Краще пізно ніж ніколи, але таймлайн в 97 років вражає

The EUkrainian, dir. Viktor Nordenskiöld

Є такий піджанр українського документального кіно — наші політикі в об’єктиві західних режисерів. На українські кінофестивалі й кінопрокат, на щастя, такі фільми майже ніколи не потрапляють, але ось в Європі їх показують дуже багато. При чому якщо перші роки обсесивно знімали Зеленського, останнім часом режисери пішли у глибші політ структури.

Фільми ці мають єдину велику проблему — безумовна ідеалізація українських політиків, побудова неймовірно героїчного образу на перетині низки їх життєвих/соціальних ролей, з драматизмом яких дуже зручно гратися на монтажі. Звісно ж, амбівалентному й більш нюансованому погляду в таких фільмах місця не залишається.

І при чому не важливо який професіонал стоїть за камерою, всі падають перед цією спокусою. Он великий Кевін Макдональд, наприклад, торік зняв оду Віталію Клічку , погравшись у кінематографічне протиставлення політичного і фізичного бою з повним ігноруванням тем корупції й забудовників. От тут писала рецензію ще з минулого Sheffield doc fest. І це ще був фільм відкриття, не забуваємо!

Можна заклеймити ці фільми іншим неофіційним піджанром відомим в народі як «докі для вестернів». (Тобто over explanation політичного контексту, екстра драматизм війни й гра в емпатію, самоповторення… you name it).
Але крутиться у мене така думка останнім часом, що вестерни вже самі трішки заїбались не тільки слухати войсовер про те як почалась війна, а й дивитись на футедж Майдану, 24го лютого й Бучі, який буквально копіпастять з фільму в фільм. Я думаю сьогодні що жанр «докі для вестернів» фрагментується, втрачає свою функцію і я щиро вважаю що це дуже позитивна динаміка.


Отже, фільм The EUkrainian про Ольгу Стефанішину, який був показаний на останній едиції CPH:dox містить вищеперераховані піджанрові недоліки, але на щастя не в Кличківській амплітуді. Тож читайте в моїй рецензії для MTR критику як саме поважний шведський автор провалив це режисерське випробовування, але
натомість (!) зміг непогано відобразити каламбур європейського союзу, який втрачає свою союзність.

Повертаємось після канікул в подкастний світ з новим форматом: Хіт-парад ✨🍸

Майже як музичний з нульових, але з найкращими кіно- та крінжоновинами за останній час. Слухати і залишати зірочки на Spotify та Apple Podcasts.

Нові випускі кожні два тижні, почуймося!

Всім, хто подивився Конклав, підготуватися 🍿

це було швидко і запахло доларами 💸💸🦅🦅🦅 по Конклаву американець як раз і давав всім хабарі….

Нещодавно побачила влучний твіт, що y 25-30 років ти ще себе не знайшов, але вже думаєш, що пізно. У моменти загострення цієї кризи, мені дуже допомагає усвідомлення, що це не унікальна проблема.

Кожне покоління молоді у певній життєвій точці відправляється у метафоричну подорож маршрутом "старі сенси не працюють - бувайте нав'язані сенси - шукаю нові сенси". Але хіпі молодці, бо перетворили це у справжній фізичний пілігримаж. Їх стандартний маршрут починався у Лондоні або Амстердамі, проходив через Туреччину, Іран, Афганістан, Індію та закінчувався в Катманду. У саморобній вантажівці з брезентовим дахом, з групою однодумців, без навігатору, рекомендацій з тіктоку і unlimited гашишем.

Про ці спогади на все життя є кльова документалка
The Road to Kathmandu
1977 року. Фільм не лише занурює в складнощі, радощі та унікальну пригоду роудтріпу через Європу та Азію, але й дає можливість подивитися на Іран, Афганістан та Пакістан до курсу на ісламізацію. Після перегляду хочеться зворотньо реінкарнуватися в хіпі.

https://youtu.be/6wuOmEyn71Y?si=oCSXd7XIYg5nEwJQ

Новина, про яку дивом особливо ніхто не писав: Letterboxd запускає свій on-demand стрімінг - Letterboxd Video Store 📀

Порадували всіх insufferable кіноманів в Каннах, як раз у вівторок. Сервіс обіцяють зробити максимально персоналізованим: буде чемно пропонувати вам кіно на основі вашої активності на Letterboxd. Більше деталей обіцяють в найближчі пару місяців.

Бумери хейтять Еддінгон, але що вони розуміють взагалі?

запамʼятайте ці обличчя. тепер це — найбільші вороги людей, які влаштовують собі тематичні «гаррі поттер» весілля та вдягають свого собаку у форму гріфіндора на геловін.

але гаррі похуй, у нього аж занадто хижацький погляд для 10-річного хлопчика, він впорається