#НевідривнийКалендар
14 серпня 1937 року, в день великого християнського свята Маковія, було зруйновано собор Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві, побудований у 1108-1113 рр. князем Святополком Ізяславовичем.
З українських вчених лише археолог і мистецтвознавець Микола Макаренко відмовився підписати акт знесення Михайлівського Золотоверхого монастиря, за що невдовзі був репресований і вбитий радянською владою.
Руїни Михайлівського Золотоверхого простояли до кінця ХХ століття.
У 1990-х роках почали проводитися роботи з відновлення зруйнованого собору. Одним з ініціаторів відбудови Михайлівського Золотоверхого був Олесь Гончар. У 1998 р. собор повстав з руїн.
11 грудня 2013 р. вночі (вдруге за 800 років) тут били на сполох дзвони, коли "Беркут" розпочав наступ на протестувальників. На тривожний звук дзвонів тисячі киян прийшли з усього міста рятувати Майдан.
До цього дня дзвони скликали киян у 1240 р., коли на Київ напали татаро-монголи.
Більше цікавих фактів з минулого нашої батьківщини зібрано у книзі Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях”.
Всі бестселери нашого Книжкового Клубу: https://is.gd/BPsuJ3
14 серпня 1937 року, в день великого християнського свята Маковія, було зруйновано собор Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві, побудований у 1108-1113 рр. князем Святополком Ізяславовичем.
З українських вчених лише археолог і мистецтвознавець Микола Макаренко відмовився підписати акт знесення Михайлівського Золотоверхого монастиря, за що невдовзі був репресований і вбитий радянською владою.
Руїни Михайлівського Золотоверхого простояли до кінця ХХ століття.
У 1990-х роках почали проводитися роботи з відновлення зруйнованого собору. Одним з ініціаторів відбудови Михайлівського Золотоверхого був Олесь Гончар. У 1998 р. собор повстав з руїн.
11 грудня 2013 р. вночі (вдруге за 800 років) тут били на сполох дзвони, коли "Беркут" розпочав наступ на протестувальників. На тривожний звук дзвонів тисячі киян прийшли з усього міста рятувати Майдан.
До цього дня дзвони скликали киян у 1240 р., коли на Київ напали татаро-монголи.
Більше цікавих фактів з минулого нашої батьківщини зібрано у книзі Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях”.
Всі бестселери нашого Книжкового Клубу: https://is.gd/BPsuJ3
#НевідривнийКалендар
28 серпня був страчений Григорій Чупринка (1879-1921) - український поет, керівник повстання проти більшовиків на Чернігівщині.
Детальніше – у розповіді історика Ганни Черкаської:
“28 серпня 1921 року Київська губернська ЧК (ГубЧК) розглянула справу про обвинувачення в участі в Центральному Українському Повстанському Комітеті (ЦУПКому) учасників міської військової організації Січових стрільців і бойової групи отамана Бесарабенка. Їх було звинувачено в державному злочині – намаганні повалення радянської влади з метою поновлення УНР та сприянні встановленню влади держав Антанти над Україною.
За постановою колегії київського ГубЧК розстріляно 39 осіб, з них 4 жінки, серед розстріляних - члени ЦУПКому.
28 серпня був страчений Григорій Чупринка (1879-1921) - український поет, керівник повстання проти більшовиків на Чернігівщині.
Детальніше – у розповіді історика Ганни Черкаської:
“28 серпня 1921 року Київська губернська ЧК (ГубЧК) розглянула справу про обвинувачення в участі в Центральному Українському Повстанському Комітеті (ЦУПКому) учасників міської військової організації Січових стрільців і бойової групи отамана Бесарабенка. Їх було звинувачено в державному злочині – намаганні повалення радянської влади з метою поновлення УНР та сприянні встановленню влади держав Антанти над Україною.
За постановою колегії київського ГубЧК розстріляно 39 осіб, з них 4 жінки, серед розстріляних - члени ЦУПКому.
#НевідривнийКалендар
5 вересня в Запоріжжі народилася Ганна Черкаська - невтомна дослідниця української історії, неймовірна блогерка, педагогиня, журналістка.
Пані Ганна - безцінний боєць на фронті гібридної війни, що проходить крізь душі, мозок і серця українців. Її публікації щодня поширюють і перепоширюють.
Важко переоцінити важливість того, що робить Ганна Володимирівна, особливо в умовах нинішньої рашистської війни, для поширення знань з правдивої історії України, щоб українці відкривали для себе імена й події, які не можна не знати чи забувати.
За її плечима 30 років викладання мови і літератури в запорізькій школі, журналістська робота і робота на радіо. Головний редактор газети "День" Лариса Івшина назвала Ганну Черкаську "всеукраїнською домашньою вчителькою з історії". Щиро любимо і поважаємо пані Ганну.
Бажаємо іменинниці літ до ста при доброму здоров'ї, творчої наснаги, постійного розширення кола її шанувальників, натхнення і нових творчих задумів, Божого захисту. Чекаємо нових книжок від пані Ганни.
Многая літа!
(Модерна Україна)
Пані Ганно, прийміть найщиріші привітання і від мене! Впевнений, що до них приєднаються і наші з вами численні читачі! Бувайте здорові!
Дуже приємно, що книга Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях” стала одним з найбільших бестселерів нашого Книжкового Клубу: https://bit.ly/3g9HWBC
5 вересня в Запоріжжі народилася Ганна Черкаська - невтомна дослідниця української історії, неймовірна блогерка, педагогиня, журналістка.
Пані Ганна - безцінний боєць на фронті гібридної війни, що проходить крізь душі, мозок і серця українців. Її публікації щодня поширюють і перепоширюють.
Важко переоцінити важливість того, що робить Ганна Володимирівна, особливо в умовах нинішньої рашистської війни, для поширення знань з правдивої історії України, щоб українці відкривали для себе імена й події, які не можна не знати чи забувати.
За її плечима 30 років викладання мови і літератури в запорізькій школі, журналістська робота і робота на радіо. Головний редактор газети "День" Лариса Івшина назвала Ганну Черкаську "всеукраїнською домашньою вчителькою з історії". Щиро любимо і поважаємо пані Ганну.
Бажаємо іменинниці літ до ста при доброму здоров'ї, творчої наснаги, постійного розширення кола її шанувальників, натхнення і нових творчих задумів, Божого захисту. Чекаємо нових книжок від пані Ганни.
Многая літа!
(Модерна Україна)
Пані Ганно, прийміть найщиріші привітання і від мене! Впевнений, що до них приєднаються і наші з вами численні читачі! Бувайте здорові!
Дуже приємно, що книга Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях” стала одним з найбільших бестселерів нашого Книжкового Клубу: https://bit.ly/3g9HWBC
Многая літа, пане Президенте!
#НевідривнийКалендар
26 вересня 1965 року у Болграді Одеської області народився Петро Порошенко - 5-й Президент України.
Школу він закінчив у місті Бендери. Вчився добре, але не отримав золоту медаль через погану поведінку. Як стверджує сам Петро Олексійович, його недолюблювала класний керівник і часто водила до директора.
У юності він мріяв стати моряком.
Порошенко - кандидат у майстри спорту з дзюдо. Використати ці навички майбутньому президенту довелося у військкоматі. Там Порошенко побився одразу з чотирма прапорщиками, за що його відправили служити до Казахстану.
Зі своєю дружиною Мариною, яка є лікарем-кардіологом, він познайомився на студентській дискотеці і одружився у 18 років.
Під час війни Петро Олексійович активно допомагає українській армії, витрачаючи величезні суми зі свого особистого бюджету. Також Порошенко регулярно відвідує зону бойових дій, і я мав нагоду та честь супроводжувати його в декількох таких поїздках.
#НевідривнийКалендар
26 вересня 1965 року у Болграді Одеської області народився Петро Порошенко - 5-й Президент України.
Школу він закінчив у місті Бендери. Вчився добре, але не отримав золоту медаль через погану поведінку. Як стверджує сам Петро Олексійович, його недолюблювала класний керівник і часто водила до директора.
У юності він мріяв стати моряком.
Порошенко - кандидат у майстри спорту з дзюдо. Використати ці навички майбутньому президенту довелося у військкоматі. Там Порошенко побився одразу з чотирма прапорщиками, за що його відправили служити до Казахстану.
Зі своєю дружиною Мариною, яка є лікарем-кардіологом, він познайомився на студентській дискотеці і одружився у 18 років.
Під час війни Петро Олексійович активно допомагає українській армії, витрачаючи величезні суми зі свого особистого бюджету. Також Порошенко регулярно відвідує зону бойових дій, і я мав нагоду та честь супроводжувати його в декількох таких поїздках.
“Як на ті чорнобривці погляну…”
#НевідривнийКалендар
30 вересня виповнилося б 97 років Костянтину Огнєвому - видатному українському оперному і естрадному співаку, педагогу, народному артисту України (1926-1999).
Він був знаковою постаттю для української школи співу.
"Його пісні ніжні й прекрасні, як білі лебеді. Кого не полонить це прозоре, напівказкове джерело вокалу, ім’я якому - Костянтин Огневий?", - відгукувалася про творчість колеги оперна діва Євгенія Мірошниченко.
"Доброзичливий, енергійний, завжди у доброму гуморі.", - говорили про нього ті, хто знав.
Костянтин Огнєвий був першим виконавцем славнозвісних "Чорнобривців". Це сталося в 1960 р. у Київській філармонії. Саме він дав пісні крила, подарував усім слухачам радість насолоди від чудової пісні. Вона швидко стала шлягером не лише в Україні, а й за її межами. Співак згадував, як його приймали у канадському Монреалі. "…Виконав одну пісню, другу, третю. А потім - "Чорнобривці", і музика Володимира Верменича, і слова Миколи Сингаївського всіх приголомшили… Спершу зал скидався на водоспад: він ревів, гудів, аплодував. Я ще раз повторив пісню - і вже замість шуму між рядами чулося відверте схлипування - десятки людей плакали.".
За два роки після прем'єри "Чорнобривців" Костянтин Огнєвий став і першим виконавцем гімну столиці - "Як тебе не любити, Києве мій" композитора Ігоря Шамо на слова Дмитра Луценка. Співак виконав цю пісню дуетом з Юрієм Гуляєвим, Вона стала відомою і популярною.
Народився Костянтин Огнєвий у м.Дніпропетровську (нині - м.Дніпро) в робітничій родині. Коли йому було п'ять років, тата арештували через "антирадянську" поведінку, у в'язниці він і помер. Тавро "ворог народу" тоді отримала група дніпропетровських робітників, які збиралися, щоб почитати вірші й заспівати українських пісень. Цей факт зі своєї біографії співак вимушений був приховувати все життя, але пам’ять про ці події назавжди залишилася у його серці.
Костянтин Огнєвий відвідував музичну школу, опановував скрипку, потім захопився гітарою. Невідомо, як би склалася його подальша творча доля, якби не війна. Щоб піти воювати на фронт, юнак навіть приписав собі один рік, але його музичний талант помітили і він потрапив до ансамблю Мінського військового округу, потім - в ансамбль Білоруського і далі Київського військового округу.
Після війни Костянтин Огнєвий артистичну діяльність розпочав у 1949 р. солістом Дніпропетровської філармонії. Вступив до Дніпропетровського музичного училища, після закінчення якого був направлений на прослуховування до московської консерваторії, яку закінчив не без пригод за п'ять років. Вже на другому курсі він співав в оперній студії при консерваторії. На останньому курсі його запросили до Києва для запису фонограми для документальної стрічки. Він відвідав оперний театр, де випадково потрапив на прослуховування, і одразу отримав пропозицію від директора театру Віктора Гонтаря про його дебют у театрі за два тижні. У москві було прийнято рішення про відрахування Констянтина з останнього курсу консерваторії, але все ж таки дозволили закінчити навчальний заклад.
У 1955 р. Костянтин Огнєвий дебютував на сцені Київського театру опери та балету, де був солістом протягом 18 років. З 1973 до 1978 рр. був солістом Київської філармонії. Видано 15 платівок з його записами, близько 200 записів зроблено для фондів Українського радіо.
А ще Костянтин Огнєвий займався педагогічною діяльністю. З 1965 р. і до останніх днів викладав у Київській консерваторії, де підготував понад 40 співаків. Серед його вихованців багато лавреатів конкурсів вокалістів, заслужених і народних артистів України, зокрема, Микола Мозговий, Степан Гіга, Віталій Білоножко, Ігор Борко, Олександр Пономарьов, та інші.
Цікаві та маловідомі факти про видатних українців представлені у книзі Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях”.
Всі видання нашого Книжкового Клубу: https://bit.ly/3g9HWBC
Справжня сатира від "Веселих Яєць" та інші тексти, що не підлягають цензурі Facebook - на моєму телеграм каналі https://t.me/dmitriy_chekalkyn
#НевідривнийКалендар
30 вересня виповнилося б 97 років Костянтину Огнєвому - видатному українському оперному і естрадному співаку, педагогу, народному артисту України (1926-1999).
Він був знаковою постаттю для української школи співу.
"Його пісні ніжні й прекрасні, як білі лебеді. Кого не полонить це прозоре, напівказкове джерело вокалу, ім’я якому - Костянтин Огневий?", - відгукувалася про творчість колеги оперна діва Євгенія Мірошниченко.
"Доброзичливий, енергійний, завжди у доброму гуморі.", - говорили про нього ті, хто знав.
Костянтин Огнєвий був першим виконавцем славнозвісних "Чорнобривців". Це сталося в 1960 р. у Київській філармонії. Саме він дав пісні крила, подарував усім слухачам радість насолоди від чудової пісні. Вона швидко стала шлягером не лише в Україні, а й за її межами. Співак згадував, як його приймали у канадському Монреалі. "…Виконав одну пісню, другу, третю. А потім - "Чорнобривці", і музика Володимира Верменича, і слова Миколи Сингаївського всіх приголомшили… Спершу зал скидався на водоспад: він ревів, гудів, аплодував. Я ще раз повторив пісню - і вже замість шуму між рядами чулося відверте схлипування - десятки людей плакали.".
За два роки після прем'єри "Чорнобривців" Костянтин Огнєвий став і першим виконавцем гімну столиці - "Як тебе не любити, Києве мій" композитора Ігоря Шамо на слова Дмитра Луценка. Співак виконав цю пісню дуетом з Юрієм Гуляєвим, Вона стала відомою і популярною.
Народився Костянтин Огнєвий у м.Дніпропетровську (нині - м.Дніпро) в робітничій родині. Коли йому було п'ять років, тата арештували через "антирадянську" поведінку, у в'язниці він і помер. Тавро "ворог народу" тоді отримала група дніпропетровських робітників, які збиралися, щоб почитати вірші й заспівати українських пісень. Цей факт зі своєї біографії співак вимушений був приховувати все життя, але пам’ять про ці події назавжди залишилася у його серці.
Костянтин Огнєвий відвідував музичну школу, опановував скрипку, потім захопився гітарою. Невідомо, як би склалася його подальша творча доля, якби не війна. Щоб піти воювати на фронт, юнак навіть приписав собі один рік, але його музичний талант помітили і він потрапив до ансамблю Мінського військового округу, потім - в ансамбль Білоруського і далі Київського військового округу.
Після війни Костянтин Огнєвий артистичну діяльність розпочав у 1949 р. солістом Дніпропетровської філармонії. Вступив до Дніпропетровського музичного училища, після закінчення якого був направлений на прослуховування до московської консерваторії, яку закінчив не без пригод за п'ять років. Вже на другому курсі він співав в оперній студії при консерваторії. На останньому курсі його запросили до Києва для запису фонограми для документальної стрічки. Він відвідав оперний театр, де випадково потрапив на прослуховування, і одразу отримав пропозицію від директора театру Віктора Гонтаря про його дебют у театрі за два тижні. У москві було прийнято рішення про відрахування Констянтина з останнього курсу консерваторії, але все ж таки дозволили закінчити навчальний заклад.
У 1955 р. Костянтин Огнєвий дебютував на сцені Київського театру опери та балету, де був солістом протягом 18 років. З 1973 до 1978 рр. був солістом Київської філармонії. Видано 15 платівок з його записами, близько 200 записів зроблено для фондів Українського радіо.
А ще Костянтин Огнєвий займався педагогічною діяльністю. З 1965 р. і до останніх днів викладав у Київській консерваторії, де підготував понад 40 співаків. Серед його вихованців багато лавреатів конкурсів вокалістів, заслужених і народних артистів України, зокрема, Микола Мозговий, Степан Гіга, Віталій Білоножко, Ігор Борко, Олександр Пономарьов, та інші.
Цікаві та маловідомі факти про видатних українців представлені у книзі Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях”.
Всі видання нашого Книжкового Клубу: https://bit.ly/3g9HWBC
Справжня сатира від "Веселих Яєць" та інші тексти, що не підлягають цензурі Facebook - на моєму телеграм каналі https://t.me/dmitriy_chekalkyn
#НевідривнийКалендар
10 жовтня 1889 року в селі Малій Канівці на Черкащині народився Михайло Драй-Хмара, поет, літературознавець.
Походив із козацької родини. Навчався в колегії Павла Галагана в Києві, історико-філологічному факультеті Київського університету. Під час тривалого закордонного відрядження вивчав фонди бібліотек та архівів Львова, Будапешта, Загреба, Белграда, Бухареста – студіював слов’янські мови, а за розвідку про хорватського поета А. Качача-Міошича удостоєний золотої медалі університету.
У 1915-1917 роках як професорський стипендіат вивчав славістику в Петербурзькому університеті. Саме там, у розпал Першої світової війни, Михайло Драй, прізвище якого навівало паралелі з німецьким «drei» (три), став Драй-Хмарою. Відвідував лекції з української історії, брав участь у роботі об’єднання студентів-українців.
(Продовження)
10 жовтня 1889 року в селі Малій Канівці на Черкащині народився Михайло Драй-Хмара, поет, літературознавець.
Походив із козацької родини. Навчався в колегії Павла Галагана в Києві, історико-філологічному факультеті Київського університету. Під час тривалого закордонного відрядження вивчав фонди бібліотек та архівів Львова, Будапешта, Загреба, Белграда, Бухареста – студіював слов’янські мови, а за розвідку про хорватського поета А. Качача-Міошича удостоєний золотої медалі університету.
У 1915-1917 роках як професорський стипендіат вивчав славістику в Петербурзькому університеті. Саме там, у розпал Першої світової війни, Михайло Драй, прізвище якого навівало паралелі з німецьким «drei» (три), став Драй-Хмарою. Відвідував лекції з української історії, брав участь у роботі об’єднання студентів-українців.
(Продовження)
#НевідривнийКалендар:
Після повернення в Україну (1917) – професор Кам’янець-Подільського університету, інституту народної освіти, Київського медичного інституту. В 1930-1933 роках працював у Науково-дослідному інституті мовознавства при ВУАН.
Саме в Кам’янці почав писати вірші українською, друкувався в періодиці. Учасник літературного угрупування неокласиків. Разом із Максимом Рильським, Миколою Зеровим, Павлом Филиповичем, Освальдом Бургардтом становив, за власним же висловом, «гроно п’ятірне». Хоча й не відзначався великою поетичною продуктивністю чи участю в поточному літературному житті.
Автор збірки «Проростень» (єдиної прижиттєвої, 1926), а також монографії «Леся Українка. Життя й творчість» (1926).
Захоплювався спортом. Знав 19 мов, при чому англійську освоїв останьою. Перекладав на українську Стефана Цвейга, Олександра Пушкіна, французьку поезію (Шарль Бодлер, Поль Верлен, Теодор де Банвіль та інших).
«Вище середнього зросту, з ясним волоссям і життєрадісним обличчям, з усмішкою білих зубів і замріяними сірими очима, – описувала зовнішність батька донька Оксана. – Акуратність була його характеристичною рисою, – починаючи від рукописів та добре впорядкованої добірної бібліотеки й кінчаючи бездоганністю його одягу, – в усьому відсувався артистичний смак».
В березні 1933-го заарештований за звинуваченням у приналежності до контрреволюційної організації, однак через два місяці був відпущений за браком доказів. Опальний професор не міг знайти роботу чи щось надрукувати, а 6 вересня 1935-го заарештований повторно. На допитах не зламався і нікого не оговорив, засуджений на 5 років виправних таборів, до яких згодом додали ще 10 («участь в антирадянській організації та антирадянська агітація»).
Помер 19 січня 1939-го в концтаборі ГУЛАГу на Колимі. За офіційною версією – від «ослаблення серцевої діяльності».
Згідно ж спогадів Михайла Добровольського, того дня їх бригада працювала на дорозі, коли до них наблизилося легкове авто з трьома сп’янілими управлінцями: «Конвой вишикував шеренгою бригаду із сорока доходяг… Один із трьох повільно витяг маузер із дерев’яної кобури і, підійшовши за кілька кроків до першого в’язня, – трах, до п’ятого – трах… Ми з Драєм стояли аж у четвертому десятку поряд, а з другого боку стояв київський студент Володя, з чиїм батьком Драй колись дружив у Кам’янці. Отож, коли почали нізащо розстрілювати щоп’ятого, Драй умить обрахував, що під кулю потрапить саме студент Володя… Щойно кат наблизився до чергової п’ятірки, до Володі, як Драй рвучко відштовхнув студента і став на його місце зі словами: «Не чіпай, кате, молоде життя, бери моє»… З цими словами він плюнув прибульцеві між очі… Все відбулося блискавично… Тієї ж миті кат упритул випустив у груди Драя решту набоїв…».
Реабілітований у 1989-му.
(т/к Історія України)
Цікаві та маловідомі факти про видатних українців представлені у книзі Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях”.
Всі видання нашого Книжкового Клубу: https://bit.ly/3g9HWBC
Після повернення в Україну (1917) – професор Кам’янець-Подільського університету, інституту народної освіти, Київського медичного інституту. В 1930-1933 роках працював у Науково-дослідному інституті мовознавства при ВУАН.
Саме в Кам’янці почав писати вірші українською, друкувався в періодиці. Учасник літературного угрупування неокласиків. Разом із Максимом Рильським, Миколою Зеровим, Павлом Филиповичем, Освальдом Бургардтом становив, за власним же висловом, «гроно п’ятірне». Хоча й не відзначався великою поетичною продуктивністю чи участю в поточному літературному житті.
Автор збірки «Проростень» (єдиної прижиттєвої, 1926), а також монографії «Леся Українка. Життя й творчість» (1926).
Захоплювався спортом. Знав 19 мов, при чому англійську освоїв останьою. Перекладав на українську Стефана Цвейга, Олександра Пушкіна, французьку поезію (Шарль Бодлер, Поль Верлен, Теодор де Банвіль та інших).
«Вище середнього зросту, з ясним волоссям і життєрадісним обличчям, з усмішкою білих зубів і замріяними сірими очима, – описувала зовнішність батька донька Оксана. – Акуратність була його характеристичною рисою, – починаючи від рукописів та добре впорядкованої добірної бібліотеки й кінчаючи бездоганністю його одягу, – в усьому відсувався артистичний смак».
В березні 1933-го заарештований за звинуваченням у приналежності до контрреволюційної організації, однак через два місяці був відпущений за браком доказів. Опальний професор не міг знайти роботу чи щось надрукувати, а 6 вересня 1935-го заарештований повторно. На допитах не зламався і нікого не оговорив, засуджений на 5 років виправних таборів, до яких згодом додали ще 10 («участь в антирадянській організації та антирадянська агітація»).
Помер 19 січня 1939-го в концтаборі ГУЛАГу на Колимі. За офіційною версією – від «ослаблення серцевої діяльності».
Згідно ж спогадів Михайла Добровольського, того дня їх бригада працювала на дорозі, коли до них наблизилося легкове авто з трьома сп’янілими управлінцями: «Конвой вишикував шеренгою бригаду із сорока доходяг… Один із трьох повільно витяг маузер із дерев’яної кобури і, підійшовши за кілька кроків до першого в’язня, – трах, до п’ятого – трах… Ми з Драєм стояли аж у четвертому десятку поряд, а з другого боку стояв київський студент Володя, з чиїм батьком Драй колись дружив у Кам’янці. Отож, коли почали нізащо розстрілювати щоп’ятого, Драй умить обрахував, що під кулю потрапить саме студент Володя… Щойно кат наблизився до чергової п’ятірки, до Володі, як Драй рвучко відштовхнув студента і став на його місце зі словами: «Не чіпай, кате, молоде життя, бери моє»… З цими словами він плюнув прибульцеві між очі… Все відбулося блискавично… Тієї ж миті кат упритул випустив у груди Драя решту набоїв…».
Реабілітований у 1989-му.
(т/к Історія України)
Цікаві та маловідомі факти про видатних українців представлені у книзі Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях”.
Всі видання нашого Книжкового Клубу: https://bit.ly/3g9HWBC
book.razygrali.biz
КНИЖКОВИЙ КЛУБ
Книжковий клуб - замовити книги Дмитра Чекалкина в Україні ☑ Збірка книг Дмитра Чекалкина ➢ Людський фактор, Правила життя, Жарти під каву ✓ Доставка ✆️ +38 (063) 430- 57- 85
#НевідривнийКалендар
29 лютого 1940 р. народився Його Всесвятість, Архієпископ Константинополя-Нового Риму Вселенський Патріарх Варфоломій І, який є духовним провідником майже 300 мільйонів вірян.
Патріарх Варфоломій тричі відвідував Україну - в 1997, 2008 і 2021 роках. У жовтні 2018 р. Синод Вселенського Патріархату оголосив, що російська православна церква втратила юрисдикцію над канонічною територією України, а церквою-матір'ю України є Константинополь. Вже 15 грудня на Об'єднавчому церковному соборі була створена Православна Церква України. А 5 січня 2019 р. Патріарх Варфоломій підписав Томос про автокефалію об’єднаної Православної Церкви України.
"Українці демонструють мужність та героїчність, і обов'язково здобудуть перемогу, яка буде перемогою справедливості й правди. Церква демонструє свою підтримку молитвами, любов'ю та турботою для полегшення болю українського народу.", - сказав Патріарх Варфоломій. А ще переконаний: "Впливова Російська православна церква теж відповідальна за війну в Україні. РПЦ - інструмент для досягнення "стратегічних цілей" влади РФ".
Про Патріарха Варфоломія Предстоятель УГКЦ Блаженніший Святослав сказав: "Це людина, сповнена особливої енергії, така пружина, яка постійно випромінює силу, волю і здатність рухати вперед церковне, громадське і міждержавне життя. Патріарх Варфоломій є однією з найбільших інтелектуальних особистостей нашого часу не тільки з церковної токи зору чи його значення для православного світу, а й з точки зору сучасної людської цивілізації.".
Многая літа Патріарху Варфоломію!
Кожна людина – неповторна, її слід в історії є унікальним.
Про це - у новому виданні моєї книги “Людський Фактор”.
Всі бестселери нашого "Книжкового Клубу": https://bit.ly/3fBwWfX
29 лютого 1940 р. народився Його Всесвятість, Архієпископ Константинополя-Нового Риму Вселенський Патріарх Варфоломій І, який є духовним провідником майже 300 мільйонів вірян.
Патріарх Варфоломій тричі відвідував Україну - в 1997, 2008 і 2021 роках. У жовтні 2018 р. Синод Вселенського Патріархату оголосив, що російська православна церква втратила юрисдикцію над канонічною територією України, а церквою-матір'ю України є Константинополь. Вже 15 грудня на Об'єднавчому церковному соборі була створена Православна Церква України. А 5 січня 2019 р. Патріарх Варфоломій підписав Томос про автокефалію об’єднаної Православної Церкви України.
"Українці демонструють мужність та героїчність, і обов'язково здобудуть перемогу, яка буде перемогою справедливості й правди. Церква демонструє свою підтримку молитвами, любов'ю та турботою для полегшення болю українського народу.", - сказав Патріарх Варфоломій. А ще переконаний: "Впливова Російська православна церква теж відповідальна за війну в Україні. РПЦ - інструмент для досягнення "стратегічних цілей" влади РФ".
Про Патріарха Варфоломія Предстоятель УГКЦ Блаженніший Святослав сказав: "Це людина, сповнена особливої енергії, така пружина, яка постійно випромінює силу, волю і здатність рухати вперед церковне, громадське і міждержавне життя. Патріарх Варфоломій є однією з найбільших інтелектуальних особистостей нашого часу не тільки з церковної токи зору чи його значення для православного світу, а й з точки зору сучасної людської цивілізації.".
Многая літа Патріарху Варфоломію!
Кожна людина – неповторна, її слід в історії є унікальним.
Про це - у новому виданні моєї книги “Людський Фактор”.
Всі бестселери нашого "Книжкового Клубу": https://bit.ly/3fBwWfX
#НевідривнийКалендар
3 березня відзначається Всесвітній день письменника. Повна назва цього свята: Всесвітній день миру для письменника.
Сьогодня згадаємо українських митців, які загинули від рук рашистів. Багато кому їхня смерть нагадала про українських культурних діячів, які загинули від репресій в срср - "розстріляне Відродження".
Дитячого письменника і поета Володимира Вакуленка (1972-2022) рашисти вбили в тимчасовій окупації на Харківщині. Він був учасником Революції Гідності і отримав поранення в Маріїнському парку 18 лютого 2014 р. під час сутички з "тітушками". Його книга "Я перетворююсь.Щоденник окупації. Вибрані вірші" вийшла у видавництві Vivat у 2023 р.
Письменник і засновник літературного проєкту "Дух нації" Юрій Руф від перших днів
війни пішов добровольцем на захист України (1980-2022). Воював у складі львівської 24-ї бригади. Героїчно загинув навесні 2022 року на Луганщині.
Вікторія Амеліна (1986-2023) -
українська письменниця, громадська діячка, документувала воєнні злочини рашистів, приєдналася до правозахисної організації Truth Hounds. Її життя обірвалося через поранення, спричинене ракетним ударом рашистських нелюдів по Краматорську в червні 2023 р.
Гліб Бабіч - воїн, поет, волонтер (1969-2022). З 2014 р. добровольцем долучився до Антитерористичної операції на сході України. Пройшов п'ять років війни і шість бойових ротацій. Служив у 10-й гірсько-штурмовій бригаді.
Максим Петренко (1983-2022) - український письменник, науковець, винахідник, педагог, військовослужбовець, автор роману-щоденника "Спокійної ночі". Воював з 2014 р. Довго вважався зниклим безвісти.
Максим Кривцов (1990-2024) - український поет, громадський діяч, доброволець, загинув на фронті 7 січня 2024. В соцмережах сотні спогадів про його творчість від друзів і знайомих. Автор поетичної збірки "Вірші з бійниці".
Нехай буде благословенна їхня пам’ять!
(За матеріалами MiraStudia)
Цікаві факти з життя видатних українців у книзі Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях”.
Наш Книжковий Клуб: https://bit.ly/3gJukN6
3 березня відзначається Всесвітній день письменника. Повна назва цього свята: Всесвітній день миру для письменника.
Сьогодня згадаємо українських митців, які загинули від рук рашистів. Багато кому їхня смерть нагадала про українських культурних діячів, які загинули від репресій в срср - "розстріляне Відродження".
Дитячого письменника і поета Володимира Вакуленка (1972-2022) рашисти вбили в тимчасовій окупації на Харківщині. Він був учасником Революції Гідності і отримав поранення в Маріїнському парку 18 лютого 2014 р. під час сутички з "тітушками". Його книга "Я перетворююсь.Щоденник окупації. Вибрані вірші" вийшла у видавництві Vivat у 2023 р.
Письменник і засновник літературного проєкту "Дух нації" Юрій Руф від перших днів
війни пішов добровольцем на захист України (1980-2022). Воював у складі львівської 24-ї бригади. Героїчно загинув навесні 2022 року на Луганщині.
Вікторія Амеліна (1986-2023) -
українська письменниця, громадська діячка, документувала воєнні злочини рашистів, приєдналася до правозахисної організації Truth Hounds. Її життя обірвалося через поранення, спричинене ракетним ударом рашистських нелюдів по Краматорську в червні 2023 р.
Гліб Бабіч - воїн, поет, волонтер (1969-2022). З 2014 р. добровольцем долучився до Антитерористичної операції на сході України. Пройшов п'ять років війни і шість бойових ротацій. Служив у 10-й гірсько-штурмовій бригаді.
Максим Петренко (1983-2022) - український письменник, науковець, винахідник, педагог, військовослужбовець, автор роману-щоденника "Спокійної ночі". Воював з 2014 р. Довго вважався зниклим безвісти.
Максим Кривцов (1990-2024) - український поет, громадський діяч, доброволець, загинув на фронті 7 січня 2024. В соцмережах сотні спогадів про його творчість від друзів і знайомих. Автор поетичної збірки "Вірші з бійниці".
Нехай буде благословенна їхня пам’ять!
(За матеріалами MiraStudia)
Цікаві факти з життя видатних українців у книзі Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях”.
Наш Книжковий Клуб: https://bit.ly/3gJukN6
#НевідривнийКалендар
"Мільйонні маси можуть бути зведені до дикої юрми, до бидла, до зграї тіней зусиллями кількох злочинців, якщо вони зуміють оволодіти важелями влади." - Олесь Бердник ніби бачив сьогоднішніх рашистів.
18 березня день пам'яті Олеся Бердника (1926-2003) - українського письменника-фантаста, філософа, автора понад 20 романів і повістей, футуролога, художника, композитора, одного із засновників Української Гельсінкської групи (УГГ), гуманістичного об’єднання "Українська Духовна Республіка".
Його філософію вивчають в університетах США і Канади.
Народився Олесь 27 листопада 1926 року в селі Вавилове Снігурівського району Миколаївської області. Ще зовсім юним пройшов кривавими шляхами Другої світової війни, був важко поранений. Демобілізувався в 1946 році та поїхав до Києва здобувати освіту. У 1946-1949 роках навчався в театральній студії при театрі імені Івана Франка. А вже у 1949 році збунтувався супроти совєтської дійсності. Олесь виступив на зборах театру, обурений тим, що актори гидко обмовляли своїх ще недавніх друзів. Бунтар також сказав, що за вказівкою влади перекроюють п'єси українських класиків. Парубка арештували та за звинуваченням в "ізмєнє родінє" у 1950 році дали 10 років позбавлення волі.
Відбувши покарання на Півночі та в Казахстані, повернувся в рідну Україну, розпочав свою літературну діяльність. Олесь невдовзі осягнув популярність яко письменник-фантаст. І вже до 1972 року вийшло друком 20 його романів і повістей. Прославився також статтями й лекціями з футурології.
У квітні 1972 -го в мешканні Миколи Руденка, де проживав Бердник, під час обшуку кадебісти вилучили заборонену працю Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" та дві друкарські машинки. Лекції Олеся заборонили, твори перестали публікувати.
Протестуючи, Бердник відкрито домагався дозволу виїхати за кордон з "совєтського раю". Разом з Миколою Руденком, Левком Лук'яненком, Оксаною Мешко 9 листопада 1976 року став членом-засновником Україської Гельсінської спілки (УГС). З побратимами складав й підписував десятки листів на захист схоплених і кинутих до тюрем борців за права людини. Тому 6 березня 1979 року був схоплений знову та звинувачений у написанні і поширенні антисовєтських статей "Свята Україна", "Альтернативна еволюція", поеми "Закляття" (до 325-річчя перших Переяславських угод).
У грудні 1979-го письменника на 6 років позбавили волі в таборах суворого режиму і на 3 роки заслання як дуже небезпечного рецидивіста. Вийшовши на волю 1987 року, Олесь несподівано заснував громадську організацію "Ноосферний фронт "Зоряний ключ".
Олесь Бердник продовжував видавати свої книги, ініціювати масові громадські акції. Та бурхливе політичне життя в Україні поволі відтіснило його дивакуваті дійства на узбіччя життя нації.
(Джерела: Ігор Ходак, MiraStudia)
Цікаві та маловідомі факти з життя видатних українців представлені у книзі Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях”.
Всі видання нашого Книжкового Клубу: https://bit.ly/3gJukN6
"Мільйонні маси можуть бути зведені до дикої юрми, до бидла, до зграї тіней зусиллями кількох злочинців, якщо вони зуміють оволодіти важелями влади." - Олесь Бердник ніби бачив сьогоднішніх рашистів.
18 березня день пам'яті Олеся Бердника (1926-2003) - українського письменника-фантаста, філософа, автора понад 20 романів і повістей, футуролога, художника, композитора, одного із засновників Української Гельсінкської групи (УГГ), гуманістичного об’єднання "Українська Духовна Республіка".
Його філософію вивчають в університетах США і Канади.
Народився Олесь 27 листопада 1926 року в селі Вавилове Снігурівського району Миколаївської області. Ще зовсім юним пройшов кривавими шляхами Другої світової війни, був важко поранений. Демобілізувався в 1946 році та поїхав до Києва здобувати освіту. У 1946-1949 роках навчався в театральній студії при театрі імені Івана Франка. А вже у 1949 році збунтувався супроти совєтської дійсності. Олесь виступив на зборах театру, обурений тим, що актори гидко обмовляли своїх ще недавніх друзів. Бунтар також сказав, що за вказівкою влади перекроюють п'єси українських класиків. Парубка арештували та за звинуваченням в "ізмєнє родінє" у 1950 році дали 10 років позбавлення волі.
Відбувши покарання на Півночі та в Казахстані, повернувся в рідну Україну, розпочав свою літературну діяльність. Олесь невдовзі осягнув популярність яко письменник-фантаст. І вже до 1972 року вийшло друком 20 його романів і повістей. Прославився також статтями й лекціями з футурології.
У квітні 1972 -го в мешканні Миколи Руденка, де проживав Бердник, під час обшуку кадебісти вилучили заборонену працю Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" та дві друкарські машинки. Лекції Олеся заборонили, твори перестали публікувати.
Протестуючи, Бердник відкрито домагався дозволу виїхати за кордон з "совєтського раю". Разом з Миколою Руденком, Левком Лук'яненком, Оксаною Мешко 9 листопада 1976 року став членом-засновником Україської Гельсінської спілки (УГС). З побратимами складав й підписував десятки листів на захист схоплених і кинутих до тюрем борців за права людини. Тому 6 березня 1979 року був схоплений знову та звинувачений у написанні і поширенні антисовєтських статей "Свята Україна", "Альтернативна еволюція", поеми "Закляття" (до 325-річчя перших Переяславських угод).
У грудні 1979-го письменника на 6 років позбавили волі в таборах суворого режиму і на 3 роки заслання як дуже небезпечного рецидивіста. Вийшовши на волю 1987 року, Олесь несподівано заснував громадську організацію "Ноосферний фронт "Зоряний ключ".
Олесь Бердник продовжував видавати свої книги, ініціювати масові громадські акції. Та бурхливе політичне життя в Україні поволі відтіснило його дивакуваті дійства на узбіччя життя нації.
(Джерела: Ігор Ходак, MiraStudia)
Цікаві та маловідомі факти з життя видатних українців представлені у книзі Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях”.
Всі видання нашого Книжкового Клубу: https://bit.ly/3gJukN6
book.razygrali.biz
КНИЖКОВИЙ КЛУБ
Книжковий клуб - замовити книги Дмитра Чекалкина в Україні ☑ Збірка книг Дмитра Чекалкина ➢ Людський фактор, Правила життя, Жарти під каву ✓ Доставка ✆️ +38 (063) 430- 57- 85
#НевідривнийКалендар
10 квітня 1689 року упокоївся козацький старшина, засновник роду Забіл. Петро Михайлович прожив 109 років.
Ганна Черкаська:
В Україні відомий рід Забіл дав 17 сотників.
Один із них Петро Михайлович Забіла народився у1580, м. Борзна. Попри свою неписьменність, був королівським урядовцем у Борзні. 68-річним полковник перейшов на бік Богдана Хмельницького, у 1659 році підтримував Івана Виговського, був генеральним обозним Війська Запорізького за Дем’яна Многогрішного. Разом зі своїм патроном у 1665 р. їздив до Москви, де одержав дворянство. Петро Михайлович Забіла володів п’ятьма селами біля Кролевця і ще двома – в Понорницькій сотні Чернігівського полку.
Удівець від першої дружини Параски мав шестеро дітей.
Його син Іван-старший – сотник при Золотаренкові. У 1655 р. Іван їздив у посольство до шведського короля, був послом Виговського до польського короля, загинув під Чигирином у 1678 р. Троє середніх – Тарас, Степан і Василь – побували спершу борзенськими сотниками, після чого Степан і Василь стали по черзі генеральними хорунжими, а Степан після цього – ще й ніжинським полковником. Сини Степана: Василь був одружений з дочкою генерального судді Василя Кочубея Марією, а Семен – мазепинець, одружився з дочкою переяславського полковника Ганною Мирович, яка пішла за чоловіком і братами до Туреччини, жила в Бендерах.
Відомо, що онук п’ятого сина Забіли, Тараса Петровича і син Михайла Тарасовича Іван Михайлович, коропівський сотник, був одружений з Уляною Андріївною Полуботок, онукою знаменитого наказного гетьмана. Сестра Івана Михайловича, Євдокія Михайлівна, вийшла заміж за Андрія Яковича Безбородька. Їхній син Олександр став світлішим князем і канцлером Російської імперії.
Генеральний суддя Петро Забіла мав міцне козацьке здоров’я, у 85 років він надумав одружитися вдруге. Узяв удовицю Гафію Ґерцик, молодшу на 44 роки, народив ще сина Івана та дочку Феодору.
Син Івана Петровича Забіли, хорунжий генеральної військової артилерії Іван Іванович, був одружений з племінницею гетьмана Івана Скоропадського Парасковією, а його онук Микола – з дочкою генерального підскарбія й мемуариста Якова Марковича Анастасією.
Натомість дочка Івана Петровича Євдокія Іванівна Забіла вийшла за гадяцького полковника Григорія Івановича Граб’янку, славетного літописця. Більше двадцяти років був одружений з Євдокією Забілою (померла в 1735 р. під час перебування чоловіка у військовому поході), дітей подружжя не мало.
Петро Забіла пережив другу жінку, молодшу за нього на 44 роки.
У 107 років Забіла ще міцно сидів у сідлі. За даними в збірнику Забілинських паперів, Петро Забіла помер 10 квітня 1689 року. Він похований в Рихлівському монастирі, поблизу села Обтове”.
На світлині: Остоя – герб роду Забіл.
У книзі Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях” зібрані цікаві маловідомі факти про видатних українців. Ця книга змушує сприймати нашу історію крізь призму особистостей, імена яких стають символами нової, справді незалежної України.
Всі бестселери нашого "Книжкового Клубу": https://bit.ly/3fBwWfX
10 квітня 1689 року упокоївся козацький старшина, засновник роду Забіл. Петро Михайлович прожив 109 років.
Ганна Черкаська:
В Україні відомий рід Забіл дав 17 сотників.
Один із них Петро Михайлович Забіла народився у1580, м. Борзна. Попри свою неписьменність, був королівським урядовцем у Борзні. 68-річним полковник перейшов на бік Богдана Хмельницького, у 1659 році підтримував Івана Виговського, був генеральним обозним Війська Запорізького за Дем’яна Многогрішного. Разом зі своїм патроном у 1665 р. їздив до Москви, де одержав дворянство. Петро Михайлович Забіла володів п’ятьма селами біля Кролевця і ще двома – в Понорницькій сотні Чернігівського полку.
Удівець від першої дружини Параски мав шестеро дітей.
Його син Іван-старший – сотник при Золотаренкові. У 1655 р. Іван їздив у посольство до шведського короля, був послом Виговського до польського короля, загинув під Чигирином у 1678 р. Троє середніх – Тарас, Степан і Василь – побували спершу борзенськими сотниками, після чого Степан і Василь стали по черзі генеральними хорунжими, а Степан після цього – ще й ніжинським полковником. Сини Степана: Василь був одружений з дочкою генерального судді Василя Кочубея Марією, а Семен – мазепинець, одружився з дочкою переяславського полковника Ганною Мирович, яка пішла за чоловіком і братами до Туреччини, жила в Бендерах.
Відомо, що онук п’ятого сина Забіли, Тараса Петровича і син Михайла Тарасовича Іван Михайлович, коропівський сотник, був одружений з Уляною Андріївною Полуботок, онукою знаменитого наказного гетьмана. Сестра Івана Михайловича, Євдокія Михайлівна, вийшла заміж за Андрія Яковича Безбородька. Їхній син Олександр став світлішим князем і канцлером Російської імперії.
Генеральний суддя Петро Забіла мав міцне козацьке здоров’я, у 85 років він надумав одружитися вдруге. Узяв удовицю Гафію Ґерцик, молодшу на 44 роки, народив ще сина Івана та дочку Феодору.
Син Івана Петровича Забіли, хорунжий генеральної військової артилерії Іван Іванович, був одружений з племінницею гетьмана Івана Скоропадського Парасковією, а його онук Микола – з дочкою генерального підскарбія й мемуариста Якова Марковича Анастасією.
Натомість дочка Івана Петровича Євдокія Іванівна Забіла вийшла за гадяцького полковника Григорія Івановича Граб’янку, славетного літописця. Більше двадцяти років був одружений з Євдокією Забілою (померла в 1735 р. під час перебування чоловіка у військовому поході), дітей подружжя не мало.
Петро Забіла пережив другу жінку, молодшу за нього на 44 роки.
У 107 років Забіла ще міцно сидів у сідлі. За даними в збірнику Забілинських паперів, Петро Забіла помер 10 квітня 1689 року. Він похований в Рихлівському монастирі, поблизу села Обтове”.
На світлині: Остоя – герб роду Забіл.
У книзі Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях” зібрані цікаві маловідомі факти про видатних українців. Ця книга змушує сприймати нашу історію крізь призму особистостей, імена яких стають символами нової, справді незалежної України.
Всі бестселери нашого "Книжкового Клубу": https://bit.ly/3fBwWfX
book.razygrali.biz
КНИЖКОВИЙ КЛУБ
Книжковий клуб - замовити книги Дмитра Чекалкина в Україні ☑ Збірка книг Дмитра Чекалкина ➢ Людський фактор, Правила життя, Жарти під каву ✓ Доставка ✆️ +38 (063) 430- 57- 85
#НевідривнийКалендар
Ганна Черкаська:
У суботу, 14 квітня 1888 р. о 8-й годині 30 хвилин, на лікарняному ліжку у Петербурзі помер 41-річний мандрівник у вишиванці Микола Миклуха-Маклай, вчений-антрополог, знавець тринадцяти мов, чиє ім`я носить узбережжя о. Нова Гвінея – Берег Миклухо-Маклая.
За часів Хмельницького Охрім Макуха (прапрадід Миколи Миклухо-Маклая), був курінним отаманом Запорозької Січі. Мав курінний отаман Охрім Макуха (Миклуха) дочку, з якою одружився шотландський лицар Майкл МакЛей. Охрім же разом із синами Омельком, Назаром і Хомою воював проти поляків; його Назар панночку покохав і на бік ворога став. Вночі брати пробралися до фортеці, щоб викрасти Назара та покарати козацьким судом, але наткнулися на польську варту. Хома (молодший) наказав братові доставити зрадника батькові, а сам бився до загину. Охрім покарав Назара. Цей епізод став основою повісті «Тарас Бульба», яку Микола Миклухо-Маклай завжди возив із собою. Цікаво, що й сьогодні у папуасів Гвінеї є річка з іменем Гоголь.
Правнук Охріма козак Степан Макуха був сотником Війська Запорозького. Його вуличне прізвисько було Махлай (тобто “капловухий”). У період російсько-турецької війни 1768 – 1774 років, під час штурму Очакова, Степан командував кінною сотнею. За героїчний вчинок за клопотанням генерал-фельдмаршала Рум’янцева-Задунайського йому було присвоєно російське дворянство і бойовий орден Володимира I-го ступеня. Одночасно він отримав нове козацьке звання хорунжий. Тепер новоспеченому кавалерові підписувати офіційні папери потрібно було так: “Хорунжий Війська Запорозького, царською милістю дворянин, козак Степан Макуха на прізвисько Махлай”. Тоді й переробив Степан принизливу, з його погляду, “макуху” на “Маклуху”, а вуличне “Махлай” на майже шотландське “Маклай”. І почав писати ці складові через риску. А вже правнук Степана Микола і є відомий всім мандрівник і вчений.
17 липня 1846 р в Малині на Житомирщині народився нащадок козаків Микола Миклухо – Маклай. Мати Миколи Миклухо-Маклая – з польсько-німецької родини: німця полковника лікаря Беккера (нащадка Гете) та польської шляхтянки Лідії Шатковської (нащадка Міцкевича). Томики обох геніальних поетів - польського та німецького - Микола Миклуха-Маклай завжди возив із собою, знав напам’ять німецькою усього «Фауста».
Григорій Ілліч – старший брат батька учився й товаришував із Миколою Гоголем; розповів нащадку гетьмана про родину Охріма Макухи.
Батько – випускник ніжинського ліцею, начальник петербурзької залізниці, був добре знайомий із творами Т.Шевченка. Він вислав 150 карбованців (половину річної зарплати) Шевченкові на заслання, за що був звільнений з роботи і мав йти під суд, але 40-літній українець помер від туберкульозу, лишив удову та п’ятьох дітей.
У дитинстві Нільс (таке прізвисько Миколи Маклая) мав букет дитячих хвороб і часто записував їх за алфавітом: ангіни, бронхіти, жовтуха, хронічна пневмонія, ревматизм. Коли батько помер на очах трирічного Миколки, у хлопчика стався частковий параліч голосових зв’язок, тому він до дванадцяти років заїкався і залишився гаркавим. Читати й писати Миколка навчився в чотири роки, до семи перечитав багато книжок, знав латину, французьку й німецьку мови, чудово малював і грав на фортепіано. Та Миколу не прийняли навіть до початкової школи: надзвичайна обдарованість хлопчика нікого не цікавила, усі люб’язно радили спецзаклад для слабкорозвинених… Перепадало дитині й від домашніх учителів. Самотній хлопчина довіряв свої думки тільки щоденнику, який замикав на замок.
Продовження за посиланням https://www.facebook.com/Dmitriy.Chekalkin/posts/pfbid08hTonnaKcx2BSvD6T9eUeANL45GSocxWPKkN7GXx5v1znh5Epytbdfxri1CBmnqzl
Ганна Черкаська:
У суботу, 14 квітня 1888 р. о 8-й годині 30 хвилин, на лікарняному ліжку у Петербурзі помер 41-річний мандрівник у вишиванці Микола Миклуха-Маклай, вчений-антрополог, знавець тринадцяти мов, чиє ім`я носить узбережжя о. Нова Гвінея – Берег Миклухо-Маклая.
За часів Хмельницького Охрім Макуха (прапрадід Миколи Миклухо-Маклая), був курінним отаманом Запорозької Січі. Мав курінний отаман Охрім Макуха (Миклуха) дочку, з якою одружився шотландський лицар Майкл МакЛей. Охрім же разом із синами Омельком, Назаром і Хомою воював проти поляків; його Назар панночку покохав і на бік ворога став. Вночі брати пробралися до фортеці, щоб викрасти Назара та покарати козацьким судом, але наткнулися на польську варту. Хома (молодший) наказав братові доставити зрадника батькові, а сам бився до загину. Охрім покарав Назара. Цей епізод став основою повісті «Тарас Бульба», яку Микола Миклухо-Маклай завжди возив із собою. Цікаво, що й сьогодні у папуасів Гвінеї є річка з іменем Гоголь.
Правнук Охріма козак Степан Макуха був сотником Війська Запорозького. Його вуличне прізвисько було Махлай (тобто “капловухий”). У період російсько-турецької війни 1768 – 1774 років, під час штурму Очакова, Степан командував кінною сотнею. За героїчний вчинок за клопотанням генерал-фельдмаршала Рум’янцева-Задунайського йому було присвоєно російське дворянство і бойовий орден Володимира I-го ступеня. Одночасно він отримав нове козацьке звання хорунжий. Тепер новоспеченому кавалерові підписувати офіційні папери потрібно було так: “Хорунжий Війська Запорозького, царською милістю дворянин, козак Степан Макуха на прізвисько Махлай”. Тоді й переробив Степан принизливу, з його погляду, “макуху” на “Маклуху”, а вуличне “Махлай” на майже шотландське “Маклай”. І почав писати ці складові через риску. А вже правнук Степана Микола і є відомий всім мандрівник і вчений.
17 липня 1846 р в Малині на Житомирщині народився нащадок козаків Микола Миклухо – Маклай. Мати Миколи Миклухо-Маклая – з польсько-німецької родини: німця полковника лікаря Беккера (нащадка Гете) та польської шляхтянки Лідії Шатковської (нащадка Міцкевича). Томики обох геніальних поетів - польського та німецького - Микола Миклуха-Маклай завжди возив із собою, знав напам’ять німецькою усього «Фауста».
Григорій Ілліч – старший брат батька учився й товаришував із Миколою Гоголем; розповів нащадку гетьмана про родину Охріма Макухи.
Батько – випускник ніжинського ліцею, начальник петербурзької залізниці, був добре знайомий із творами Т.Шевченка. Він вислав 150 карбованців (половину річної зарплати) Шевченкові на заслання, за що був звільнений з роботи і мав йти під суд, але 40-літній українець помер від туберкульозу, лишив удову та п’ятьох дітей.
У дитинстві Нільс (таке прізвисько Миколи Маклая) мав букет дитячих хвороб і часто записував їх за алфавітом: ангіни, бронхіти, жовтуха, хронічна пневмонія, ревматизм. Коли батько помер на очах трирічного Миколки, у хлопчика стався частковий параліч голосових зв’язок, тому він до дванадцяти років заїкався і залишився гаркавим. Читати й писати Миколка навчився в чотири роки, до семи перечитав багато книжок, знав латину, французьку й німецьку мови, чудово малював і грав на фортепіано. Та Миколу не прийняли навіть до початкової школи: надзвичайна обдарованість хлопчика нікого не цікавила, усі люб’язно радили спецзаклад для слабкорозвинених… Перепадало дитині й від домашніх учителів. Самотній хлопчина довіряв свої думки тільки щоденнику, який замикав на замок.
Продовження за посиланням https://www.facebook.com/Dmitriy.Chekalkin/posts/pfbid08hTonnaKcx2BSvD6T9eUeANL45GSocxWPKkN7GXx5v1znh5Epytbdfxri1CBmnqzl
Facebook
Дмитрий Чекалкин
#НевідривнийКалендар
Ганна Черкаська:
У суботу, 14 квітня 1888 р. о 8-й годині 30 хвилин, на лікарняному ліжку у Петербурзі помер 41-річний мандрівник у вишиванці Микола Миклуха-Маклай,...
Ганна Черкаська:
У суботу, 14 квітня 1888 р. о 8-й годині 30 хвилин, на лікарняному ліжку у Петербурзі помер 41-річний мандрівник у вишиванці Микола Миклуха-Маклай,...
#НевідривнийКалендар
15 квітня 1905 року народився Серж Лифар (1905-1986) - український балетний танцівник та хореограф.
Ганна Черкаська:
Бог танцю – Серж Лифар мав найвищі нагороди: «Оскара», «Золотий черевичок», але не мав громадянства. «Навіть прекрасний блискучий Париж не зміг примусити мене, киянина, забути мій широкий, величавий Дніпро», - говорив він. Коли, вручаючи орден Почесного легіону, Шарль де Голль запропонував йому стати громадянином Франції, Лифар відповів: «Я - українець і цим пишаюся». Він так і лишився «персоною без громадянства» - не міг зректися свого коріння, предків, землі, де він народився. Уже відлучений від театру, він одного разу прийшов до Гранд-Опера у вишиванці, а потім поділився найзаповітнішою мрією: «Мрію повернутися в Україну. Проте вдома мене, на жаль, ніхто не знає, а у Франції - забули».
Продовження за посиланням https://www.facebook.com/Dmitriy.Chekalkin/posts/pfbid02gcFFaeSxwwPqZWHJszdb8QuZ1gHSMyHrCe6NHvkJVjiL5nEyTCnQVFMx2VjDwskxl
15 квітня 1905 року народився Серж Лифар (1905-1986) - український балетний танцівник та хореограф.
Ганна Черкаська:
Бог танцю – Серж Лифар мав найвищі нагороди: «Оскара», «Золотий черевичок», але не мав громадянства. «Навіть прекрасний блискучий Париж не зміг примусити мене, киянина, забути мій широкий, величавий Дніпро», - говорив він. Коли, вручаючи орден Почесного легіону, Шарль де Голль запропонував йому стати громадянином Франції, Лифар відповів: «Я - українець і цим пишаюся». Він так і лишився «персоною без громадянства» - не міг зректися свого коріння, предків, землі, де він народився. Уже відлучений від театру, він одного разу прийшов до Гранд-Опера у вишиванці, а потім поділився найзаповітнішою мрією: «Мрію повернутися в Україну. Проте вдома мене, на жаль, ніхто не знає, а у Франції - забули».
Продовження за посиланням https://www.facebook.com/Dmitriy.Chekalkin/posts/pfbid02gcFFaeSxwwPqZWHJszdb8QuZ1gHSMyHrCe6NHvkJVjiL5nEyTCnQVFMx2VjDwskxl
Я грузин, але, якщо треба – віддам життя за Україну.
Георгій Гонгадзе
#НевідривнийКалендар
21 травня виповнилося б 55 років Георгію Ґонґадзе - українському журналісту, засновнику і першому головному редактору інтернет-видання "Українська правда", Герою України (1969-2000).
14 липня 2000 року Георгій Гонгадзе офіційно звернувся до Генерального прокурора України щодо стеження за ним працівників МВС.
Зокрема, невідомі особи супроводжували журналіста на автомобілі “Жигулі”. Цей автомобіль вранці очікував Георгія поблизу його будинку....Продовження за посиланнямhttps://www.facebook.com/Dmitriy.Chekalkin/posts/pfbid02ERGF32YWYvMwLbMKN8oycerWeDwtfuzfmU2RCak2rSvghVaY4C7st2NhnTCtB31Gl
Георгій Гонгадзе
#НевідривнийКалендар
21 травня виповнилося б 55 років Георгію Ґонґадзе - українському журналісту, засновнику і першому головному редактору інтернет-видання "Українська правда", Герою України (1969-2000).
14 липня 2000 року Георгій Гонгадзе офіційно звернувся до Генерального прокурора України щодо стеження за ним працівників МВС.
Зокрема, невідомі особи супроводжували журналіста на автомобілі “Жигулі”. Цей автомобіль вранці очікував Георгія поблизу його будинку....Продовження за посиланнямhttps://www.facebook.com/Dmitriy.Chekalkin/posts/pfbid02ERGF32YWYvMwLbMKN8oycerWeDwtfuzfmU2RCak2rSvghVaY4C7st2NhnTCtB31Gl
#НевідривнийКалендар
9 червня 1847 р. російським царем Ніколаєм I було ухвалено вирок про віддання Тараса Шевченка в солдати із забороною писати й малювати.
17 квітня 1847 р. студент київського університету св. Володимира Олексій Петров доніс, що в Києві існує таємне товариство. Жандарми Третього таємного відділення заарештували учасників товариства - письменника Миколу Гулака в Петербурзі, Пантелеймона Куліша - у Варшаві, Миколу Костомарова - в Києві, і останнім - Тараса Шевченка.
Доповідь шефа жандармів Орлова була вироком членам товариства. Головним керівником Товариства було визнано Миколу Гулака. Його на трирічний термін було ув'язнено у Шліссельбурзькій фортеці. Микола Костомаров перебував в ув'язненні один рік, Олександр Навроцький - півроку. Інших членів братства царський режим вислав у віддалені губернії імперії під нагляд поліції.
Кулішеві, Костомарову й Гулакові заборонили повертатися в Україну та вести літературну діяльність.
Найжорстокіше покарали Шевченка. Його заслали рядовым в Оренбурзький корпус. У вироку Шевченкові з'явилося додаткове формулювання: "Под строжайший надзор, с запрещением писать и рисовать".
(За матеріалами MiraStudia)
У книзі Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях” представлені цікаві та маловідомі факти з життя видатних українців.
Всі видання нашого Книжкового Клубу: https://razygrali.biz/knizhnyj-klub.html
9 червня 1847 р. російським царем Ніколаєм I було ухвалено вирок про віддання Тараса Шевченка в солдати із забороною писати й малювати.
17 квітня 1847 р. студент київського університету св. Володимира Олексій Петров доніс, що в Києві існує таємне товариство. Жандарми Третього таємного відділення заарештували учасників товариства - письменника Миколу Гулака в Петербурзі, Пантелеймона Куліша - у Варшаві, Миколу Костомарова - в Києві, і останнім - Тараса Шевченка.
Доповідь шефа жандармів Орлова була вироком членам товариства. Головним керівником Товариства було визнано Миколу Гулака. Його на трирічний термін було ув'язнено у Шліссельбурзькій фортеці. Микола Костомаров перебував в ув'язненні один рік, Олександр Навроцький - півроку. Інших членів братства царський режим вислав у віддалені губернії імперії під нагляд поліції.
Кулішеві, Костомарову й Гулакові заборонили повертатися в Україну та вести літературну діяльність.
Найжорстокіше покарали Шевченка. Його заслали рядовым в Оренбурзький корпус. У вироку Шевченкові з'явилося додаткове формулювання: "Под строжайший надзор, с запрещением писать и рисовать".
(За матеріалами MiraStudia)
У книзі Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях” представлені цікаві та маловідомі факти з життя видатних українців.
Всі видання нашого Книжкового Клубу: https://razygrali.biz/knizhnyj-klub.html
#НевідривнийКалендар
Історик Ганна Черкаська:
Ми всі затямили слова про неоголошену війну, про напад Третього Рейху на Радянський Союз 22 червня 1941 року. Та є факти, що о 4:00 імперський міністр закордонних справ Німеччини Ріббентроп вручив радянському послу в Берліні Деканозову ноту про оголошення війни.
Рано вранці після артилерійської та авіаційної підготовки німецькі війська перейшли кордон СРСР.
О 5:30 ранку посол Німеччини в СРСР Шуленбург вручив відповідний пакет документів наркому закордонних справ СРСР Молотову. Цього ж дня війну СРСР оголосили Італія й Румунія.
Здавалося б початок війни спонукає владу подбати про збереження життя мирного населення, але не так воно було. 22 червня 1941 р. у тюрмах Західної України радянці розпочали розстріли ув’язнених – переважно діячів ОУН, інтелігенції та національно свідомих громадян.
Архівні документи свідчать, що на 10 червня 1941 року у Луцькій в’язниці утримувалося 2 117 ув’язнених. Їх планувалося евакуювати у Вологду та Астрахань. Для цього виділялося 75 вагонів. 22 червня приблизно о 14.00 Луцька тюрма була піддана бомбардуванню з ворожих німецьких літаків. Після закінчення бомбардування в’язні вчинили бунт, але втекли одиниці. Оперативна група працівників УНКВС у Волинській області під керівництвом капітана держбезпеки Розова, особовий склад 233 конвойного полку військ НКВС, керівний склад та наглядачі в’язниці розправилися з в’язнями: наряди НКВС наздоганяли утікачів і розстрілювали їх на місці, одиниці повертали до тюрми. У Луцьку арештантів закидали гранатами. Всього на території Луцької в’язниці було розстріляно 2000 осіб.
У Львові за вказівкою начальника УНКВД по Львівській області капітана Дятлова «с целью быстрейшей разгрузки тюрем Львовской области от контрреволюционного, уголовно-политического элемента» було переглянуто справи в’язнів, виявлено 2239 «особо-опасных лиц, подлежащих расстрелу». За офіційними даними в тюрмах м. Львова і Золочева розстріляно - 4140 в’язнів.
Спочатку убивали в’язнів пострілом у потилицю у спеціальній камері, а трупи вивозили за межі міста (до сьогодні ці місця масових захоронень не відомі і документів не знайдено). З наближенням фронту дві команди катів «налагодили процес»: розстрільна команда закидала в камеру гранати, друга – добивала ще живих. Трупи виносили і ховали вбитих у подвір’ях в’язниць. Близько 700 тіл було поховано у зовнішньому дворі тюрми на Лонцького у трьох ровах.
Ніхто не вижив у Заліщицькій трагедії на Тернопільщині. Радянці до зруйнованого залізничного моста через Дністер пригнали два етапних ешелони з в’язнями (14 вагонів, у кожному знаходилося 50 – 70 осіб). Вагони облили пальним, підпалили та скинули з мосту в урвище р. Дністер.
Загалом у перші тижні війни в тюрмах Західної України було страчено близько 22 тис. осіб…
На фото: pовнішній двір тюрми на Лонцького.
Цікаві та маловідомі факти з історії нашої держави представлені у книзі Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях”.
Всі бестселери нашого "Книжкового Клубу": https://bit.ly/3fBwWfX
Історик Ганна Черкаська:
Ми всі затямили слова про неоголошену війну, про напад Третього Рейху на Радянський Союз 22 червня 1941 року. Та є факти, що о 4:00 імперський міністр закордонних справ Німеччини Ріббентроп вручив радянському послу в Берліні Деканозову ноту про оголошення війни.
Рано вранці після артилерійської та авіаційної підготовки німецькі війська перейшли кордон СРСР.
О 5:30 ранку посол Німеччини в СРСР Шуленбург вручив відповідний пакет документів наркому закордонних справ СРСР Молотову. Цього ж дня війну СРСР оголосили Італія й Румунія.
Здавалося б початок війни спонукає владу подбати про збереження життя мирного населення, але не так воно було. 22 червня 1941 р. у тюрмах Західної України радянці розпочали розстріли ув’язнених – переважно діячів ОУН, інтелігенції та національно свідомих громадян.
Архівні документи свідчать, що на 10 червня 1941 року у Луцькій в’язниці утримувалося 2 117 ув’язнених. Їх планувалося евакуювати у Вологду та Астрахань. Для цього виділялося 75 вагонів. 22 червня приблизно о 14.00 Луцька тюрма була піддана бомбардуванню з ворожих німецьких літаків. Після закінчення бомбардування в’язні вчинили бунт, але втекли одиниці. Оперативна група працівників УНКВС у Волинській області під керівництвом капітана держбезпеки Розова, особовий склад 233 конвойного полку військ НКВС, керівний склад та наглядачі в’язниці розправилися з в’язнями: наряди НКВС наздоганяли утікачів і розстрілювали їх на місці, одиниці повертали до тюрми. У Луцьку арештантів закидали гранатами. Всього на території Луцької в’язниці було розстріляно 2000 осіб.
У Львові за вказівкою начальника УНКВД по Львівській області капітана Дятлова «с целью быстрейшей разгрузки тюрем Львовской области от контрреволюционного, уголовно-политического элемента» було переглянуто справи в’язнів, виявлено 2239 «особо-опасных лиц, подлежащих расстрелу». За офіційними даними в тюрмах м. Львова і Золочева розстріляно - 4140 в’язнів.
Спочатку убивали в’язнів пострілом у потилицю у спеціальній камері, а трупи вивозили за межі міста (до сьогодні ці місця масових захоронень не відомі і документів не знайдено). З наближенням фронту дві команди катів «налагодили процес»: розстрільна команда закидала в камеру гранати, друга – добивала ще живих. Трупи виносили і ховали вбитих у подвір’ях в’язниць. Близько 700 тіл було поховано у зовнішньому дворі тюрми на Лонцького у трьох ровах.
Ніхто не вижив у Заліщицькій трагедії на Тернопільщині. Радянці до зруйнованого залізничного моста через Дністер пригнали два етапних ешелони з в’язнями (14 вагонів, у кожному знаходилося 50 – 70 осіб). Вагони облили пальним, підпалили та скинули з мосту в урвище р. Дністер.
Загалом у перші тижні війни в тюрмах Західної України було страчено близько 22 тис. осіб…
На фото: pовнішній двір тюрми на Лонцького.
Цікаві та маловідомі факти з історії нашої держави представлені у книзі Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях”.
Всі бестселери нашого "Книжкового Клубу": https://bit.ly/3fBwWfX
#НевідривнийКалендар
24 червня ювілей Ольги Микитенко - всесвітньо відомої української оперної співачки, володарки Гран-прі конкурсу імені Марії Каллас.
Ольга Микитенко співає на кращих оперних сценах світу, зокрема в Metropolitan Opera (США), Gran Teatre del Liceu (Іспанія), Royal Opera House (Швеція).
Музикальність, міцна вокальна техніка, легка колоратура і сильна виразність дозволяють співачці виконувати величезний діапазон головних ролей світового оперного репертуару.
Народилася майбутня співачка в Житомирі. Навчалася в Житомирському музичному училищі і Національній музичній академії. Була солісткою Національної опери України ім.Т.Шевченка, виконавицею провідних оперних партій.
У 2017 р. Ольга Микитенко випустила філософський роман " Solo OM", в основі якого - біографія співачки.
А ще вона пише вірші і сподівається їх використати на сцені.
Незважаючи на зайнятість в міжнародних проєктах, співачку часто можна почути на Батьківщині. Вона брала участь у благодійному концерті в Національній опері України.
Підготовлено за матеріалами з відкритих джерел.
(За матеріалами MiraStudia)
Цікаві та маловідомі факти з минулого нашої держави представлені у книзі Ганни Черкаської "Українська історія в обличчях".
Всі видання нашого Книжкового Клубу:
https://is.gd/BPsuJ3
24 червня ювілей Ольги Микитенко - всесвітньо відомої української оперної співачки, володарки Гран-прі конкурсу імені Марії Каллас.
Ольга Микитенко співає на кращих оперних сценах світу, зокрема в Metropolitan Opera (США), Gran Teatre del Liceu (Іспанія), Royal Opera House (Швеція).
Музикальність, міцна вокальна техніка, легка колоратура і сильна виразність дозволяють співачці виконувати величезний діапазон головних ролей світового оперного репертуару.
Народилася майбутня співачка в Житомирі. Навчалася в Житомирському музичному училищі і Національній музичній академії. Була солісткою Національної опери України ім.Т.Шевченка, виконавицею провідних оперних партій.
У 2017 р. Ольга Микитенко випустила філософський роман " Solo OM", в основі якого - біографія співачки.
А ще вона пише вірші і сподівається їх використати на сцені.
Незважаючи на зайнятість в міжнародних проєктах, співачку часто можна почути на Батьківщині. Вона брала участь у благодійному концерті в Національній опері України.
Підготовлено за матеріалами з відкритих джерел.
(За матеріалами MiraStudia)
Цікаві та маловідомі факти з минулого нашої держави представлені у книзі Ганни Черкаської "Українська історія в обличчях".
Всі видання нашого Книжкового Клубу:
https://is.gd/BPsuJ3
#НевідривнийКалендар
Ганна Черкаська:
25 червня 1973 року 25-річний журналіст Валерій Марченко був оголошений "українським буржуазним націоналістом" і заарештований співробітниками КДБ.
Написані ним три статті: “За параваном ідейності”, “Страшний якийсь тягар”, “Київський діалог”, кваліфіковані КДБ як антирадянські. У них Марченко ставив риторичні запитання: Чому занепадає українська мова? Чому з легкої руки високих партійних чиновників підноситься безбарвна відверто кон’юнктурна література?
Засуджений на 6 років до колонії суворого режиму та два роки заслання. У пермських таборах познайомився із відомими правозахисниками Семеном Глузманом та Іваном Світличним, написав ряд публіцистичних нарисів, зокрема, про нестерпні умови перебування в’язнів у колонії, про воїнів УПА, засуджених ще за часів Сталіна.
Вдруге заарештований 21 жовтня 1983-го. Валерію Марченку інкримінувалося виготовлення та розповсюдження документів з метою підірвати й ослабити радянський державний лад. З моменту ув’язнення став членом Української Гельсінської групи. Важко хворого Валерія Марченка визнали особливо небезпечним рецидивістом і засудили на 10 років ув’язнення та 5 років заслання.
Помер 7 жовтня 1984-го після відмови нирок у тюремній лікарні у Ленінграді. Похований у селі Гатне на Київщині, поруч із могилою діда – відомого українського історика Михайла Івановича Марченка.
З останнього слова Валерія Марченка на суді (13.03.1984):
“Коли я вступив до універ¬ситету, я дізнався, що 5 мільйонів українців добровільно відмов¬ляються від рідної мови, від тієї краси та багатства, що отримує кожна людина від народження. До цих 5 млн належите також і ви, громадяни суддя, прокурор та адвокат.
Виявляється, Україна - єдина країна, що входить до складу ООН, висилає своїх в’язнів за межі своєї території. Перебуваючи в Пермських радянських концтаборах, я зіткнувся з брехнею та беззаконням.
Мені, як громадянинові і чоловіку, соромно за мою країну, де жінки тільки за переконання відбувають 25 років каторги. За всю історію існування держав не було таких ганебних фактів.
Мене звинувачують у наклепах на радянську медицину. У
Пермській 35 зоні ІТК9 Івана Світличного поставили виконувати “легку” роботу - збирати дрібні деталі до праски, знаючи, що в нього немає пальців. Медкомісія визнала його спроможним до цієї роботи, а у висновку комісії було визначено, що в нього здоро¬вих 5 пальців на обох руках (замість 2). Тоді на папері обвели Іванову праву руку з одним пальцем і відіслали в Пєрмь проку¬рору - відповідь не надійшла. Чи це не наклеп на радянську медицину?
В моїй смерті в умовах табору будете винні ви, громадянин
суддя. А ось тут, під оцим гербом Української РСР пропоную повісити відбиток руки Івана Світличного з “медичним” твердженням, що на ній 5 пальців.”
У судовому процесі Марченко показав, що більшість свідків - співпрацівники КДБ, медичні працівники - низької кваліфікації, адвокат не захищає, а звинувачує. Протягом судового засідання Марченко почував себе погано, з’явилися ниркові коліки, боліла голова. Стояти міг, лише спираючися на бар’єр, просив у охорон¬ців пити.
На запитання судді, чого він хоче від суду, Марченко нарешті вимовив:
- Та давайте вже ваші 15 років!
Цікаві та маловідомі факти з життя видатних українців представлені у книзі Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях”.
Всі видання нашого Книжкового Клубу: https://bit.ly/3g9HWBC
Справжня сатира від "Веселих Яєць" та інші тексти, що не підлягають цензурі Facebook - на моєму телеграм каналі https://t.me/dmitriy_chekalkyn
Ганна Черкаська:
25 червня 1973 року 25-річний журналіст Валерій Марченко був оголошений "українським буржуазним націоналістом" і заарештований співробітниками КДБ.
Написані ним три статті: “За параваном ідейності”, “Страшний якийсь тягар”, “Київський діалог”, кваліфіковані КДБ як антирадянські. У них Марченко ставив риторичні запитання: Чому занепадає українська мова? Чому з легкої руки високих партійних чиновників підноситься безбарвна відверто кон’юнктурна література?
Засуджений на 6 років до колонії суворого режиму та два роки заслання. У пермських таборах познайомився із відомими правозахисниками Семеном Глузманом та Іваном Світличним, написав ряд публіцистичних нарисів, зокрема, про нестерпні умови перебування в’язнів у колонії, про воїнів УПА, засуджених ще за часів Сталіна.
Вдруге заарештований 21 жовтня 1983-го. Валерію Марченку інкримінувалося виготовлення та розповсюдження документів з метою підірвати й ослабити радянський державний лад. З моменту ув’язнення став членом Української Гельсінської групи. Важко хворого Валерія Марченка визнали особливо небезпечним рецидивістом і засудили на 10 років ув’язнення та 5 років заслання.
Помер 7 жовтня 1984-го після відмови нирок у тюремній лікарні у Ленінграді. Похований у селі Гатне на Київщині, поруч із могилою діда – відомого українського історика Михайла Івановича Марченка.
З останнього слова Валерія Марченка на суді (13.03.1984):
“Коли я вступив до універ¬ситету, я дізнався, що 5 мільйонів українців добровільно відмов¬ляються від рідної мови, від тієї краси та багатства, що отримує кожна людина від народження. До цих 5 млн належите також і ви, громадяни суддя, прокурор та адвокат.
Виявляється, Україна - єдина країна, що входить до складу ООН, висилає своїх в’язнів за межі своєї території. Перебуваючи в Пермських радянських концтаборах, я зіткнувся з брехнею та беззаконням.
Мені, як громадянинові і чоловіку, соромно за мою країну, де жінки тільки за переконання відбувають 25 років каторги. За всю історію існування держав не було таких ганебних фактів.
Мене звинувачують у наклепах на радянську медицину. У
Пермській 35 зоні ІТК9 Івана Світличного поставили виконувати “легку” роботу - збирати дрібні деталі до праски, знаючи, що в нього немає пальців. Медкомісія визнала його спроможним до цієї роботи, а у висновку комісії було визначено, що в нього здоро¬вих 5 пальців на обох руках (замість 2). Тоді на папері обвели Іванову праву руку з одним пальцем і відіслали в Пєрмь проку¬рору - відповідь не надійшла. Чи це не наклеп на радянську медицину?
В моїй смерті в умовах табору будете винні ви, громадянин
суддя. А ось тут, під оцим гербом Української РСР пропоную повісити відбиток руки Івана Світличного з “медичним” твердженням, що на ній 5 пальців.”
У судовому процесі Марченко показав, що більшість свідків - співпрацівники КДБ, медичні працівники - низької кваліфікації, адвокат не захищає, а звинувачує. Протягом судового засідання Марченко почував себе погано, з’явилися ниркові коліки, боліла голова. Стояти міг, лише спираючися на бар’єр, просив у охорон¬ців пити.
На запитання судді, чого він хоче від суду, Марченко нарешті вимовив:
- Та давайте вже ваші 15 років!
Цікаві та маловідомі факти з життя видатних українців представлені у книзі Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях”.
Всі видання нашого Книжкового Клубу: https://bit.ly/3g9HWBC
Справжня сатира від "Веселих Яєць" та інші тексти, що не підлягають цензурі Facebook - на моєму телеграм каналі https://t.me/dmitriy_chekalkyn
#НевідривнийКалендар
27 червня 1944 року з Криму були депортовані майже 37 тисяч греків, вірмен та болгар.
Депортація цих народів була обумовлена тим, що Йосип Сталін готував Радянський Союз до війни з Туреччиною. Про це в ефірі Радіо Крим.Реалії розповів кримський історик, журналіст Сергій Громенко.
- У 1943 році, на хвилі перших успіхів радянської армії в боротьбі з німцями, Сталін вирішив під шумок остаточно вирішити питання з чорноморськими протоками – Босфор і Дарданелли. Для цього потрібно було перемогти у війні з Туреччиною. З метою підготовки до цієї війни найжорстокішим способом були зачищені два плацдарми майбутніх бойових дій, а саме – Кавказ (наприкінці 1943 – початку 1944 років) і Крим (в середині 1944 року), – розповів історик.
- У період 1944-1948 років практично тисяча кримських топонімів була перейменована. В основному перейменування зазнали саме кримськотатарські топоніми. Під загрозою була навіть така легендарна назва як Бахчисарай. Вірменські, болгарські і грецькі назви практично не чіпали, – зазначив Громенко.
При цьому інформація про депортацію всіх народів Криму в однаковій мірі приховувалась радянською владою.
До початку війни в Криму проживало понад 13 тисяч вірмен. Примусове виселення проводилося 27-28 червня того ж року, депортації піддався 9621 вірменин. В результаті додаткових виселень було вигнано 9821 осіб. Із 15 тисяч болгар, які проживали в Криму, виселили 12628. А греків, які жили в Криму до війни (приблизно 20 тисяч), вигнали 16006 осіб.
Місцями насильницького переселення стали Марійська АРСР (нині Республіка Марій Ел), Кіровська область, Молотовська (зараз Пермський край), Свердловська область і Башкирська АРСР (тепер Башкортостан). Невелику групу чомусь заслали до Кемеровської області ‒ майже до південного Сибіру. Тут грали роль технічні можливості НКВС: скільки ешелонів виділити, куди їх краще перекинути.
При цьому, найбільшим насильницьким вигнанням з півострова і в абсолютних, і у відносних цифрах є депортація кримськотатарського народу. Згідно з різними офіційними оцінками, в місцях спецпоселень померло від 20 до 25 відсотків усіх кримських татар. За неофіційними даними (самоперепису кримськотатарського національного руху), це число досягло 46 відсотків.
Всім, хто цікавиться історією нашої держави, адресована книга Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях”.
Всі видання нашого Книжкового Клубу: https://is.gd/Hf1PBI
27 червня 1944 року з Криму були депортовані майже 37 тисяч греків, вірмен та болгар.
Депортація цих народів була обумовлена тим, що Йосип Сталін готував Радянський Союз до війни з Туреччиною. Про це в ефірі Радіо Крим.Реалії розповів кримський історик, журналіст Сергій Громенко.
- У 1943 році, на хвилі перших успіхів радянської армії в боротьбі з німцями, Сталін вирішив під шумок остаточно вирішити питання з чорноморськими протоками – Босфор і Дарданелли. Для цього потрібно було перемогти у війні з Туреччиною. З метою підготовки до цієї війни найжорстокішим способом були зачищені два плацдарми майбутніх бойових дій, а саме – Кавказ (наприкінці 1943 – початку 1944 років) і Крим (в середині 1944 року), – розповів історик.
- У період 1944-1948 років практично тисяча кримських топонімів була перейменована. В основному перейменування зазнали саме кримськотатарські топоніми. Під загрозою була навіть така легендарна назва як Бахчисарай. Вірменські, болгарські і грецькі назви практично не чіпали, – зазначив Громенко.
При цьому інформація про депортацію всіх народів Криму в однаковій мірі приховувалась радянською владою.
До початку війни в Криму проживало понад 13 тисяч вірмен. Примусове виселення проводилося 27-28 червня того ж року, депортації піддався 9621 вірменин. В результаті додаткових виселень було вигнано 9821 осіб. Із 15 тисяч болгар, які проживали в Криму, виселили 12628. А греків, які жили в Криму до війни (приблизно 20 тисяч), вигнали 16006 осіб.
Місцями насильницького переселення стали Марійська АРСР (нині Республіка Марій Ел), Кіровська область, Молотовська (зараз Пермський край), Свердловська область і Башкирська АРСР (тепер Башкортостан). Невелику групу чомусь заслали до Кемеровської області ‒ майже до південного Сибіру. Тут грали роль технічні можливості НКВС: скільки ешелонів виділити, куди їх краще перекинути.
При цьому, найбільшим насильницьким вигнанням з півострова і в абсолютних, і у відносних цифрах є депортація кримськотатарського народу. Згідно з різними офіційними оцінками, в місцях спецпоселень померло від 20 до 25 відсотків усіх кримських татар. За неофіційними даними (самоперепису кримськотатарського національного руху), це число досягло 46 відсотків.
Всім, хто цікавиться історією нашої держави, адресована книга Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях”.
Всі видання нашого Книжкового Клубу: https://is.gd/Hf1PBI
#НевідривнийКалендар
30 червня 1995 року навіки спочив український співак Назарій Яремчук (1951-1995).
Простий хлопець із Буковини за неповні 44 роки став кумиром усієї країни.
«Голос без обмежень», «співак від Бога», «душа України» – так називали Яремчука.
Найвідоміші пісні Назарія Яремчука – «Стожари», «Гай, зелений гай», «Чуєш, мамо», «Батько і мати». А пісню «Родина» називають другим українським гімном.
«Пісня для мене - це все, - говорив Назарій. - Це вираження людських почуттів. Без пісні я не уявляю свого життя».
У 1991-1993 роках Назарій Яремчук їздив із концертами за кордон, зокрема в Канаду, США, Бразилію. За кордоном відбулася довгоочікувана зустріч із братом, про якого мало хто знав - цю сімейну таємницю протягом десятиліть воліли не розголошувати. У батька Назарія був син від першого шлюбу - Дмитро, юрист за фахом, на 27 років старший за майбутнього співака.
У 40-х роках, коли на Буковині діяли угрупування ОУН, Дмитро пристав до ОУН-мельниківців. Радянську владу він не прийняв і виїхав під чужим прізвищем у Канаду. Згодом, ставши на ноги, допомагав родичам, бо знав, як важко живеться родині. Брати зустрілися через багато років. Знамениту пісню «Лелека з України» Назарій присвятив Дмитру й усім українським емігрантам.
Завдяки знайомству Назарія з молодим буковинським композитором, студентом медінституту Володимиром Івасюком глядачі почули «Червону руту» та безліч інших пісень молодого автора. Коли трагічно загинув Івасюк, Назарій був одним із перших, хто, не зважаючи на заборону влади, приїхав на похорон до Львова. Тоді це могло коштувати всього: кар'єри, спокою, репутації.
Після фільму «Червона рута» (1971) ансамбль «Смерічка», в якому співав Назарій, став найкращим колективом Союзу, а солісти ансамблю - улюбленцями народу.
Національний колорит ансамблю, його український дух лякали тодішніх ідеологічних керівників, вони шукали зручної нагоди, аби розправитися з ним. Інколи це робилося через ЗМІ. На замовлення готувалися тенденційні публікації, в яких музикантам і співакам гурту приписувалася відсутність професіоналізму, чіплявся ярлик аматорства. Але, на щастя, в Україні знаходилися тямущі люди, які знали справжню ціну «Смерічки» й сміливо піднімали свій голос на її підтримку.
А після того, як сам Брежнєв потиснув руку засновнику ансамблю Левку Дутковському та його колегам на очах української партеліти, ставлення до естрадних першопрохідців з Буковини відчутно змінилося на краще. Перед «Смерічкою» відкрилися гастрольні дороги, ніхто вже відверто не втручався в її репертуарну політику. Учасники ансамблю розумно скористалися цим сприятливим моментом.
Коли Назарій дізнався, що хворий на рак, спершу сподівався, що західна медицина зможе допомогти. Але операцію зробили занадто пізно. Та навіть важко хворим Яремчук продовжував виступати.
30 червня 1995 року Назарій Яремчук помер у Чернівцях. Співака поховали на центральному кладовищі міста.
За матеріалами Укрінформ
Цікаві та маловідомі факти з життя видатних українців представлені у книзі Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях”.
Всі видання нашого Книжкового Клубу: https://is.gd/D6Giqm
30 червня 1995 року навіки спочив український співак Назарій Яремчук (1951-1995).
Простий хлопець із Буковини за неповні 44 роки став кумиром усієї країни.
«Голос без обмежень», «співак від Бога», «душа України» – так називали Яремчука.
Найвідоміші пісні Назарія Яремчука – «Стожари», «Гай, зелений гай», «Чуєш, мамо», «Батько і мати». А пісню «Родина» називають другим українським гімном.
«Пісня для мене - це все, - говорив Назарій. - Це вираження людських почуттів. Без пісні я не уявляю свого життя».
У 1991-1993 роках Назарій Яремчук їздив із концертами за кордон, зокрема в Канаду, США, Бразилію. За кордоном відбулася довгоочікувана зустріч із братом, про якого мало хто знав - цю сімейну таємницю протягом десятиліть воліли не розголошувати. У батька Назарія був син від першого шлюбу - Дмитро, юрист за фахом, на 27 років старший за майбутнього співака.
У 40-х роках, коли на Буковині діяли угрупування ОУН, Дмитро пристав до ОУН-мельниківців. Радянську владу він не прийняв і виїхав під чужим прізвищем у Канаду. Згодом, ставши на ноги, допомагав родичам, бо знав, як важко живеться родині. Брати зустрілися через багато років. Знамениту пісню «Лелека з України» Назарій присвятив Дмитру й усім українським емігрантам.
Завдяки знайомству Назарія з молодим буковинським композитором, студентом медінституту Володимиром Івасюком глядачі почули «Червону руту» та безліч інших пісень молодого автора. Коли трагічно загинув Івасюк, Назарій був одним із перших, хто, не зважаючи на заборону влади, приїхав на похорон до Львова. Тоді це могло коштувати всього: кар'єри, спокою, репутації.
Після фільму «Червона рута» (1971) ансамбль «Смерічка», в якому співав Назарій, став найкращим колективом Союзу, а солісти ансамблю - улюбленцями народу.
Національний колорит ансамблю, його український дух лякали тодішніх ідеологічних керівників, вони шукали зручної нагоди, аби розправитися з ним. Інколи це робилося через ЗМІ. На замовлення готувалися тенденційні публікації, в яких музикантам і співакам гурту приписувалася відсутність професіоналізму, чіплявся ярлик аматорства. Але, на щастя, в Україні знаходилися тямущі люди, які знали справжню ціну «Смерічки» й сміливо піднімали свій голос на її підтримку.
А після того, як сам Брежнєв потиснув руку засновнику ансамблю Левку Дутковському та його колегам на очах української партеліти, ставлення до естрадних першопрохідців з Буковини відчутно змінилося на краще. Перед «Смерічкою» відкрилися гастрольні дороги, ніхто вже відверто не втручався в її репертуарну політику. Учасники ансамблю розумно скористалися цим сприятливим моментом.
Коли Назарій дізнався, що хворий на рак, спершу сподівався, що західна медицина зможе допомогти. Але операцію зробили занадто пізно. Та навіть важко хворим Яремчук продовжував виступати.
30 червня 1995 року Назарій Яремчук помер у Чернівцях. Співака поховали на центральному кладовищі міста.
За матеріалами Укрінформ
Цікаві та маловідомі факти з життя видатних українців представлені у книзі Ганни Черкаської “Українська Історія в Обличчях”.
Всі видання нашого Книжкового Клубу: https://is.gd/D6Giqm