ніч проростає в мені припливом, кидаю всюди якір,
хочу тримати тебе, як глину, та не ліпити – дбати,
ти і без мене набудеш форми, виточиш власні крила,
та і без мене себе наповниш, тільки би хтось підтримав,

ми вже давно проросли в асфальті, може – у бездоріжжі,
наші давно не єднались пальці, то хоч про це напишем,
вікна будівель заплющать в сóбі, стишені та сонливі,
хтось мене кинув, як кістку псові, але кому я винен?

ти не така, ми лиш ось знайомі, бачаться всі деталі,
я б проростав у тобі рікою, бачиш, як я впадаю?
води несуть по твоїх зіницях, кидає між вустами,
ти мені снишся, вже вкотре снишся, як я в тобі зростаю,

день переходить відрізки часу й досі немає сенсу,
бачити хочеться тебе часто, щоб запалало серце,
але на вулиці вкотре осінь жовтим плюскоче листям,
на урожай нам збирати кості, досі що не зрослися,

ми не обділені теплим дахом, подушкою чи ліжком,
ми пам’ятаємо ще як пахне в нашім дитинстві їжа,
і залишається тільки порух або мовчання – тиша,
я тебе слухаю, ти говориш, як ми втрачали тижні,

день замовкає безжальним вітром, ніч забуває де ми,
я ще киваю тобі привіти, ти не побачиш – темно,
що залишається поміж нами? стишена радість й стигми,
я у ці рани щораз пірнаю, та не болить вже – стихло,

де нам тепер відшукати сенсу, може, хоча б, любові?
що говорити, як квіти-сестри, в мене спитають хто я?
небо затягує нас в безодню між простирадла сірі,
ми викидаємо спомин-одяг, голі тепер й красиві.

16.09.23

ми – це пагони відстані
приречені стебла
і досі яскраві квіти
голови притуляємо до братів
за навичками любові
нам ще треба повчитися
залягати під сніг
нам ще треба повчитися
говорити про себе

немає страшнішого осені
що засліплює
жовтогарячим спалахом
наші похилені голови
лишається тільки
себе обкладати надією
із пелюстків ромашки
і намагатись зцілити
закоханими очима

ми – це пагони відстані
що проростають з тиші
діти мовчанням скалічені
говоримо з рибами:
нам би води напитися
і закохати у себе
жоржину або півонію
тільки тоді набудемо щастя
як навчимося любити.

25.09.23

осінь холодна, терпка, нечемна:
байдуже де і коли, до кого,
поряд проходить і б’є плечем нас,
грубо пускаючи в серце холод,

осінь сіріє, думки все важче,
хочеться просто завмерти в тілі,
осінь вдягає на мене плащ і
різко штурляє мене у прірву,

осінь байдужа, не зла чи добра,
просто голодна за першим снігом,
осінь спочатку – шкільний медогляд,
осінь в кінці защемляє спину,

ось тобі сонце, яскраве й жовте,
та без тепла вже не зійдуть квіти,
ось і дістанеш із шафи кофти,
і заховаєш у шафу літо,

осінь пробачить тобі непослух,
та замовчить, як на небі злива,
осінь ледачо нам трави косить,
і віддає гіркоту полину,

квіти у вазах, на шкірі холод
не потрапляє тобі до звивин,
осінь все чує, як ми говорим,
і як нам лячно чекати зиму,

ось вона встала, чекає світла,
мов проганяє ранкову сутінь,
мов розпорошує нас крізь сито,
щоби скоріше це все забути,

осінь бентежна, швидка і тиха,
знаємо де і коли, до кого,
осінь минає екранним титром,
і відбирає опісля мову.

17.10.23

забуваю букви забуваю слова
хочу сказати як ти
говорю ти
хочу сказати ти як
говорю я
хочу сказати ти я і ще хтось між нами
говорю ми
хочу сказати ми це любов
мовчу
хочу сказати тишу
повертаюся до тебе
хочу подивитися на руки
бачу море
хочу подивитися на груди
табу

нічого не хочу
лише торкатися моря
своїм волоссям
і відшукати найкраще каміння
аби забрати додому
і показати
тобі
хочу сказати багато
але виходить
долоня
простягнута і засмагла

бачиш які красиві?
хочу сказати знайшов у тобі
виходить тобі
хочу сказати всього
виходить нічого
хочу стиснути долоню
виходить море
торкається моїх берегів
погладжує по нозі
і обіймає за спину
лякаючи першим доторком.

02.11.23

такий день
що хочеш сказати безліч
але вміщуєш у три речення
щось про щастя та рік наступний
нехай буде так
і ніяк інакше

але думаєш про це з ніжністю:
світ великий та неосяжний
несе тебе на руках
і випускає з обіймів
дивиться ще по-батьківськи
і усміхається
любить тебе
всеосяжно і безкорисливо
променями підморгує
і як завжди довіряє

пасмами затуляється
плутається в дорослості
і випускає птахів
білих немов зі смайлика
хай з тобою спілкуються
спільними мовами
в очі тобі вдивляються
і розуміють справжність
ось вона
досі з крилами
досі в твоїх зіницях
люблячих і яскравих

думаєш про це з ніжністю
вже на рефлексах
часом себе торкаєшся
у думках
згадуєш дні при сонці
пальці перетискаєш
світиться і засяє
зіркою щойноствореною
рік новий
сяде тобі метеликом
і шепотітиме ніжно
вусами перебираючи:

хай усе буде так
як ти собі захочеш.

9.11.23

каже мені: подумай ще, я не тікаю,
лишаюся біля тебе,
сонце обрій перегинає, наче лозу,
час до сну,
але я постою, ти тільки подумай,
між нами багато спільного,
птахи співають вечірню,
колискова накочується по сльозі,
каже: подумай ще,
може так буде краще для всіх,
спати зовсім не хочеться,
ніч попереду,
місяць-арбітр тягнеться за свистком,
будемо щось вирішувати,
жовта картка твоїй пропозиції,
ще раз – і червона,
каже: подумай ще,
мені твоя відповідь дорожча
за кольори карток,
не розбираюся у футболі, не навчив,
але так хотілося,
подумай ще – каже мені,
і я не витримую,
пробиваю пенальті у стійку,
падаю від безсилля,
арена-ніч розривається від голосів,
розгнівані та вперті,
якби ж тільки знали,
як важко повертатися
і думати знову,
про те,
чого вже ніколи не буде,
як виграного чемпіонства
для того,
хто вчора повісив
бутси на цвях.

03.07.23

каже мені
ну в тебе ж є якийсь типаж
основні риси
дівчина з могилянки
або із каре
чи з тонкими губами
не знаю
сам скажи

і я думаю
що можу нарвати польових квітів
і показати
сказати їй ну дивись
вона любить волошки
тримає їх обережно
аби не зламати
ставить у вазу опісля прогулянки
слухає пісні про троянди
думає трошки про мене
усміхається радісно
й пише мені есемеску
як їй наснилася
дівчина з тонким носом
і чорним-чорним волоссям
яка намагалася мене вкрасти
і ставить смайлик що плаче
в самому кінці
іронічно
або зі страху

і я стукаю в її двері
гладжу її волосся
і уявляю
як мені пощастило
бути весняним соняхом
що обпікає сонце
ніжністю та любов’ю
як пощастило
променем бути засліпленим
і відчувати риси
її обличчя
й бачити в них щоразу
нову любов.

04.12.23

смерть метро
так називалася б книга, якби я вмів писати
додав би туди пару сюжетних гілок
синю
та червону
зеленою все одно майже не їжджу
смерть метро
ненавиджу київський метрополітен
постійно бракує світла та повітря
шум вибиває із нормального життя
час тягнеться вічно
і кожного разу щось помирає
коли я сиджу у вагоні
смерть метро
звучить так
наче там загубилася міжслівна буква
наче ці слова мало б щось сполучати
наприклад перехід між Майданом та Хрещатиком
величезний натовп
і оскаженілі ескалатори
які в дитинстві плутав
із машиною для переміщення ґрунту
смерть метро
давай запрошу тебе на побачення
покатаємося по кінцевих станціях
будемо дивитися за вікно й обговорювати
як поліпшився київ за останні роки
в залізному кулаці влади
смерть метро
відголос дитячої нестримності у емоціях
наближення кінця
та сильне бажання притулятися
яке нівелюють правилами і заборонами
але й досі хочеться
не спускатися кожного дня під землю
і не бачити сотні облич
у розхристаній світлом темряві.

21.04.23

день зливи

нам потрібно триматися разом – не гіпотеза – істина:
поодинці ми слабшаєм, наші голови туляться,
як кульбабки, тюльпани, ми в цьому саду не вмістимось,
адже з часом нас пересадять на іншу вулицю,

це таке щось буденне, наче в Бога за спиною сталося,
наші схлипи тривожні схожі на зливу чи сніг,
перетворяться скоро в калюжу, а далі у став, і що?
ти і далі триматимеш все це у сóбі, як сни?

я не вірю, що ми не зростемо у березні проліском,
не здамося ось так поодинці – між его і фобосом,
ми сплетемося разом лозою, застигнемо в колесі,
бо для чого ж інакше усі позакадрові оплески?

ми – суцвіття німе, пересушене гілля годинами змучене,
нас на дні віднайти – подивитись у дзеркало – віють вітри,
нас не чують боги уявляючи досі маленькими учнями,
і вирощують нас у дірявих вазонах війни,

все навколо сніжить й на щоках не встигає розтанути,
дні забули як промені гріють і падають вглиб,
і за спиною нашою знов пропливають титаніки,
і так само за спиною ми пропливати могли.

25.12.23

я-алгоритми

топ-10 фільмів жахів:
1. «Соціальна дилема»

пам’ятаю як інстаграм
біг за одним із юзерів
хапав його за цитоплазму нейрона
і починав роздирати на шмаття
підкидаючи нові рілзи та сторіз

а я заплющував очі однією рукою
дивися між пальців налякано
і відчував тваринний страх
усередині живота
наче там оселились птахи
блакитного кольору
із підвищеною агресією

тепер я заходжу до інстаграму
гортаю сторіз
збори через одну
збори набирають мало переглядів
збори набирають мало донатів
нам треба зібратися в купу
блакитні птахи виспівують журливі пісні
нам треба триматися купи

я лягаю у тепле ліжко
і як в дитинстві
після перегляду жахів
сняться жахи
цьогоніч про «Соціальну дилему»
де інстаграм об’єднує нас у групи
ти реагуєш на сторіз зі збором
він чи вона робить усе взаємно
і алгоритми бачать нас чимось спільним
наче для нас важлива одна тематика
і алгоритми ділять нас на когорти

серце починає стукати все гучніше
в наближенні блакитних птахів
я прокидаюся і хапаю свій телефон
заходжу до інстаграму
і відкриваю найперші сторіз
в кожній із них по збору
або по трагедії
або по корупції
або про те
як наш світ стає вужчим
як ми залежимо від країни
яку любимо
і ніколи не зможемо відпустити

я гортаю все далі й далі
в пошуках чогось буденного і старого
та алгоритм інстаграму
вирішив все за мене (або зі мною)
тепер я навколо людей
які реагують на збори
тепер я бачу усюди
простягнуті руки
з проханням або допомогою
і простягаю свої.

08.01.24

як говорити
коли слів нема?
або коли
зникають слова?
стиснути м’язи
на язиці
й хай пригадають
слова оці
хай їх кидає
хлопець чи дівчина
підуть до залу
себе поліпшують
хай їх лоскоче
їжа смачна
згадують хай
шоколадні міста
всі найприємніші
заклади Києва
ось і для м’язів
пам'ять відкриється
можна іще
пригадати молитви
і язиком
між хрестами водити
слухати інших
не бачити світу
можна між цим
пару слів та й нарити
можна навчити
себе цілуватися
й може народиться
слово із радості
можна забути
на кухні два чайники
й стануть слова
не такими звичайними
можна по буквах
шукати у чатику
а можна й трошечки
помовчати.

23.02.24

листя між нами падає, відстань між нами більшає,
жодної наче паніки, лиш проростають тріщини,
вікна давно заплющені, очі давно прижмурені,
сонце на дроті сушиться, місяць на небі думає,

ось ми були закохані, руки торкались талії,
ось загорнулись в коконі, ось ми уже літаємо,
тут ми на фото з квітами, тут біля річки стали ми,
тут було дуже вітряно, тут вже сніги розтанули,

тут ми збирались вдосвіта, тут ми за руки бралися,
ось ти хотіла осені, ось ти її лякалася,
там забували думати, десь говорили тишею,
тут ти мене торкнулася, зляканого, принишклого,

день забуває промені й ніч забуває темряву,
що нам усім знедоленим? що нам усім порепаним?
відчай мене торкається, наче твоїми рухами,
відчай мене вплітає і каже мені на вухо:

все, що було – не буде вже, все, що тримало – вигадка,
страйки усі на вулицях зникли для нас невидимо,
квіти давно не сушаться, тілу бракує ніжності,
я на руках несу тебе, хоч і себе не виніс ще,

все тепер буде зливами, все тепер буде грозами,
злими словами-стигмами нас роз’єднала осінь ця,
все тепер буде з надлишком, все тепер буде з кригою,
все тепер буде начебто – начебто все це вигадав.

30.10.23

Мій перший поетичний сольник!

24.04.2024 мені виповнюється 24 роки й до цієї дати я вирішив присвятити таку подію. Літературний вечір відбудеться наприкінці тижня, аби в мене була змога встигнути усвідомити свої двадцять чотири й аби всі змогли прийти;)

Все, що я переживав у юнацькі роки, всі відлуння дитячих травм та теперішнє світло – все-все буде цієї неділі! Обіцяю вивчити понад три вірші напамʼять, читати не з телефона і бути якомога більше собою. А ще наприкінці буде вільний мікрофон для всіх охочих. Приходьте!

28 квітня
18:30

(Київ)
Книгарня «Сковорода» (вул. Сковороди, 6)

вхід: будь-який донат (100% на ЗСУ)

неймовірний дизайн: @diiana.x2

буду на літературному фестивалі у Хмельницькому ✍️

я збираю себе по частинках, по прикметниках сказаних,
між людей спохмурнілих і сивих, між липневого сказу,
я тримаю себе біля серця, та не можу втримати,
як подачу на сет,
я лягаю до тебе трояндою – прикидаюсь людиною,

я такий втаємничено-ніжний, але що за цим криється?
порожнеча торкається ближче, пил здіймаючи крильцями,
соковитістю пагонів тягне мене в безсенсовість,
але як тут не впасти?
і як не згубитись у всесвіті?

я забув про слова, не цікавлять сердечка у чатингу,
я зжовтіла трава, аби що не ставалось – мовчатиму,
мені сухо всередині, ззовні волого, як в осені,
я завмер на роки,
та несу себе суто в надії лишитись не скошеним,

я такий обважнілий, і все таке хмарне та сховане,
я відбиток дитини, що досі лишився на сходинках,
між яких проступає бур’ян наших днів переляканих,
тільки я
можу все це змінити,
змінити? – а як?

час такий, що розірвешся надвоє – цілісність кинула,
я такий, що пірнаю у надміри літнього Києва,
і усе видається за темряву – квіти та скверики,
кожен крик –
це питання про хто я і де я –
всередину,

все таке, ніби скоро пірнати і може не виринеш,
світ такий, ніби сонце за ґратами – інколи шкіриться
з неможливості бути яскравим, світити без осуду,
але все ж
я себе обіймаю
руками дорослими.

липень 24

я торкаюся твоїх стегон
як батареї
наприкінці жовтня
перевіряю
чи ти дійсно мене не любиш
холодно
дійсно холодно
вже другу добу
не відчуваю рук
дихаю нашими зіткненнями
дихаю нашими сплетеннями
щоби себе зігріти

скоро прийде листопад
і увімкнуть опалення
тепло немовби влітку –

першого літа без тебе.

05.02.24

час для цього вірша