#ЛюдськийФактор
Я не знаю іншої ознаки величі, окрім доброти.
Бетховен
У Відні, де Бетховен провів другу половину свого життя, його другом і меценатом був українець Андрій Розумовський – син останнього гетьмана козацької України Кирила Розумовського.
На час їхньої дружби Бетховен переживає непрості часи. Після майже півтора десятка років у Відні, його вже не сприймали як новачка в музичних колах і планка очікувань росла.
В листуванні молодий Бетховен часто скаржився на фінансову скруту. А коли познайомився і здружився із Андрієм Розумовським, то ці нарікання із листів зникли.
Також на час їхнього приятелювання припадає втрата слуху Бетховеном.
Але на початку 19-го століття – не в останню чергу через покровительство Розумовського – життя композитора стабілізувалося, він став почуватися упевнено, міг експериментувати в своїх творах.
Також то був час наполеонівських воєн і зокрема початок війни Франції з Габзбурзькою імперією, яка бачила також і дві окупації французами Відня.
Неприязнь до Наполеона з боку Розумовського також зблизила його з Бетховеном, який в Наполеоні розчарувався і навіть зняв посвяту Наполеону зі своєї Третьої симфонії.
Цікаво, що свої П’яту та Шосту симфонії Бетховен присвятив Андрію Розумовському.
Спонсорство Бетховена завершилось після того, як в новорічну ніч 1814 року згоріла частина палацу Розумовського, а господар, гасячи вогонь, пошкодив зір. Після цього прикрого інциденту Розумовському вже не вдалося відновити свої статки.
Але, як би там не було, панове, Україна лунає навіть там, де ми цього не знаємо. Точніше, не знали до сьогодні…
Досліджуємо примхи людської долі та відкриваємо невідомі сторінки історії у книзі “Людський Фактор”
Всі видання нашого Книжкового клубу: https://is.gd/BPsuJ3
Я не знаю іншої ознаки величі, окрім доброти.
Бетховен
У Відні, де Бетховен провів другу половину свого життя, його другом і меценатом був українець Андрій Розумовський – син останнього гетьмана козацької України Кирила Розумовського.
На час їхньої дружби Бетховен переживає непрості часи. Після майже півтора десятка років у Відні, його вже не сприймали як новачка в музичних колах і планка очікувань росла.
В листуванні молодий Бетховен часто скаржився на фінансову скруту. А коли познайомився і здружився із Андрієм Розумовським, то ці нарікання із листів зникли.
Також на час їхнього приятелювання припадає втрата слуху Бетховеном.
Але на початку 19-го століття – не в останню чергу через покровительство Розумовського – життя композитора стабілізувалося, він став почуватися упевнено, міг експериментувати в своїх творах.
Також то був час наполеонівських воєн і зокрема початок війни Франції з Габзбурзькою імперією, яка бачила також і дві окупації французами Відня.
Неприязнь до Наполеона з боку Розумовського також зблизила його з Бетховеном, який в Наполеоні розчарувався і навіть зняв посвяту Наполеону зі своєї Третьої симфонії.
Цікаво, що свої П’яту та Шосту симфонії Бетховен присвятив Андрію Розумовському.
Спонсорство Бетховена завершилось після того, як в новорічну ніч 1814 року згоріла частина палацу Розумовського, а господар, гасячи вогонь, пошкодив зір. Після цього прикрого інциденту Розумовському вже не вдалося відновити свої статки.
Але, як би там не було, панове, Україна лунає навіть там, де ми цього не знаємо. Точніше, не знали до сьогодні…
Досліджуємо примхи людської долі та відкриваємо невідомі сторінки історії у книзі “Людський Фактор”
Всі видання нашого Книжкового клубу: https://is.gd/BPsuJ3
#ЛюдськийФактор
На некоторой стадии подпития
всё видится ясней, и потому
становятся понятными события,
загадочные трезвому уму.
(С) Ігор Губерман
Британський пекар Чарльз Джокін мав хобі – він випивав.
Титанік, на якому вийшов у плавання Джокін, був величезним плавучим фешенебельним готелем із чудовою кухнею. Джокін, як старший судновий пекар, мав окрему каюту, де він навіть розмістив свій самогонний апарат (із дріжджами у нього проблем не було).
Тієї злощасної ночі, коли Титанік напоровся на айсберг і затонув, Чарльз, як завжди, вдавався своїму хобі у каюті. Почувши глухий скрегіт уздовж правого борту, він вийшов на палубу, прихопивши фляжку з випивкою.
Незабаром капітан Сміт віддав команду розчехляти рятувальні шлюпки. Джокін зібрав команду підлеглих-пекарів на камбузі і, виявивши ініціативу, наказав рознести запаси хліба по шлюпках, а сам повернувся до своєї каюти запастися віскі.
Після оголошення "шлюпкової тривоги" старший пекар зберігав спокій. Джокін садив жінок і дітей у шлюпку №10, командиром якої він був, згідно з розкладом за тривогою. Сам Чарльз у шлюпку не сів - поступившись своїм місцем одному з пекарів, він спустився в каюту і продовжив випивати.
Коли в каюту почала просочуватися вода, він одягнув рятувальний жилет і, взявши із собою запаси випивки, піднявся на верхню палубу.
На той час уже всі шлюпки Титаніка були спущені на воду і відійшли від судна. На палубі пекарю зустрівся другий помічник Лайтоллер. Пізніше Лайтоллер розповідав, що Чарльз Джокін був страшенно п'яний, і другий помічник вирішив, що старшому пекарю не судилося врятуватися.
На палубі Джокін, не забуваючи робити ковтки з фляжки, викидав дерев'яні шезлонги за борт. Викинув він їх шістдесят. Деяким шезлонги, що плавають у воді, врятували життя.
Чарльз до останнього залишався на борту Титаніка. Коли корма судна почала швидко занурюватися, він переліз через поручень біля кормового флагштока. За мить корабель пішов під воду. Так Чарльз Джокін опинився у воді, навіть не намочивши волосся на голові.
Понад чотири години він провів у холодних водах Атлантичного океану, борсаючись і випиваючи. Лайтоллер не повірив своїм очам, коли побачив Джокіна серед врятованих.
Улюблене хобі Чарльза додало йому тієї ночі спокою у душі та раціоналізму у вчинках. Він врятувався сам і допоміг урятуватися багатьом іншим. Джокін залишив Титанік останнім, максимально скоротивши для себе час перебування у холодній воді. Протягом чотирьох годин він залишався з сухою головою і мав пристойний запас висококалорійної їжі в рідкому вигляді, що не замерзав при мінусовій температурі.
Після порятунку наш герой не зрадив свого хобі та своєї професії: продовжив випивати та ходити в море. Чарльз Джокін побував ще у двох корабельних аваріях і дожив до 78 років. На його могилі написано “Пекар з Титаніка”.
Більше надихаючих історій про неосяжну людську природу - у моїй книзі "Людський Фактор".
Всі бестселери нашого "Книжкового Клубу": https://bit.ly/3fBwWfX
На некоторой стадии подпития
всё видится ясней, и потому
становятся понятными события,
загадочные трезвому уму.
(С) Ігор Губерман
Британський пекар Чарльз Джокін мав хобі – він випивав.
Титанік, на якому вийшов у плавання Джокін, був величезним плавучим фешенебельним готелем із чудовою кухнею. Джокін, як старший судновий пекар, мав окрему каюту, де він навіть розмістив свій самогонний апарат (із дріжджами у нього проблем не було).
Тієї злощасної ночі, коли Титанік напоровся на айсберг і затонув, Чарльз, як завжди, вдавався своїму хобі у каюті. Почувши глухий скрегіт уздовж правого борту, він вийшов на палубу, прихопивши фляжку з випивкою.
Незабаром капітан Сміт віддав команду розчехляти рятувальні шлюпки. Джокін зібрав команду підлеглих-пекарів на камбузі і, виявивши ініціативу, наказав рознести запаси хліба по шлюпках, а сам повернувся до своєї каюти запастися віскі.
Після оголошення "шлюпкової тривоги" старший пекар зберігав спокій. Джокін садив жінок і дітей у шлюпку №10, командиром якої він був, згідно з розкладом за тривогою. Сам Чарльз у шлюпку не сів - поступившись своїм місцем одному з пекарів, він спустився в каюту і продовжив випивати.
Коли в каюту почала просочуватися вода, він одягнув рятувальний жилет і, взявши із собою запаси випивки, піднявся на верхню палубу.
На той час уже всі шлюпки Титаніка були спущені на воду і відійшли від судна. На палубі пекарю зустрівся другий помічник Лайтоллер. Пізніше Лайтоллер розповідав, що Чарльз Джокін був страшенно п'яний, і другий помічник вирішив, що старшому пекарю не судилося врятуватися.
На палубі Джокін, не забуваючи робити ковтки з фляжки, викидав дерев'яні шезлонги за борт. Викинув він їх шістдесят. Деяким шезлонги, що плавають у воді, врятували життя.
Чарльз до останнього залишався на борту Титаніка. Коли корма судна почала швидко занурюватися, він переліз через поручень біля кормового флагштока. За мить корабель пішов під воду. Так Чарльз Джокін опинився у воді, навіть не намочивши волосся на голові.
Понад чотири години він провів у холодних водах Атлантичного океану, борсаючись і випиваючи. Лайтоллер не повірив своїм очам, коли побачив Джокіна серед врятованих.
Улюблене хобі Чарльза додало йому тієї ночі спокою у душі та раціоналізму у вчинках. Він врятувався сам і допоміг урятуватися багатьом іншим. Джокін залишив Титанік останнім, максимально скоротивши для себе час перебування у холодній воді. Протягом чотирьох годин він залишався з сухою головою і мав пристойний запас висококалорійної їжі в рідкому вигляді, що не замерзав при мінусовій температурі.
Після порятунку наш герой не зрадив свого хобі та своєї професії: продовжив випивати та ходити в море. Чарльз Джокін побував ще у двох корабельних аваріях і дожив до 78 років. На його могилі написано “Пекар з Титаніка”.
Більше надихаючих історій про неосяжну людську природу - у моїй книзі "Людський Фактор".
Всі бестселери нашого "Книжкового Клубу": https://bit.ly/3fBwWfX
#ЛюдськийФактор
Це Марлен Дітріх. Велика актриса та співачка.
Коли у Німеччину прийшов фашизм, вона відмовилася від громадянства своєї країни, відмовилася від усіх пропозицій Геббельса. А пропозиції були нечувані: необмежена кількість грошей та слави. Їй пропонували стати мало не Богом. Але вона відмовилася.
Чистокровна німкеня, вона стала одним із головних ворогів Рейху у світі.
Виступала публічно за знищення нацистської Німеччини.
Бувала багато разів на фронті, допомагаючи солдатам антигітлерівської коаліції всіма своїми матеріальними, творчими та душевними ресурсами.
У середині 1945 року Дітріх приїхала до Німеччини. Поховавши в листопаді 1945 року в Берліні матір, вона сказала: «Я відчула, що ховала не лише матір, а й Німеччину, яку я любила і якої для мене більше не існує».
І ані слова про прекрасну Німеччину майбутнього, про тугу за батьківщиною, про німецькі берізки, які зганьбив фашизм, про велику культуру, про те, що «моя батьківщина - це Гете і Шиллер, а не Гітлер і Борман», про «не таких» німців, яких треба берегти та поважати – жодного слова таких висловлювань вона собі не дозволяла.
Відчуйте різницю.
Фашизм - бунт невігластва.
Боремося з невіглаством за допомогою читання. Запрошуємо до нашого Книжкового Клубу, де кожен знайде щось цікаве для себе:
https://bit.ly/3fBwWfX
Це Марлен Дітріх. Велика актриса та співачка.
Коли у Німеччину прийшов фашизм, вона відмовилася від громадянства своєї країни, відмовилася від усіх пропозицій Геббельса. А пропозиції були нечувані: необмежена кількість грошей та слави. Їй пропонували стати мало не Богом. Але вона відмовилася.
Чистокровна німкеня, вона стала одним із головних ворогів Рейху у світі.
Виступала публічно за знищення нацистської Німеччини.
Бувала багато разів на фронті, допомагаючи солдатам антигітлерівської коаліції всіма своїми матеріальними, творчими та душевними ресурсами.
У середині 1945 року Дітріх приїхала до Німеччини. Поховавши в листопаді 1945 року в Берліні матір, вона сказала: «Я відчула, що ховала не лише матір, а й Німеччину, яку я любила і якої для мене більше не існує».
І ані слова про прекрасну Німеччину майбутнього, про тугу за батьківщиною, про німецькі берізки, які зганьбив фашизм, про велику культуру, про те, що «моя батьківщина - це Гете і Шиллер, а не Гітлер і Борман», про «не таких» німців, яких треба берегти та поважати – жодного слова таких висловлювань вона собі не дозволяла.
Відчуйте різницю.
Фашизм - бунт невігластва.
Боремося з невіглаством за допомогою читання. Запрошуємо до нашого Книжкового Клубу, де кожен знайде щось цікаве для себе:
https://bit.ly/3fBwWfX
#ЛюдськийФактор
Щоб залишатися у формі, необхідний спокій, хороша їжа і, найголовніше, ніякого спорту.
Черчилль
Коли 25-річний Вінстон Черчилль у статусі кореспондента вирушив висвітлювати Англо-бурську війну у 1899 році, він узяв із собою на передову 36 пляшок вина, 18 пляшок шотландського віскі та 6 пляшок вінтажного бренді.
Пізніше Черчилль обзавівся власним кабінетом, де зберігав свої запаси: безліч віскі, бордо і портвейну. Торговці вином цінували Вінстона: одному з них Черчилль у 1936 році сплатив суму, еквівалентну 75 тис. доларів на сьогоднішній день.
Сам він казав, що взяв від алкоголю набагато більше, ніж той - у нього.
Що ж до особливих уподобань у їжі, то Черчилль любив суп. До обіду чи до вечері у його будинку обов'язково подавали цю страву. Одним із найулюбленішиїх був черепаховий суп - не така вже рідкість у ті роки, як зараз. Бренд Heinz навіть випускав його у консервних банках.
Політик не виносив вершкових супів через складнощі з їх перетравленням, тому його кухар уникав будь-яких перших кремоподібних страв. Ще однією слабкістю Черчилля був бульйон, чашку якого він неодмінно випивав перед сном, навіть якщо щойно з'їв щільну вечерю у вишуканому ресторані.
Згадується ще один вислів нашого героя:
“Якщо газети почнуть писати про те, що треба кинути курити, я краще кину читати”.
Сподіваюся, наші читачі мають достатньо здорового глузду, аби не сприймати алкогольно-гастрономічні принципи Черчилля як догму. Пропоную ставитися до його примхів з певною долею іронії.
Бестселер Бориса Джонсона «Фактор Черчилля: Як одна людина змінила історію» доступний у нашому Книжковому Клубі: https://is.gd/BPsuJ3
Щоб залишатися у формі, необхідний спокій, хороша їжа і, найголовніше, ніякого спорту.
Черчилль
Коли 25-річний Вінстон Черчилль у статусі кореспондента вирушив висвітлювати Англо-бурську війну у 1899 році, він узяв із собою на передову 36 пляшок вина, 18 пляшок шотландського віскі та 6 пляшок вінтажного бренді.
Пізніше Черчилль обзавівся власним кабінетом, де зберігав свої запаси: безліч віскі, бордо і портвейну. Торговці вином цінували Вінстона: одному з них Черчилль у 1936 році сплатив суму, еквівалентну 75 тис. доларів на сьогоднішній день.
Сам він казав, що взяв від алкоголю набагато більше, ніж той - у нього.
Що ж до особливих уподобань у їжі, то Черчилль любив суп. До обіду чи до вечері у його будинку обов'язково подавали цю страву. Одним із найулюбленішиїх був черепаховий суп - не така вже рідкість у ті роки, як зараз. Бренд Heinz навіть випускав його у консервних банках.
Політик не виносив вершкових супів через складнощі з їх перетравленням, тому його кухар уникав будь-яких перших кремоподібних страв. Ще однією слабкістю Черчилля був бульйон, чашку якого він неодмінно випивав перед сном, навіть якщо щойно з'їв щільну вечерю у вишуканому ресторані.
Згадується ще один вислів нашого героя:
“Якщо газети почнуть писати про те, що треба кинути курити, я краще кину читати”.
Сподіваюся, наші читачі мають достатньо здорового глузду, аби не сприймати алкогольно-гастрономічні принципи Черчилля як догму. Пропоную ставитися до його примхів з певною долею іронії.
Бестселер Бориса Джонсона «Фактор Черчилля: Як одна людина змінила історію» доступний у нашому Книжковому Клубі: https://is.gd/BPsuJ3
#ЛюдськийФактор
Не питай: “За що?”. Питай: “Для чого?”
Юра Таран:
“Дружина Сократа і мати трьох його синів, Ксантиппа, була на рідкість сварливою жінкою.
Вона постійно дорікала чоловікові в тому, що він марнує час даремно, провокувала сварки, влаштовувала скандали, не гребуючи і рукоприкладством.
Сократ же, незважаючи на свій гострий язик, завжди виявляв по відношенню до неї дивовижну лагідність.
Друзі запитували його:
- Чому ти не перевиховаєш або не проженеш Ксантиппу, жінку, сварливішої за яку немає на світі?
- Люди, які бажають стати хорошими вершниками, беруть собі коней не смирних, а гарячих. Ось і я взяв її в переконанні, що якщо зможу жити з нею, то мені легко буде з будь-якими людьми, - відповів мудрий Сократ.
Після розлюченої Ксантиппи жоден противник у філософських диспутах не був йому страшний! Навіть такий постійний негативний досвід Сократ використовував для самовдосконалення. Потрібно завжди вміти використовувати обставини на свою користь, адже будь-яка ситуація нам дається на навчання”.
Більше повчальних історій - у моїй книзі “Людський фактор”.
Всі видання нашого "Книжкового Клубу": https://bit.ly/3fBwWfX
Не питай: “За що?”. Питай: “Для чого?”
Юра Таран:
“Дружина Сократа і мати трьох його синів, Ксантиппа, була на рідкість сварливою жінкою.
Вона постійно дорікала чоловікові в тому, що він марнує час даремно, провокувала сварки, влаштовувала скандали, не гребуючи і рукоприкладством.
Сократ же, незважаючи на свій гострий язик, завжди виявляв по відношенню до неї дивовижну лагідність.
Друзі запитували його:
- Чому ти не перевиховаєш або не проженеш Ксантиппу, жінку, сварливішої за яку немає на світі?
- Люди, які бажають стати хорошими вершниками, беруть собі коней не смирних, а гарячих. Ось і я взяв її в переконанні, що якщо зможу жити з нею, то мені легко буде з будь-якими людьми, - відповів мудрий Сократ.
Після розлюченої Ксантиппи жоден противник у філософських диспутах не був йому страшний! Навіть такий постійний негативний досвід Сократ використовував для самовдосконалення. Потрібно завжди вміти використовувати обставини на свою користь, адже будь-яка ситуація нам дається на навчання”.
Більше повчальних історій - у моїй книзі “Людський фактор”.
Всі видання нашого "Книжкового Клубу": https://bit.ly/3fBwWfX
#ЛюдськийФактор
Микола Скліфосовський – відомий на весь світ хірург. Але його вважають «своїм» росіяни та присвоюють його ім’я головним медичним інститутам і лікарням. Хоч насправді народився талановитий лікар в Україні, тут помер і похований.
Микола Скліфосовський народився у 1836 році на хуторі у Херсонській області в сім’ї бідного канцеляриста, який мав 12 дітей. Коли спалахнула холера, батько віддав менших дітей в Одеський притулок. Незабаром і сам захворів та помер. Сироті Миколі вдалося вступити на медичний факультет московського університету. Під час практики досвідчені хірурги довірили Скліфосовському видалити пацієнту апендицит. У ті часи наркоз ще широко не застосовували, тож коли зробили перший надріз, хворий почав кричати, а студент… знепритомнів. Старший колега промовив: «Ех, не вийде з хлопця хірурга». Та за кілька хвилин юнак прийшов до тями і взявся асистувати.
Отримавши диплом, Микола повернувся на Одещину і працював у міській лікарні. За короткий час Скліфосовський став заввідділенням. Але пішов на фронт здобувати знання на практиці. Не спокусила залишитися в лікарні навіть велика заробітна плата: 23-літньому юнакові дали професорську ставку! Як військово-польовий хірург брав участь у трьох війнах. На фронті не поспішав ампутувати поранені кінцівки, а рятував. Оперував цілодобово.
Після завершення воєнних дій Микола Васильович працював професором у московському університеті, завідувачем хірургічної клініки, яку розбудував і перетворив у потужний лікувальний комплекс. Нині це московський науково-дослідний інститут швидкої допомоги імені М. В. Скліфосовського.
Він одним з перших запровадив проведення операцій під анестезією. Першим у світі застосував місцеве знеболення розчином кокаїну.
Коли втомлювався, їхав відпочивати на Полтавщину. Тут придбав ділянку у селі Дальні Яківці і збудував маєток «Відрада», куди сім’я приїжджала щоліта.
Останні роки життя вченого були затьмарені важкою хворобою – інсультом. Він покинув Петербург і назавжди оселився на Полтавщині. Трохи оговтавшись від хвороби, не сидів без діла. Обирався почесним мировим суддею полтавського повіту. На свої кошти побудував госпіталь для інвалідів російсько-турецької війни, а вдома звів окремий будиночок, де приймав хворих з навколишніх сіл. Грошей з людей ніколи не брав.
Після смерті Миколи Васильовича (1904) обірвалася нитка чоловічого роду, бо через рік син Микола загинув на російсько-японській війні, а Олександр зник безвісти у громадянську війну. Були у хірурга й дві доньки. Однак їхнє життя теж обірвалося трагічно. Молодша – Софія, мала інвалідність і втопилася у річці. Старша, Тамара, була красунею, яка вправно керувала маєтком, їздила верхи. Мала чоловіка, двоє дітей. Жили у Яківцях, бо треба було доглядати паралізовану матір.
Коли у жовтні 1919 року в село увірвалися червоноармійці, то жорстоко познущалися над рідними Скліфосовського. Чоловік Тамари та доньки десь поїхали напередодні, і це їх врятувало. Всю лють більшовики вилили на двох жінок. Не зупинило й те, що у Софії Олександрівни був лист, підписаний леніним про те, що до родичів Скліфосовського репресій не застосовувати через його медичні здобутки. Матір зарубали лопатами, а Тамару зґвалтували та повісили головою вниз на дубі.
Досі не відомо, де поховані нещасні жінки. Могили ж Миколи Васильовича та сина майже сто років ніхто не доглядав. Вони заросли бур’янами, і лише у 2009 році їх відновили. На мармуровому надгробку написано: «Світячи іншим, згораю сам».
(Руслана Татарин)
Про те, як країна-терорист століттями чинила геноцид в Україні та що поцупила у світової культури, йдеться у книзі "Історія для дорослих" відомого журналіста та історика Олега Криштопи та Івана Дерейка.
Усі бестселери Книжкового Клубу: https://bit.ly/3gJukN6
Микола Скліфосовський – відомий на весь світ хірург. Але його вважають «своїм» росіяни та присвоюють його ім’я головним медичним інститутам і лікарням. Хоч насправді народився талановитий лікар в Україні, тут помер і похований.
Микола Скліфосовський народився у 1836 році на хуторі у Херсонській області в сім’ї бідного канцеляриста, який мав 12 дітей. Коли спалахнула холера, батько віддав менших дітей в Одеський притулок. Незабаром і сам захворів та помер. Сироті Миколі вдалося вступити на медичний факультет московського університету. Під час практики досвідчені хірурги довірили Скліфосовському видалити пацієнту апендицит. У ті часи наркоз ще широко не застосовували, тож коли зробили перший надріз, хворий почав кричати, а студент… знепритомнів. Старший колега промовив: «Ех, не вийде з хлопця хірурга». Та за кілька хвилин юнак прийшов до тями і взявся асистувати.
Отримавши диплом, Микола повернувся на Одещину і працював у міській лікарні. За короткий час Скліфосовський став заввідділенням. Але пішов на фронт здобувати знання на практиці. Не спокусила залишитися в лікарні навіть велика заробітна плата: 23-літньому юнакові дали професорську ставку! Як військово-польовий хірург брав участь у трьох війнах. На фронті не поспішав ампутувати поранені кінцівки, а рятував. Оперував цілодобово.
Після завершення воєнних дій Микола Васильович працював професором у московському університеті, завідувачем хірургічної клініки, яку розбудував і перетворив у потужний лікувальний комплекс. Нині це московський науково-дослідний інститут швидкої допомоги імені М. В. Скліфосовського.
Він одним з перших запровадив проведення операцій під анестезією. Першим у світі застосував місцеве знеболення розчином кокаїну.
Коли втомлювався, їхав відпочивати на Полтавщину. Тут придбав ділянку у селі Дальні Яківці і збудував маєток «Відрада», куди сім’я приїжджала щоліта.
Останні роки життя вченого були затьмарені важкою хворобою – інсультом. Він покинув Петербург і назавжди оселився на Полтавщині. Трохи оговтавшись від хвороби, не сидів без діла. Обирався почесним мировим суддею полтавського повіту. На свої кошти побудував госпіталь для інвалідів російсько-турецької війни, а вдома звів окремий будиночок, де приймав хворих з навколишніх сіл. Грошей з людей ніколи не брав.
Після смерті Миколи Васильовича (1904) обірвалася нитка чоловічого роду, бо через рік син Микола загинув на російсько-японській війні, а Олександр зник безвісти у громадянську війну. Були у хірурга й дві доньки. Однак їхнє життя теж обірвалося трагічно. Молодша – Софія, мала інвалідність і втопилася у річці. Старша, Тамара, була красунею, яка вправно керувала маєтком, їздила верхи. Мала чоловіка, двоє дітей. Жили у Яківцях, бо треба було доглядати паралізовану матір.
Коли у жовтні 1919 року в село увірвалися червоноармійці, то жорстоко познущалися над рідними Скліфосовського. Чоловік Тамари та доньки десь поїхали напередодні, і це їх врятувало. Всю лють більшовики вилили на двох жінок. Не зупинило й те, що у Софії Олександрівни був лист, підписаний леніним про те, що до родичів Скліфосовського репресій не застосовувати через його медичні здобутки. Матір зарубали лопатами, а Тамару зґвалтували та повісили головою вниз на дубі.
Досі не відомо, де поховані нещасні жінки. Могили ж Миколи Васильовича та сина майже сто років ніхто не доглядав. Вони заросли бур’янами, і лише у 2009 році їх відновили. На мармуровому надгробку написано: «Світячи іншим, згораю сам».
(Руслана Татарин)
Про те, як країна-терорист століттями чинила геноцид в Україні та що поцупила у світової культури, йдеться у книзі "Історія для дорослих" відомого журналіста та історика Олега Криштопи та Івана Дерейка.
Усі бестселери Книжкового Клубу: https://bit.ly/3gJukN6
#ЛюдськийФактор
Слово на часі своєму - яке воно добре.
Екклезіаст
Моя мама готувала вечерю після важкого робочого дня. Перед батьком вона поставила тарілку з тостом, що підгорів, і банку з полуничним варенням. Підвуглений тост відразу ж кинувся мені в очі, але я вирішила почекати, чи помітить батько. Але він, ніби не звернувши уваги, спокійно відкусив підгорілий шматочок хліба і запитав, як пройшов мій день. Не пам'ятаю, що я тоді відповіла. Пам'ятаю, що незабаром мама вибачилася за невдалий тост.
Ніколи не забуду, що відповів батько: "Люба моя, я обожнюю тости, що підгоріли!"
Пізніше, коли я лягала спати, я запитала батька, чи дійсно він любить чорні тости. Він обійняв мене і сказав: "У твоєї мами був дуже важкий день. Вона втомилася. Підгорілий хліб нікому не зашкодить, а ось слова можуть дуже сильно скривдити та поранити".
У житті багато ідеальних речей і неідеальних людей. Приймати чужі помилки і навчитися цінувати відмінності - ключ до довгих і здорових стосунків.
(Дар’я Данілова)
Слова – іноді, як мед. А іноді – як ніж.
Більше повчальних історій з життя - у новому виданні моєї книги “Людський Фактор”.
Всі бестселери нашого "Книжкового Клубу": https://bit.ly/3fBwWfX
Слово на часі своєму - яке воно добре.
Екклезіаст
Моя мама готувала вечерю після важкого робочого дня. Перед батьком вона поставила тарілку з тостом, що підгорів, і банку з полуничним варенням. Підвуглений тост відразу ж кинувся мені в очі, але я вирішила почекати, чи помітить батько. Але він, ніби не звернувши уваги, спокійно відкусив підгорілий шматочок хліба і запитав, як пройшов мій день. Не пам'ятаю, що я тоді відповіла. Пам'ятаю, що незабаром мама вибачилася за невдалий тост.
Ніколи не забуду, що відповів батько: "Люба моя, я обожнюю тости, що підгоріли!"
Пізніше, коли я лягала спати, я запитала батька, чи дійсно він любить чорні тости. Він обійняв мене і сказав: "У твоєї мами був дуже важкий день. Вона втомилася. Підгорілий хліб нікому не зашкодить, а ось слова можуть дуже сильно скривдити та поранити".
У житті багато ідеальних речей і неідеальних людей. Приймати чужі помилки і навчитися цінувати відмінності - ключ до довгих і здорових стосунків.
(Дар’я Данілова)
Слова – іноді, як мед. А іноді – як ніж.
Більше повчальних історій з життя - у новому виданні моєї книги “Людський Фактор”.
Всі бестселери нашого "Книжкового Клубу": https://bit.ly/3fBwWfX
#Людськийфактор
#НевідривнийКалендар
В цей день - 21 липня 1878 року, тобто 146 років тому, у Варшаві народився видатний польський письменник, лікар та педагог Януш Корчак. Це людина, життя якої є вражаючим прикладом служіння іншим людям.
Його справжнє ім’я було Генрик Гольдшмідт, він народився в полонізованій єврейській родині й все своє життя підкреслював свою належність до обох націй. Ставши лікарем, він не тільки лікував хворих, але й надавав особливу увагу вихованню дітей, особливо тих, що залишилися без батьків. Він заснував два сирітські притулки, один для єврейських дітей і один для польських, і присвятив своє життя їх благополуччю.
Януш Корчак був призваний до російської армії (Польща в ті роки входила до складу Російської імперії) і навіть брав участь у Російсько-японській війні як військовий лікар. Служити довелось в Харбіні. Це дало йому безцінний досвід і зміцнило його дух. Він служив в армії також під час Першої світової війни, де продовжував надавати медичну допомогу і підтримку тим, хто її потребував. Цей досвід лише загартував його рішучість і відданість своїм ідеалам.
Найбільше Корчак відомий як педагог і письменник. Він вірив, що діти повинні мати право на повагу, самостійність і любов. Його новаторські педагогічні принципи та ідеї, викладені у книгах "Як любити дитину" та "Король Матіуш Перший", що стали справжнім проривом у розумінні дитячої психології та виховання. «Реформувати світ — це означає реформувати виховання», — вважав Корчак.
Під час Другої світової війни Януш Корчак відмовився покинути своїх підопічних дітей у варшавському гетто, навіть коли йому пропонували врятуватися. Він пішов разом з ними до концтабору Треблінка, де загинув разом з дітьми, яким присвятив своє життя. Цей вчинок є символом найвищої самопожертви й відданості своїм принципам.
Януш Корчак – це приклад того, як любов, відданість і справжня людяність можуть змінити світ. Його життя – це мотивуюче оповідання про силу духу і віру в краще майбутнє для наших дітей.
Ще більше захоплюючих біографій та надихаючих прикладів служіння людям - в книгах, що пропонує до вашої уваги наш Книжковий клуб:
- "Людський фактор 2", автор Дмитро Чекалкин, та
- "Українська історія в обличчях", автор Ганна Черкаська.
Замовлення шліть на номер 063-430-57-85 (Viber, Telegram, WhatsApp). Кожна четверта книга в замовленні - в подарунок.
Більше інформації про арсенал Книжкового клубу - за посиланням: https://is.gd/BPsuJ3
#НевідривнийКалендар
В цей день - 21 липня 1878 року, тобто 146 років тому, у Варшаві народився видатний польський письменник, лікар та педагог Януш Корчак. Це людина, життя якої є вражаючим прикладом служіння іншим людям.
Його справжнє ім’я було Генрик Гольдшмідт, він народився в полонізованій єврейській родині й все своє життя підкреслював свою належність до обох націй. Ставши лікарем, він не тільки лікував хворих, але й надавав особливу увагу вихованню дітей, особливо тих, що залишилися без батьків. Він заснував два сирітські притулки, один для єврейських дітей і один для польських, і присвятив своє життя їх благополуччю.
Януш Корчак був призваний до російської армії (Польща в ті роки входила до складу Російської імперії) і навіть брав участь у Російсько-японській війні як військовий лікар. Служити довелось в Харбіні. Це дало йому безцінний досвід і зміцнило його дух. Він служив в армії також під час Першої світової війни, де продовжував надавати медичну допомогу і підтримку тим, хто її потребував. Цей досвід лише загартував його рішучість і відданість своїм ідеалам.
Найбільше Корчак відомий як педагог і письменник. Він вірив, що діти повинні мати право на повагу, самостійність і любов. Його новаторські педагогічні принципи та ідеї, викладені у книгах "Як любити дитину" та "Король Матіуш Перший", що стали справжнім проривом у розумінні дитячої психології та виховання. «Реформувати світ — це означає реформувати виховання», — вважав Корчак.
Під час Другої світової війни Януш Корчак відмовився покинути своїх підопічних дітей у варшавському гетто, навіть коли йому пропонували врятуватися. Він пішов разом з ними до концтабору Треблінка, де загинув разом з дітьми, яким присвятив своє життя. Цей вчинок є символом найвищої самопожертви й відданості своїм принципам.
Януш Корчак – це приклад того, як любов, відданість і справжня людяність можуть змінити світ. Його життя – це мотивуюче оповідання про силу духу і віру в краще майбутнє для наших дітей.
Ще більше захоплюючих біографій та надихаючих прикладів служіння людям - в книгах, що пропонує до вашої уваги наш Книжковий клуб:
- "Людський фактор 2", автор Дмитро Чекалкин, та
- "Українська історія в обличчях", автор Ганна Черкаська.
Замовлення шліть на номер 063-430-57-85 (Viber, Telegram, WhatsApp). Кожна четверта книга в замовленні - в подарунок.
Більше інформації про арсенал Книжкового клубу - за посиланням: https://is.gd/BPsuJ3
#ЛюдськийФактор
У 3 роки його покинув рідний батько, він виріс із трьома різними вітчимами. Його юнацьку мрію стати хокеїстом розбила серйозна аварія, в якій він отримав травми. Його власна дочка померла при народженні. Його дружина загинула в автокатастрофі. Його найкращий друг Рівер Фенікс померла від передозування. Його сестра хвора на лейкоз. Він сам з дитинства страждає на дислексію...
Але з усім, що сталося, Кіану Рівз спромігся досягти вершин у професії та став заможною людиною, яка не втрачає жодного шансу допомогти нужденним.
Коли він знімався у фільмі «Будинок біля озера», він підслухав розмову двох костюмерів. Один з них плакав, бо втрачав свій будинок, якщо термінова не заплатить 20 000 доларів... і того ж дня Кіану поклав необхідну суму на банківський рахунок цього хлопця.
Він постійно жертвує захмарні суми різним лікарням. У 2010 році, у свій день народження, Кіану зайшов до пекарні та купив булочку з єдиною свічкою, з'їв її перед пекарнею та пропонував каву кожному, хто зупинявся, щоб поговорити з ним.
Заробивши астрономічні суми від трилогії «Матриця», актор пожертвував понад 50 мільйонів доларів персоналу, який займався створенням костюмів та спецефектів: справжнім героям трилогії, як він їх називав. Він також купив по мотоциклу Харлей Девідсон кожному з дублерів.
У багатьох популярних фільмах він відмовлявся від 90% своєї зарплати, аби дозволити зйомкам наймати інших зірок. Одного разу його бачили в компанії бездомного в Лос-Анджелесі, якого він уважно слухав протягом декількох годин.
Більшість зірок, роблячи благодійний жест, заявляють про це всім ЗМІ. Кіану Рівз ніколи не розголошував, що займається благодійністю. І чинив так з власних переконань, а не для того, щоб виглядати краще в очах інших.
Ця людина могла купити все, а натомість щодня вона встає і обирає одну річ, яку не можна купити – БУТИ ХОРОШОЮ ЛЮДИНОЮ!
На що здатна людина? Як ще може проявлятися наша людяність?
Відповіді на ці та інші питання – в моїй книзі “Людський Фактор”.
Замовлення книги: 063-430-57-85 (Viber, WhatsApp, Telegram).
Ще більше цікавих книжок – на полицях нашого Книжкового Клубу:
https://bit.ly/3CcF9Q7
Буду радий черговій зустрічі зі своїми читачами! Отже, найближча п’ятниця, місто Мукачево! Подробиці – на світлині.
У 3 роки його покинув рідний батько, він виріс із трьома різними вітчимами. Його юнацьку мрію стати хокеїстом розбила серйозна аварія, в якій він отримав травми. Його власна дочка померла при народженні. Його дружина загинула в автокатастрофі. Його найкращий друг Рівер Фенікс померла від передозування. Його сестра хвора на лейкоз. Він сам з дитинства страждає на дислексію...
Але з усім, що сталося, Кіану Рівз спромігся досягти вершин у професії та став заможною людиною, яка не втрачає жодного шансу допомогти нужденним.
Коли він знімався у фільмі «Будинок біля озера», він підслухав розмову двох костюмерів. Один з них плакав, бо втрачав свій будинок, якщо термінова не заплатить 20 000 доларів... і того ж дня Кіану поклав необхідну суму на банківський рахунок цього хлопця.
Він постійно жертвує захмарні суми різним лікарням. У 2010 році, у свій день народження, Кіану зайшов до пекарні та купив булочку з єдиною свічкою, з'їв її перед пекарнею та пропонував каву кожному, хто зупинявся, щоб поговорити з ним.
Заробивши астрономічні суми від трилогії «Матриця», актор пожертвував понад 50 мільйонів доларів персоналу, який займався створенням костюмів та спецефектів: справжнім героям трилогії, як він їх називав. Він також купив по мотоциклу Харлей Девідсон кожному з дублерів.
У багатьох популярних фільмах він відмовлявся від 90% своєї зарплати, аби дозволити зйомкам наймати інших зірок. Одного разу його бачили в компанії бездомного в Лос-Анджелесі, якого він уважно слухав протягом декількох годин.
Більшість зірок, роблячи благодійний жест, заявляють про це всім ЗМІ. Кіану Рівз ніколи не розголошував, що займається благодійністю. І чинив так з власних переконань, а не для того, щоб виглядати краще в очах інших.
Ця людина могла купити все, а натомість щодня вона встає і обирає одну річ, яку не можна купити – БУТИ ХОРОШОЮ ЛЮДИНОЮ!
На що здатна людина? Як ще може проявлятися наша людяність?
Відповіді на ці та інші питання – в моїй книзі “Людський Фактор”.
Замовлення книги: 063-430-57-85 (Viber, WhatsApp, Telegram).
Ще більше цікавих книжок – на полицях нашого Книжкового Клубу:
https://bit.ly/3CcF9Q7
Буду радий черговій зустрічі зі своїми читачами! Отже, найближча п’ятниця, місто Мукачево! Подробиці – на світлині.
#ЛюдськийФактор
У Намібії живе плем’я Хімба, в якому датою народження дитини вважається не момент появи на світ, а той день, коли матері спало на думку завести дитину. Коли жінка вирішує стати матір’ю, вона кудись віддаляється і вслухається в тишу, поки не почує пісню дитини, що проситься у світ. Почувши пісню, вона йде до чоловіка, який буде батьком дитини, і вчить його цієї пісні. Потім, після зачаття, вони знову співають цю пісню.
Коли ж майбутня мати вагітніє, вона вчить цієї пісні сільських повитух і старших жінок. Коли дитина народжується, старші жінки і всі навколо співають цю пісню, вітаючи немовля. Поки дитина росте, інші жителі теж вчать її пісню. І якщо раптом дитина впаде, вдариться коліном, хтось підніме її і заспіває їй цю пісню.
Є ще один привід для співу. Якщо раптом люди роблять щось недобре, порушуючи соціальні норми, їх ставлять у центрі кола, народ оточує їх і знову співає їм їхні пісні.
Плем'я вважає, що антисоціальна поведінка виправляється не покаранням, а любов'ю і повагою до особистості. Коли чуєш свою власну пісню, зникає бажання робити щось таке, що засмучує інших.
Цей звичай проходить через все їхнє життя. Нарешті, коли людина лежить на смертному одрі, все плем’я, знаючи її пісню, співає її в останній раз.
Більше життєвої мудрості – у моїй книзі “Людський Фактор”.
Замовлення книги: 063-430-57-85 (Viber, WhatsApp, Telegram).
Всі видання нашого Книжкового Клубу:
https://bit.ly/3CcF9Q7
Буду радий черговій зустрічі зі своїми читачами! Отже, найближча п’ятниця, місто Мукачево, презентація нових видань. Подробиці – на світлині.
У Намібії живе плем’я Хімба, в якому датою народження дитини вважається не момент появи на світ, а той день, коли матері спало на думку завести дитину. Коли жінка вирішує стати матір’ю, вона кудись віддаляється і вслухається в тишу, поки не почує пісню дитини, що проситься у світ. Почувши пісню, вона йде до чоловіка, який буде батьком дитини, і вчить його цієї пісні. Потім, після зачаття, вони знову співають цю пісню.
Коли ж майбутня мати вагітніє, вона вчить цієї пісні сільських повитух і старших жінок. Коли дитина народжується, старші жінки і всі навколо співають цю пісню, вітаючи немовля. Поки дитина росте, інші жителі теж вчать її пісню. І якщо раптом дитина впаде, вдариться коліном, хтось підніме її і заспіває їй цю пісню.
Є ще один привід для співу. Якщо раптом люди роблять щось недобре, порушуючи соціальні норми, їх ставлять у центрі кола, народ оточує їх і знову співає їм їхні пісні.
Плем'я вважає, що антисоціальна поведінка виправляється не покаранням, а любов'ю і повагою до особистості. Коли чуєш свою власну пісню, зникає бажання робити щось таке, що засмучує інших.
Цей звичай проходить через все їхнє життя. Нарешті, коли людина лежить на смертному одрі, все плем’я, знаючи її пісню, співає її в останній раз.
Більше життєвої мудрості – у моїй книзі “Людський Фактор”.
Замовлення книги: 063-430-57-85 (Viber, WhatsApp, Telegram).
Всі видання нашого Книжкового Клубу:
https://bit.ly/3CcF9Q7
Буду радий черговій зустрічі зі своїми читачами! Отже, найближча п’ятниця, місто Мукачево, презентація нових видань. Подробиці – на світлині.