”.

Четверте - “це буде програш Байдена”. Президенту Зеленському було мало невдало висловитись про Байдена ще під час телефонної розмови з Президентом Трампом у липні 2019 року. Тепер отримуємо черговий “словесний перл”, який можне боляче вдарити по Україні і ставленню до Києва у Вашингтоні. Завершення будівництва Північного потоку 2 буде програшем, у першу чергу, України та країн Східної Європи, а також Об’єднаної Європи і трансатлантичного світу в цілому. І саме про це було б правильнішим публічно говорити з чітким переліком очікувань України від міжнародних партнерів. А крім цього, ініціативно запросити телефонну розмову з керівництвом США, просуваючи і захищаючи «український інтерес». Натомість, бачимо знову підхід «статиста» та спробу перекласти відповідальність і підготувати плацдарм для поступок з боку України.

П’яте - президентське мовчання про інтеграцію до НАТО і ЄС. Це також сигнал, якого не мало бути, адже мовчання в таких ситуація інколи є більш красномовним, ніж висловлений сигнал. На рубежі 2 років в офісі президент Зеленський не відзвітувався про успіхи своєї влади на шляху європейської і євроатлантичної інтеграції та не заклав політичну траекторію подальшого руху. Неприпустиме упущення як з точки зору вимог Основного закону України, так і цивілізаційного протистояння з Росією. Чи залишаємо це для торгів з Путіним?

Як висновок: зовнішньополітична діяльність продовжує бути нецікавою для президента Зеленського, а його зовнішні контакти другий рік поспіль продовжують сповзати на рівень спілкування лише з комфортними співрозмовниками. З першої “ліги найкращих” Київ невпинно переміщується у “лігу сміху”. Це коли втрачаються не лише міжнародний інтерес до подій в Україні і триваючої боротьби з агресією, а й міжнародна суб’єктність. А Україна перетворюється в об’єкт міжнародних відносин.

Погана новина напередодні зустрічі Байден-Путін.