Самі великі брехуни це стоматологи. Я ще та відьма, яка майже ніколи не пью знеболювальне. Навіть після пологів не пила та не колола.

Все починається з невинного- а давайте поставимо вам імплантати.

Я бігала від цієї ідеї років 10. Щось відчувала мабуть.

Ні, ні, що ви це не боляче. Ви навіть не відчуєте, ну може перший раз. Потім значно легше.

Тільки вкрутити в щелепу - далі як по маслу.
Я живу тиждень на дитячому харчуванні. І ненавиджу весь світ.

Ні, ні, що ви - це не боляче. Тільки формувачі ясен поставимо.
Я живу тиждень на дитячому харчуванні. І ненавижу весь світ.

Ні, ні, що ви, це не боляче. Зробимо тільки знімок щелепи. Тут покрутимо, тут закрутимо. Я живу тиждень на дитячому харчуванні. І ненавиджу весь світ.

Ні, ні, що ви, це не боляче. Тільки поставимо коронки. Я таки сьогодні вперше випила дексалгін. І знову на дитячому харчуванні.

- у вас там ще 7-й зуб, треба коронку поміняти
- ні, навіть не думайте. Тільки якщо патологоанатом дасть направлення до вас.

Якась глобальна змова стоматологів з виробниками дитячого харчування. І ще весь цей атракціон ти ще й платиш якісь неймовірні кошти.

Як хворіє мама, коли вдома живуть 4 чоловіка та собака, також кобель.
В домі траур.
З самого ранку аптека, бо мамі погано.
Всі розмовляють пошепки, бо мамі погано.
Десь починає працювати пилесос, про існування якого вже й забули, бо мамі погано
Хтось малює картинку, бо мамі погано
Хтось готує їжу, бо мамі погано
Хтось почав уроки робити, бо мамі погано
До мами заходять по черзі з питанням що їй принести, бо мамі погано.
Остап приніс своє сокровенне мамі. Копібара - який має маму вилікувати
Давід конструктор Лего
Андрій носить чай постійно
Чекаю коли запрацює газонокосилка, бо мамі погано.
Все змішалось в будинку Ярових, бо мамі погано.
Мама лежить і думає, що в будинку треба ще зробити, поки мамі погано
🤪🤪🤪
А ви, дівчата, дівчата …..

Наші вихідні ГО "Мрія дітей України" були солодкими разом із ТРЦ DREAM!
Наш проєкт «Цікаві вихідні» продовжується, і цього разу завдяки нашим постійним партнерам —ТРЦ DREAM — група дітей, якими опікується ГО «Мрія дітей України», провела неймовірно смачний і творчий день!
На цих вихідних діти взяли участь у майстер-класі з виготовлення справжнього дубайського шоколаду.
Вони власноруч створювали модний вид шоколаду, а родзинкою дня стала дегустація власних солодких шедеврів! 🍫✨
Радість, гордість за свої вироби і щирі посмішки — ось що подарували дітям ці моменти.
🙏 Щиро дякуємо ТРЦ DREAM за постійну підтримку та незабутні емоції, які вони дарують нашим дітям!
Разом ми створюємо маленькі дива для тих, хто цього потребує найбільше. 💛

Поки не видана друга книга Герої України.
Ми маємо памʼятати цих хлопців, та їх родини.

https://docs.google.com/forms/d/e/1FAIpQLSdJvfrSpGUGHSPL2MvvwFZEiymt4jK8rHkotI2B8p9f1HiVhg/viewform?fbclid=IwY2xjawE-YIhleHRuA2FlbQIxMAABHYj6S7WlUPoTPzyl91cnFZvBi7W5vrMtV3dRjNHQM6-91HcfzWsMwXadIA_aem_bYZvpaJNCh9ADL2f1iFsUw

Коли я шукала матір загиблого Івана – Аліса Петрова то мені у фейсбуці запропонували віддати календар з підписом Головнокомандувача Валерій Залужний мамі іншого загиблого військовослужбовця – Наталії.
Але Наталія Паленичка дуже достойно відповіла: «Ні, цей календар підписаний іншій мамі, ми мусимо її знайти».
І от я беру календар, який Валерій Федорович підписав уже саме для Наталії, а жінка купує квиток на поїзд і приїздить у Київ, щоб забрати цей дарунок і розповісти про свого сина Влада.

…Ми зустрілися. Сидимо, говоримо про Владислава, Наталя не стримує сліз. А я відчуваю, що й мені не вистачає повітря і підступно душать сльози, бо ця розповідь – про занадто тяжкі, трагічні події.

Влад з дитинства цікавився історією України, брав участь у пошуках загиблих і непохованих воїнів Першої та Другої світових воєн.
Ще під час Революції гідності він дуже рвався на Майдан. Але йому було тоді всього 15 років. Батьки ледве умовили хлопця не брати участі
в революційних подіях, під час яких, як відомо, було вбито понад сотню мирних людей.
На випускному в 11-му класі, запускаючи в небо повітряні кульки з бажаннями, Влад написав своє: «Я мрію захищати Україну».

Закінчивши школу, він вступив на юридичний факультет Львівського політехнічного університету, з правом викладання юридичних
дисциплін. Після закінчення вишу, у грудні 2021 року, перспективному випускникові запропонували залишитися на кафедрі і стати викладачем. Але ця пропозиція його не зацікавила.

Ще під час навчання в університеті, Влад, за власним бажанням і переконанням, закінчив військову кафедру Національної академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного та отримав звання лейтенанта. На момент повномасштабного вторгнення російської армії в Україну в лютому 2022 року він влаштовувався на роботу в органи СБУ. Подав усі документи, проходив перевірку.

– Наталю, а коли, власне, для вашої родини розпочалася війна?

– Ще з Революції гідності, з Майдану, з допомоги тим, хто там перебував. Наша родина допомагала всім чим могла. Окрім того, мій чоловік, у 2014–2015 роках, у складі Національної поліції України здійснював свою роботу в зоні проведення Антитерористичної операції. Усі ці роки Влад дуже хотів піти в Окремий загін спеціального призначення Національної гвардії України «Азов». Він до цього готувався – відвідував курси з тактичної медицини, снайперські курси. Мені здається, що саме Влад найглибше в нашій родині усвідомлював неминучість повномасштабного вторгнення. Знову ж таки, він дуже глибоко знав
історію України, проводив аналогії між різними подіями. Не раз говорив, що наш північний сусід – «нелюди, від яких нічого доброго чекати
не можна». Саме у Влада був зібраний на всі випадки життя рюкзак. Він сварив мене, що я не підготувала необхідних речей і документів. Часто говорив: як що-небудь розпочнеться, то жінкам і дітям тут робити нічого.
24 лютого Влад забрав свою дівчину зі Львова, привіз її до нас, а наступного дня він уже був у військкоматі.

– Його відразу забрали?

– Ні. Оскільки в нього було офіцерське звання, він разів п’ять ходив до військкомату, бо йому ніяк не могли знайти відповідної посади. Син через це дуже нервував, але зайнявся волонтерством. І тільки 20 березня його забрали в армію. Влад потрапив в Одесу, закінчив там курси офіцерської підготовки. А потім його направили в Житомирський навчальний центр працювати інструктором. Він знову хвилювався, що його не відправляють на війну. Дуже непокоївся за Маріуполь, за долі хлопців, які його захищали. І таки випросив, щоб його відправили на фронт.

Син відразу ж потрапив у 46-ту бригаду Десантно-штурмових військ, в яких мріяв служити. Спочатку був командиром взводу,
потім – командиром роти.

За тиждень до трагедії, Влад похвалився нам із чоловіком, що йому запропонували стати заступником командира
батальйону. Але… не встиг... Його побратими, значно старші від нього за віком, розповідали, що нашого сина поважали в підрозділі, у нього
була гідна репутація серед підлеглих. Рота, в якій служив Влад, воювала на Херсонському напрямку. Він дуже рідко виходив на зв’язок, постійно був на бойових завданнях. Ми по кілька діб чекали від нього звістки...

Під час одного з бойових завдань наш син і загинув. Він, як командир роти, виходив із завдання останнім, і, на жаль, не встиг вийти...

23 серпня 2022 року я перебувала в Польщі, куди вивезла вагітну жінку з Харкова. На ярмарку в Кракові я продавала виготовлені власноруч
намиста, а кошти відправляла на потреби ЗСУ. Я знала, що Влад дуже пишався мною і просив продовжувати цю корисну справу. Але того
дня я почувалася дуже кепсько, ніби відчувала, що має відбутися щось погане. І, на жаль, не помилилась… Саме 23 серпня, не доживши п’яти
днів до своїх 24-х років, Влад загинув. Ховали його у день народження.

Чоловік сам їздив у Миколаїв, щоб забрати нашу дитину з моргу. Сам поїхав, сам опізнав, сам привіз його додому. Я сина навіть не побачила,
бо його привезли в закритій труні. Я й зараз не усвідомлюю, що його поховала. Мені й тепер здається, що він поряд зі мною. У Влада було все для прекрасного майбутнього: власний бізнес, гарна освіта, була кохана дівчина Віка, з якою хотів одружитися...

– Як Владова наречена поставилась до його рішення піти на війну?

– Дано, я просила Вікусю поговорити з ним. Але дівчина сказала, що з перших днів їхнього знайомства знала, що захист країни для Влада – це справа честі. Скажу відверто, і я просила його не йти, займатись волонтерством, але він відповів: «Мамо, з волонтерською роботою ти й сама справишся. А що я скажу своїм дітям, коли вони в мене запитають, чим я займався під час війни?». Після такої відповіді, я не знайшла
більше жодних аргументів.

Цей новий рік ми всі зустрічали на могилі Влада: ми з чоловіком, наш молодший син Артем, Вікуся, її батьки…

– Ви продовжуєте спілкуватися з нареченою Влада? Вона, напевно, дуже важко переживає загибель коханої людини…

– Для неї це дуже велика втрата. Ми щодня спілкуємось, щодня, не домовляючись, ходимо до Владика на могилу і майже щоразу там зустрічаємося з нею. У мене завжди таке відчуття, що зустрілася з ними обома. Я навіть не знала, що у Вікусі стільки світлих спогадів про нашу сім’ю, адже син розповідав їй про нас дуже багато хорошого.

– Наталю, що дає вам сили жити? – запитую в жінки, а вона розповідає і тихо плаче.

– Відтоді, як загинув наш Влад, я часто спілкуюся з його бойовими побратимами. Опікуюся пораненими і тими, які продовжують воювати. Допомагаю своїм хлопцям. Вони мені, як рідні…

– Чому ви захотіли отримати календар із підписом Валерія Залужного? – намагаюсь хоч якось перевести розмову, бо вже неможливо витримати той тягар болю, з яким прийшла Наталія.

– Бо я дуже поважаю Головнокомандувача – так само, як його поважав мій Влад. Син часто повторював: «Мамо, то наше щастя, що
ми маємо такого Головнокомандувача. Це людина нової формації в армії». Тому для мене, як було б і для Влада, за честь отримати такий
пам’ятний календар. До речі, мені якось Влад наснився і сам попросив, щоб я допомагала його побратимам.

– Які у вас найтепліші спогади про сина?

– Літніми вечорами, бувало, ми всією сім’єю розстеляли в саду пледи, лягали горілиць і просто дивилися на зорі. Влад з Арсенчиком– посередині, а ми з чоловіком – скраю. І так довго-довго лежали, розмовляючи й милуючись розсипами сріблястих зірок. Це була наша
улюблена літня традиція. А зараз, коли підводжу очі до неба і бачу ті самі зорі… моє серце охоплює такий біль і смуток. А ще таке згадалося… Влад змалечку любив дарувати мені квіточки. Навіть просто коли ми бували в горах, він ішов гуляти і приносив малюсінькі букети квітів і цілував мене в щічку. А коли був уже дорослий, купував польові
квіти у бабусь на базарі і дарував їх мені. І я була щаслива, і бабусям– невеличкий прибуток.

Влад був світлою дитиною зі щедрим, добрим
серцем. І людиною такою виріс. Тому й не міг залишитися осторонь і всидіти дома, коли почалося повномасштабне вторгнення. Він хотів
служити в десантно-штурмових військах – і його мрія збулася…

І от ми прощаємося. Наталія заплакана їде до подруги, а я закриваю свій ноутбук та записну книжку і їду додому. Я чудово розумію,
що той біль, яким зі мною тільки но поділились, поки що не дасть мені змоги працювати. Його також потрібно передумати-пережити…

Всі питання можна задати в інтернет - магазині,https://www.instagram.com/_danayashop?igsh=ejZqMWo0YjF3MWhm або по телефону: Телефон для уточнень : 068 404 89 30 або задати питання Менеджер Дани Ярової як будь - який відповідальний бізнес, відсоток від продажів піде на потреби ЗСУ #

Новий політолог народжується, Славімо його 🤣🤣🤣
Ну чим вам не експерт з геополітики ? 🤣🤣
Напишіть щось в коментах підтримуюче, Остапу буде приємно

А тепер що робити
Думаю, Остапа можна брати в переговорну групу. Щоб не спамити в фб його перлами, а вони йдуть нон стоп, і тут в мене типу серйозний контент, заливати все буду сюди : https://www.tiktok.com/@bogdanaiarova?_t=ZM-8vuUVQJhgrl&_r=1