Зараз спостерігаю за тим, як люди красиво ходять по колу і кидаються з крайності в крайність.
Раніше все було максимально просто і зручно в дресируванні.
Собака тягне — смикнули.
Не слухається — надавили.
Гарчить — отримала по шиї.
Десь прочитали, що вовки домінують — ну й чудово, значить і з собакою так само.
Потім, правда, виявилось, що вовків вивчали в маленьких вольєрах, у ненормальних умовах, і той же Дэвид Мич багато разів говорив, що це була помилка.
Але це вже чомусь мало хто почув. Ну, буває.
І далі люди почали помічати просту річ:
якщо постійно тиснути на собаку, вона не стає «зручною».
Вона стає тривожною, може більше проявляти агресію, починає жити в очікуванні, що зараз знову прилетить, і в якийсь момент просто перестає довіряти людині.
І тут люди такі: все, це погано, викреслюємо.
І різко йдуть в інший бік.
Тепер тільки по-доброму.
Все дозволяємо.
Тільки смаколики, тільки любов.
І собака така:
«Ну, в принципі, непогано» 😄
Але тривожність нікуди не дівається.
Вона тягне, не чує, живе своє життя, і всім у цьому якось… некомфортно.
Бо однієї доброти недостатньо.
І от тут починається більш цікавий етап —
коли з’являються межі.
Чіткі, зрозумілі правила.
Як ми живемо, що можна, що не можна.
Але щоб це взагалі працювало, потрібно спочатку навчитися бачити собаку.
Чому вона тягне?
Їй страшно?
Вона перевозбуджена?
Чи, можливо, у людини просто поводок намотаний на руку так, що в собаки там вибору немає?
Іноді на заняттях взагалі магія відбувається.
Кажеш: «перестаньте намотувати поводок на руку, давайте покажу, як нормально тримати».
Людина пробує — і така:
«Вау, собака перестала тягнути».
Чудо?
Ні. Просто прибрали зайвий тиск.
Але, звісно, не все вирішується так швидко.
Тому зараз, на мій погляд, найважливіше —
перестати дивитися тільки на поведінку і почати дивитися на стан.
Розуміти, що відчуває собака.
Бачити її міміку, напруження, рівень збудження.
Допомагати їй приходити в спокійний, рівний стан.
Бо за багатьма проблемами стоять реальні речі:
страхи, недовіра, перевантаження, минулий досвід.
Іноді це ще з дитинства, іноді — після якоїсь травмуючої ситуації.
У житті всяке буває.
І от коли ти починаєш розбиратись, чому це відбувається,
і працюєш з конкретною ситуацією, а не «під одну гребінку» —
от тоді і починається нормальне життя з собакою.

Нерозв’язувані ситуації. За останні три тижні я спеціально підбирала цікаві кейси — такі, де реально допомогти складно або той результат, який я можу дати, людям не підходить.

Перша ситуація. У власників вдома живе 5 шпіців. Це маленький розплідник. Вони, звісно, гавкають. Власники кажуть: «Як зробити, щоб вони не гавкали?» У них уже була ультразвукова штука — вмикали, пробували. У результаті собаки почали гавкати ще сильніше. Я кажу: ну що ж, чарів тут немає. Повністю прибрати лай неможливо. Це зграя, це шпіци, це їх породна поведінка. Ви самі обрали таку конфігурацію. Але зменшити лай — реально. Люди якось скисли. Тому що їм потрібен був не реальний результат, а «щоб не гавкали взагалі».

Друга ситуація. Ягдтер’єр із притулку. По факту — дуже яскравий мисливець. Душить курей. Люди питають, що робити. Я кажу чесно: усе, що ви можете — це керувати цим при вас. На повідку, під контролем — так, можна навчити не чіпати. Але без вас він буде душити курей, тому що це дуже сильна породна поведінка. Це не «шкідливість», це функція. Рішення — паркан. І люди молодці, зробили вдих-видих, поставили нормальний паркан курам, а собаці — вольєр. І гуляють тільки під наглядом. Це якраз приклад, де люди прийняли реальність.

Третя ситуація. Ауссі, рік. Активна, емоційна, абсолютно нормальна для своєї породи. А люди хочуть, щоб вона була «спокійна, як ньюфаундленд». Я кажу: ви просто обрали не ту породу. Ця собака може стати спокійнішою, але тільки через роботу — самоконтроль, розслаблення, концентрація, правильне навантаження. Це процес. Відповідь: «У нас немає часу». Тоді єдиний варіант — наймати когось. Але зробити з ауссі «диванну спокійну собаку» — неможливо. Це не баг, це конструкція.

Є концепції, які занадто добре лягають у людську картину світу. Вони акуратні, логічні і, головне, зручні. До таких довгий час відносили так звані «сигнали примирення» у собак: облизування, моргання, позіхання, відвертання голови. Їх описували як універсальну мову ввічливості — ніби собака цими жестами говорить: «давай без конфлікту», «я не небезпечний», «заспокойся».

Звучить красиво. Майже як соціальний етикет.

Проблема в тому, що реальність, як зазвичай, складніша і менш романтична.

У 2023 році група дослідників під керівництвом Pedretti провела експеримент, який акуратно перевіряє цю ідею не на рівні спостережень «у полі», а в контрольованих умовах. Собакам показували відеостимули: в одному випадку — загрозливу собаку (з напруженою позою, вокалізацією), в іншому — нейтральну. Додатково варіювали наявність звуку, щоб відокремити візуальне сприйняття від аудіального. Паралельно фіксували поведінку: куди спрямована увага, як змінюється поза і, що особливо важливо, чи з’являються ті самі «класичні» сигнали — облизування губ, моргання, позіхання та інші форми так званої зміщеної поведінки.

Якщо виходити з популярної гіпотези, очікування було очевидним: при вигляді загрози собака має частіше використовувати ці сигнали як інструмент деескалації. Логіка проста — є ризик конфлікту, значить потрібні механізми його згладжування.

Але результати виявилися менш зручними.

Собаки дійсно чітко розрізняли стимули: на загрозу вони реагували підвищеною увагою, довше фіксували погляд, демонстрували настороженість. Тобто сама загроза розпізнавалася. Однак кількість «сигналів примирення» при цьому не збільшувалася. Більше того, частина цих поведінкових реакцій частіше спостерігалася у нейтральних або невизначених умовах.

І це дуже важливий момент. Тому що він змінює інтерпретацію.

Якщо поведінка не посилюється в контексті конфлікту, то, ймовірно, її функція — не в управлінні цим конфліктом.

Автори приходять до більш стриманого, але значно реалістичнішого висновку: такі дисплейні та зміщені поведінки пов’язані не стільки з «заспокоєнням іншого», скільки з внутрішнім станом самої собаки — з невизначеністю, помірним стресом і необхідністю саморегуляції.

Простіше кажучи, це не обов’язково повідомлення назовні. Часто це процес усередині. Людина ж при цьому читає інакше: моргає — «заспокоює», відвертається — «не хоче конфлікту, значить усе добре». І на цій підставі продовжує взаємодію: скорочує дистанцію, нахиляється, тягне руки, підводить дітей.

І саме тут втрачається ключова деталь: ці сигнали можуть означати не «я все контролюю», а «мені зараз некомфортно, але я поки справляюся».

Це принципово різні стани.

Особливо важливо враховувати, що такі форми поведінки частіше зустрічаються у собак із пасивною стратегією реагування — тих, які схильні уникати, а не атакувати. Вони не демонструють явної загрози, не гарчать на кожному кроці, не йдуть у відкриту конфронтацію. Ззовні це виглядає як «зручна», «вихована» собака.

Але саме такі собаки найчастіше стають учасниками ситуацій із «раптовими» укусами. Не тому, що вони непередбачувані, а тому, що їхні ранні сигнали довго ігноруються — саме через їхню «ввічливу» форму.

Якщо дивитися на поведінку як на процес, то облизування, моргання, відвертання — це не фінал взаємодії і не успішна деескалація. Це ранній етап. Спроба впоратися з ситуацією без конфлікту.

Якщо на цьому етапі тиск продовжується — соціальний, фізичний, сенсорний — собака переходить до наступної стратегії. І вона вже може бути значно менш комфортною для оточуючих.

Тому практичний висновок тут досить прямий, хоча й не завжди зручний: такі сигнали не варто сприймати як «дозвіл продовжувати». Це радше індикатор того, що інтенсивність взаємодії вже наближається до межі зони комфорту.

Зміщення ваги назад без відходу — ще один дуже тонкий елемент, коли собака залишається спрямованою вперед, лапи не рухаються, але вага трохи переходить у задні кінцівки, і це майже неможливо помітити, якщо дивитися тільки на морду, тому що це робота корпусу. Це не спроба піти, а спосіб знизити тиск, не розриваючи контакт, по суті це «я тут, але я не наступаю», і цей момент часто пропускають, тому що він не виглядає як очевидний сигнал.
Асиметрія тіла теж часто сприймається як щось «дивне», коли одна частина тіла активна, а інша ніби пригальмовує, хвіст рухається, корпус завмирає, голова трохи відходить убік. Але тут немає хаосу, це ситуація, в якій собака одночасно залишається в контакті й регулює себе, не даючи збудженню захопити все тіло.
Рух по дузі — один із базових способів знизити напруження, який легко не помітити, тому що людина очікує прямих траєкторій, але саме прямолінійне зближення посилює тиск, а дуга дозволяє підійти, не заходячи «в лоб».
Уповільнення темпу майже завжди трактують як проблему — «повільно», «не хоче», «завис», хоча насправді це точне налаштування взаємодії, коли собака дає іншому час, і це пряме повідомлення «я не вторгаюсь».
Коли цей елемент ламається, наприклад через натягнутий повідок або постійне підганяння, собака втрачає можливість м’якого входу і починає рухатися різко, тому що інакше контакт просто не складається.
Псевдозайнятість, на кшталт нюхання, облизування або струшування, часто сприймається як випадковість, але в контексті взаємодії це спосіб не посилювати ситуацію і створити паузу, ніби собака каже «давай зараз не підсилювати».
Якщо в цей момент її смикають або одразу втручаються, цей варіант зникає, і залишаються більш прямі реакції.

Коли люди кажуть:
— Ми заведемо дитині собаку, щоб розвинути відповідальність,
десь тихо зітхає одна префронтальна кора.
Бо відповідальність — це не золотистий ретривер. Її не можна принести додому, поставити миску біля стіни й чекати, поки в дитини раптово дозріють виконавчі функції.
Це працює не так, як уявляють собі батьки.
У голові дорослого картина зазвичай виглядає приблизно так:
ось дитина прокидається о шостій ранку, сама йде гуляти з собакою, потім із задоволенням миє лапи, читає склад корму, складає графік вакцинації й між іншим розвивається як особистість.
На практиці картина трохи менш кінематографічна.
Через два тижні:
— Мааам, а ти погодувала?
— Тааату, а він сам погуляє?
— А чого він знову щось погриз?
— А хто взагалі вирішив взяти малінуа в квартиру?
Бо відповідальність — це не почуття. Це навичка мозку.
А мозок дитини — несподівана новина — не зменшена копія дорослого мозку. Особливо відділи, які відповідають за:
планування,
самоконтроль,
утримання режиму,
прогнозування наслідків,
здатність робити щось регулярно, навіть коли не хочеться.
Тобто саме за все те, що собаці потрібно щодня.
Дитина може дуже любити собаку. Прямо до сліз любити. Обіймати. Цілувати. Купувати їй шапочку з вушками.
І при цьому абсолютно забувати налити воду.
Не тому, що вона безсердечна. А тому, що любов і виконавчі функції — це різні поверхи нервової системи.
Хоча якби стрес автоматично розвивав відповідальність, то найорганізованішими людьми були б студенти перед дедлайном).
Насправді перевантаження частіше розвиває: уникання, почуття провини, тривогу, дивовижну здатність не чути слово «гуляти».
Особливо коли собака перетворюється на сімейний проєкт під назвою: «Зараз ми виховаємо дитину через лабрадора».
І починається:
— Це твоя собака.
— Ти обіцяв.
— Чому я знову гуляю?
— Ти безвідповідальний.
Хоча, якщо чесно, більшість дітей не можуть стабільно пам’ятати навіть про друге взуття. Але батьки чомусь очікують, що з живою істотою на 15 років мозок раптом перейде в режим дорослої людини.
Спойлер: не перейде.
Бо відповідальність формується через поступовий розвиток нервової системи: через маленькі задачі, повторення, підтримку, відчуття «у мене вийшло»!
Спочатку дитина допомагає насипати корм. Потім вчиться помічати, що вода закінчилась. Потім бере участь у прогулянках. Потім може взяти частину обов’язків.
І тільки так.
А не через ритуальне вручення повідця зі словами:
— Тепер ти дорослий.
Особливо прекрасна ідея:
«Собака навчить його піклуватися про інших».
Ні. Турбота формується через стосунки з людьми, які вже вміють піклуватися.
Собаку заводять для сім’ї, у якій уже є хоча б один відповідальний дорослий

Дуже багато цікавих діалогів відбувається у моїй роботі. Постараюся ділитися такими історіями.
Нещодавно була жінка.
— Ірино, підкажіть, будь ласка, яку породу завести? Ми хочемо маленьку собачку, до десяти кілограмів. Щоб дитина могла з нею гуляти, менше сиділа в інтернеті, кликала друзів і взагалі вела більш активний спосіб життя.
Кажу: — Добре, давайте подумаємо. Скільки років дитині?
— Десять.
Вік уже більш-менш свідомий. Хоча нагадаю, що самостійно гуляти із собакою дитина може далеко не завжди. Але зараз навіть не про це.
Питаю далі:
— А як ви уявляєте собі прогулянку із собакою?
— Ну як? Дитина буде ходити із собачкою, гратися з нею, бігати, стрибати. Їй буде весело, і вона менше сидітиме вдома.
Кажу: — А давайте подивимося правді в очі. Багато собак на прогулянці бігають і стрибають?
Насправді більшість собак ходять і нюхають. Потім ще ходять і нюхають. Потім шукають місце для туалету.
Після цього за собакою потрібно прибрати.
Чи готова дитина до цього? Якщо вона гидлива, то вже тут можуть початися складнощі.
Наступний момент.
Із собакою потрібно займатися. Регулярно. Відпрацьовувати команди. Повторювати вправи. Грати в розвивальні ігри. Це досить одноманітна робота.
Якщо дитині зараз нецікаві гуртки, заняття та інші активності, чому їй раптом стане цікаво щодня робити одне й те саме із собакою?
Тут мама скисла зовсім.
Далі питаю: — А що щодо друзів? Як ви це бачите?
— Ну, вона ходитиме на собачий майданчик і знайомитиметься.
— А хто зазвичай гуляє на собачих майданчиках?
Якщо придивитися уважніше, там переважно дорослі дядьки й тітки. Наскільки це цікаво десятирічній дитині?
Не дуже.
Тому частіше відбувається інший сценарій.
Дитина виходить із собакою, стає десь біля будинку і сидить у телефоні. Собака гуляє сама по собі, дитина сидить в інтернеті. Телефон нікуди не зникає.
Потім я поставила ще одне запитання.
— А ви самі хочете собаку?
Відповідь була дуже показовою:
— Ну, я не проти собаки.
Коли люди відповідають саме так, я зазвичай розумію, що собака родині поки що не потрібна.
Тому що коли людина справді хоче собаку, вона говорить зовсім інакше.
Далі можливі два варіанти. Або собака виявиться занедбаною.
Або дитину почнуть сварити за те, що вона не справляється.
Хоча вона й не повинна справлятися.
Тому що дитина — це дитина. Вона ще маленька. У неї ще недостатньо ресурсів, знань і відповідальності для повноцінного догляду за собакою.
Собака завжди має бути собакою дорослих.
У підсумку ми поговорили про те, що зараз важливіше зайнятися не пошуком породи, а пошуком того, що справді допоможе дитині.
Гуртки. Секції. Клуби за інтересами. Групові заняття. Будь-які активності, де є спілкування з однолітками і можливість знайти друзів.
Дитині потрібні люди і собака тут не помічник.
Я дуже рада, що зрештою родина вирішила поки не брати собаку і пошукати інші способи допомогти дитині.
А коли вони справді дозріють до собаки, коли самі захочуть її і будуть готові взяти відповідальність на себе, тоді собака обов’язково з’явиться в їхньому житті. Книги українською мовою
https://www.amazon.co.uk/dp/B0GXQQBXZ4

Чи потрібно собаці знайомитися з кожним зустрічним собакою?

Багато власників впевнені, що собаці життєво необхідно спілкуватися з усіма собаками, яких вона зустрічає на прогулянці.

— Ми підходимо до кожної собаки й вітаємося! Звісно, спочатку запитуємо господарів, чи можна.

А тепер давайте подивимося на ситуацію трохи інакше.

Людина — соціальна істота. Але ж ви не кидаєтеся обіймати кожного перехожого? Не підбігаєте до людей на зупинці з радісним вигуком: «Привіт! Давай дружити!» У більшості з нас є своє коло спілкування — друзі, родичі, колеги. І цього цілком достатньо.

У собак усе дуже схоже. Їм не потрібно дружити з усіма підряд. Для більшості собак набагато важливіше мати кількох хороших знайомих — двох, трьох або чотирьох собак, з якими комфортно гратися, гуляти та спілкуватися. Цього більш ніж достатньо для повноцінного соціального життя.

Тому якщо ваш собака постійно рветься до всіх зустрічних собак, це частіше говорить про інші питання, а не про неймовірне бажання познайомитися з усім районом. Можливо, йому нудно, бракує цікавих занять або він просто звик, що вся прогулянка складається з пошуку чергового собачого знайомства.

Виняток становлять цуценята та молоді собаки. У період дорослішання вони активно вивчають світ і здобувають важливий соціальний досвід. Для них спілкування дійсно відіграє значну роль.

Але навіть у цьому випадку важливо пам’ятати: далеко не кожен зустрічний собака вміє спілкуватися, хоче спілкуватися або взагалі налаштований на знайомство. Серед собак, як і серед людей, є інтроверти, любителі особистого простору та просто ті, хто сьогодні не в настрої.

Крім того, якщо ваш собака підлітає до незнайомця на повній швидкості, стрибає навколо нього, нависає, тицяється носом і вимагає негайної дружби, це далеко не завжди виглядає ввічливо. Уявіть, що до вас раптом підбігає незнайома людина, починає обіймати, плескати по плечу та захоплено розповідати, як давно мріяла з вами познайомитися. Швидше за все, ви будете трохи спантеличені.

Саме тому перше завдання власника — навчити собаку спокійно й розслаблено підходити до інших собак.

Друге завдання — обирати для знайомства адекватних партнерів. Не кожен собака стане хорошим другом для вашого собаки. Тому завжди варто запитувати дозволу в господарів і уважно спостерігати за поведінкою тварин.

І третє завдання — зробити прогулянку цікавою не лише завдяки іншим собакам. Ігри, пошукові завдання, навчання новим навичкам, спільні заняття з господарем роблять життя собаки набагато насиченішим і цікавішим.

Коли в собаки є цікаві прогулянки, улюблені іграшки, заняття, увага власника та кілька приємних друзів, потреба знайомитися з кожним зустрічним собакою зазвичай зникає сама собою.

Тож якщо вам хочеться продовжувати знайомитися з усіма собаками району — будь ласка. Але найчастіше це бажання власника, а не потреба самого собаки. Для щасливого собаки цілком достатньо кількох хороших друзів і цікавого життя поруч зі своєю людиною.

Собака реагує на котів, на собак. Що робити?

Подивившись в інтернеті, можна побачити, що багато хто робить ривок, використовує зашморг або строгий нашийник. На відео це чудово працює. Собака затискається, боїться, не розуміє, що відбувається, і відчуває дискомфорт.

Це все одно, що ви йдете вулицею, подивилися на морозиво, а вам дали кийком по голові. Після цього ви йдете далі й більше нічого не хочете: ні морозива, ні спілкування з господарем, ви просто існуєте самі по собі.

Буває й інший варіант виходу зі стресу: після того, як дали кийком, вам показали 100 доларів. Або після ривка строгим нашийником дали м'ячик. Стало трохи легше, але це не вирішило питання, тому що ви все одно хотіли морозиво.

Те саме і з собакою.

Щоб собака могла спокійно працювати поруч з іншими собаками, потрібно створити базу, навчити її керувати своїми бажаннями, як мінімум.

Найпростіше — уважність і концентрація. Собака не повинна одразу хапати їжу, а спочатку подивитися на вас за командою.

Друге — створювати базу через гру. Пояснити їй, що м'ячик не хапають з рук, як навіжені, а чекають дозволу і лише потім беруть.

Плюс навчити її утримувати увагу на вас, коли поруч щось відбувається.

Це найпростіші вправи, але саме вони створюють фундамент.

Насправді робота з собакою — це система: розвиток мотивації, контролю та уваги. І паралельно — запобігання повторенню стресових ситуацій та формування іншої поведінки.

Звучить складно, але насправді все не так страшно, як здається.

Тому поступово будемо розбирати ці питання разом. 🐾