Нічого собі надушнів

Допомогти Охматдиту можна тут, долучайтесь:

https://www.ohmatdytfund.org/donate

З одного боку — чому б не користуватися привілеями часу, а з іншого — виявляється, що це необов’язково.

@dushnila_podcast

Сьогодні вже пʼятий день, як я збираюсь сісти щось записати: чи то пост, чи то випуск готувати.

Але ноги тягнуть на вулицю — всістись в крісло, дихати повітрям, палити, пити каву і дивитись в небо. І нікуди не поспішати. Наче все завмерло навколо.

Виникло відчуття, що час належить мені. Що існує мій час, що належить тільки мені. Це, на мою думку, дуже велика рідкість — зрозуміти це, відчути це і мати це.

Потім постало питання: а які у мене стосунки із часом? За яким часом я живу? Своїм чи чужим? З понеділка по пʼятницю, від зарплати до зарплати, з зимою і літом чи якось по-своєму? Де ці маркери чи є вони?

Будильників у мене на ранок немає. Часу на себе у мене вдосталь, майже гарантовано є годин 6-8 мого власного часу в день. Ніцше, до речі, казав: “Хто не має вільної третини дня на себе, той є рабом”.

І цей власний час я можу витратити на все, що захочу — дивитись в небо, палити, пити каву, лежати, писати щось, записувати подкаст, проєктувати ляльок чи меблі, паяти, грати на укулеле, бітбоксити по дорозі в парк з дитиною, писати музику. І робити це все так, як мені заманеться, без мети бути в цьому кращим і зробити щось корисне.

Ось ця остання думка нещодавно мене як мʼясорубка пропустила. Невже можна робити щось просто так? Без намагання опанувати все одразу за 20 днів? І без спроб робити лише “корисне”? А просто робити те, від чого отримуєш насолоду чи задоволення? І не шукати навіть для себе виправдання — для чого я цим займаюсь?

Можна. Тому скоро продовжимо :)

@dushnila_podcast

О, Телеграм додав платні реакції-зірочки 😊

Платон погане не порадить.

@dushnila_podcast

Цікава стаття-думка про стоїцизм.

Не з усім погоджуюсь, але варто уваги.

Якщо коротко передати думку авторки: стоїцизм — ідеальна філософія для тюрми.

https://www.abc.net.au/religion/why-i-am-not-a-stoic-mariana-alessandri/104154280

🇺🇦

Зі святом Незалежності, друзі.

Особливо приємно входити в цей день з розумінням, що Україна здатна на нестандартні, самостійні та успішні дії.

33 роки знадобилось, щоб нарешті зробити свій незалежний та самостійний крок. І показати всім нам, що ми можемо бути іншими.

@dushnila_podcast

Я позавчора почав робити бота для Телеграм. Вчора заарештували Дурова.

Більше не буду.

А якщо серйозно, то є ідеї, куди канал мігрувати? Хто чим ще користується? Де вам зручно читати?

(🤞тільки не Вайбер)

Моральні категорії «добро» та «зло» не є вичерпними для опису речей.

Зміна такого фокусу може з людиною творити дива. Як «добрі», так і «злі».

Ніцше критикував традиційні уявлення про добро і зло, вважаючи, що вони створені слабкими людьми для захисту своїх інтересів. Натомість він пропонував цінувати силу, незалежність і самостійність. Тобто підходити до моральних питань з точки зору того, хто сильний і здатний на вплив, а не хто "добрий" чи "поганий" за загальноприйнятими нормами.

Умовно кажучи, якщо ти сильний, то сам можеш визначити, що таке «добро» та «зло». Тобто бути творцем, автором свого світу.

@dushnila_podcast

Надобраніч.

@dushnila_podcast

Про що ви думаєте, коли дивитесь своїй дитині в очі? Як довго ви зможете дивитись, не граючи при цьому в гру?

Десь чув, що багато людей не можуть подивитись навіть — дитячий погляд ще трохи й опіки залишав би. Не кажучи вже про те, щоб дивитись довго…

А все тому, що соромно. Від сорому обпікаються. Від розуміння, що коять, що роблять з дітьми. За брехню, безпідставні обмеження, обрізані крила — не тільки дитині, а ще й собі.

Коли я дивлюсь, то слухаю уважно. Слухаю, що всередині мене відбувається. Чи не йокає там щось всередині, чи не пече.

Не пече.

Я час від часу питаю себе про те, який я батько. Буває, що думаю, що поганий. Особливо, коли сил нема. Але одразу згадую, що цей сумнів є здоровою ознакою. Він дозволяє не збиватися зі шляху.

Не так важливо, яку систему оцінки використовувати: хороший/поганий, добрий/злий, сильний/слабкий. Але коли цей сумнів зʼявляється, то не варто в нього провалюватися, а варто лише його помітити. Можна ще чекліст зробити і швиденько себе перевіряти, але це необов’язково.

В такому разі шансів стати не таким, як хочеться, буде набагато менше, ніж у тих, хто такого сумніву не має.

@dushnila_podcast

Довго думав. Дуже довго.

Читаючи “Смерть експертизи” я зрозумів, чому мене тягнуло в сторону більш-менш класичної філософської освіти. Бо це один з дуже небагатьох способів бути впевненим в тому, що а) я не маячню несу; б) мати потрібні орієнтири.

Напевно, я просто дозрів.

Справа в тому, що я чомусь вирішив, що додаткова освіта тотожна додатковій професії або має доповнювати наявну. А від філософії, як не крути, не дуже сильно віє професією, про яку мріють з дитинства. Та й на карʼєру в програмуванні воно майже ніяк не повпливає.

Про що це тоді?

Моя мудра дружина закинула мені цікаву думку: а що, якщо ти ще просто не взмозі розгледіти перспективу? Тягне? — Тягнись, роби щось і дізнайся.

І тут я поставив собі питання: скільки людей розкриваються під час навчання? А скільки людей знають на 100%, чого вони хочуть досягти, поступаючи до ВНЗ? А скільки — до вступу?

Я поступав зі скрипом, але точно знав, чим хочу займатись. Бо знав, що маю мати професію, яка мене кудись доставить.

А тепер це зовсім інший рівень. І ось саме він збиває з пантелику. Я з цим не знайомий — навчання не заради додаткового карʼєрного розвитку, додаткових грошей, матеріального, комфортного, а тому що тягне. Навіть не заради особистого розвитку. Це як зізнання в почуттях та серйозних намірах.

Я не знаю, чи моїх здібностей вистачить пройти навчання. І не все від бажання залежить.

Але заявку подано… 🤞