18+. Раджу не читати якщо вам емоційно важко, ви піддатливі до кошмарів або чутливі.

— Ти що робиш?
Восьмирічна Кім сиділа навпочіпки біля свого брата.
Вона очима стежила за лінією мурах, її кругле серйозне обличчя відображало абсолютну концентрацію.
— Дивлюся, куди вони йдуть. Думаєш вони знають, куди йти?
— Так. Вони ідуть один за одним.
— Але хто впереді, він знає куди йти?
— Ну це напевно королева, звісно вона знає куди йти.

Позаду них, в будинку, лунали буденні звуки. Шум кавоварки. Їхня мама наспівувала, миючи посуд.

— Їй страшно? Кім піймала мурашку. Дивилася, як вона метушиться на її пальці, крихітна чорна крапка.
— Напевно.

На задньому фоні, діти чули як їхній батько з'явився на порозі.

— Чемпіони! Ходіть сюди!

Джуліан і Кім покинули мурах. Вони з нетерпінням чкурнули до дверей, адже це була п'ятниця, а це могло значити тільки одне. МОРОЗИИИИИВО!!!

І не просто морозиво одне чи два, татко з роботи приносив бувало й цілу коробку морозива якщо пощастить!
Це був саме такий, щасливий день.

Найщасливіший день, аж поки він не став кошмаром що переслідуватиме їх все життя.

Батько присів, відкрив коробку.
Всередині безліч видів морозива, полуничне і бананове, навіть зі смаком папаї, любиме морозиво Джуліана.

— Тільки поділіться по чесному, добре?
— Дякую, тату! — сказала Кім, з блискучими очима.
Батько провів тильною стороною пальця по її щічці. Потім підвів очі до своєї красуні дружини, яка навіть не помітила що він прийшов через навушники в яких грала її любима пісня: "Les Champs-Elysées".

Діти вже спорили кому що дістанеться, а чоловік тихо увійшов на кухню, не стукаючи, пройшов крізь вітальню, постійно дивлячись на данцючу дружину.

Він обійняв її за талію однією рукою, м'яко. Вона здригнулася, потім засміялася, ясним, здивованим сміхом.
— Любий! Ти мене налякав!
— У цьому й була мета, — сказав він, його низький теплий голос біля самого її вуха. — Щоб ти пам'ятала, що за тобою стежать. Весь час.
— За мною стежать? Хто? Якийсь неголений продавець морозива?

Діти дивилися на них з відчаєм і обмінялися поглядом "беееееее". Ну і нехай, у них є солодощі, вони взяли їх і побігли вгору сходами, бо не могли витримати, дивлячись, як ці батьки поводяться, наче маленькі діти.

У кімнаті, сидячи на підлозі, Кім та її брат Джуліан розглядали предмет конфлікту з суворістю двох верховних суддів.

Унизу, лунав приглушений сміху їхніх батьків, що то обірвувався, то виринав.

— Це моє! — вигукнула Кім, вказуючи на стаканчик з полуничним морозивом, вкритим шматочками справжньої полуниці. — Ти ж знаєш, що я обожнюю полуницю!
— Але це нечесно! — заперечив Джуліан, схрестивши руки. — Чому ти перша вибираєш? Я теж може хочу саме його, а ти його навіть не пробувала ще!

Джуліан навіть не любив полуницю, але він розумів мистецтво переговорів.
Треба було прикидатись що він хоче саме те що хоче його сестра, щоб потім виторгувати собі кращі умови.

— Знаю! Воно смачне. Я одного разу пробувала. Візьми собі папаю, от її я не люблю. Вона пахне... дивно.
— Це не аргумент, — продовжив він. — Ти не можеш просто брати все, що тобі подобається. Це — закон.
— Який ще закон? Ти не суддя, ти мій брат! — Кім надула щоки.
— Закон справедливості, — сказав Джуліан з важливим виглядом. — Ми маємо спочатку вирішити чи мо...

Джуліан обірвався напівслові.
Сміх батьків різко обірвався.

​​Посмішка мами завмерла.
— Коханий?

Чоловік відпустив її руку, щоб схопитися обома своїми за шию. Його очі, так зморщені від посмішки миттю раніше, були неприродно широко відкриті, наповнені спочатку подивом, а потім чистою панікою. Жодного звуку не виходило. Лише жахливе сипле дихання, помпа, що не вбирала нічого.

— Марк? — Її голос став тонким, високим. — Марк, годі!

Але він не міг зупинитися. Він захитався назад, вдарившись об стіл. Кавоварка впала, розбившись на тисячі уламків фаянсу та чорної рідини. Мама закричала. Гострий, сирий звук, що не мав нічого спільного з її ясним сміхом зовсім недавно. Паніка охопила її, змиваючи всі раціональні думки. Але навіть зараз вона розуміла що треба дзвонити в лікарню.

— Я дзвоню в лікарню! Любий, секунду!
Вона кинулася з кухні, осліплена жахом на другий поверх, саме там був домашній телефон, мобільних ще не існувало. Вона ледь не впала зі сходів, так як на швидкості пробувала перестрибувати через 2-3 ступеньки.
Саме в цю мить Кім налетіла на неї на повному ходу, її маленьке тіло вдарилося повною силою в підкоління матері.

Це був глухий удар.

Її мати, втративши рівновагу, розмахуючи руками впала. Її лоб ударився з об гострий кут дубового кута сходів.

Звук був схожий на те, коли розколюють кокос.

Кім, відкинута на підлогу, підвелася, приголомшена. Вона побачила свою маму розтягнутою, але голова була надто повернута вбік, у дуже не природній позі.
Її мама тремтіла, наче її б'ють током.
Її очі, широко відкриті, дивилися на Кім, не бачачи.

На кухні інший звук привернув її погляд. Її батько, тепер на колінах, також бився в судомах, обличчя посиніле, руки все ще впилися в горло. Нестача кисню завершувала свою справу. Два тіла, розділені кількома метрами, билися в жахливій синхронності, моторошному і невольному балеті.

Кім, попереду нього, почала кричати. Безперервний, чистий вигук, що, здавалося, намагався вирвати сцену з реального світу, розірвати її, ніби за магічної примхою.

Ніби це був страшний сон.

Але сцена не розірвалася. Вона завмерла. Судоми батька стали рідші, потім припинилися. Його тіло важко розслабилося на кахлі. Судоми матері тривали трохи довше, остання відчайдушна нервова відповідь, потім також згасли.

Потім настала тиша. Повна, абсолютна, що, здавалося, всмоктала все світло і всі звуки з будинку. Лише зберігся, у ніздрях дітей, солодкий пахощі заварних тістечок, тепер змішаний з їдким запахом розлитої кави та чогось іншого, металевого.

Джуліан стояв без виразу на обличчі, не верху сходів, спостерігаючи за сестрою що кричить. Він підійшов її обняти, вони обоє присіли.
Кім плакала і ревіла на все горло, Джуліан мочав.

Півгодини так пройшло, голос Кім стихав, і вона вся мокра та в шмарклях спиталась брата, який завжди мав відповідь:
— Вони більше не повернуться?
— Вони нікуди не йшли, — відповів Джуліан.
— Що?
— Вони завжди тут.
Вона закричала з усієї сили.
Вона тремтіла. Вона плакала. Вона повторювала: «пробач мене, пробач мене».

Тієї ночі Кім прийшла до ліжка свого брата.
Вони не розмовляли. Вона пригорнулася до нього, і він відчув, як тремтить її маленьке тіло. Вона прошепотіла:
— Ти думаєш, ми тепер потрапимо в пекло?
— Пекла не існує, — сказав Джуліан.

Кім заснула біля нього. Вона повірила братові на цю мить, щоб залишитися цілою.
Джуліан в цю ніч не спав.

Розглядав мурах.

​​Після занять Кім та Марк пили каву. Француженка розповідала про їх культуру.
— Знаєш, як буде "оргазм"?» 
— "Льє оргазммм?"
— "Petit mort", — сказала вона, вдумливо, наче вперше прислухалась до свої слів, а їхнє відлуння попливло крізь вікно, змішуючись з гулом вулиці.
Він розсміявся
— Тобто буквально "невелика смерть"?
Вона не відповіла, лиш дивилася своїми світло-карими очима, десь за межі його тіла, його існування.

Він міг думати тільки про колір її очей.

Його его, та стара, втомлена машина, що намагалася керувати депресією та алкоголізмом, просто розсипалася. Її сміх був єдиним, що не давало йому збожеволіти в цьому світі масок.

Вони почали зустрічатись. Він бачив її кольори. Вона здавалась йому яскраво-жовтою, сонячною, теплою. 
Вони розмовляли про все. 

— Страждання існують від недостатньої або відсутньої любові. Що, в принципі, одне і те ж. Але коли чоловік усвідомлює, що все це життя — лише ігри, які вона грає від початку часів... 
Тільки коли він це усвідомлює та наважується бути ніжним...
 
Марк обірвав її на пів слові, взяв Кім за руку.
В них зникли всі думки. 
Він "випав" зі світу, ніби це була їхня petit mort.

Ніби його не існувало. Ніби його его пережило невеличку смерть, ніби вона перестала існувати.
Ніби він повернувся до стану космічного пилу, зрозумівши всесвіт. Petit mort.
Тільки з нею він міг забути про свою смертність і стати самим існуванням, але лише на мить.
Лише "помираючи" разом.

Марк їй розповів на противагу, що в англійській чи французькій немає аналога українському «кохати».

«I love you», «Je t'aime» — можна сказати навіть коту. Але «кохати» — це інше.
Це слово іде від «викохувати».
Це помічати кожну дрібницю.
Це "розпливатись" в іншому.
Хоч і спочатку це слово в українській використовувалось тільки для матерів які викохували своїх дітей, піклувались про них.
Деякі дорослі, навчились взаємно викохувати один одного, це ми і назвали "коханням".

Хоч і дорослим складно кохати, бо це потребує зняти всі фільтри. І це правильно зазвичай, це забезпечує нашу безпеку, проте жаль коли з усіма і постійно їх потрібно носити.
Ходити в цих фільтрах та душитись наче вдягнули кожух, під нього светр, під светром — майстерка, але в душі — літо!

Коли він зняв ще один шар з неї, він аж захлинувся. Вона сміялась як школярка, її грайливі очі ввійшли в кураж. «Блін, блін, — вигукнула вона, — я не вірю, що може бути так добре». Не вірила, що прийшло літо.

І тільки коли він забував, що всього лиш егоцентричний продукт всесвіту, коли він приймав смерть, не намагався її перемогти...

Тоді, Марк проживав ще одну petit mort, ще одне літо.