кінець як завжди запоров, але це база

«Моя муза» 7.09.2026.

— Ти тепер готовий теж стояти перед мною на колінах,
як і я готова перед тобою?

— Так, я готовий стояти перед тобою на колінах,
навіть схиляючи голову свою.

Я готовий не тільки на це.
Думки, мрії, надії й кохання —
все твоє, твоє й моє плече,
а ще терпіння, увага і бажання.

І не можу я хоч крок один зробити…
Ні політ, ні слово, ні душі мигання.
Без тебе, музо, неможливо творити,
бо творчість без тебе — лиш намагання.

А що творчість, що вона?
А давай-но випʼємо вина.
Може, келих, може, й два,
і я приземлений, я без крила…

Одне крило я втратив у брехні,
якою стільки часу зморював тебе…
Здається, щастя може бути лиш у сні,
але памʼятай завжди: тут я й моє плече.

«***» 12.09.2026.

Знаєте, може, те відчуття,
той біль, поколювання душі,
ті почуття,
коли в голові кружляє дилема:
Чи кохає вона? В чому проблема?

І болить страшенно,
і подих збиває,
зникає, але в мить повертає
до того болю,
що в грудях скажено спирає.

А думаєш, що все пройде,
оговтається, стишиться,
дорогу правильну знайде.
І ти знову маєш надію на щось.
Чекаєш, поки все вирішить хтось.

У віршах ті ж однакові слова:
«Без тями кохаю тебе я».
Але знову спирає,
стискає, і різко зникає
біль й відчуття духоти.

Ось уявіть собі улюблену гру,
яку хочеться грати знову і знову.
І ніби бачив фінал вже сотні разів,
і читаєш діалоги поміж снів…
І все ж вертаєш себе до неї, додому.

«Дама в капелюсі» 22.09.2026.

Чорна, мов блекота,
страшна мов звір.
Мокра гидота
з усіх чотирьох пір.

Я про осінь, шановні,
про пору, що фарбує листки.
Вона дає миті фантомні,
і звʼязує, пані, літу вузли.
Це дама елітна,
в капелюсі такому,
в який напхала листя солідно,
і лізе до чужого дому.

Не було би так дивно,
не було б і боляче,
якби не сміялась єхидно,
темряву роблячи.

І знову ж про осінь, друзі,
вся увага на неї.
Її вчинки, зазвичай, є грубі,
але чомусь забирає трофеї.
Всі бачать осінь як жниву,
розмаїття кольорів у природі.
«Вічно красиву, золотисту пору»
що не спричиняє нікому шкоди.

А тепер дивимось з іншого ракурсу:
дощі, сльота, болото й депресія.
Це досі не міняє вам її статусу?
Ну тоді, шановні, це звуть регресія.

Завжди холодна, мокра, згублива.
Хоч десь є те «бабине літо»,
але осінь цим і є зрадлива,
що дає нам надію підло.
А ще нежить, кашель, хвороби,
сльози студентів й школярів.
В осені капелюх давно уже чорний,
а лице найстрашніше з усіх пір.

«***» 25.09.2026.

Десь у три роки я усвідомив,
що живий, і можу думати.
Це відчуття напевне усім відоме,
коли отримуєш доступ до спогадів.
Згадується дитинство,
в якому турботою був сон в обід.
І всюди у світі для тебе так чисто,
і не знаєш навколишніх бід.
Памʼятаю, ходив у дитсадок,
знайомився з поняттям «соціум».
Вчив загальновідомі речі з карток,
і значення слова «глум».

Діти є діти, що на них ображатись.
Але хто, як не діти скажуть правду,
об яку дорослі можуть поранитись,
відчуваючи на серці бої граду.

Діти є діти… та й я був дитям.
Принижував я, принижували й мене.
Так було боляче рухатись життям,
проте світанок був вчора і сьогодні настане.

«***» 1.10.2026.

Дощить надворі,
й ніч голодна,
а я йду.
Йду, біжу, лечу
у вирій сов.
Під ними крига холодна.

Найболючіший опік —
це опік від холоду спілкування.
А я йду.
Йду? Біжу? Лечу?
У вирій сов?
Над ними зорі, космос, намагання.

Відповідальність й тяготи.
Разом із ними з'являєшся ти.
Любов має запах турботи:
солодка, з присмаком крові.

У вирії сов багато чудес,
думок, стресу…
Поетес!
Проте, знаєте, власне біль
повертає до сенсу.

шо нєсьотца, люди

«***» 11.02.2025.

У місті загадок,
ти будеш єдиною таємницею,
Залишиш по собі багато розгадок,
будеш гуляти столицею.
Не підозрюючи, що порушую я порядок,
сліди засипаю корицею.
Нав'язливо хочу повторити випадок,
Коли за тобою летів птицею.

У кожної нації є своя хвороба,
але в росії — невиліковна

пора уже робити збір на ядерну зброю, і уєбати по хуйлу прямою наводкою

«Крила» 20.10.2026.

Не відпускай…
Не відривай…
Далеко літай

Далеко лети на своїх крилах
відірвись від землі —
розпусти вітрила

Лети-лети, дівчинко мила
в далекі краї
де ніколи б не жила

Тримала в руках
але об землю розбила
в темних ходах
свої зламані крила

Клялася роками
і не долетіла
чіплялись за крани
твої зламані крила

«Горизонт подій» 22.10.2026.

Холонь, як космічні струни,
розривай простір сварками.
Вливай у мене літри отрути,
перебиваючи словами.

Тягни за горизонт подій,
кидай мене в сингулярність.
Зігнувши прути з надій,
зробила із нас полярність.

Будь моєю галактикою,
стань для мене квазаром,
і знищи моє «я» дисоціацією,
синтезуючи «нас» пожаром.

Поділися теплом із Ураном,
заморозь Венерині кислотні дощі.
Слідкуй за своїм планом,
читаючи чужі, теоретичні вірші.

починаємо караоке в телеграмі

це хворе караоке

музикальний тиждень